У 1983 році в театрі з'являється режисер-дебютант Сергій Проскурня. Богдан Сильвестрович уважно оглядає прибульця й зауважує: «Нарешті в театрі з'явилися вуха». У Проскурні справді – найбільші вуха в театрі. Він зацікавлено спостерігає, як Богдан Сильвестрович у кожній ролі шукає її зерно. Якийсь характерний жест, предмет, деталь. Коли працюють над «Енеїдою» – таким зерном стає перо, яким Котляревський пише український переспів поеми Вергілія. Митець і диригує тим пером, і лоскоче. Прем'єра «Енеї'ди» в 1986 році викличе достоту скепсису. Особливо стосовно гри Богдана Сильвестровича. Скажуть, це не ті герої. Який це Котляревський? Хіба він такий буває? А Ступка ще планував станцювати брейк-данс?!
Проскурню зачарував Богдан Ступка: «Він, як ніхто, вмів носити капелюха, що зближувало його з моїми уявленнями про стиль Леся Курбаса. Учень Бориса Тягна, він за школою був «онуком» Курбаса. А ще й львівський парубоцький шик, що був на межі батярства та академічного фасону, а ще гени, а ще – юнацькі враження від моря музики, що оточувало його… Його гострий розум, який часом колючими іскорками вилітав з примружених очей, його пластика, часом карколомна у вихилясах, його голос, що вмів оксамитово загортати, а міг і фальцетно витончуватися, – ось Богдан Сильвестрович. Для тих, хто наслідує Курбасівську традицію українського театру, неймовірним здався факт переїзду Ступки до Києва, у тоді консервативний і запліснявілий театр імені Франка. Це ж треба таке: поєднати європейську за суттю театральну школу, яку й представляли Сергій Данченко – тоді вже режисер – у тандемі із Богданом Ступкою, з театром натуралістично-традиційним. Мало хто згадає, що до кінця 70-х до придворного театру цього публіка не ходила. Призначення Данченка головним режисером та переїзд до Києва Богдана Ступки, Віталія Розстального – зі Львова, Володимира Оглобліна, Валерія Івченка – з Харкова, а поряд із цим – відкриття нових театрів: Молодіжного, Драми і комедії, Естради – це ж була справжня революція! Й досі дивуюсь, як на це пішла компартія… Саме на тлі цих подій та протиріч і народжувалася нова театральна стилістика, і Богдан Ступка став фронтменом цього процесу. Вродженим інтелігентом був Ступчин дядя Ваня – з його пронизливим монологом "а я б міг стати Шопенгауером!.." А поряд, у "Дикому Ангелі" – маленька роль сантехніка, неймовірно гротескова і трагічна. І звичайно ж, Артуро Уї у легендарній виставі Валентина Козьменка-Делінде на малій сцені театру Франка. Роль ця, як і вся вистава, була маніфестом нового українського театру. Ступка наче брав тебе всього, гіпнотично оволодівав твоєю волею і вів лабіринтами страху, народжуючи усвідомлення власної беззахисності в тоталітарному світі».
У Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого вчиться аж сімнадцять років! Його кілька разів виганяли з театрознавчого факультету, а потім знову поновлювали. І тільки Ростислав Пилипчук, обійнявши посаду ректора, зумів примусити горе-студента добігти фінішу. Вічний студент гордо прямує на останній екзамен: «Що це за знання – вчитися чотири роки? А от сімнадцять!» У 1984 році нарешті складає держіспит у Київському театральному. Голова держкомісії карпенківців Ада Роговцева спантеличена: «Богдане, чому ти за партою? Сідай за стіл до нас!» Майбутній театрознавець гордо відмовляється. Сьогодні в нього захист дипломної роботи: «Мій Микола Задорожний».
Самодурство українських бюрократів, захланність, заздрісність і дріб'язковість місцевого радкультістеблішменту (який 1991 року миттєво перефарбується в антирадянський) штовхають до Москви. У 1985 році Богдан Сильвестрович уже за крок від радикального рішення. Навіть приїжджає з Ларисою Семенівною до директора театру імені Моссовета узгоджувати побутові, організаційні питання. І тут читає спогади про народного артиста СРСР Михайла Романова. У 1963 році той залишає рідний Київський театр імені Лесі Українки заради… того самого театру імені Моссовета. Репетирує роль із Вірою Марецькою, московською зіркою, яка має чотири Сталінські премії. І несподівано йде з життя в готельному номері.
Богдан Ступка вірить у містику. Він помисливий. І ще відчуває, що московські підмостки – чужі. Адже він усіма фібрами артист український…
Друга половина 80-х принесла горбачовські реформи. Це солодке слово «свобода»… Олексій Кужельний відкриває в Києві перший в СРСР, перший на одній шостій частині земної суші ангажементний театр, майстерню «Сузір'я». Як на Бродвеї, сюди запрошують виконавців за контрактом. Перший твір у революційних стінах присвячений Григорію Сковороді. Сковороду грає ще один філософ. Богдан Ступка. Він рідко реагує на політичні гасла чи протистояння. Але як заговорить – тримайся. З приводу протиставлення західників східнякам кидає репліку: «У всіх тече червона кров. І якщо вколоти – всім буде боляче».
Закликає молодь невтомно вчитися: «Аби відрізняти, що воно таке – солодке, а що – гірке, адже, щоб пізнати солодке, треба пізнати гірке, як казав Григорій Савич. "Завоюй земной весь шар, будь народам многим цар, что тебе то помагает, аще внутрь душа ридает. Когда ти невесел, то ти подл и зол". Ми замало його знаємо, чув навіть таку репліку – "Григорій бесполий, кому він потрібний?" Але на Старому Арбаті в Москві до мене якось підійшов молодий чоловік і спитав, чи не пораджу я, де можна дістати почитати Сковороду».
Кужельний – вірний прихильник творчості митця: «Мені поталанило бути режисером вистав, у яких Ступка грав Шевченка і Сковороду. Він аж ніяк не намагався в них перевтілитися. Розвідки з гримом, ходою, манерою говорити спочатку вибудовували канал довіри до його проб. І раптом, за кілька тижнів до прем'єри відбувалася реінкарнація його героя. Саме так – реінкарнація, між актором і персонажем не залишалося ніякої розбіжності. Людина, яка здатна оживляти тих, хто давно пішов, здавалася мені безсмертною. Тепер я в цьому абсолютно певен. Шевченко, Сковорода, Котляревський, створені талантом Ступки, ніколи не зникнуть із пам'яті глядачів. І не тільки історичні персонажі, а й літературні герої в його виконанні набували повноцінності надсценічного існування».
У 1985 році ступає на акторський шлях син, Остап. Знімається вперше в кіно. Згодом прийде в трупу франківців. Батько ніколи не робить йому зауважень. Не мучить нотаціями. За одним винятком. Коли Остап не зумів знайти міру під час святкування вступу на перший курс Київського театрального. Довелося «зауважити» в ручному режимі. Богдан Сильвестрович не сумнівається, що син усі ґулі має набити сам. Так навчав і його самого батько, Сильвестр Ступка: «Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось досягнути. Актор, з одного боку, м'яка губка, а з другого – вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Якщо треба для ролі, то калікою станеш. Наприклад, коли грав Річарда III, у якого була скалічена рука, то навіть ховав її під плащем, а коли витягував, то вона була покручена. Після вистави друзі її вправляли».
Лариса Семенівна завжди поруч: «Я ж на зйомки не їздила, лише єдиний раз у Карпати, де Іван Миколайчук знімав фільм "Білий птах з чорною ознакою". Але на всі спектаклі за участю моїх чоловіків ходжу щоразу. Вони цікавляться моєю думкою і дозволяють робити їм зауваження. Поки виходять грати на сцену, десять разів підкажу: "Остапе, там не говори так голосно", "Богдане, тут задовго витримуєш паузу". Коли режисер Сергій Данченко ставив "Короля Річарда III", в одному епізоді Ступка в ролі короля сидить скалічений, потворний і потім поволі піднімається спиною до залу. Тоді делікатно зауважила: "Богдане, поруч із тобою стоїть партнер. Мабуть, краще обпертися на його руку і вставати обличчям до глядача. Ти ж король!" Я завжди наполягала, аби в Богдана і Остапа був режим… Мої відвідини спектаклів є не тільки своєрідною підтримкою. Передусім, це допомагає вловити настрій, душевний стан моїх рідних, дещо переоцінити, переосмислити, зрозуміти. Глядач бачить їх вжитими в театральні образи, я ж сприймаю їх у щоденному житті. Інколи можу півгодини з Богданом розмовляти на кухні – він мене не чує. Аж іде у справах, тоді зателефонує і попросить нагадати, про що, власне, вранці йшлося… Богдан дуже важко спить. Уві сні щоразу переживає свої ролі, аж судина пульсує на його чолі. Зізнаюся, що мій чоловік не готує, не прибирає, не пере, продукти не приносить. Я постійно ходжу на один і той самий ринок – знаю всіх бабусь, постою, порозмовляю з ними, поторгуюся. Єдиний раз прийшла туди з Богданом. Його всі впізнали, зачіпали, віталися. Тепер на ринку мені в ціні не поступаються і весь час запитують: "Як там ваш Ступка?"».
До 1987 року мешкає у двокімнатній квартирі на Хрещатику, біля Бессарабки. На обід ходить додому. Якось у середині 80-х років зустрічає його Ірина Молостова: «Богдан, а ты знаешь, что Виталий Коротич уезжает в Москву? На углу улицы Заньковецкой освобождается квартира».
Володимир Мельниченко розповідає: «Я був активним свідком історії з отриманням Ступкою нинішньої квартири. Театр звернувся з проханням у відповідні інстанції. Знаменитому артисту важко було відмовити, проте, очевидячки, на цю квартиру претендував якийсь чиновницький авторитет. Тому Ступці наче й не відмовляли, але й не вирішували питання. Тяганина була довгою, й стало ясно, що Богдан Сильвестрович втрачає можливість отримати квартиру зовсім поряд із театром. Я тоді працював у ЦК Компартії України й був знайомий з Валерієм Врублевським – помічником першого секретаря ЦК Володимира Васильовича Щербицького. До нього й звернувся по допомогу. Прізвище Ступки прозвучало для Валерія Костянтиновича як пароль, і він одразу попросив мене зайти до нього й розповісти про суть справи. Потім, ні на мить не відкладаючи, зайшов до Щербицького і через кілька хвилин повернувся. Питання було вирішене. Володимир Васильович сказав, що такому прекрасному артисту, як Богдан Ступка, не можна не допомогти. І допоміг. Артист живе у фантастичному, а може, й містичному місці – на розі вулиць Станіславського й Заньковецької! Вулиця Станіславського, мабуть, найкоротша в місті, зачаровує кожного своєю тихою красою й несуєтністю. З одного боку ростуть каштани, й у травні з балкона квартири Ступки видно безліч яскравих свічок над зеленою густою кроною; з протилежного боку – липи, й улітку з того ж балкона можна милуватися золотим липовим квітом, квітом, який паморочить голову медовим ароматом. До речі, Ступка згадав про свою вулицю у виступі в Москві при врученні йому премії Станіславського в 1996 році. «Я сподівався на те, що саме так і має бути, – сказав тоді Богдан Сильвестрович, – бо ж я не тільки шаную великого Станіславського, не тільки сповідую його принципи, але й живу на вулиці Станіславського, зарядженій енергетикою його імені».
Прем'єра нового шедевра, «Тев'є-Тевеля», відбувається 23 грудня 1989 року в театрі імені Франка. Постановник – Данченко. Тев'є – Ступка. Богдан Сильвестрович самокритично визнає, що іноді на інших виставах люди, не розуміючи, що діється на підмостках, крутяться, зітхають. На «Тев'є…» комар пролітає – чути. І ще чути і сміх, і сльози! Богдан Сильвестрович свідчить про непересічну роль ансамблю творців «Тев'є…»: прекрасне інсценування – Григорій Горін, чудова музика – Михайло Глуз, декорації – Данило Лідер. Містечкові танці ставить Борис Каменькович, чоловік Ірини Молостової, зірки української режисури, їхній син Євген Каменькович 2012 року очолить після смерті Фоменка у Москві театр «Майстерня Петра Фоменка».
А майстерня Богдана Сильвестровича не має стін: «Гуляючи вулицями, вдивляюся в обличчя, а потім на сцені трансформую побачене. Іноді важко пояснити теоретично, яка деталь перевертає всю роль. Я розглядав фотографії відомого єврейського актора Соломона Міхоелса, і його природно подовжена щелепа допомогла мені в роботі над спектаклем «Тев'є-Тевель». Навіть московські критики відразу це помітили, написавши в рецензіях після виступу нашого театру на гастролях: «Коли дивишся на його нижню щелепу, то відчуваєш, неначе з'являється Соломон Михайлович».
У 1990–1991 роках на екрани виходять три картини, де грає яскраво, як на рідній сцені: «Микола Вавилов», «Із житія Остапа Вишні», «Нині прославився син людський».
Про роль Трохима Лисенка в телесеріалі «Вавилов…» розмірковує так: «Диявол – це зворотний бік. З ним людині навіть цікавіше, бо ж він спокушає, він різноманітний. Мені видається, добро – це свідома установка на поборення, подолання злого, спроба гармонізувати себе, поставити під Божий контроль. Одначе людині завжди хочеться цю узду послабити, пограти, повибрикувати. Ось тут диявол і підступає».
«Вавилова…» знімають у волинському селі Стобихва. Щоранку приїжджає автобус із написом «Мосфільм», місцеві жителі, дорослі й діти, масовка, розсідаються з почуттям зоряності. Один епізод займає кілька хвилин. А репетиції тривають цілих три дні. Це – сцена приїзду в напіввимерле від голоду село академіка Лисенка! Він виїжджав з-під Панської гори. Тринадцятирічна дівчина зустрічала його хлібом-сіллю. Побудували сцену, з якої й виступав Ступка-Лисенко… Пам'ятаю, що на сцені стояв великий портрет Сталіна у вінку з колосся. І Ніна Усатова, що грала головиху колгоспу, все ходила навколо нього із жмутом жита в руках й відганяла мух. Масовка: селяни слухають промову Лисенка про те, як він буде селекціонувати…
Увечері дівчина, яка віншувала академіка, стурбовано підходить до режисера Прошкіна: «Слухала я, слухала… Олександре Олександровичу! Ну хай уже Ступка і грає таку негативну роль… Але ж грає талановито – ще наші люди повірять у єресь, яку говорить від імені Лисенка!» Прошкін пояснює, що ані слова не вигадав. Піднімав архіви – роль Лисенка списана з його справжніх промов. Волинянка пригадує: «Ступка виступав натхненно, так перевтілювався, аж мороз за шкірою брав: живий Лисенко! Зйомки часто зупиняли – режисер домагався досконалості. Ступка ні разу не розсердився, а після команди «Мотор!» знову і знову читав свою доповідь так само натхненно… Ним захоплювалися; ми, діти, розуміли, відчували, що це великий артист. У перервах ішов між люди, жартував, цікавився, як живуть… Не було в ньому ні краплі «зірковості». Фотографувався з усіма, хто тільки хотів. Охоче підписував потім знімки. А то йшов навприсядки, навчаючи чоловіків, як правильно танцювати гопака…»
Богдан Сильвестрович пригадує: «Якось режисер Юрій Іллєнко запитав мене: що таке актор у кіно? Я відповів, що камеру треба відчувати, як жінку, любити всім серцем. А Юра додав, що кожний кадр треба грати так, немов він останній і найтрагічніший. Далеко не завжди це буває просто. Адже не секрет, що іноді, наприклад, доводиться освідчуватися в коханні відсутній на знімальному майданчику партнерці. А я дуже люблю безпосередню реакцію, підігравати акторам уже перед камерою. Проте, із другого боку, в картинах часто збираються актори різних шкіл, і це взаємно доповнює нас у розкритті образів. У кіно – величезне поле для імпровізації. Наприклад, коли знімали «Миколу Вавилова», я так себе поводив, що режисер Олександр Прошкін просив поберегти емоції, боявся, що перегорю, доки запустять камеру. Він казав, що знімати епізоди з Лисенком ішов, як на свято, а з Вавиловим – як на каторгу».
У 1991 році святкує півстолітній ювілей у Львові. У майстерні художника Євгена Безніска та його дружини, скульптора Теодозії Бриж. Тут святкували на початку 60-х свої заручини Іван та Марія Драчі. Того ж року у Львові знімається у фільмі Олега Бійми «Гріх» за твором Винниченка. Бійма пригадує, що за кілька днів до приїзду Богдана Сильвестровича в нього псувався настрій. У них була ніби безкінечна суперечка – хто кращий? Великий Ступка чи маловідомий Бійма. Ступка іноді зривається: «Усе, повертаюся до Києва!» Постановник стрічки огризається: «Скатертю дорога!»
У 1992 році в Єрусалимі, біля Стіни Плачу, Богдан Ступка пише записку. Як годиться, лишає її в розколині Стіни. Він пише: «Я вже грав "Тев'є…" в Москві, Мюнхені, Львові, Воронежі, інших містах. Але не було ще "Тев'є…" в Єрусалимі. Не було – в Нью-Йорку. Господи, допоможи мені зіграти в цих містах. Як говорив Тевель: "Якби я був Ротшильд". За одинадцять років по тому здійсниться мрія. «Тев'є…» збере аншлаг, ущерть заповнену залу на півтори тисячі глядачів на Брайтоні. У 1993 році Богдана Сильвестровича нагороджують Шевченківською премією: «Вона для мене дуже дорога. Я її дуже і дуже пізно отримав… Причому символічно – за Шолом-Алейхемового "Тев'є-Тевеля". У 1993 році грає голову КДБ Володимира Семичастного, одного з учасників заколоту 1964 року проти Микити Хрущова, – справжнього кар'єрного генія: у тридцять сім років став босом радянських чекістів. Мені цей персонаж запам'ятався непідробною багатоликістю. Наприкінці 70-х я жив в одному будинку з Віктором Ґонтарем, зятем Хрущова. За його словами, справжня причина падіння Семичастного з посади в 1967 році полягала в тому, що Брежнєв не міг йому пробачити коливання до останнього – на чий бік пристати в 64-му.