Збірний образ козака Голоти уособлює кращі риси захисника свого народу і показаний не описово, а в дії, у зіткненні з віроломним, жадібним і «на розум небагатим» татарином. Геніальність народу-творця виявляється в тому, що висловлені в XV—XVII ст. ідеї співзвучні нашому часові. Український народ, стверджують автори, хоче жити на своїй землі у злагоді з іншими народами: «Гуляє... погуляє, ці города, ні села не займає», і лише при посяганні на його волю виступає як воїн-захисник, який «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота». Неоднозначне трактування у думах взаємин колективу і ватажка. Якщо в думі «Отаман Матяш старий» показано дії героя як зразок для наслідування, то в думі «Вдова Івана Сірка і Сірченки» цей момент переданий інакше: тут дещо безпечний ватажок гине, а козацьке товариство виявляється досвідченішим і розбиває ворога.
З позицій інтересів народу розробляється це питання у творах «Івась Удовиченко, Коновченко», «Самійло Кішка», «Смерть Федора безродного» та ін. Не може миритися звичайний селянський парубок, син вдови Івась Коновченко з тим, що вороги напали на рідну землю, і добровільно йде до війська. Хоробрістю Івась не поступається бувалим воїнам, але перші успіхи запаморочують голову молодого хлопця, порушуючи усталені козацькі звичаї, він напивається міцного хмелю, зневажає своє товариство, нерозумно поводиться з своїм бойовим конем і гине. В думах «Самійло Кішка», «Смерть Федора безродного», «Олексій Попович» оспівується вірність козацького ватажка ідеалам свого народу, товариська вірність та самопожертва.
В історії кожного народу за певних умов наступає період, коли пробуджена народна енергія дає поштовх до нового злету його епічної традиції. Визвольна війна 1648— 1654 рр. мобілізувала всі фізичні й духовні резерви українського народу на боротьбу із польсько-шляхетським поневоленням. У нових історичних умовах поетичний епос розробляє ті ж проблеми, що й у попередні віки, адже по суті мало що змінилося: країну й далі шарпають орди Кримського ханства та турецькі війська, а польські магнати, крім фізичного рабства, нав’язують українському народові ще й духовне, проводячи політику насильного окатоличення. До того ж відбувається процес соціальної диференціації між українцями.
Поряд із старим думовим репертуаром, співзвучним загалом новому часові, створюється новий, унікальний за своїми характеристиками цикл дум. Зникають нотки плачу, а скарги на долю набувають гострішого соціального звучання:
Ей, дуки ви, дуки!
За вами всі луги і луки,—
Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати И коня попасти...
Цитата з думи «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» ілюструє зростання соціальної та політичної свідомості народу. Вона не лише розкриває причини станової нерівності всередині козацтва, соціального антагонізму, а й демонструє пробудження інтернаціональної свідомості народу, тобто тих моментів, що на повний голос прозвучать у творчості Т. Г. Шевченка. Чинячи опір католицизму, соціальному гнобленню трудящих, всю свою ненависть народ спрямовує не проти польського народу, а проти класових ворогів — польської шляхти, «дуків-срібляників», «ляхів — мостивих панів». Саме в цій першій політичній думі, що виникла в переддень народно-визвольної війни 1648—1654 рр., ляхами названо «дуків-срібляників» Гаврила Довгополенка переяславського, Війтенка ніжинського, Золотаренка чернігівського. Ляхом називають кобзарі зрадника інтересів народу Бара-баша. Таку ж характеристику зустрічаємо і в думі про Са-мійла Кішку, де турецько-татарського прислужника, вихідця з козацької старшини, названо Ляхом Бутурлаком. Очевидно, до імені Бутурлак (від «потурнак») означення, «лях» приточено пізніше під впливом циклу дум про боротьбу з польсько-шляхетськими військами.
Цикл думової епіки нового історичного періоду має чітко окреслене коло сюжетів, які в порівнянні з попереднім обмежені у варіантному розмаїтті. Думи цього циклу з пев-ною точністю передають найважливіші віхи народно-визвольної війни, розкривають внутрішні мотиви тієї чи іншої події і, головне, показують, що рушійною силою історії є сам народ, який із своїх рядів висунув талановитих ватажків — Івана Сірка, Семена Палія, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса.
Творці й виконавці цього циклу дум ведуть мову про історичні події від імені всього народу, який виріс політично, соціально, зміцнів духовно і свідомий свого місця в подіях історичної ваги. Роль народних ватажків зводиться до вміння дати всьому народу «козацький порядок», стати на обороні інтересів народу, не до кінця, скажімо, усвідомлюючи всю складність політичної боротьби. Таким керівником повсталого селянства і козацтва є Богдан Хмельницький, видатний полководець, гетьман України 1648—1657 рр. Народ •наділяє його найкращими людськими рисами, любовно величає «наш батю Зинов».
Характерною рисою стилю дум цього періоду є їх виразний сатиричний струмінь. Слід сказати, що гумор і сатира притаманні всьому українському фольклору, а особливо при змалюванні ворожих народові сил—здирників-орендарів, дуків-срібляників, мостивих панів різного рівня.
Апофеозом політичного мислення народу, повноцінно втіленим у думах, є його звернення у критичний момент по допомогу до російського народу, схвалення кінцевих результатів народно-визвольної війни 1648—1654 р'р., яка завершилася Переяславською радою.
Із героїчними думами тісно пов’язаний значний цикл родинно-побутової тематики. Це, зокрема, зразки, у яких змальовується козацький побут, взаємини між членами козацької родини, взаємини козака та громади. Думи «Проводи козака до війська», «Козацьке життя» ілюструють зростання громадянського обов’язку в межах родини, зростання політичної свідомості народу. З великою поетичністю тут розроблені проблеми моралі, побутових взаємин. Значна кількість записів засвідчує їхню актуальність, популярність у репертуарі кобзарів.
XVIII—XIX століття не дали нових зразків дум; у цей час кобзарі використовують давні сюжети, зберігаючи традиційні форму і стиль. Варіювання, взаємодоповнення мотивів настільки незначне, що цей вид народної творчості можна вважати одним із найусталеніших і найдосконаліших з художнього боку. В той же час кобзарське мистецтво не втрачає популярності в народі завдяки виконавській майстерності кобзарів, досконалій художній формі та проблематиці, яка має в своїй основі загальнонаціональний і загальнолюдський характер.
Революційні події 1905—1907 рр. сприяли появі нових зразків дум: «Чорна неділя в Сорочинцях», «Про Сорочин-ські події 1905—1907 рр.». Створені вони безпосереднім учасником цих подій кобзарем М. Кравченком.
Поетика і мелос українських дум досягли найбільшого розквіту в XVII—XVIII ст. Порівняно з піснею форма думи вільніша, що давало виконавцям простір для імпровізацій, пристосування до ситуації, за якої дума виконувалася. Від суміжних музично-поетичних форм думи відрізняються насамперед своєрідністю будови строфи. Якщо в пісні рядки рівноскладові і об’єднані в строго ритмовані куплети, мелодія яких повторюється, то в думі в ролі «куплета» виступають тиради, тобто такі поетичні періоди, що містять в собі певну завершену думку, поетичний образ. Думова тирада складається з довільної кількості рядків (від 4-х до 30-ти і більше). Вперше намагався простежити закономірностіду-мових «куплетів»-тирад Ф. Колесса. Готуючи підсумкове видання дум, він вперше графічно видідив думові тиради. Виявляючи тенденцію до певної композиційної рівномірності, тиради як в межах однієї думи, так і у виконавському стилі кожного кобзаря чи лірника відзначаються асиметричністю.
Характерна рима в думах: на відміну від парної чи перехресної пісенної рими, тут римується кілька рядків; трапляються випадки, що римується десять і більше рядків підряд. Рима здебільшого дієслівно-присудкова, рідше — прикметникова. Рядки різні за довжиною (кількістю складів),
Думи відрізняються від пісень також складними синтаксичними конструкціями, вживанням особливої лексики, що надає неповторності стилю. Архаїзми (старослов’янізми), русизми, полонізми та інші слова кобзарі вводили в мову дум для ідейно-тематичного та поетичного навантаження твору. їм відомі були сучасні відповідники у народній мові таких слів: як «перст», «смиреніє», «глава», «рече», «глас» та ін., але вони залишали архаїзми для надання зображуваному більшої урочистості.
Чимало художніх засобів дум є типовими для українського фольклору взагалі: негативні паралелізми-порівнян-ня, навмисне уповільнення оповіді (ретардація), однакові початки рядків (анафора), тавтологія. Якщо у піснях тавтологія нерівномірна, то в думах вона виступає однією з характерних ознак. Зустрічається як синонімічна тавтологія (знає-відає, думає-гадає, козацьке-молодецьке, кайдани-залізо, прохали та благали, плаче-ридає), так і коренеслів-на (живе-проживає, клене-проклинає, грає-виграває, сирая сириця та ін.).
Часто зустрічаються в текстах дум постійні епітети — засіб загалом властивий народній пісенності: бідні (ї) невольники, свята неділенька, сизі (ї) орли, буйний вітер, бистра (я) хвиля, ясні зорі тощо. Приналежністю суто думової поетики вважаються епітети «чорний пожар (ясні пожари)», «оскомистий борщ», «темний похорон» та ін.; словотвори типу «злосупротивна хвиля», «людославне Запорожжя», «домодержавець» та ін.
Поетиці дум властиві, за визначенням М. Рильського, так звані «граматичні неправильності» з точки зору норм сучасної літературної мови. Йдеться, зокрема, про форму' теперішнього часу дієслова доконаного виду (Відтіля побігає; Стремено у груди поторкає; Старого козака конем побиває); форму кличного відмінка на місці, де в сучасній мові нормою є називний відмінок (Отамане Матяш старенький теє зачував; корсунський полковник, пане Хвилоне); а також форми типу: находжали, даває, розноилали, Алкан-пашо, трапезонтський княжату, молодий паняту та ін.
Окремими характерними рисами відзначається архітектоніка дум, насамперед поетичні заспіви та закінчення. Поетичні заспіви, або, як називають їх кобзарі, «заплачки», будуються найчастіше на поетичному паралелізмі, або на негативному порівнянні:
Ой у святу неділеньку
Та рано-пораненько То не сива зозуля кувала,
Не дрібна птиця щебетала,
А не в борі сосна зашуміла,
Як та бідна вдова
А в своєму домові гомоніла.
Типовим для дум є також особливо поетичний, насичений мистецьки вишуканими тропами пейзаж, причому пейзаж заспіву обов’язково співзвучний із початком дії:
Ей, на Чорному морі,
На камені біленькім,
Там сидить сокіл ясненький,
Жалібненько квиле-проквиляє І на Чорне море Спильна поглядає,
Що на Чорному морю Щось недобре начинав:
Злосупротивна хвилечна хвиля вставає,
Судна козацькі-молодецькі На три часті розбиває.
Розповідь тут ведеться зовні спокійно, хоча в напружену сюжетну канву вводяться додаткові епізоди, вставки, насичені ліричною тональністю. Сюжет більшості дум, подібно до балад, розгортається в напруженому двобої протилежних сил. З одного боку козаки, охоронці рідної землі, з іншого — вороги-нападники, багачі. В окремих випадках така стрімка напруженість захована за зовнішнім спокоєм епічної розповіді. Особливо це помітно у великих за обсягом творах «Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Івась Удовиченко, Коновченко», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі». Всі вони (як би не були побудовані — за принципами симетрії чи асиметрії) розпочинаються заспівом, а завершуються «славословієм», тобто проголошенням слави героям, побажанням здоров’я і добра слухачам.
У радянський час думи не стали реліктом старовини, вони продовжують активне життя через книги, засоби масової інформації, концертну діяльність. Як неперевершені мистецькі витвори народного генія, вони виховують патріотичні почуття в радянських людей, формують у них високі естетичні смаки.
Думова традиція знайшла своє'продовження в творчості таких кобзарів, як П. Древченко, С. Пасюга, Г. Цибко, І. Іванченко, Є. Мовчан, В. Перепелюк, Г. Ільченко та ін. Значного поширення набули авторські думи «Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних», «Непорушна дружба (Дума про возз’єднання України з Росією)», «Дума про Олега Кошового», «Дума про мир» та ін. Як дожовтневі думи, так і зразки, створені радянськими кобзарями, з великою майстерністю виконують Є. Адамцевич, П. Гузь, Є. Мовчан, В. Перепелюк, Ф. Жарко та ін.
Кобзарське мистецтво за Радянської влади набуло нових рис, стало важливим чинником у вихованні трудящих. Радянські кобзарі, об’єднані Музично-хоровим товариством УРСР, беруть активну участь у громадському житті країни. Більшість з них є учасниками ансамблів і капел бандуристів, численних колективів художньої самодіяльності.
Вони продовжують думову традицію своїх попередників за формою, стилем, характером відображення дійсності. Кобзарське мистецтво, підтримуване державою, — предмет заслуженої гордості українського народу.
С. МИШАНИЧ
НАРОДНІ
ДУМИ
КОЗАК НЕТЯГА
Ой од поля Килиїмського їдеть козак нетяга, Рукою махає,
Ні о чім не дбає.
Ой у його сермяжина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавельнянії,
Напотім пищаль семип’ядная за плечима.
Аж где ся взяв татарин старий бородатий,
На двох конях лисавих за ним уганяє.
Аж до нього козак промовляє:
«Старий татарине бородатий,
Чого ти за мною уганяєш?
Чи на мої зброї яснії,
Чи на мої коні воронії,
Чи на мої шати дорогії?»
Що промовить старий татарин бородатий
до козака запоровськогог «Не набігаю на твої коні воронії Ані на твої шати дорогії,
Не набігаю я на твою зброю ясную,
Тілько я набігаю на тебе, козака молодого. Коли б тебе мені судив бог узяти,
Не зарікав би я ся в Килиї за тебе шликом
червонців брати». Аж промовить к ньому козак український: «Старий татарине бородатий,
Не так то мене треба взяти,
Треба зо мною в Килимськом полю погуляти». До річки до Вітки примикає,
Навколішки припадав,
Семип’ядний пищаль з плеч іздіймав,
Двома кульками набивав,
З татарином жартував,
З обох коні позбивав,
Словами промовляв:
«Татарине старий,
Не буду я злий такий на тебе,
Як ти на мене.
Як ти мене хотів брати,
До Килиї мя приводити,,
Хотів червонії за мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш,
Та із коня ся валяєш,
Нічому ся не спротивляєш.
Тепер буду скарби твої брати,
До війська до табору козацького прибивати,
Буду Килимськоє поле вихваляти,
Що маю здобичі з військом козацьким пропивати».
КОЗАК ГОЛОТА
Ой полем, полем Килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові постоли в’язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,—
На город Килию поглядає.
У городі Килиї татарин сидить бородатий,
По гірницях походжає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по гірнидях походжаєш, А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килию запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляв,— дороге плаття надіває,