— Ото ж бо й воно, — погодився лисий. — Він міг би стати наче якимось посередником між нами і вихованцем сірих.
Бородатий відломив кусень хліба.
— Куть-куть-куть! — погукав він і мовив голомозому: — Найпряміша дорога до собачого серця лежить через шлунок.
Комірець нашорошився і пильно поглянув на бороданя.
Він був зголоднілий, як і Муфтик, можливо, навіть ще голодніший. Всю попередню ніч і протягом наступної довгої ночі блукав у великому й незнайомому лісі. Тоді за наказом улюбленого хазяїна Комірчик блискавично зник у гущавині, бо поряд були вовки, і, не вибираючи напрямку, гасав туди-сюди й нарешті остаточно заблукав у цьому велетенському пралісі. Пізніше йому все не таланило знайти сліди своїх трьох друзів. Він довго тинявсь, та, на щастя, все-таки помітив яскраві омахи багаття, які вказали йому шлях до милого хазяїна. І протягом оцього часу бідна істота не з’їла навіть крихтини.
Бородань кинув Комірчику окраєць, і той спритно спіймав його на льоту.
— Молодець! — похвалив голомозий і в свою чергу відщипнув знову й підкинув у повітря.
Ого-о! Тепер кусень підхопив Муфтик. І сам заходився жадібно гризти.
— Наша справа поліпшується, — зрадів бородань. — Уже їсть хліб! Можливо, поверне так, що це мале взагалі забуде про свіжину.
— Диви, через тижнів два можемо йому запропонувати овочі, — додав лисань. — Овочі найкраще відучують від дикунства.
Тому зараз вони годували хлібом як Муфтика, так і собача, не забуваючи, звісно, й про себе. Нарешті всі потамували голод.
— Час би й спочити, — запропонував бородань. — Ранок покаже.
Лисань кивнув.
Чи візьмемо вовчого вихованця до намету? — запитально поглянув він у сторону бороданя.
Той вагався.
— Нехай поспить біля вогнища, — мовив по хвилі. — Інакше розбудить нас удосвіта і скімлитиме в наметі.
Це застереження мало вагомі підстави — як Муфтик може підвивати, краєзнавці знали чудово. Зрозуміло, треба потурбуватися, щоб кумедний чоловічок уночі не завіявся кудись. Через це чоловіки знову засунули Муфтика в рюкзак і міцно зав’язали.
— Собача його чатуватиме, — сказав голомозий.
І, безумовно, мав рацію. Комірець подрібцював до заплічника і розташувався біля свого улюбленого хазяїна.
Поволі багаття згасло.
ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ
Повіяв легкий вітерець, од якого верховіття ледве-ледве заколихалося.
— Оце так влипли, — сказав Мохобородько.
— Може, пісня якось зарадить нашій біді? — припустив Півчеревичок і спробував затягти: — «Гойдаємось-гойдаємось, туди-сюди, туди-сюди…»
Але Мохобородькові співати не хотілося.
— Образно кажучи, наша пісня, нібито вже виспівана, — зітхнув він.
— Коли вже образно, то картина, звичайно, вельми сумна, — погодився Півчеревичок. — Якби я міг, то перевернув би умить оцю картину, щоб тільки нам не висіти догори ногами.
Мохобородько не відгукнувся на мудре слово друга, і Півчеревичок небавом проказав:
— Мені теж на цій картині вовки не до вподоби.
Тепер і Мохобородько почав уважніше роздивлятися вовків. Що вони очікують? Про що вони мізкують? Було схоже, сіроманці не хотіли визнати, що спіймали облизня. Вони не погоджувались так просто відмовитися од здобичі, що майже вислизнула з їхніх лапищ. Хижаки явно не могли змиритися зі становищем, коли ласа здобич якимось незбагненним чином спокійнесенько загойдалася на дереві.
Але що ж у них все-таки на думці?
Мало-помалу почало окреслюватись.
Вовчиця з двома щенятами підбігла до берези, на якій погойдувався Мохобородько, а вовк із двома іншими націлився на Півчеревичка. І тут почалось…
Вовчиця розбіглася і зметнулася в повітря, широко розкривши пащу, мало не вчепилася в бороду Мохобородькові.
— Просто літає! — перелякано буркнув Мохобородько.
— Підбери свою бороду, — порадив Півчеревичок. — Якщо сіроманці вчепляться в неї, пригнуть верховіття, тоді буде капець.
Мохобородько прислухався до поради й обмотав бороду навколо своєї шиї.
— Тепер твоя борода, ніби кашне, — мовив, усміхнувшись, Півчеревичок. — Тобі вже не варто боятися, що застудиш горло.
Щенята стали наслідувати приклад вовчиці, але, на щастя, вони стрибали ще нижче. І тоді знову стрибонула їхня мати. Ой леле! Мохобородько був безмежно вдячний, що послухався Півчеревичкової поради, інакше ця спритна звірина скоріше всього стягла б його додолу.
— Здається, у них знову почався новий урок, — сказав Мохобородько, тремтливим од переляку голосом. — Старі навчають щенят стрибати.
— Скоріше, це вже спортивне змагання, — припустив Півчеревичок. — А ми, звичайно, є своєрідними призами.
Одначе він урвав базікання, бо тепер і під його березою почалися підстриби-скоки Вовк прогарчав, ніби вимагаючи у щенят уваги. Щоб стрибонути вище, він щонайнижче сів. І тоді злетів угору.
Гарячий подих сіроманця вдарив Півчеревичкові в обличчя. Хижакові не вистачило трішечки. Вовчисько ось-ось міг, якби дуже захотів, язиком торкнути маківку маленького чоловічка.
— Гра пішла на сантиметри! — жахнувсь Півчеревичок. — Бачу, я недалечко-недалечко від пекла!
Тим часом вовченята продовжували підстрибувати, але, слава Богові, аніскілечки не загрожували. Незабаром знову наспіла черга вовка.
— Ти посильніше себе розгойдай! — порадив Мохобородько. — Що рухоміша якась річ, то важче її спіймати.
Півчеревичок шпарко замахав руками. У далекому дитинстві він хвацько злітав на сільській гойдалці, і нині це вміння так йому згодилося. Так він і став погойдуватись, наче маятник.
Величезний сіроманець стрибонув знову. Відчувалося, з неймовірною люттю, вкладаючи у свій стрибок всі сили, які тільки мав.
Півчеревичок од безумного страху закричав. Вовча морда промайнула перед його очима. Здавалося, ще мить — і вовчисько встромить йому ікла в горло. Проте маятник погойдувався, ніби нічого не сталося: Півчеревичок одхитнувся подалі від сіроманця, і тієї миті хижак бухнувся на землю.
— Врятувався! — безмежно радів Півчеревичок.
— Чи надовго? — запитав Мохобородько. Тим часом і його становище знову стало загрозливим. Вовчиця із двома щенятами, трохи відпочивши, пильно позирала на Мохобородька й налаштовувалась для стрибка.
Чого ж вона вичікує? Нехай би вже хоч єдиний раз!
Але вовчиця не злетіла вгору. Сиділа на місці. Вона взагалі ні з того ні з сього втратила до кумедного чоловічка будь-який інтерес.
Заціпенів на місці й вовк.
— До чогось принюхались, — мовив Півчеревичок.
Вовченята зрозуміли, що тут не все гаразд, і нашорошились.
— Очевидячки, щось, їй-бо, сталося, —пожвавішав Мохобородько.
Що ж саме? Що означає тривога сіроманців? Добре чи зле?
Небавом усі хижаки взагалі запропали. На чолі з вовком усі підхопилися й кудись побігли. Минула хвилина-друга, а вони вже нічим не давали про себе знати — ані голосочка, ані шелесту…
Тишу порушив Півчеревичок:
— Нібито чуються голоси.
Обидва прислухались. Так і є — голоси. Чиясь розмова… Тріск зламаної гілки… Знову гул голосів… Кроки. І тоді з’явилися люди. Ну, звичайно, від кого б ще отак щодуху тікали вовки! Люди були ще вельми далеко, однак із верхівки берези Півчеревичок їх помітив. І нараз у його душу закрався холодок вагання.
— Можливо, це вони? — прошепотів ошелешено він. — Оті самі, які говорили про сире м’ясо!
Взагалі раніше, зустрівшись із краєзнавцями, Півчеревичок до пуття їх не роздивився. Тоді між дерев промайнули дві невиразні постаті. Одначе їхню розмову він чув. Ще й як! І добре запам’ятав голоси незнайомців. І що гучніше лунали голоси, які все наближалися, то Півчеревичок переконувався: це ті самі люди!
— Десь тут мають бути наші пастки, — почувся глухуватий голос.
— Ще кілька кроків, якщо я не помиляюсь, — обізвався дзвінкіший голос.
Ніякого сумніву! Вони! Краєзнавці прокинулись удосвіта разом зі сходом сонця. Правда, не від підвивань Муфтика, а прокинулись — і все. Вони, незважаючи на нетривалий сон, почувалися бадьорими й діяльними. Краєзнавці залюбки зайнялись би Муфтиком. Рюкзак спокійнесенько лежав на місці коло пригаслого багаття, і вони вирішили: нехай кумедний чоловічок виспиться скільки йому заманеться. Повернення до людей, без найменшого сумніву, дуже вразило Муфтика. Тож бородань і голомозий дали йому спати, скільки захоче. А вони тим часом оглянуть пастки. Так і вирушили в дорогу. Собачати не було, але двоє мандрівників були переконані, що до сніданку воно з’явиться. Настрій у людей був чудовий. Ось відшукати б ще капкани! Вони наддали ходи й невдовзі опинилися біля дерев, на яких влаштовували пастки.
— Диви! —раптом вигукнув голомозий. — На обох березах щось висить!
— Точнісіньке влучання! — зрадів бородань.
Але по хвилі краєзнавців огорнув подив.
— Що завгодно, але це не зайці, — пробубонів лисань і протер окуляри. — А ти що гадаєш?
Бородатий у свою чергу протер очі, оскільки окулярів у нього не було.
— Хтось, певне, недобре пожартував над нами, — припустив він. — У заячих пастках — якісь дивні ляльки.
— Адже вони ворушаться, — висловив здогад лисий.
— Тоді вони заводні, — запевнив бородань. — А можливо, працюють на батарейках.
Краєзнавці зупинилися під березами. Лисий помітив свій пасок, який Мохобородько зронив з переляку, підняв його й підперезав свою куртку.
— Отакої, — мовив задоволено. — Тільки я загубив його не тут.
Та несподівано з верховіття берези пролунав Мохобородьків голос:
— Я знайшов ваш ремінь у лісі, поблизу вовчого лігва.
Краєзнавці були ошелешені. Розбірлива людська мова!
— Допоможіть нам спуститися, — кинув сердито Півчеревичок. — Що ви чекаєте?!
— Балакають! — прошепотів голомозий. — Вони взагалі не якісь там ляльки, а навіть…
Його фраза повисла в повітрі.
— Ну? — сказав із притиском бородань. — Хто ж вони тоді по-твоєму?
Лисий мовчав. Та й що він міг одповісти?
— Очевидячки, у їхніх нутрощах магнітофонна стрічка, — вперто вів своєї бородатий, хоча, власне, й сам більше не вірив, що мають справу з ляльками.
— Кров уже стугонить у голові! — забідкався Півчеревичок. — Хіба ви не розумієте? Ми ось-ось знепритомніємо.
— Напевне, їм улито штучну кров, —глузливо докинув лисань. — Усе-таки двадцяте століття!
Бородань не звернув уваги на цю шпильку.
— Давай уже опустимо їх додолу, — буркнув він.
По хвилі бородань нагнув верхівку берези, обережно вивільнив Півчеревичка з петлі, і те саме голомозий зробив із Мохобородьком. За мить потому двоє кумедних чоловічків стояли на землі.
— Вітаємо, матінко-земле! — урочисто вигукнув Півчеревичок. — Як хороше відчути знову під ногами рідну землю!
Та зненацька він гойднувся, змахнув руками й розпластався перед краєзнавцями.
— І не ворушиться, — сторопів голомозий.
— І все ж вони — заводні! — переможно вигукнув бородань. — В одного пружина вже не діє!
— Та він просто знепритомнів, — співчутливо кинув Мохобородько. — Скільки пережив бідолашний. Якби ви тільки уявили…
Речення кумедний чоловічок не завершив: від запаморочення упав поряд із Півчеревичком.
— Красненько дякую! — Бородатий безпорадно поглянув на голомозого. — А де ж тепер візьмемо ключа, яким би знову їх завести?
ПІВЧЕРЕВИЧОК ПОЛИШАЄ МОХОБОРОДЬКА
Коли Півчеревичок і Мохобородько нарешті отямились, вони побачили, що лежать один біля одного перед наметом краєзнавців. А ті саме готували сніданок. Над вогнищем парував чайник.
— Диви, вже заворушились! — вигукнув лисий, показуючи на кумедних чоловічків.
— Очевидячки, все-таки вони працюють на батарейках, — байдуже кинув бородань. — Або навіть на сонячних батарейках.
І, помітивши подив свого напарника, пояснив:
— Адже вони вилежувались на осонні. Сонце знову зарядило порожні батарейки, і ті запрацювали. Чи ти не віриш?
Голомозий не відповів. Із наростаючим інтересом він усе дивився на Півчеревичка й Мохобородька. Буцімто хлопчики-мізинчики. Тільки трохи більші. У дитинстві він сприйняв би їх неодмінно як хлопчиків-мізинчиків. У другого є навіть борода. А може, вони є подібні до таких? Наче хлопчики-мізинчики двадцятого століття або, як би це висловитись… І коли ще помізкувати, то й вихованець вовків завбільшки з дитя людське. Раптом і він не хто інший, як оті…
У лисаня задріботіли мурашки по спині. «Здається, я знов стаю дитиною, — подумав перелякано він і спробував одігнати думки про хлопчика-мізинчика. — Яка нісенітниця! А ще сам хочу бути краєзнавцем…»
— Де я? — урвав тишу Півчеревичок.
Півчеревичок зовсім оговтався і зацікавлено підвів голову.
— Ну, бачиш! — Бородатий переможно поглянув на лисого. — У нього знову запрацювала плівка. А вихованець сіроманців усе ще спить у рюкзаку, наче грудка.
Не звертаючи уваги на Півчеревичка, бородань підступив до заплічника, що валявся на траві, присів навпочіпки і ніжно поплескав по ньому.
— Час прокидатися, — мовив лагідно. —Чайник уже закипає. Час вибиратися із рюкзака і ставати людиною.
Повне мовчання. Ані жодного звуку. Ні найменшого поруху в рюкзаку, — хоч дивися на нього чи ні.
—А що як з ним щось сталося, — занепокоївся голомозий. — Чи не задихнувся, не доведи Боже?
Стривожився і бородань. Він став похапцем розплутувати зав’язку рюкзака. Ще кілька напружених секунд, і тоді…
— Повен трави!
— У чому річ? — не розшолопав лисий. Бородатий підхопився.
— Накивав п’ятами! — вигукнув він. — Заплічник набитий травою! Обидва стояли, мов громом прибиті.
— Це — кінець, — зітхнув лисань. — Ми самі в цьому винні. Чому ж залишили його без догляду?
Цілковита безпорадність і пригніченість.
— Я хотів би дізнатися, кого ж ми тепер будемо навчати! — буркнув бородань. —Оцих, чи що?
Він показав пальцем на кумедних чоловічків. Голомозий пожвавішав.
— Їх би й справді варто було б пізнати ближче, — вирішив він. — Таких-бо зустрінеш не кожного дня.
Але бородатий скрушно змахнув рукою:
— Не варто глузувати, — насупився він. — Ми врешті-решт краєзнавці, а не якісь режисери лялькового театру. Ми повинні мати ясну мету, до якої треба прагнути.
— Так-так, — погодився лисань дещо розчаровано. — Ось лише наша мета зникла з рюкзака.
— Мусимо знову отримати її, — рішуче підкреслив бородатий. — Мусимо його розшукати. Можливо, він утік під крило своїх батьків — до вовчого кубла? Адже він їхній вихованець. Очевидячки, хоче й надалі жити по-вовчому, бо до нашого життя явно ще не звик. І, зрозуміло, йому кортіло сирого м’яса.
Мохобородько сів. Кумедний чоловічок уже остаточно прийшов до тями.
— Ти чував? — пошепки запитав у Півчеревичка. — Вовче лігво… Вихованець вовків… Невже той, про кого вони говорять, раптом виявиться нашим любим Муфтиком? Просто вони полонили його і через це й не виявили у вовчому лігвищі!
— Безумовно, — знічев’я кивнув Півчеревичок. — Муфтик? Так-так, звичайно, Муфтик…
Його осяяла вельми суттєва думка, але перш ніж її мовити, він хотів трохи обмізкувати.
Мохобородько підхопився й підійшов до краєзнавців.
— Перепрошую, — чемно вклонився він. —Чи не змогли б ви бодай у кількох словах описати, який має вигляд оцей так званий вовчий вихованець?
Бородань мов і не помічав Мохобородька. Оцей хлопчик-мізинчик з бородою і Півчеревичок дратували його, тому що він не міг до пуття розтлумачити собі їхнє існування. Вони просто грали йому на нервах, і через це він і не хотів їх слухати. Лисий був приязніший.
— Вовчий вихованець дуже волохатий, — заходився пояснювати Мохобородькові. — Він приблизно такого зросту, як і ти. Я навіть сказав би, що у вас є щось спільне.
— Що спільне?! — вигукнув Мохобородько. — Авжеж! Адже той Муфтик — є той самий, про кого весь час ви точите розмову!
— Муфтик? — здивувався лисань. Тепер і бородатий не міг залишатися байдужим і весело зареготав.
— Муфтик! — захихотів він. — Вельми образно сказано! Якщо подумати, то вовчий вихованець і справді нагадує велику й м’яку муфту.
Бородань ще трохи розсипався сміхом. А тоді рішуче повернувся до голомозого:
— Ходімо! Я не зможу їсти-пити, допоки цей живий Муфтик знову не сидітиме, як голубець, у нашому таборі.
Мохобородько не встигнув кинути й слівця, як краєзнавці хутко полишили їх.
Запала тиша. Мохобородько безпорадно поглянув на Півчеревичка.
Хвилину-другу тривало мовчання, і несподівано Півчеревичок сказав:
— Ось коли з’ясувалося, що собою уявляє наш коханий друг! Вовчий вихованець! Помилуй, Боже!
Це й була ота суттєва думка. Над нею і сушив голову Півчеревичок.