Низка праць радянських авторів, котрі досліджували питання іноземного вторгнення в українські землі в період 1918-1919 рр., містить дані про діяльність спеціальних служб інтервентів (Франції, Англії, Греції) [9]. Історіографічна цінність цих видань збільшується тим, що в них опубліковані оригінальні документальні матеріали, на підставі яких автори переконливо доводили, що спецслужби іноземних держав-інтервентів мали безпосереднє відношення до репресій проти населення України, відверто втручалися у внутрішні справи країни, ігнорували її право на самостійне державне існування.
Із зростанням ідеологізованості суспільно-політичного життя в СРСР та набиранням обертів сталінською тоталітарною машиною проблема історії національних спеціальних служб, антирадянських рухів народного опору більшовицькому режиму потрапляє до числа суворо заборонених. На розгляд цього питання (як складової частини історії незалежного державотворення в Україні взагалі) поширюється ідеологічне тавро української державності як "буржуазно-націоналістичної, контрреволюційної, антирадянської, антинародної", що призводить до вилучення студіювання її історії з наукового обігу, перекручень і відвертих фальсифікацій історичної правди.
Досить плідним у справі дослідження історії спецслужб України був науковий доробок авторів української еміграційної історіографії. Цьому сприяло розгортання наукової творчості української політичної еміграції, її консолідація навколо провідних наукових інституцій в екзилі. Українська інтелігенція в еміграції намагалася з'ясувати причини (в тому числі військові) поразки національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Активну науково-дослідну, публікаторську діяльність вели колишні військовослужбовці збройних сил та співробітники інших силових структур українських державних формацій Наддніпрянщини й Галичини.
Основними центрами розвитку військово-історичної думки стають Чехословаччина, Польща, Німеччина, Франція. Безперечно, найбільш сприятливі умови для розвитку наукової, культурної, видавничої й освітянської справи українських емігрантів було створено у Чехословаччині. Керівництвом цієї держави (президент Т.Масарик, прем'єр-міністр К.Крамарж, голова МЗС Е.Бенеш) була розроблена й втілювалася так звана "Російська акція", тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам колишньої Російської імперії. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл країни в Празі та інших містах ЧСР було створено ряд наукових й освітніх установ української громади.
Провідним центром військово-історичних досліджень української еміграції в ЧСР став заснований у 1925 р. Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Він вів роботу по збиранню й збереженню документів та експонатів української збройної боротьби 1917-1921 рр., політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій (про архівні матеріали МВБУ йтиметься). Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу "Вісті МВБУ", що виходив за редакцією відомого історика Д.Антоновича [10].
Ще одним центром розвитку української військово-історичної думки було "Військово-наукове видавництво" при таборі інтернованих українських військовослужбовців у Каліші, яке з 1923 р. випускало військово-теоретичний журнал "Табор". Багато уваги розробці військово-історичних проблем приділяло "Військово-історичне товариство", яке з 1925 р. видавало часопис "За державність" у формі збірок статей з історії збройних змагань України 1917-1921 рр. [11].
Військово-історичні проблеми розроблялись і в Українському Науковому Інституті у Варшаві, в Бібліотеці ім. С.Петлюри в Парижі (з 1929 р.). Певний час виходили такі військово-наукові періодичні видання української політичної еміграції, як "Вояк", "Військова справа", "Війна і техніка", "Дзвони". Вельми багатим на військово-історичний матеріал став журнал військової еміграції Української Галицької Армії "Український скиталець", котрий спочатку видавався рукописно-репринтним способом [12].
На сторінках періодичних видань української еміграції почали з'являтися статті, де автори порушували окремі питання історії становлення спеціальних органів української державності. Слід згадати працю колишнього співробітника Державної жандармерії ЗУНР І.Козака з історії цього органу безпеки [13]. Автор, окрім викладання власних споминів про службу в жандармерії, простежує процес її створення, аналізує зміни в структурі, характеризує функції цього органу, його особовий склад.
Цікаві моменти з історії спеціальних структур періоду існування ППШ та проведення рейду в листопаді 1921 р. ("Другого Зимового походу") на територію УСРР висвітлюються авторами статей одного з випусків збірки "За державність", який був цілком присвячений цим подіям [14]. Серед його матеріалів є згадки про роботу розвідки й контррозвідки ППШ, підлеглих йому повстансько-підпільних структур в радянській Україні, організацію штабом підривної роботи проти УСРР, хід самого невдалого рейду 1921 р., після поразки якого Державний Центр УНР змушений був відмовитися від подальшої збройної боротьби проти радянської влади. Автори статей збірника критично підходять до прорахунків в організації спеціальних заходів повстанського руху, що призводило до відчутних ударів по ньому з боку радянських спецслужб.
Певний інтерес щодо організації розвідувальної роботи за кордоном становить стаття колишнього офіцера українського військово-морського флоту С.Шрамченка з історії військово-морського аташату України у 1918-1920 рр. [15]. У праці, яка фактично започаткувала дослідження історії військової дипломатії України цього періоду, характеризуються організаційний устрій і функції військово-морського аташату України.
Варто згадати і низку статей на шпальтах збірника "За державність", у яких ідеться про конкретні військові операції Армії УНР. Аналізуючи їх проведення, автори торкаються й питань розвідувального й контррозвідувального забезпечення бойових дій. У праці відомого воєначальника О.Удовиченка при розгляді операції по форсуванню Дністра військами УНР у 1920 р. [16] належне місце відведено розповіді про організацію взаємодії структур військової розвідки при підготовці та здійсненні операції головних сил. В.Савченко у своїй статті критично проаналізував взаємозв'язок недоліків у проведенні спеціальних заходів та воєнних невдач Армії УНР у війні з радянською Росією [17].
Зрозуміло, в даній праці фізично неможливо дати докладну історіографічну характеристику всім публікаціям у періодиці української еміграції міжвоєнного періоду, де тією чи іншою мірою автори торкалися певних моментів з історії спеціальних служб України 1917-1921 рр. Зазначимо, однак, що практично всі ці праці написані співробітниками спецорганів або військовослужбовцями збройних сил української державності, що сприяло введенню в науковий обіг багатьох цінних конкретно-історичних фактів. Безумовно, в них вистачає й авторського суб'єктивізму. Неможливість для багатьох авторів користуватися архівними (узагальненими) джерелами, потреба в оперативному донесенні до читачів відомостей про збройну боротьбу нації за власну державу й незалежність (що було вкрай важливо для підтримки морально-політичного стану українського населення в окупованих землях Західної України й у діаспорі) призводили до певної фрагментарності статей, відсутності глибокого аналізу причин поразки. Проте ці історичні студії закладали наукове підгрунтя для подальшого дослідження історії силових структур України 1917-1921 рр.
У міжвоєнний період з'являються і більш грунтовні праці, де всебічно висвітлюються факти з історії спецслужб України. Слід зауважити, що формування історіографії військової історії України періоду "визвольних змагань" відбувалося в умовах існування в середовищі української політичної еміграції різних за державницько-політичним та ідейним спрямуванням течій та угруповань, які здебільшого сформувалися ще в період незалежної України й перейшли до еміграції разом зі своїми носіями. Насамперед ці течії репрезентувалися прихильниками української державності у формі республіки, котрі згрупувалися навколо колишнього голови Директорії УНР С.Петлюри, а також прибічниками української консервативної політичної течії, що виступали за державність у вигляді "історичного дідичного гетьманату" і консолідувалися в еміграції навколо колишнього гетьмана П.Скоропадського та різних груп "гетьманців".
Гострий характер ідейно-політичних суперечностей між згаданими течіями призводив до перенесення до військово-історичної літератури їх апологетики, суб'єктивізму, нестерпності щодо позиції наукового опонента. Сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно й некритично покладали одна на одну всю відповідальність за поразку у боротьбі із зовнішніми ворогами або за невдачі внутрішньої політики.
Інше вогнище незгоди серед авторів військово-історичних студій виникло на грунті суперечностей між інтелігенцією з Наддніпрянської України, що опинилася в еміграції, та авторами з Галичини. Коріння цих суперечностей ішло від непорозумінь між керівництвом УНР та ЗУНР, котрі врешті-решт призвели до розпаду соборної України у листопаді 1919 р. При цьому обидві сторони вбачали у діях опонентів акти "зради" загальних інтересів, що також відвертало від об'єктивного дослідження причин воєнних поразок.
Крім того, полярні погляди на певні явища й події військової історії зустрічаються й серед авторів, котрі свого часу належали до одного табору. Для прикладу варто згадати роботи, що торкаються спроби державного перевороту у Рівному у квітні 1919 р., яку вчинив один з воєначальників Армії УНР В.Оскілко.
Автори праці "Шлях до катастрофи..." [18] рішуче засуджують протиправні, антидержавні дії заколотників і самого В.Оскілка, вбачаючи в них акт державної зради, спрямований на усунення законного керівництва УНР і підрив боєздатності її армії. При цьому вони порушують питання про причини загострення політичної обстановки в Україні та ефективність дій силових структур УНР по відверненню заколоту.
У свою чергу сам В.Оскілко інакше інтерпретує ці події, подає себе як борця за оздоровлення політичного життя УНР, проти корумпованої верхівки республіки, котра була, на його думку, неспроможною кваліфіковано проводити військове будівництво та організувати управління діючою армією [19].
У сукупності ж згадані праці висвітлюють різні (переважно негативні) аспекти політичної ситуації в Україні, дають уявлення про рівень спроможності державних органів підтримувати внутрішню й зовнішню безпеку в країні.
У період, що розглядається, виходить низка серйозних військово-історичних праць колишніх українських воєначальників генеральського рангу та офіцерів збройних сил України [20]. Одночасно на сторінках такого цінного з військово-історичної точки зору видання, як "Літопис Червоної Калини" з'являються стислі статті, присвячені конкретним бойовим епізодам або військовим підрозділам та інституціям [21].
Незважаючи на різну глибину висвітлення військово-історичних подій, згадані праці з погляду історіографії проблеми поєднує те, що їх автори побіжно торкаються й ряду моментів з історії спеціальних служб. Наводяться також окремі аспекти оперативної обстановки (зокрема, і діяльність ворожих спецслужб в Україні), організації роботи військової й польової розвідки, розвідувальних підрозділів діючих армій УНР і ЗУНР.
Найбільш помітним, на думку автора, явищем в історіографії військово-державного будівництва й військової історії України став вихід у середині 30-х років серії випусків "Історії українського війська". Повним виданням вона вийшла у 1953 р. [22]. Її автори вперше спробували підсумувати надбання історіографії з проблеми історії спеціальних служб України. Так, початок зародження спецслужб автори справедливо віднесли до періоду Української Центральної Ради, згадуючи про створення у структурі керівного органу національного військового руху - Генерального Військового Комітету - окремої комісії спеціальних служб, а у складі Українського Генерального військового штабу (березень 1918 р.) - розвідувального підрозділу.
При розгляді процесу створення збройних сил українських державних формацій 1917-1920 рр. автори цієї фундаментальної праці приділили увагу підрозділам військової розвідки різних рівнів (головних штабів, штабів з'єднань і частин). Окремо йшлося про діяльність та кадровий склад військової розвідки й польової поліції (жандармерії) Української Галицької Армії (УГА).
Ще більш детально ці питання розглянуті у тритомній збірці матеріалів з історії УГА, підготовленій українською діаспорою в Канаді. Перший і другий томи видання містять статті безпосередніх учасників тих подій, котрі на відміну від багатьох інших мемуаристів приділяють головну увагу не власній ролі, а, по змозі, об'єктивному аналізу діяльності тогочасних військових спецслужб, наводять конкретні факти з їхньої практики [23]. Окремий розділ своєї монографії присвятив розвідці та контррозвідці УГА, іншим її спеціальним підрозділам знаний український військовий історик Л.Шанковський [24].
Автори згаданих праць критично підійшли до аналізу успіхів української державності у створенні спеціальних служб та діяльності самих цих органів безпеки, віддаючи належне значенню їх роботи для оперативного забезпечення збройних зусиль і не приховуючи прорахунків. Усе ж таки, незважаючи на чималу наукову вагомість зазначених публікацій, котра зберігається й до цієї днини, ступінь висвітлення в них порушеної проблеми навряд чи можна визнати достатнім. Певні відомості з історії спеціальних служб України містилися у наукових виданнях з історії державного будівництва. Так, у праці М.Чубатого з історії ЗУНР-ЗО УНР дано характеристику органам безпеки української державності в Галичині [25].
Цікавою з точки зору дослідження ворожої для української держави підривної діяльності спецслужб російського "білого руху" є праця відомого державного діяча й дипломата УНР О.Лотоцького з історії україно-турецьких міждержавних стосунків періоду громадянської війни [26]. У роботі йдеться, зокрема, про намагання денікінської контррозвідки розгорнути підривну діяльність проти дипломатичної місії України в Константинополі, котру очолював автор.
У межах другого, післявоєнного, етапу історіографія проблеми продовжувала розвиватися під впливом існування двох течій: української еміграційної та української радянської. При цьому методологічні відмінності у підходах до минулого України й історії її силових структур не тільки не припиняли свого існування, а, скоріше, поглиблювалися.
Цілком зрозуміло, що радянська російська й українська історіографія зосереджувалася на дослідженні історії саме радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни. Однак, висвітлюючи їх історію, просто неможливо було зовсім уникнути згадок про діяльність українських національних спецслужб, різноманітні аспекти воєнно-політичної ситуації в Україні, заходів радянських спецслужб у протиборстві з українськими органами безпеки.