Москаль-чарівник - Иван Котляревский 3 стр.

Ой, был, да ни­ма, да по­ехал на мельни­цу.

Бедна моя го­ло­вуш­ка, од­на до­ма ос­та­лась.

Девчина моя, ти ж моя ма­ти!

Довго ж ме­нi, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти?

Дiвчино моя, Пе­ре­яс­лiв­ко.

Дай ме­нi ве­че­ря­ти, моя лас­тiв­ко!

Михайло з Те­тя­ною дов­го ре­го­чуться. Сол­дат, на них див­ля­чись, теж смiється.

Ой, був та не­ма, та поїхав до мли­на.

Бiдна моя го­лi­вонька, що я до­ма не бу­ла.

Дiвчино моя, ти ж моя ма­ти!

Довго ж ме­нi, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти?

Дiвчино моя, Пе­ре­яс­лiв­ко.

Дай ме­нi ве­че­ря­ти, моя лас­тiв­ко!

Я ж не то­пи­ла, я ж не ва­ри­ла.

По во­ду пiш­ла - вiд­ра по­би­ла.

А до­до­му прий­шла - пiч роз­ва­ли­ла.

За те ме­не моя ма­ти тро­хи не по­би­ла.

Больно серд­цу ми­ла дру­га не иметь,

Скучно, груст­но оди­ноч­кою си­деть.

Кто со мною час при­ят­ный раз­де­лит?

Кто сле­зою ме­ня в го­ре по­да­рит?

И цве­то­чек лишь от дож­ди­ка цве­тет,

Так и серд­це лишь за­ня­ти­ем жи­вет.

Где для серд­ца ми­ла дру­га мне най­тить?

Чувства пе­ред кем ду­ши сво­ей отк­рыть?

Ах! Люб­лю я - но ска­зать то­го бо­юсь,

Без уве­рен­нос­ти я люб­ви стра­шусь.

И без слов лю­бовь мне мож­но до­ка­зать,

Сердце зна­ет, как и дру­га ис­пы­тать;

Буду мол­ча неж­но дру­га я лю­бить,

Буду мол­ча ра­дость, ску­ку с ним де­лить.

Солдат i Те­тя­на.

Солдат (пле­ще Те­тя­ну по пле­чу). Ну, хо­зяй­ка, ка­ков я ча­ро­дей?

Тетяна. Ве­ли­кий!.. Но бiльше хит­рий, нас­то­ящий мос­каль.

Солдат. Да и ты лу­ка­ва. За­чем ты мне ужи­нать не да­ла?

Тетяна. А на­що ти та­ку бу­чу зняв? Як­би ти лас­кою обiй­шов­ся зо мною, то я й на­го­ду­ва­ла б те­бе.

Солдат. Пол­но прит­во­ряться. Те­бе до­сад­но ста­ло, что я по­ме­шал те­бе…

Тетяна. Ти крив­диш ме­не, слу­жи­вий. Прав­да, ти - сто­ро­н­нiй чо­ло­вiк, то, зас­тав­ши ме­не од­ну з па­ни­чем i вве­че­рi, вiльно то­бi по­мис­ли­ти вся­ко­во; а як­би знав ме­не луч­че, то б луч­че обо мнi й ду­мав. Не хва­тай­ся нi­ко­ли осуж­да­ти.

Тi ж i Ми­хай­ло.

Т i ж без Те­тя­ни.

Тi ж i Те­тя­на (ста­вить на­лив­ку на стiл).

З то­го ча­су, як же­нив­ся,

Я нi­ко­ли не жу­рив­ся,

Ой, чук, Те­тя­на,

Чорнобрива, ко­ха­на!

За Те­тя­ну сто кiп дав,

Бо Те­тя­ну спо­до­бав.

Ой, чук…

За Ма­ру­сю п'ята­ка,

Бо Ма­ру­ся не та­ка.

Ой, чук…

Я ве­се­лий i здо­ров

Вiд Те­тя­ни­них бров…

Ой, чук…

Як Те­тя­на зас­мiється,

В ду­шi ра­дiсть од­дається.

Ой, чук, Те­тя­на,

Чорнобрива, ко­ха­на!

Будь у ме­не му­жи­чок з ку­ла­чок,

А я та­ки му­жи­ко­ва жiн­ка…

Я за йо­го за­хи­люсь, за­хи­люсь,

Та нi­ко­го не бо­юсь, не бо­юсь.

Ой, до ме­не гу­бе­рець пiд­си­павсь

I лю­бо­вi до­би­вавсь, до­би­вавсь.

Я гу­бер­ця лю­би­ти не ста­ла, -

Його тряс­ця на­па­ла, на­па­ла.

"Молодице, чия ти, чия ти?

Пусти ме­не до ха­ти, до ха­ти".

"Пiди к чор­ту, уби­рай­сь, уби­рай­сь,

Коло во­рiт не ша­тай­сь, не ша­тай­сь!"

Михайло. Во­но так, ва­ше­цi про­ше: суч­ка сан­ча­та зам­ча­ла; у нас ре­мiн­ця за лич­ко не ви­мi­няєш.

Тетяна. От те­пер час уже спа­ти ля­га­ти

Солдат. А я по­раз­мял­ся так, что сон про­шел. Хо­ти­те ли, хо­зя­ева, я вас по­те­шу?

Михайло. По­тiш… та чим же i як?

Тетяна. Та го­дi вам утi­ша­тись: час спа­ти!

Солдат. Ус­пе­ешь, хо­зяй­ка, выс­паться. Хо­ти­те ли, я по­ка­жу вам стар­шо­ва, с ко­то­рым все де­лаю?

Михайло. Стар­шо­го? Це б то­го, - що греб­лi рве?

Тетяна. Цур йо­му! Це б то­го, що - не при ха­тi зга­ду­ючи? (Плю­ється).

Солдат. Ну, да что ж? Вить бе­ды ни­ка­кой не бу­дет, ни стра­ха. Он явит­ся в че­ло­ве­чес­ком ви­де, ког­да хо­ти­те.

Михайло. В чо­ло­вi­чеськiм? Яко­го ж чо­ло­вi­ка?

Солдат. Ка­ко­го хо­ти­те? (Всi мов­чать).

Тетяна. Знаєш, чо­ло­вi­че, що? Не­хай явиться та­ким, як я знаю i ска­жу мос­ка­ле­вi… По­ба­чи­мо, чи по­ка­же!

Михайло. Доб­ре, ка­жи, го­во­ри.

Солдат. Из­воль, ска­зы­вай, в ка­ком хо­чешь об­ра­зе ви­деть.

Тетяна. Не­хай твiй стар­ший по­ка­жеться па­ни­чем Фин­ти­ком, що в на­шiм се­лi про­жи­ває, та щоб i в та­кiй оде­жi, яку вiн но­сить.