Казав: «Як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!»
Тогді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Яссу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі ориштували,
Яссу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли.
«Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п’ятдесят штири годи у неволі, , .. . . ¦
Єслі турки-яничари, то упень рубайте!
Єслі; бідні невольники, то помочі дайте!»
Тогді козаки промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся І нас, козаків, страшишся:
Єсть сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє —
Се, можеть, є давній бідний невольник Із неволі утікає».
«Ви віри не діймайте,
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки-яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали...
Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось одгадав, сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені винімав, Розпустив...
До води похилив...
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці, сія галера не блудить,
“Ні світом нудить,
Ні много люду царського
1
ї: Да на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба паювали, ; ;
Тую галеру на пристань стягали.
Тогді злато-синії киндяки — на козаки, Златоглаві — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки.
А галеру на пожар спускали,
А еребро-злато — на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святую Січовую покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть помеж собою паювали;
А третю часть брали,
Очеретами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздравляли:
«Здоров,— кажуть,— здоров, Кішко Самійлу, Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволі, Не загинеш і з нами, козаками, по волі!» Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова В Києві-Каневі монастирі...
Слава не умре, не поляже!
Буде слава славна Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська Запорозького, Донського. З усією черню дніпровою, Низовою,
На многія літа,
До конця віка!
:
На три часті розбиває.
Перву часть ухопило —
У біларапську землю занесло;
Другу часть схопило —
У Дунай в гирло забило;
А третя часть тут має —
Посеред Чорного моря 'ч
На бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопляє.
При той часті Було війська много,
А був старшиною Грицько Коломниченко,—
По всьому війську барзе окличен,— Словами промовляє,
Сльозами обливає:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре ви дбайте,
Гріхів не тайте!
Ісповідайтеся ви Милосердному богу,
Чорному морю,
Отаману кошовому,
Хто на собі гріхи має!»
Тут всі козаки так замовчали,
Як в рот види набрали,
Тільки озоветься Олексій Попович,
Гетьман-запорожець:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре ви чиніте,
Самого мене, Олексія Поповича, возьміте, До. моєї шиї камінь біленький прив’яжіте, Очі мої козацькі-молодецькі Червоною китайкою затміте,
У Чорне море Самого мене спустіте:
То нехай я буду Своєю головою Чорне море дарувати,
Ніж я маю
Много війська безневинно На Чорнім морі погубити,
Ніж я маю много душ,
Вір християнських,
На Чорному морі потопити».
Тоє козаки як зачували,
Словами промовляли,
Сльозами обливали:
«Ей, Олексію Поповичу,
Славний лицарю і писарю!
Ти ж святе письмо По тричі на день читаєш І нас, простих козаків,
На все добре научаєш;
Про що ж ти од нас Гріхів більше маєш?»
Олексій Попович Тоє зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами обливає:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Я святе письмо По тричі на день читаю І вас, козаків простих,
На все добре научаю,
Од вас таки гріхів більш маю:
Що як в охотне військо од’їжджав,
І з отцем, і з матір’ю
Триста душ дітей маленьких Конем своїм добрим розбивав,, і Кров християнську Безвинно проливав,
А молодії жони За ворота вибігали,
Діток маленьких На руки хватали,
Мене, Олексія Поповича, Кляли-проклинали.
А ще мимо сорока церков пробігав,
Шляпи не здіймав І на себе хреста не покладав,
І отцевської-матчиної Молитви не споминав...
Либонь мене, козаки, панове-молодці, Найбільше той гріх спіткав.
А ще мимо царської громади пробігав,
За своєю гордощю шляпи не здіймав,
«На день добрий» не давав...
Либонь мене, козаки, панове-молодці, Найбільше той гріх спіткав.
Ей, се не Чорне море мене утопляє:
Се отцевська-матчина мене молитва карає. Ей, коли б мене отцевська-матчина молитва • На Чорному морю не втопила,
Од смерті боронила,
Як буду я до отця, до матері І до роду прибувати,
То буду я отця і матір Штати, шанувати, поважати,
І старшого брата За рідного отця почитати,
І близьких сусід За рідну братію У себе вживати».
Як став Олексій Попович
Гріхи богу повідати,
То зараз стала злосупротивна
Хвилечна хвиля
:
Притихала і впадала,
Мов на Чорнім морі не бувала/' Усіх козаків до острова Живцем прибивала.
То козаки на остров виходили, Великим дивом дивовалн,
Словами промовляли,
Сльозами обливали,
Що на Чорнім морі,
На бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопали, :
Ні одного козака Через Олексія Поповича Между військом не стеряли. Олексій Попович На чудо виходжає,
Бере в руки святе письмо,
По тричі на день читає,
І всіх простих козаків На вСе добре научає:
«Слухайте, козаки, панове-молодці, Як се святе письмо просвіщає,
На все моленіє указує:
Которий чоловік Отцевську-матчину молитву Штить, шанує, поважає,
Того отцевська-матчина молитва Зо дна моря винімає,
Од гріхів душу одкупає,
До царствія небесного проводжає; Та отцевська-матчина молитва У купецтві і в реместві,
І на полі, і на морі На поміч приспіває;
Нам годиться тоє спам’ятати,
За которими молитвами Стали ми хліба-солі поживати»:. Дай, боже, миру царському, : Народу християнському,
Усім на здравіє, на многі літа мати
БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ
Ой на Чорному морі.
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозорець:
Низенько голову склонив,
Та жалібно квилить-проквнляє;
Та на* святеє небо,
На Чорноє море, .
Іспильна поглядає,
ХЦо на святому небі,
На Чорному морі негаразд починає:
На святому, небі,усі звізди потьмарило,
Половина місяця у тьму уступило;
На Чорному морі, негаразд починає:
Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває. Першу часть одбивало —
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало —
У землю Грабськую На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало —
Да на Чорному морі затопляло.
То-то же при тій часті два братики рідненькі.
Як голубоньки сивенькі,
То вони потопали,
Порятунку собі нівідкіля не мали.
Да вони один до одного припливали,
Словами промовляли.
Гірко ридали —
Прощенія домагали,
Перед господом милосердним гріхи свої сповідали. Ой между ними третій чужий-чужениця, Бездольний, безродний і безпомощний, потопає, Порятунку собі нівідкіль не має.
То він до їх припливає,
Словами промовляє,
Гірко сльозами ридає,—
Прощенія домагає,
Перед господом милосердним Гріхи свої сповідає.
То ті брати промовлять словами.
Обіллються гірко сльозами: «Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє, Се-то отцева молитва і материна Нас видимо карає:
Що як ми у охотне військо виряджалися,
То од отця, од матки прощенія не приймали,
Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали; То тоже ми собі превелику гордость мали:
Старшого брата у себе за брата не мали,
Сестру середульшу марно зневажали,
Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;
То же ми собі превелику гордость мали:
Проти божих церков їжджали,
Шличків із голов не здіймали,
На своє лице хреста не клали,
Милосердного творця на поміч не призивали,
Да по улицях кіньми вигравали,
Да проти себе нікого не стрічали,
Діток малих кіньми розбивали,
Кров християнську на сиру землю проливали!
Ей, коли б то нас, браття, могла
отцева і матчина молитва відсіля визволяти, То нехай же б ми могли вже знати.
Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
І старшого брата за рідного батька мати,
Сестру середульшую штити-поважати,
Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»
То як стали словами промовляти,
Отцеву і матчину молитву споминати,—
Став господь милосердний їм помагати,
Стало Чорне море утихати;
Та так-то утихало,
Ніби не гуляло.
То стали ті два брати к берегу припливати,
Стали за білий камінь рученьками брати Да на край виходжати,
На край веселий,
Между мир хрещений,
У города християнськії,
Та до отця, до матки в гості прибувати.
То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
Синів питали:
«Ой сини, пани-молодці!
Чи добре вам у дорозі починало?»
«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;
Тільки недобре було, отець і мати, Чужому-чужениці на Чорному морі потопати: йому прощенія ні од кого прийняти І на чужині порятунку дати!»
Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,
Народу християнському І усім головам слухающим На многая літа,
До конця віка!
ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ 13 ГОРОДА АЗОВА,
З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ
Ой у святую неділеньку рано-пораненьку Не синії тумани уставали,
Не буйнії вітри повівали,
Не чорнії хмари наступали,
Не дрібнії дощі накрапали,
Когда три брати із города Азова,
З турецької-бусурменської Великої неволі утікали.
Два ли то брата кінних,
А найменший — піший-піхотинець,
За кінними братами уганяє,
За стремена хапає,
По білому камінню, по сирому корінню Свої козацькі-молодецькі ноги собиває, Кров’ю сліди заливає,
Піском рани засипає,
Между коні убігає,
За стремена хватає,
До братів словами рече-промовляє: «Братія мої рідненькі,
Як соколи ясненькі!
Станьте ви, братія, підождіте,
Свої козацькії-молодецькії коні припиніте І мене, пішого-піхотинця,
Между себе возьміте,
Хоч мало-немного, версту місця, підвезіте, У християнськії городи підвезіте,
А ні — ви мені, браття,
У чистому полі по своїй добрій волі З пліч головоньку здійміте,
Козацьке моє молодецьке Тіло в сиру землю поховайте,
Звіру-птиці на поталу не давайте». Середульший брат добре дбає,
До найстаршого брата словами промовляє: «Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькії-молодецькії коні припинімо, Брата свого найменшого,
Пішого-піхотинця, надождімо,
Хоч мало-немного,
Версту місця підвезімо,
У християнськії города підвезімо.
Лучче не ми йому, брате, у чистому полі У своїй добрій волі З пліч головоньку здіймімо,
Козацькеє його молодецькеє Тіло в землю сиру поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо,.
Що моє ли серце не осмілиться,
Война моя рука не зніметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати.
Лучче було, брате,
У турецькій-бусурменській неволі Усім трьом помирати,
Чим нам свого брата, пішого-піхотинця,
У великій неволі покидати».
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Своєму братові рече-промовляє:
«Що як будемо ми, брате,
Свого брата найменшого, пішого-піхотинця, Ждати-ожидати,
Козацькії-молодецькії коні обіждати,
Буде за нами великая неволя,
Сильна погоня ганяти,
Будуть нас у полон, у гіршу неволю завертати, Будуть наше тіло на три часті Сікти-рубати;
То нум же ми, браття, тікати.
Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю, у турецькій неволі Самому помирати,
А ми ли будем, брате, тікати,
Безпечно лісами та байраками гуляти,
З клену-древа верхи ламати,
Своєму братові найменшому, пішому-піхотинцю,
На прикмету покидати».
їхали ли ті брати не день, не два,
Не три й не чотири,
Стали ті брати до лісів, до байраків доїжджати, Став середульший брат З клену-древа верхи ламати,
Своєму братові найменшому,
Пішому-піхотинцю,
На путі-дорозі покидати.
Став найменший брат доходжати,
Гірко плакать і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає?
Невже ж за ними турецька-бусурменська Сильна погоня ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала, їхні тіла на три часті сікла-рубала?»
Стали ті брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони до тихих вод доїжджати. Середульший брат добре дбає,
До тих вод доїжджає,
До свого брата словами промовляє:
«Брате мій рідненький, як соколе ясненький!
Що тут же, брате, трави зелені І води холодні,
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькі-молодецькі коні припинімо.
Свого ли брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Хоч мало-немного підождімо,
Версту міста підвезімо;
Або не ми ли йому, брате, у чистому полі,
По своїй добрій волі,
З пліч, головоньку здіймімо,
Козацьке його молодецьке тіло У сиру землю поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо»,
«Моє серце не осмілиться,
Война моя рука не здійметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати,
Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі самому помирати».
Стали ті два брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони у вольнії степи виїжджати,
У вольнії степи виїжджати,
Нічого у себе не мати.
Середульший брат добре дбає,
На собі єдиний дорогий синій каптан має,
Та й той обриває,
Своєму братові, пішому-піхотинцеві,
На путі-дорозі покидає.
Став найменший брат За ліса, за байраки виходжати,