Ошелешений Мохобородько не міг вимовити й слова, а його друг додав:
— Я добре розумію, чому Муфтик із такою радістю майнув од нас до вовчого кубла!
— Невже з радістю?! — вибухнув Мохобородько. — Ось так ти баляндрасиш про свого друга! Адже вовкулака затягнув його силоміць, ми ж бачили це на власні очі!
Півчеревичок промовисто усміхнувся.
— Хтозна, хтозна, — засумнівався він. — Сіроманець, можливо, впізнав у ньому свого колишнього вихованця. І Муфтик, до речі, й не опинався, бо, схоже, подумував про свіжину!
Мохобородько був обурений. Як отаке могло збрести в голову Півчеревичкові! Вовчий вихованець! Як тільки краєзнавці зронили кілька необдуманих слів, Півчеревичка наче підмінили. Неймовірно! І врешті-решт… І що б це значило, якби й справді Муфтик у дитинстві жив серед вовків? Це немає ніякого значення. Хто-хто, а вони знають його чи не найліпше. І куди там краєзнавцям або комусь іншому. І ось Мохобородько виснував:
— Якщо Муфтик і зріс поміж вовків, то це аніскілечки не вплинуло на його лагідну вдачу.
— Досі ми нічим не могли дорікнути йому, — кивнув Півчеревичок. — Та варто було йому єдиний раз стрітися з вовком, як у ньому заклекотіла вовча кров.
— Облиш, — зітхнув Мохобородько. — Ти вельми довго висів догори ногами, ось чому зараз у тебе каша в голові.
Півчеревичкове обличчя геть спохмурніло.
— Я принаймні довіряти Муфтикові більше не можу, — заявив він. — Адже невідомо, коли в ньому знов прокинуться-заграють вовчі пристрасті.
— І далі? — запитав Мохобородько. — Що в тебе ще?
Півчеревичок мав що сказати:
— Я був битим дурнем, коли дозволив Муфтикові заманити себе до лісу. Ох, мені паморочиться в голові. Я чудово проживу й без Муфтика. На мене чекає море. Мені пора вирушати.
Мохобородько був остаточно прибитий. Яка несправедливість! Хіба ж Муфтик заманив їх до лісу? Зовсім ні. Саме вони хотіли їхати через ліс, а Муфтик віддавав перевагу шосе. І в чому, власне, Муфтик винен? Ні в чому. А Півчеревичок…
— Я зараз же йду, — сказав Півчеревичок. — У мене дві ноги, і я рушаю. Це чудернацьке Муфтикове авто мені більше не потрібне!
— Ти з глузду з’їхав! — вигукнув Мохобородько.
— Я зараз же піду, — повторив Півчеревичок. — Ти підеш зі мною чи ні?
— Ні, — відповів Мохобородько.
Як він міг полишити Муфтика напризволяще? Хіба Муфтик повівся б отак? Ніколи! А Півчеревичок…
— На все добре, — кинув Півчеревичок.
— Отямся! — порадив Мохобородько. Але Півчеревичок уже пішов. Вирушив і все. Що це в нього закралося? Що це все має означати? Буцімто кошмарний сон…
— Півчеревичку! — крикнув Мохобородько. Той не відповів.
— Півчеревичку! — заволав Мохобородько удруге. — Повернись!
Але у відповідь лише дзвеніла тиша.
Мохобородько підступив до багаття і заходився гасити. Оці дивакуваті краєзнавці так необачно полишили вогнище. Мохобородько затоптував жарини, а сам позирав у той бік, куди попрошкував Півчеревичок. Багаття вже давно примерхло, а маленький чоловічок усе ще тупцював по містинці, де палав вогонь. Він не йняв віри, що Півчеревичок так просто полишив його. Та зрештою Мохобородько повірив у це. І тоді, скрушно зітхнувши, пішов під лісові шати.
ЩО СТАЛОСЯ З МУФТИКОМ?
Що ж таки сталося з Муфтиком?
Після того як краєзнавці запхнули його в рюкзак, кумедний чоловічок одразу намагався заснути. Він був змучений до краю і потребував гарного відпочинку, проте сон усе не приходив. Муфтик не міг зручно розташуватися. Йому було задушливо. І його думки снували, снували…
Отже, знов у заплічнику… Як і раніше, він у полоні краєзнавців.
Хіба й справді ніяк не можна порятуватися з рюкзака?
Із намету чулося похропування краєзнавців, так що звідтіля небезпека не загрожувала. У нього була можливість діяти. А як?
— Комірчику! — приглухувато гукнув Муфтик.
Собача дзявкнуло у відповідь, але допомогти своєму господареві не могло. Мотуззя рюкзака зав’язано тугим вузлом, і, зрозуміло, Комірцю, щоб зарадити в цьому, бракувало розуму й сили. Адже він лише був звичайнісінькою твариною. Єдине, що він міг зараз, — сидіти біля свого хазяїна й пильнувати.
Муфтик почав обмацувати руками навколо себе в заплічнику. Рюкзак було пошито з цупкої брезентової тканини. Ох, як би згодився зараз ніж, бо такого міцного матеріалу голіруч не пропороти. Одначе Муфтик ні ножа, ні якогось іншого предмета не мав. Що ж робити? У такій тканині й зубами дірку не прогризти; із цим би не впорався навіть істинний вовчий вихованець, зуби якого вигострювались-гартувались під час полювання на здобич. Певна річ, сидітимеш сиднем у рюкзаку, то й не втечеш нікуди. А може, все-таки?
«Варто спробувати всі можливості», — вирішив Муфтик і став дибки. Ну!
І диво дивне, йому пощастило пересунутися на кілька кроків уперед. Але все одно було ясно, що таким чином далеко не відійти. Напевне, до ранку сягнув би лісу, і тоді настав би кінець. Тому що там аніхто його не знайшов би і крику про допомогу ніхто не почув би. Як би там не було, а він залишиться в лісі.
Раптом Муфтик відчув, що йому стало набагато тепліше, ніж досі. Ага — вогнище! Рухаючись наосліп у мішку, він наблизився до багаття. Обережніше, не варто гарячкувати. Інакше, дивись, так можна й підсмажитися разом із рюкзаком.
І тут Муфтика осяяла думка. Що коли своїм спільником зробити вогонь? Якщо спробувати жариною пропалити дірку в рюкзаку? Це був небезпечний намір, але нічого кращого кумедний чоловічок намислити не міг.
Муфтик просувався все ближче до багаття і ось йому стало зовсім жарко. Та іншого способу звільнитися не було, тож мусив терпіти спекоту. Ще кілька кроків…
Що за незвичайний запах? Без сумніву, запах горілого.
Ага-а, справа просувається. Ох, тільки б раптово не спалахнути! Тільки б самому не згоріти разом із рюкзаком!
У Муфтика почався напад кашлю. Допоможи, Боже! Ой леле, дим огидно проникав у легені, з очей котилися сльози. Кумедний чоловічок дуже добре знав, що від диму можна навіть задихнутися. А тим часом ставало все спекотніше, нестерпніше. Витримати! Вистояти за будь-яку ціну!
І нарешті — жарини виправдали Муфтикове сподівання! У рюкзаку утворилася дірка з тліючими краями. Муфтик відчув, що дихати стало вільніше. Отвір збільшувався щомиті, проте кумедний чоловічок ще не міг вилізти на поверхню.
Що за голоси? Вірогідно, Комірець! Собача, повискуючи, дрібцювало навколо багаття. Воно хвилювалося, бо вельми переживало за Муфтика.
— Не бійся, Комірчику! — пересилюючи кашель, Муфтик намагався заспокоїти собача. — Зараз усе буде гаразд!
І по хвилі заплічник було пропалено настільки, що Муфтикові вдалося нарешті звільнитися.
Вільний! Живий, здоровий і вільний!
Муфтик хотів горлати з радощів, але боявся збудити краєзнавців. І окрім цього, з’ясувалося, що все-таки вигукувати ще рано — Муфтикова муфта зайнялася в кількох місцях.
Треба води! Але води не було.
Ох, яке нещастя! Нібито Муфтикова муфта замало постраждала від вовчих іклів! І так її добряче шматували й роздирали,, і тепер ось ще й облизували язики багаття.
Жаховисько! Муфтик раптово відчув, що повинен скинути свою муфту, проте несподівано якийсь потаємний голос прошепотів йому на вухо: «Лягай!»
Правильно! І Муфтик упав долі. Хвилину-другу він качався по землі, і омахи вогню пригасали, нібито їх збивала чаклунська сила. Муфтикову муфту було врятовано. Навіть і після вогненного виру Муфтикові пощастило залишитися самим собою. Він зостався справжнім Муфтиком, який і в безвиході не відмовиться від своєї муфти.
Знесилений кумедний чоловічок нерухомо лежав на землі. До нього причеберяв Комірець, метляючи хвостиком і турботливо облизав із його обличчя кіптяву.
Ну, суще тобі раювання… Як хороше було б зараз бодай трішечки спочити, бодай на кілька хвилин закрити очі й заснути… Заснути на цій же місцині — на голій землі.. Саме так, як Мохобородько… Та все ж Муфтик знайшов у собі стільки сил, щоб одігнати від себе згубні бажання. Він має якомога швидше тікати від намету, в цьому він аніскілечки не сумнівався.
Муфтик зібрався з силами і підхопився на ноги. Поглянув на рюкзак.
Майже півзаплічника згоріло. Отакої… Але ж краєзнавці, помітивши вигоріле на рюкзаку, відразу зрозуміють, що їхній полоненик утік!
Кумедний чоловічок трохи подумав і заходився рвати траву. Тоді прилаштував рюкзак, який набив травою, на колишнє місце так, що вигорілим обернув до землі. Чудово! Коли рано-пораненьку краєзнавці виберуться з намету, вони спочатку не помітять анічого підозрілого. Зауважать лише, що вовчий вихованець спить мов убитий! Отже, він, Муфтик, виграє трохи часу.
Ну, ось, здається, Муфтик зробив усе, що зараз міг.
— Ходімо, Комірчику!
І пішов, Комірчик радісно подріботів услід. Муфтик, звичайно, пам’ятав, що страх перед вовчим лігвом не дозволяє йому повернути до хижаків. Маленький чоловічок аніяк не хотів зустрічатися з сіроманцями.
Зрозуміла річ, прошкувати у темному лісі не дуже приємно. Плентати вперед майже навпомацки, перечіпатися на кожному кроці і весь час бути насторожі, щоб гілля боляче не стьобало в обличчя. Та принаймні Муфтика не діймало те, що сіроманці могли накинутися ззаду. Замість вовків за ним біг вірний друг — Комірчик. І доти, поки собача не виявлятиме занепокоєння, боятися нічого. Яка радість, що він здибався з Комірцем! Яке щастя, що в нього такий вірний і славний спільник!
Після двох годин швидкої ходи Муфтик почув попереду тихе дзюрчання. Безумовно, це струмок! І нараз відчув, як уже давно тамував у собі бажання напитися. Він наддав ходи.
Струмок, твоє дзюрчання я почув, нап’юсь нарешті досхочу!
Ці рядки спали на думку Муфтикові мимоволі. Він пішов швидше і невдовзі стояв біля води. О струмочку! Муфтик припав до струмка і почав пити. Яка живлюща свіжа вода! І Комірчик залюбки хлебтав воду.
Від струмка була ще й така велика допомога: тепер Муфтикові не треба було пробиратися майже наосліп через ліс. Він уже знав, куди йому треба прошкувати. Адже від оцього струмка розпочалася його блуканина, і саме цей струмок повинен вказати кумедному чоловічкові зворотну дорогу. Він поспішить до свого авто. Потічок допоможе йому не заблукати. Муфтик дуже боявся заблукати.
З новим запалом Муфтик рушив у дорогу. Він знав, що спочивати довго не може. Варто було лише сісти на хвилину-другу, як тілі огорнула непереборна втома. Тож мусив підхопитися. Раз-два-три… раз-два-три… Тільки вперед, понад струмком вперед!
Ніч уже на спаді. Видноколо світлішало Де-не-де між дерев чулися пташині голоси І раптом закрут струмка видався Муфтикові знайомим. Ну, звичайно, саме тут він про гарцював із вовком на спині!
Незважаючи на страшенну втому, Муфти миттю підхопився. Йому ж бо все навколо виявилось знайоме. Так-так, нарешті, нарешті!
Доріжка… Та сама доріжка, по якій вони проїздили фургончиком. Десь отут, саме поблизу доріжки має стояти їхнє авто…
Муфтик біг далі. Неждано-негадано він перечепився об щось. Болюче забив ногу. Що ж це було? Уявіть собі, якесь свердло. Викинули обіч дороги. Невідомо, кому тут у лісі, потрібне свердло?
А куди запропало авто?
Муфтик зупинивсь і роззирнувся.
Паленище… Поблизу — курінь із гілля. Але раніше тут не було куреня! Хто ж це його влаштував! Ну, зрозуміло, для його влаштування і знадобилося свердло. Очевидячки, будівничий і ночував у цій халупі. А вранці… вранці він зник разом із машиною!
Муфтика охопив відчай. Фургончик! Адже для нього він був не машиною, а домівкою! І був домівкою також Півчеревичкові й Мохобородькові. Хто знає, чи залишаться з ним Півчеревичок і Мохобородько після того, як авто — ця домівка — зникло?
На щастя, неймовірна втома пом’якшила Муфтиків відчай. Так або інакше зараз він був дуже сонливий для того, щоб обмислити становище до пуття. Очевидячки, курінь згодиться йому для притулку, де міг би трохи покуняти. Ось тоді вже подумає, що робити далі.
Муфтик притюпав до халабуди. Де ж двері? Невже немає? Ага-а, є все-таки. Тут же, між гіллям, виднілося щось подібне до ручки. Муфтик одчинив двері. Ступив до куреня. Темрява. Він мусив просуватися навпомацки. Так-так… Ліжко. Вельми підхоже по довжині ліжко. Йому, Муфтику, як раз впору. І м’яке. А втім, як це полишили таку гарну постіль у цьому лісовому курені?
За мить Муфтик вивернувся на постелі.
Комірчик прокрався до нього, проте Муфтик цього вже не помічав. Він спав найміцнішим у своєму житті сном.
РАДІСТЬ І СМУТОК
Муфтик прокидався. Сон полишав його повільно, і пережиті вночі події не зовсім пригадувались кумедному чоловічкові. Зненацька перед його зором постав курінь. Той самий, у якому він спав. Той самий, де він перебував зараз. І Муфтик просто затремтів од переляку.
У нього немає більше авто. Він — самотній і бездомний! У нього немає більше нічого крім муфти, і та покуськана і тхне горілим. Ох, за що його доля покарала отак?
Муфтик обережно розплющив очі. Пітьма. Та все ж погляд кумедного чоловічка зупинився на холодильнику. Що ж це означає? Холодильник! Як він опинився тут, у лісовому курені?
І раптом Муфтика кинуло в дрож. Невже? Невже це правда? Маленький чоловічок підхопився. Кинувся до шафи. Ну, звичайно. Тут і комод, як і має бути. Муфтик висунув шухляду й знайшов там листи. Це були його власні листи, які він писав сам собі!
Та ось усе з’ясувалося: курінь і не був куренем! Це ж було авто, його власне авто, лише вкрите гілками. А в холодильнику його поличка. І комод… І ліжко… Він спав у власній постелі!
Яка радість! Досі незвідана, просто радість, яка здіймала до хмар! Вона сповнила не лише серце, а все єство, навіть кінчики пальців і ніг!
Муфтик одчинив дверцята холодильника. Овва! Там красувалися кільце ковбаси й кілька сирків. Усе-таки іноді може повезти!
Муфтик, поділившись ковбасою з Комірчиком і закусивши двома сирками, вибрався з машини.
Настав полудень. З високості неба світило сонце, і осінній ліс радісно сіяв.
«Можливо, сонячне проміння зігріває зараз і море», — подумав Муфтик. Та, на жаль, він взагалі не міг передбачити, коли йому поталанить дістатися до моря. Де Півчеревичок і Мохобородько? Чи очікувати їх отут, чи посигналити, розпочати в лісі пошуки друзів?
Чекати, безумовно, простіше. Простіше й зручніше. Та в глибині серця Муфтик знав достеменно, що як не крути, все одно він вирішить за потрібне шукати друзів. Він прагнув діяти, і саме пошук і означав діяння. Ждати зараз Муфтик просто не міг: був дуже збентежений за долю своїх друзів.
І ще одне — коли вовк зграбастав його, хіба ж Мохобородько й Півчеревичок сиділи, склавши руки? О ні, саме навпаки! Вони його шукали! Вони його навіть знайшли. І, очевидячки, зараз усі втрьох млосно вилежувалися б на прибережному морському пісочку, якби тоді краєзнавці не встромили свого носа… Півчеревичок і Мохобородько ні в якому разі не кинули його напризволяще. Півчеревичок навіть ставив на карту своє життя, щоб звільнити його з вовчої неволі. Ох, дорогий, любий Мохобородьку! Ох, дорогі, милі друзі, де ж ви зараз?!
Муфтик одкинув гілля з машини і поспішив усістися за кермо.
— Рушаймо, Комірчику!
Собача згідливо заметляло хвостиком, і Муфтик завів мотора.
Авто помалу покотилося. Кумедний чоловічок стримувався, щоб не занадто газувати. Не поспішати! Треба їхати стиха й мудро! Якщо поспішатиме, не зможе роздивитися до пуття; поспішаючи, міг би легко проминути Півчеревичка й Мохобородька та й взагалі не помітити їх.
Муфтик часто зупиняв авто, давав довгі гудки й потому прислухався. Тиша. Стояла тиша. Проте маленький чоловічок не занепадав духом. «Сирена фургончика відлунює, звісно, далі, ніж вигукування, — думав він. — Цілком можливо, що друзі почують його тутукання, а він їхніх голосів — ні. Варто бути терплячим. І головне — не поспішати!»
Поїздка тривала.
Боже, поможи, щоб тільки на сирени фургончика не вигулькнули краєзнавці! Та які ж бо вони взагалі краєзнавці — сприйняли його, Муфтика, за вовчого вихованця! Сміховина та й годі! У них же має бути могутня уява! Невже й справді уява може настільки засліплювати людину, що вона починає бачити лише те, що жадає бачити? Можливо, й справді. Але він, Муфтик, просто згоряє від нетерпіння зустріти Мохобородька й Півчеревичка, та нічого не бачить, окрім безлюдної лісової стежини, що звивається між дерев. Коли уява робить дивні дива, мав би з’явитися за наступним закрутом дороги хоч один із його дорогих друзів. І хоч би він знав, що це лише уява, він дуже зрадів би.