При дослідженні діяльності спецслужб бралась на озброєння діалектика загальнолюдського та національного. В ході наукового аналізу встановлено, що при всій різноманітності функцій, форм і методів роботи та унікальності ситуацій основним змістом цієї діяльності було служіння інтересам людини. І хоча в основі лежало загальнолюдське, в суворих умовах тогочасної дійсності цей чудовий принцип далеко не завжди реалізовувався в практичній діяльності. Спецслужби України зробили чималий внесок у розбудову державних інституцій. Їхня діяльність була спрямована не на агресивні акції, а на захист національної державності.
Запропоноване дослідження - суто наукове, але варто сказати і про його практично-виховне значення. Автор має надію, що положення і висновки праці можуть бути творчо використані при подальшому вдосконаленні структури, форм і методів роботи сучасних органів безпеки України, залучатися до написання спеціальних і узагальнюючих праць з історії вітчизняного державотворення, військового будівництва та міжнародних відносин. Фактичний матеріал монографії стане в пригоді й при підготовці лекційних курсів "Історія України", "Історія держави та права України", спеціальних курсів з історії спецслужб та інших силових структур України для курсантів і слухачів закладів освіти СБУ, МВС, Міноборони, студентів вищих юридичних навчальних закладів, а також для ознайомлення більш широкої аудиторії з маловідомими сторінками історії вітчизняного державотворення.
Слід, напевно, звернути увагу і на світоглядний аспект теми, її вагомість для професійного становлення й громадянського виховання майбутніх кадрів Служби безпеки України, військової розвідки, Міністерства внутрішніх справ, інших спеціальних і правоохоронних органів нашої держави. Тому одним із визначальних методологічних принципів дослідження є принцип патріотизму як конкретне втілення діалектики загальнолюдського й національного. А головною, наскрізною ідеєю, котра, власне, і давала натхнення авторові при написанні праці, є служіння Українській державі.
Перед тим, як розпочати безпосереднє розкриття теми, автор вважає за потрібне зробити ще кілька зауважень. У запропонованій праці окремо не розглядається проблема становлення головної спеціальної служби радянської України - Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), яка вела активну розвідувально-підривну діяльність проти української національної державності. Причина та, що об'єкт даного дослідження інший. Але автор не поділяє виключно негативного, нігілістичного ставлення до вивчення історичного минулого і досвіду ВУНК, особливо її розвідки і контррозвідки, яке нерідко зустрічається у закордонній і сучасній вітчизняній науковій та науково-публіцистичній літературі. Очевидно, неупереджений, об'єктивний розгляд досвіду організації, форм і методів ("технології") діяльності цієї спецслужби за умови його критичної оцінки може становити певний професійний інтерес для співробітників сучасних українських органів безпеки. Тому дослідження процесу формування і роботи спецслужб радянської України варто віднести до окремої наукової проблеми.
Автор висловлює щиру подяку працівникам Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів у Києві та Львові, Державного архіву СБУ, Інституту історії України Національної академії наук за допомогу в пошуках матеріалів для написання книги.
РОЗДІЛ I: Українські спецслужби як об'єкт наукового дослідження
§ 1.1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ
Перш ніж перейти до теми дослідження, варто, напевне, визначитися із терміном "національні спецслужби". Концепція (основи державної політики) національної безпеки України дає таке визначення системи національної безпеки: "...Це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність в рамках законодавства України" [1]. Виходячи з цього національними спецслужбами України можна назвати державні органи спеціального призначення, які за допомогою оперативних сил та засобів забезпечують безпеку Української держави та захист її життєво важливих інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз.
Вживаючи термінологічне сполучення "стан наукової розробки" щодо проблеми історії національних спецслужб часів боротьби за державність України (1917-1921 рр.), слід насамперед зазначити, що воно дуже умовне, бо фактично проблема ця науковцями не розроблялася: з-під пера дослідників до 1991 р. не вийшло жодної узагальнюючої спеціальної праці з минулого органів безпеки нерадянських державних формацій.
В історіографії державного будівництва, військовій історії українських нерадянських державних формацій практично відсутня така гілка досліджень, як студіювання історії їх спеціальних служб. Певні моменти та окремі сюжети розпорошені по літературі, присвяченій історії державного будівництва, розбудові силових структур, історії війн цих форм державності.
При аналізі попереднього доробку у сфері історії національних спецслужб автор вбачав ознаки наукового підходу до проблеми лише за наявності у працях дослідників таких аспектів, як:
- характеристика й аналіз внутрішнього і зовнішнього становища країни (воєнно-політична ситуація, зовнішні загрози, антидержавницька діяльність опозиційних політичних сил, підривна робота іноземних спецслужб та зв'язаних з ними підпільних і повстанських формувань, наявність злочинних угруповань тощо);
- висвітлення нормативно-правової бази формування силових структур української державності, загальний курс країни в галузі оборонного будівництва та створення правоохоронних органів, ухвалення конкретних правових актів щодо цих структур, позиції певних партійно-політичних сил та окремих державних діячів стосовно силових органів тощо;
- характеристика окремих спеціальних органів та служб українських державних формацій (їх відомча належність, структура, штати, кадровий склад, місце і роль у загальних зусиллях щодо захисту державності України);
- аналіз конкретних форм і методів роботи спецслужб України, певних заходів у межах їх компетенції.
Слід враховувати, що ціла низка історичних, суспільно-політичних, ідейно-теоретичних та інших чинників, пов'язаних з трагічною долею української державності взагалі, зумовила надзвичайну строкатість, фрагментарність у висвітленні тих чи інших сторін діяльності українських спецслужб. Тим більше, що історіографія проблеми формувалася зусиллями двох протилежних таборів дослідницьких сил. Один з них, репрезентований творами істориків з української діаспори, мав чітко визначену орієнтацію на ідею незалежності України, нерідко відзначався плюралізмом думок, жвавим інтересом до історії її державних інституцій у 1917-1921 рр., і в тому числі - до минулого її силових відомств. Інша група дослідників, що працювала у специфічних умовах СРСР та радянської України, виступала з позицій апологетики радянського державотворення в Україні, а відтак - необ'єктивно, однобічно підходила до минулого інших форм української державності. Якщо дослідники цього табору і торкалися питань історії українських силових структур - противників радянської влади, то лише під кутом зору їх протистояння. Все це призводило до привнесення в характеристики національних спецслужб і масових антирадянських повстансько-підпільних рухів відвертої ідеологізації, до ігнорування історичної правди в інтересах соціального замовлення.
На думку автора, незважаючи на суттєві відмінності між згаданими групами історіографів, подальше наукове студіювання проблеми неможливе без урахування надбань кожної, без подолання притаманних їм ідеологічних нашарувань. Думається, творчо-критичний аналіз наукового доробку зазначених історіографічних течій стане однією з важливих умов поглиблення рівня дослідження питання, адже, як відомо, при зіставленні навіть діаметрально протилежних поглядів виграє істина.
Крім названих вище течій, була й історіографія, що висвітлювала діяльність розвідок і контррозвідок ряду держав на українських землях наприкінці 19 ст.-1917 р., тобто періоду, який передував Українській революції 1917-1921 рр. Вона складається з праць, присвячених діяльності спецслужб Російської, Австро-Угорської імперій та кайзерівської Німеччини часів підготовки і ходу першої світової війни. Й хоча серед цих праць немає жодної, яка б узагальнювала роботу згаданих спецслужб саме в Україні, їх автори при широкому висвітленні тем по інших країнах завжди приділяли увагу діяльності розвідок та контррозвідок і в Україні, яка перетворилася на один з головних театрів воєнних дій першої світової війни, а до того - була ареною запеклого протиборства майбутніх її учасників в ході "таємної війни".
Історіографія, що висвітлює діяльність спецслужб вищеназваних держав на українських землях з кінця 19 століття і до 1917 року, містить цікаві фактичні дані щодо створення ними агентурних позицій в Україні, вивчення її економічного потенціалу і політичних течій, організації таємної роботи в умовах України, практики проведення широкомасштабних пропагандистських акцій та схилення на свій бік її людності. Звичайно, після падіння царату перелічені фактори активно використовувались ними в розвідувально-підривній діяльності і проти молодої української державності [2].
Аналізуючи історіографію становлення спеціальних служб часів Української революції 1917-1921 рр., доцільно виділити три етапи її формування, пов'язаних з історичною долею України та українців в межах Батьківщини та поза ними.
Перший етап, зародження та становлення історіографії, що охоплює початок 20-х - 40-х років, характеризується формуванням кола проблем та їх активною розробкою науковцями переважно еміграції.
Другий етап, з 1940 до кінця 80-х рр., пов'язаний з подальшою розробкою проблеми й несе на собі відбиток протиборства двох вищезгаданих історіографічних течій.
Третій, сучасний, етап розпочався після проголошення суверенітету України 24 серпня 1991 р., що не тільки актуалізувало й підвищило практичну цінність досліджень проблеми в інтересах залучення історичного досвіду формування українських спецслужб до процесу їх сучасної фундації, але і надало реальну можливість поєднати зусилля вітчизняних учених і дослідників-емігрантів у єдину течію студіювання порушеного питання.
Перший етап історіографії проблеми настає після остаточної збройної поразки національної державності й формування української політичної та військово-політичної еміграції. У зв'язку з цим виокремлюються радянська та українська еміграційна історіографія. Як уже підкреслювалось, при вживанні терміна "історіографія проблеми" мається на увазі не наявність спеціалізованих наукових течій або шкіл з історії українських спецслужб (їх як таких не існувало взагалі), а сукупність праць, де висвітлюються певні моменти, котрі стосуються діяльності спецслужб України в період, що розглядається.
Необхідно дати характеристику українській радянській історіографії проблеми міжвоєнного періоду. Цілком зрозуміло, що внаслідок відомих ідейно-політичних причин в її межах не з'явилося спеціальних робіт, які б містили об'єктивний аналіз становлення розвідки й контррозвідки української державності. Втім, певний інтерес для дослідження порушеної проблеми вона становить.
У Союзі РСР та УРСР починають виходити друком праці з історії радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни (ВНК і ВУНК) [3]. При всій тенденційності офіційних видань, котрі старанно обминали таку сумну сторінку історії цих органів, як "червоний терор", їх місце в історіографії проблеми зумовлене характеристикою органів ВНК-ВУНК як одного з головних противників українських спецслужб. Крім того, розглядаючи діяльність радянських спецорганів, автори, хоч і схематично, торкаються деяких заходів спецслужб українських державних формацій або спеціальних заходів українського повстансько-підпільного руху, на придушення якого ВНК-ВУНК витрачали значні зусилля.
Якщо акцентувати увагу на характеристиці воєнно-політичної ситуації в Україні в кінці другого десятиріччя ХХ століття, то серед робіт радянських авторів цього періоду особливий інтерес викликає грунтовна праця колишнього заступника начальника Особливого відділу (військова контррозвідка) ВУНК С.Дукельського "НК-ДПУ", набір якої було розсипано навіть у відносно плюралістичні 20-ті роки. Вона побачила світ лише у 1991 р. у перекладі українською на сторінках "Українського історичного журналу" [4].
Хоча автор виступає з позицій апологетики радянської спецслужби, його праця готувалася у першій половині 20-х років, коли в радянській історичній науці ще не набула таких масштабів, як пізніше, ідеологізація, а в УСРР тривав процес "українізації" духовно-політичного життя. С.Дукельський торкається діяльності спецслужб Директорії УНР, зрозуміло - через призму їх протиборства з ВУНК. Він досить докладно характеризує деякі аспекти ситуації в Україні в цілому. Багато уваги, наприклад, приділяє висвітленню структури, форм і методів роботи спецслужб Польщі та керованого ними польського розвідувально-диверсійного підпілля (Польської Організації Військової). Автор широко залучає до історичного опису службові документи ВУНК, що також підвищує наукову вагомість його праці.
На сторінках наукової періодики СРСР та УРСР (особливо до кінця 20-х років) при розгляді проблем історії громадянської війни чимало місця відводилось аналізу таких істотних факторів обстановки в Україні, як діяльність комуністичного, "білого", польського, антирадянського українського підпілля [5]. З'являються й окремі монографічні дослідження з історії підпільної боротьби [6]. Згадані праці належали перу активних учасників підпілля, що привносить ряд суттєвих фактологічних моментів, котрі могли не дійти до професійних дослідників.
Не буде перебільшенням твердження, що у 20-ті - на початку 30-х років радянська історіографія зробила відчутний внесок у справу студіювання історії повстанських рухів в Україні періоду 1918-1921 рр. [7]. Аналіз історії цих рухів був корисним як для характеристики одного з чільних факторів обстановки в Україні, так і для висвітлення діяльності спеціальних ланок і служб повстанських рухів та угруповань різної суспільно-політичної орієнтації.
Як правило, ці праці створювалися відомими воєначальниками Червоної армії або відповідальними радянсько-партійними функціонерами, що працювали в Україні в період громадянської війни. Їм властивий відчутний авторський суб'єктивізм, адже йшлося про діяльність антирадянських повстанських сил. Разом з тим, автори наводять цінний фактичний матеріал, характеризують сам повстанський рух та заходи радянської влади, спрямовані на його придушення.
Так, у праці Б.Козельського йдеться про спеціальні (розвідувальні й контррозвідувальні) ланки підпільних антирадянських організацій в Україні, Партизансько-Повстанського Штабу (ППШ) при Головній Команді військ УНР в еміграції (Тарнов, Львів), повстанських угруповань в УСРР, що підлягали ППШ. Від умоглядного опису ряд авторів, насамперед Д.Кін, переходять до спроб наукової класифікації цих рухів, беручи за головний критерій їхню суспільно-політичну орієнтацію.
Питання діяльності спеціальних служб національних державних формацій України, повстанських рухів, "білого руху" розглядаються і в працях, присвячених боротьбі Червоної армії проти "білих", іноземних інтервентів, антирадянських повстанських сил [8]. Тут же містяться відомості про діяльність військової розвідки Червоної армії - одного з противників українських спецслужб.