Став він дорогії вещі у вічі забачати,
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой у свої руці брати,
К своєму серцю принімати,
Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,
Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого, пішого-піхотинця,
По лісам, по байракам На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,
Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.
«Що перше горе — безвіддя, друге — безхліб’я, Третє горе — братів не догнав,
Уже ли мені своїх братів не наганяти,
Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,
Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ли сонце намеркати,
Стали сизокрилії-орли налітати,
На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі винімати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі надходжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісам, по байракам розношали,
У сиру землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати,
Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Своєму отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!
Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,
Ждати-ожидати,
Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—
Лучче ли будемо, брате,
На дві часті паювати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцевського двору доїжджати,
Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,
Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати,
Гірко плакать і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —
У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували,
Із города Азова умісті із полону утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,
Стали його обществом-народом До розстрілу випроводжати.
Став найстарший брат Гірко плакати-ридати,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця, споминатн:
«Лучче мені було тебе, брате,
У турецькій, у бусурменській великій неволі Тебе доглядати,
А чим мені, брате, між своїм народом,
У своїм безрідді смертю постраждати».
Ой та то ж не пили пилили Гне тумани вставали,
Як із землі турецької Та із віри бусурменської З города Озова, з тяжкої неволі Три брати утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі-молодецькі посікає,
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте І мене підождіте,
1 з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері
доходжати».
І ті брати теє зачували Та словами промовляли:
«Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках
- минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам у землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає Та словами промовляє 1 сльозами обливає:
«Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте, ^
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч головку здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірам і птицям на поталу не оддайте».
І тії брати сеє зачували Та словами промовляли:
«Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться, .
І душа наша гріхів довіку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали Або гострим списом опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Терновії віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали. А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає Та сльозами обливає:
«Осюди же мої два братики кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаииді,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі В городи християнські До отця, до матері,
До роду утікати».
Тут сее промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
А на йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати І меншому брату у признаку покидати. .
То став же середульший брат До старшого словами промовляти:
«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати»..
То старший же брат до середульшого брата став
гордо промовляти: «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
Та став же середульший брат До старшого брата словами промовляти:
«Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети вдобні,
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного,
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські До отця, до матері доходжати».
То став же брат старший до середульшого промовляти:
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась, Чи сириця в руки не в’їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озіва Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо І самі із озівської турецької неволі не втечемо».
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
«Недурно червона китайка по шляху валяє,
Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького-молодецького шукати.
Та тіло козацьке-молодецьке в чистім полі поховати,
Звірам і птицям на поталу не оддати».
На шлях Муравський вибігає,
Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає. То побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб’я,
А третє — буйний вітер у полі повіває Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває .
1 на Савур-могйлу ісходжає,
І там собі дев’ятого дня спочивок має.
Дев’ятого дня з неба води-погоди вижйдає І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти. То він їх забачає Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати».
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихає:
«Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких І в вірах бусурменських,
А тепер припало — на безвідді, на безхліб’ї погибаю». Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали І тіло козацьке-молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри, кували;
Ще й вовки-сіроманці находжали І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквилили —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати, Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сон обігріє,
Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великое усердіє маю І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю».
«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
Уже дев’ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає».
Отоді ж вони коней пустопаш попускали І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами
промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати, То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
переймати,
То будуть нас стріляти та рубати,
А лібо живцем, у плін завертати».
А як став же той брат найменший, піший-піхотинець,
Аж до десятого дня до Савур-могили добігати Та став же він на Савур-могилі спочивати,
І на небо взирати,
Доброї години.вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться .на. Савур-могилі і голову покладати». Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке-молодецьке терзати та
пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати, Став він до них стиха промовляти:
«Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте же ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке-молодецьке терзати і пожирати Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати, Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий,
Голубчику сквий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого,
пішого-піхотинця, із собою взяв»,
То середульший же брат теє зачуває,
То до свого старшого брата словами промовляє!
«Отож би було, брате, свого найменшого брата
із еобою взяти,
Як він же за нами гнався ї на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого
найменшого брата і повік його не видати — Що вже дев’ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав».
То це вони промовляли І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А то ж турки-яничари бідних двох козаків та
коло могили хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добиччю в городи озівські назад забрали. Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,