Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килию запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає,
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой, сідий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став,
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця в груди посилає.
Ой ще козак не примірився,
А татарин їк лихій матері з коня покотився! Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огладиться, аж у його й духу немає. Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле Килиїмське хвалить-вихваляє*
«Ой поле Килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!
СМЕРТЬ КОРЕЦЬКОГО
Од неділі першого дня Стояв обоз невелик В чистім полі на Цецорі.
А в тім обозі був гетьманом,
Всім жолніром і всім паном Князь Дмитро, князь Корецький, Третього дня з своєю дружиною Обід з ними обідає,
А о своїй пригоді не відає.
Аж де ся взяв хан татарський, Вдарив на обоз син поганський, Весь табор преч розгромив.
Там всі полки вирубали*
Аж третього дня наступає.
Приходили од турецького царевича яничари
його наглядати, Стали до нього словами промовляти:
«Княже Дмитер, пан Корецький,
Високо сидиш,
Далеко глядиш,
Чи не бачиш на морі де джавра?»
Аж он промовить княже Дмитер:
«Високо сиджу,
Далеко гляджу,
Не бачу ніде на морю джавра,
Тільки бачу на дубі високім голуба з голубкою. Коли б при мені мій тугий лук і мої стрілки, Убив би голуба з голубкою:
Єдно вашому пану на сніданнє,
А другое на обіданнє».
Яничари на сміх тоє піднімали,
Тугий лучок йому подавали.
Дві стрілки-калинівки на лук накладає,
А до голубів міряє.
Як налучив,
Так умірив
Та забив голуба з голубкою.
Назад тугий лучок подає,
До яничар промовляє:
«Підіте, яничари,
Візьміте два голуби,
Свему пану єдного на сніданнє,
А другого на обіданнє».
Аж прийшли яничари до свого пана:
«Пане, пане наш, царю турський,
Вбив князь Корецький два голуби,
Одного на вечерю, другого на обіданнє,
Аж не вбив княже Корецький голуба
з голубкою,
Вбив царевича з царівною,
З його рідною сестрою».
А що мовить турський царю до яничар:
«Подіте князя Корецького з гаків здійміте,
А перед мене приведіте».
Княже Дмитер перед царем став,
На криж свої руки складав,
До пана свого промовляв:
«Ой пане мій, пане царю,
Зготував я тобі з голубів вечерю». Рече турський цар до князя Дмитра: «Не голуби то, мої то діти,
Син царевич з царівною,
Княже Дмитер, тожесь хитер,
Ніхто тебе не ухитрить,
Хіба тебе смерть ухитрить».
ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ
На усті Самари-Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли:
Тілько два терни-байраки не горіли,
Що под собой гостей великих іміли:
Там пробувало дванадцять козаків
бравославців-небувальців. Меж ними був отаман.Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,
Стали козацькії семип’яднії пищалі поза кустами ховати. Отамане Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте,—
Козацьких коней із припона не пущайте,
Сідла козацькії под голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече здесь земля татарськая».
Тогді козаки з отамана Матяша насміхали:
Десь ти, отамане, Матяшу старенький,
меж козаками не бував,
Десь ти козацької каші не їдав,
Десь ти козацьких звичаїв не знав,
Що ти нам, козакам-бравославцям, великий страх задав». Тогда отаман Матяш од них далеко одступав,
Терновий огонь розкладав,
Коня свого козацького осідлав,
Біля себе припинав.
То саме вночі заждав малую годинку, невелику часинку,—
Як не буйнії вітри повівали, •
Як турки-яничари з чистого поля в долину припали, Дванадцять козаків бравославців-небувальців
в полон забрали. Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,
Шість тисяч турок-яничар побіждає, Бравославців-небувальців із полону одбивае,
Ще й словами промовляє:
«Козаки бравославці-небувальці!
На коні козацькії сідайте,
Мені, старому, помощі давайте!»
Тогді козаки на коні сідали,
Чотири тисячі безбожних бусурменів побіждали,
Сребро і злото турецькеє од них забирали,
До города Січі швиденько поспішали,
В городі Січі безпечно себе мали,
Серебро і золото турецькеє между собою розділяли-,
За отамана Матяша господа бога прохали:
«Десь твоя мати в небі пресвятилась,
Що тебе, лицаря, да породила,
Що ти в чистом полі пробував,
Із нас, бравославців-небувальців,
ні одного козака із войська не утеряв»..
ФЕДІР БЕЗРОДНИЙ, БЕЗДОЛЬНИЙ
Ой по потребі, по потребі барзе царській,
То там-то много війська, гей, понажено Да через мечу положено,
Да й ні єдиного тіла козацького-молодецького Живого не оставлено.
Тільки поміжду тим трупом Федор бездольний, Посічений да порубаний,
Да й на рани смертельнії не змагає;
А коло його джура Ярема, гей, промешкає!
То Федор бездольний, безродний, гей, Промовляє словами Да обіллється гірко сльозами:
«Гей, джуро Яремо,
То дарую я тобі по смерті своєї Коня вороного,
Ей, а другого білогривого,
І тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,.
І шаблю булатную,
Пищаль семип’ядную!
Ой да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да передо мною повертай,
Да нехай я буду знати,
Ай чи удобен ти будеш проміжду козаками
пробувати».
То джура Ярема, ой да добре дбає,
Да на коня сідає,
Ой да перед ним повертає.
То Федор бездольний, безродний,
Ей, да промовляє словами,
Да обіллється гірко сльозами:
«Ой да благодарю ж тебе, господа милосердного,
Ой що не ледай кому,
Гей, моя худоба буде доставати
То він буде за мене господа милосердного прохати.
Ей, джуро Яремо,
Да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да їдь понад лугом Базалугом,
Та понад Дніпром-Славутою.
То як ушкала гудуть, ей,— то ти схоронися,
А як лебеді ячать, ей,— то ти озовися,
А як козаки йдуть Дніпром-Славутою —*
Ой, то ти об’явися Да шличок на копію іскладай,
Ой да сам низенько укланяй Наперед господу богу,
І батькові кошовому,
Отаману войськовому,
І всьому товариству кревному, сердешному».
Ой добре же то він дбає,
Ой да на коня сідає
Да понад лугом Базалугом проїжджає,
Понад Дніпром-Славутою,
Ей, да козаків стрічає,
Да шличок на копію складає,
А сам низько укланяє Наперед батькові кошовому,
Отаману войськовому,
І всьому товариству кревному й сердешному,
То-то батько кошовий,
Отаман войськовий,
Промовляє словами:
«Ей, джуро Яремо!
Да не своїми ж ти кіньми гуляєш,
І не свої тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І не свою шаблю булатную,
Не свою пищаль семип’ядну маєш.
А десь ти свого пана убив, або істребив,
Або ж ти молодого душі ізбавив».
«Ой батьку кошовий,
Отамане войськовий,
Я свого пана ані вбив, ні стребив,
Ані молодого душі я не збавив —
А мій пан лежить у лузі, в Базалузі Постріляний да порубаний,
І на рани смертельні не змагає.
Да прошу я вас всенижающе У луг Базалуг прибувати,
Ой да тіло козадьке-молодецькеє поховати,
Да звіру-птиці на поталу не дати!»
То-то батько кошовий,
Отаман войськовий,
Та добре він дбав,
Да в суботу із семисот п’ятдесят козаків вибир Да в суботу проти неділі,
У четвертій полуношній годині,
У луг Базалуг козаків висилав.
Ой то вони прибували Да тіло козацькеє знаходжали,
На червону китайку клали,
Тіло козацьке-молодецьке обмивали,
А шаблями суходол копали,
А шапками да приполами персть носили,
Да високу могилу висипали І прапірок у головах, ей, устромили,
Да премудрому лицарю славу учинили.
А тим його поминали,
Що в себе мали,—
Цвіленькими войськовими сухарями!
Услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,
Народу християнському
І всім головам слухающим, Вот на многії літа До конця віка,
До конця віка!
СМЕРТЬ ФЕДОРА БЕЗРОДНОГО
Понад сагою Дніпровою
Молодий козак обід обідає,
Не думає, не гадає,
Що на його, молодого,
Ще й на чуру малого,
Біда настигає.
То не верби луговії зашуміли,
Як безбожні ушкали налетіли,
Федора безродного,
Отамана курінного,
Постріляли, порубали,
Тілько чури не піймали.
То малий чура до козака прибуває,
Рани йому глибокії промиває.
То козак йому промовляє:
«Чуро мій, чуро!
Вірний слуго,
Піди ти степом Понад Дніпром,
Послухай ти, чуро, чи то гуси кричать,
Чи лебеді ячать,
Чи ушкали гудуть,
Чи, може, козаки Дніпром ідуть?
Коли гуси кричать Або лебеді ячать,
То ти зжени.
Коли ушкали гудуть —
Мене схорони.
Коли ж козаки йдуть,
То об’яви: нехай вони човни до берега привертають, Мене, козака Федора безродного, навіщають».
То чура малий по берегу пробігав,
Козаків забачав,
Шапкою махав,
Словами промовляв:
«Панове-молодці, добре ви дбайте, Човни привертайте,
До отамана курінного поспішайте!»
То козаки теє зачували,
До берега привертали,
Отамана навіщали.
Тогді козак чуру вихваляє,
Словами промовляє:
«Чуро мій, чуро,
Вірний слуго!
Коли ти будеш вірно пробувати,
Будуть тебе козаки поважати».
То теє промовляв,
Опрощення зо всіми брав, Милосердному богу душу оддав.
Тогді козаки шаблями суходіл копали, Шапками, приполами персть виймали, Федора безродного ховали,
В семип’ядні пищалі гримали,
У суремки жалібно вигравали!
То ще добре козацька голова знала, Що без війська козацького не вмирала!
До криниці Салтанки приходжав,
Холодної води набирав,
Наші б рани козацькії смертельнії промивав».
Середульший брат тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Як же мені, брате, на ноги козацькії вставати,
Що у мене ноги козацькії порубані,
Руки козацькії постріляні,
Головка козацькая моя побита,—
Попросимо ми свого меншого брата,
Нехай наш найменший брат на ноги козацькії вставає,
У тонкії войськовії суремки заіграє,
То будуть козаки чистим полем гуляти,
Будуть наші ігри козацькії зачувати,
Будуть вони до нас приїжджати,
Будем ми добре дбати,
Отцеві й матері в землю християнськую поклон передавати, Щоб нас отець і мати добре знали,
Вони б до нас приїжджали,
Вони б нас хорошенько поховали».
Менший брат тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Брати мої милії,
Як голубоньки сивії!
Чи, не ті ж мене шаблі турецькії порубали, що й вас?
Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що й вас?
Як вам, братця, не можна на ноги козацькії вставати,
Так же й мені.
Хоч я, братця, буду в тонкії суремки жалібненько іграти, То будуть турки-яничари, безбожні бусурмани,
чистим полем гуляти,
Будуть наші ігри козацькії зачувати,
Будуть до нас приїжджати,
Будуть нам живйом каторгу завдавати.
Лучче нам, братця, от тут в чистом полі помирати,
Отця, і паніматки, і родини сердечної в очі не видати»... Стала чорная хмара на небі наступати,
Стали козаки во чистом полі помирати,
Стали свої голови козацькії в річці Самарці покладати... Чим тая Самарка стала славна,
Що вона много війська козацького у себе видала.
Гей, усі поля самарські почорніли Та ясними пожарами погоріли,
Тільки не згоріли У річці Самарці,
В криниці Салтанці,
Три терни дрібненькі,
Три байраки зелененькі.
Ото тільки не згоріли три брати рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
Постріляні та порубані, почивають.
Ой то тим вони спочивають,
Що на рани постріляні та й порубані Дуже знемагають.
Гей, як обізветься старший брат До середульшого словами,
Обіллється дрібними сльозами:
«Ой брате мій середульший!
Та добре ти, брате, учини,
Хоч з річки Самарки Або з криниці Салтанки Холодної води знайди,
Рани мої постріляні та порубані Окропи, охолоди!»
«Гей ти, брате мій рідненький,'
Голубочку, сивенький!
Чи ти мені, брате, віри не діймаєш,
Чи ти мене, брате, на сміх підіймаєш?
Чи не одна нас шабля порубала,
Чи не одна нас куля постріляла?
Що маю я на собі
Дев’ять ран рубаних, широких,
А чотири стріляні, то й глибокі...
Ой то добре ми, брате, учинімо,
Хоч свого найменшого брата попросімо,
Нехай наш менший брат А ще добре дбає,
Хоч на колінка й уставає,
В військову суремку Добре грає-програває.
Нехай же нас будуть странні козаки зачувати, Гей, та будуть до нас приїжджати,
Будуть нашої смерті доглядати,
4:!А*#-ЗДС^Йу
ІІ
ПбІЇІ ІЮХОІіаТІІ».
,,|!
Гей, то менший брат теє зачуває,
До старших братів словами промовляє: ¦ '
; 1
'«ОЙ брати' рідненькі, . П':':.','"-;' г І.м .мО Голубочки сивенькі!