- ТИХО О О! - пролунав громовий ляск по лакованому дереву. Стало тихо тихенько, вчителі неначе пішли у світ інший, забравши із собою геть усі, до останнього, звуки.
- Тиша повна! Думаєте, ви всі такі кгм… мудрі тутай, шоб мене перебивати? Та я вас кгм… кгм… от ви, Юра. Я, наприк лад, маю кгм… запасний аеродром, а ви маєте? Га? От хтось із вас має запасний аеродром? Шо ви всі такі мудрі тутай? Шоб мене перебивати?
Мертво впала тиша. Було чутно, як у секретарки тихенько гуде, виспівуючи Java’нською говіркою свої кремнієві ко лядки, комп’ютер. Надривно схлипнула котрась із вчительок англійської.
- А не треба нас так лякати, - несподівано промовив пан Ярослав. - Всі ми маєм запасний аеродром. Не ви один. Всі.
Он там, - і хімік виразно кивнув головою в бік міднобу ківського кладовища.
Стало ще тихше, тихо тихо, як в померлого у вусі. На це не мав що заперечити навіть директор. Продзвенів дзвінок на урок.
Директор вийшов із трансу і прогарчав:
- На уроки! А з вами, кгм… Юра, ми ше поговоримо… після того уроку… кгм. Зрозуміло?
Ватяними ногами Банзай вийшов із кабінету. Його невід ступно переслідувало відчуття, що все навколо - сон. Особ ливо, коли заплющував очі.
Щойно це сном не було. Як наразі.
5.
Банзай обережно постукав у двері, відчинив їх і ввійшов.
У разі чого: не знаю, не був, не брав. І взагалі, пане Андрію, яке вам діло до мене, мого лібідо і до моїх уподобань? Маєте собі свою Аліску - от і дрочіть нишком на перервах. А мене не руште.
Такі розважання рятували лише на короткі хвилі. Банзай точно знав, що не матиме сили сказати такого панові Андрію.
Директора в кабінеті не було.
- Перепрошую, пане Андрію?.. - Банзаїв дух піднявся від можливості відтермінування.
- А а а, Юра, - почулося із залу поруч. - Ну ну, заходьте.
Юрко втягнув у себе повітря і пройшов кілька кроків до сусідньої кімнати. В директорових апартаментах пахло цигарками та дорогими японськими парфумами. Він обе режно заглянув до залу. Крісло з високою спинкою в кінці столу було розвернуте до стіни. У ньому, вочевидь, пан Анд рій і сидів. "Нездоровий потяг до театралізації", - підмітив про себе Банзай.
- Заходьте, заходьте. Сідайте.
Крісло розвернулось і показало своє черево. В його м’яких затишних надрах задоволено вмостився Корій. Дикий ви шкір звично забрів на його лице. З очима було вже краще - крововиливи посходили. Корій радісно реготнув - Банзаєва реакція йому подобалась - і виклав ноги на стіл. Банзай зачаровано спостерігав за цими діями. На підошвах саперних черевиків засохло чорне болото. Кілька пластинок бруду відліпилось і впало на поліровану поверхню.
- Не чекав, та?
Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.
- Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла… в пана Андрія виникла певна проблемка… Із власною дружиною.
Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: "Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив". Так і сказав, слово честі.
Юрко спантеличено звів докупи брови.
- Сам розумієш - ну не може чоловік… Мусить показати дома, хто в хаті господар. Бо без того діла не буде… Так так, кожен мусить знати своє місце… Моя стара забула - і на тобі маєш. Переплутала, розумієш, банки з кавою і труткою на жуки. Але то таке. В життю, Банзаю, як на довгій ниві, всьо може статися.
Банзай повільно повернувся, щоб вийти. Двері за ним виявилися зачиненими.
- Так так. Головне, як то кажуть, знати своє місце. Не зажиратися. Чуєш, Банзаю? Як знаєш, де твоє місце в світі, уникнеш багатьох неприємностей. І не спіши так сильно, бо все одно, як то кажуть, "життя як сон". Чув такий вислів?
Банзай мовчки кивнув. Ставало дедалі незатишніше у присутності Корія. Від старого віяло хворобою. Щось точило його свідомість, як шашіль дерево. Банзай заплющив очі і дуже, дуже сильно спробував прокинутися.
- Шо, не виспався? А може, то всьо - СОН? - сказавши це, Корій обвів театральним жестом кабінет і весело захихотів. - А якщо говорити відверто, то я прийшов сюди влаштовувати власні інтереси. Між тобою і мною. Ти знаєш, відносно чого. Пам’ятаєш, як ми тоді літали в Азатоті, га? Ото були, курча ляґа, дні… А тепер, коли всьо можеш, якось і не так вже цікаво, як уявлялось… нема романтики. Нуднувато…
Але брешу. Брешу, цікаво і зовсім не нудно. Клянусь.
"Так він же божевільний, як той щур у бомбосховищі", - подумав Юрко.
- Так от, шось я не туди зайшов. Мав на думці спитатися: якого милого ти ше тут? Га? Я ж тебе вроді як попередив - не дрочи мені мозґи. Не грай зі мною в дурні ігри. Але ж нє - мусив ти слухати, шо тобі різні придурки говорять.
- Як ви знаєте? І взагалі, якого біса… то всьо… та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? - нарешті наважився спитати Юрко.
Корій лише знову розреготався.
- Несуттєво. В моєму теперішньому становищі з н а т и - це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку - де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько но ногами зафуркав до свого Львова.
Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають.
Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти неждано негадано показав таке, - Корій у награному здивуванні повів голо вою: -…шо я аж не сподівався. І подумав: "Най си малий пога няє зі мною перед смертю". Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть… вони як шлюхи, це точно.
Тільки скажу тобі таке - для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.
Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився.
Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.
- Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив…
- Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді - купка склеротичних перестарілих маразма тиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше - гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти. І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда - це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят про центів. А мій пан і Майстер Леонард - це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, м і й пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом… І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся - захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, - раптом аґресивно сказав Корій. - Хочеш такого?
- Нє а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос…
Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:
- Бож же, Боже… яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав? І раптом промовив голосом пана Андрія:
- Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка…
Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути пи тань, всьо о’кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння…
- Ну у у, Банзаю, ну ти і слабак… а ше так вимахувався:
"Мої сновидіння. Рефлєксії"… - саркастично кинув Корій. - Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ.
Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо о о о!!!
Нараз Корій підійшов впритул до Банзая - той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося.
Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його ледь під кинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.
Корій взяв його під руки, (хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю) підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.
- Ну й насміши и ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені подобаєшся як мужчина.
Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічого. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик, і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.
- Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати.
Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, - з фальшивою патетикою завів старий. - Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі!
Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реаґуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реаґуй!
Захоплюйся, баран тупий, ти ж такого не можеш? Ніхто такого не може! Не чую виску захоплення! Не бачу букетів із трояндами! Де вони, Банзаю? Де оркестр, що грає туш і вальс "Бузок"? Де, я питаю?
Банзай промурмотів щось вельми невиразне.
- Я побудував у своєму сні копію цілих Мідних Бук, хіба ше хтось таке вміє? Я тут пан над панами, я можу тепер створити сотні копій цього світу розмірами в одне єдине місто. Я вийшов за межі реальності! А захочу - і сплавлю їх в одне ціле. Шо, не віриш?
Банзай замахав головою і випростався у кріслі.
- Не віриш? Ну й спи собі! - і з тими словами Корій знову доторкнувся до Банзаєвих скронь,
6.
від чого Юрко миттєво прокинувся. Він кричав, не перестаючи, приблизно сім секунд, що у коледжі вважається за прохідний мінімум до кабінету психолога. Але оскільки психо холог наразі сам потребував допомоги, то Юркові ніхто нічим зарадити не міг. Кєша задер голову подивитися, що такого з тим вар’ятом. Голови учнів соняшниками повернулися на крик. Пройшло півгодини уроку, першого з двох уроків біології перед нарадою в кабінеті пана Андрія.
Наради ще так і не було.
- Перепрошую, дуже перепрошую. Палець… я його це саме… ну…
Кєша критично поглянув на Банзая і скрушно захитав головою.
- Перепив учора, чи як?
Банзай активно замахав головою. Класом покотилися смішки.
- Нє нє, ви шо, палець… об парту. Це саме… притис.
Учні мовчки спостерігали, як Юрко вкривається холод ним потом. Зрозумівши, що на цьому комедія закінчується, повернулися знову обличчями до дошки.
Банзай ледь віддихувався від кошмару. Це таки був сон, проте який!
Семпльований з фіолетовою мілієровкою на голові розвернувся до нього, передаючи записочку.
- Тримай. То від Дарці, - і підморгнув, клятий.
Банзай злегка скривився і взяв клапоть паперу. Розгор нув і прочитав:
Привіт, Банзайчик!
Ну як тобі сновидіннячко? Тепер ти віриш, що то був СОН?
Якщо ні, то зайди до мене на перерві. Я на дежурі, як завжди.
Цьомаю зі слиною,
Твій Ромчик Корій.
P.S. До речі, як ти думаєш - СОН це все зараз, чи НІ? Даю три спроби.
Р.К.
P.P.S. І ще одне. Подивись но, хто там, такий маленький, сірий і пухнастий, сидить у шафі.
Р.
Провівши рукою по волоссі, Банзай переконався, що голову наразі не відірвало. Чому ж навколо така мана? (А може, ти хворий, Банзаю, може, у тебе гашишний делірій або онейроїдна шизофренія, або гострий невербальний галюци ноз, або все на купу, га?) Він нахилився вбік і відщіпнув на дверцятах шафи зафар бований білою емаллю замочок. Відчинив їх. У глибинах труни на одяг, поміж курток, шуб та плащів сидів Корій, підтягнувши до підборіддя свої коліна. Він німо реготав, надриваючи пуп зі сміху. По щетинистих щоках бігли сльози, а Корій все веселився.
Юрко зірвався з місця, перекинувши стілець, і відскочив від шафи. Корій уже реготав не про себе, а вголос, не криючись.
"Ну все. Прощай, злий світе, я здурів".
На нього зараз, вочевидь, дивляться здивовані учні, а Дарця ховає лице у долонях, щоб не бачити такого сорому.
7.
Він обвів поглядом порожній кабінет директора. А точніше білу євроремон товану стелю і божевільне лице Корія, поросле триденною сивою щетиною, немовби вересом. Воно було мокре від сліз, викликаних реготом. Банзай зазирнув у ці позірно веселі очі й жахнувся. Наче два тунелі на темну сторону місяця. В тих тунелях живуть привиди, що збожеволіли від болю.
- Ну шо, сподобалося? - поцікавився Корій.
У Банзая не було ні найменшого бажання рухатися. Лише лежати і тупо дивитися у стелю. Натомість він сказав:
- Досить непогано. Але шо з того? Ну, налякав ти мене, а далі?
Корій знову порснув радісним смішком:
- А далі? Далі буде ще краще! Тільки що ти побував у сні, який я бачив у сні. РОЗУМІЄШ?!! Ти повинен захоплюватись моєю рідкісною, нечуваною майстерністю. Хо хо! Далі буде таке, шо ти млітимеш від жаху. Я так сплутаю всі карти, що ти будеш сумніватися, чи існує хоч би щось справжнє. Або нє - я візьму і в деяких частинах нашого міста повклеюю свої сновидіння. На замовлення. У реальність, уявляєш собі таке? Прокинувся зранку, пішов у коледж, аж тут розумієш, що всьо навколо - знову сон. А захочу, зроблю так, що ти зустрінешся зі своїм доппельґанґером. Взагалі будеш кип’ятком сцяти. Га, як тобі такий поворот подій?
- Ну то зроби тоді так. Я ж тепер у твому сні. Шо, слабо?
- Не пащекуй до старших! Я тебе можу й не випустити звідси. Будеш бродити зі сну в сон до скону віків. Точніше, до часу "Ч". Тобто зовсім небагато.
- Який такий час "Ч"? - поцікавився байдуже Юрко.
- Прихід мого пана. От назбираю ше трошки сили - і гаплик. І ТИ, як би не старався, НІЧИМ не зарадиш. Ті всі історійки, - Корій вклав у ці слова всю свою жовч, - ті всі історійки про Закриваючих і Відкриваючих - повний б р є д.
БРЄД СИВОЇ КОБИЛИ. Шоб не розстроювати таких наївняків, як ти. Віриш?
Банзай заперечливо захитав головою… спочатку активно, а потім слабше. А потім сів і задумався.
Корій став рачки, підповз до нього, щоб зазирнути у лице.
Банзай тер скроні. Чи вірив він цьому безумцю? До біса, тепер він вірив усьому.
- Я бачу, ти сумніваєшся… А даремно. Коли прийде мій пан, він вагань не простить… Гаразд, ти собі подумай, кому вірити, а наразі іди гуляй. Замахав мене.
8.
І Банзай розплющив очі, вперши погляд у балки стелі своєї кімнаті. Голову, наче шпицею, пронизував нестримний біль.
Була за квадранс сьома. Він пішов на кухню, випив кави з анальгіном і відчув, що прихопив якогось віруса. Але треба йти у коледж. Було більш ніж очевидно, що це - кінець.
Старий бідака зовсім поїхав глуздом, а богів, що допоможуть йому, немає.
Це кінець?
9.
Банзай
[я хочу смерті я хочу вмирати у полі відкритому полі відкритому для вітрів смерчів гроз і снігопадів я хочу щоб у моєму черепі гніздилася ґюрза я хочу мати приятелів поміж коників стрибунців хробаків та ящірок особливо серед ящірок я хочу щоб із моєї очниці виросла сон трава а поміж ребер проросла конопля я хочу щоб мої очі виїли птахи що є смачнішого за очі поїджені міопією? не беручи до уваги очей немовлят? я хочу бути невиразним предметом який важко роздивитись туманним сірим нічим що не має визначених меж хочу бути шматком реальності але найбільше я хочу польової тиші хочу злизувати із прогнилих губ вранішню росу та перші сніжинки я хочу смерті]
Розділ 3
1.
Картини міста (початок)
Банзай ішов вулицями і не впізнавав їх. У тому, що все навколо - не сон, він майже не сумнівався. О ні, все набагато складніше й ґлобальніше: почалася деструкція реальності.
На проспекті Паші Ангеліної маршували браві бриґади яихось голених під нульку козлів, що люто ревіли: "Gdzie s szatani? Hej kurva, gdzie s szatani?"
Окрім навіжених банд польських скінгедів, на вулиці з’явилося кілька не по тутешньому вбраних панночок, що ховали від снігу аристократичні носики у хутряні кашне.
Панночки миролюбно спацерували, не звертаючи уваги на сумнівної чести молодиків.
А на розі вулиць Лисенка і Фрунзе сидів дуже цікавий старший пан: у руках він тримав дванадцятиструнну гітару, при роті була складна конструкція, що поєднувала губну гармошку, флояру та сопілку великого бога Пана - сирингу.
До ніг людини оркестру кріпилися спеціальні лапки з дзвіночками. Старий сидів на розкладному кріселку, позаду нього, притулившись до стіни, стояв затертий наплечник, якому, мабуть, довелося трохи побачити світу. З його розв’язаного горла стирчав ріжок великої червоної волинки.
Чоловік вигравав такі дивні мелодії, що Банзай мимоволі зупинився послухати.
Старий перестав грати, відклав гітару, зняв із шиї музич ний реманент і змів із сивого волосся налиплий сніг.
- Котра година, не знаєш, бува?
Банзай глянув на годинник.
- П’ять по восьмій.
Старий кивнув головою, водночас припалюючи цигарку.
Втягнув дим (кінчик дешевого курива зажарів), махнув рукою, гасячи полум’я сірника, викинув його геть, випустив до неба дим і випростав спину.
- Спішишся кудись? - безпосередньо поцікавився ста рий. Юрко заперечливо похитав головою, уважно розгля даючи одяг музики. Дуже, дуже стара одіж, не одну сотню разів прана й сушена на сонці, від чого стала безколірною і безформною. У старого були довжелезні сиві патли й густа сива борода. Цигарка лише натякала, де може бути рот. Він пробував розгледіти очі старого, проте заважало волосся. Та й лице було немолодим, і складочки обвислої шкіри надійно їх приховували. Старий позирав кудись у далечінь, у снігову завісу.
Юрко простежив той погляд: на протилежному боці проспекта прогулювався якийсь божевільний. Він розма хував руками, викрикував цитати зі Святого Письма і влас них поезій і намагався розповісти всім про Навіґаторів - таємничих істот, які нібито керують нами.
- Відверто кажучи, слабо… - заговорив музика. - От колись… був тут такий юродивий один, Назарко Кшедр… Ото був юродивий!.. Отой, шо зара’ махає руками, його, так би мовити, заступник. Вони розвинули ідею Навіґаторів, але той і мізинця Кшедрового не вартий… Кшедр, бувало, як почне кричати: "Навіґатор, на моїх плечах сидить Навіґатор!