Скиньте його з мене! Я чую його мацаки в голові!!!"… Так кричав, шо аж мороз по шкірі дер. А той шо? Дірка від бублика в порівнянні із Кшедром. Тільки того й вартий, що панянок лякати: "Бу у у у, хочете пригріти молоденького Навіґатора з мого плеча, прошу пані? Бу у у у!!!"
- А ви тут часто? Бо я вас раніше не бачив якось…
- Часто? Та постійно. Просто сьогодні раніше прийшов.
Зимно, холєра…
- А ви місцевий, та?
- Місцевий? - перепитав здивовано чоловік оркестр. - Ах, місцевий! Та, я місцевий настільки, що вже далі нема куди.
Хоча, знаєш, останнім часом трохи мандрував світом.
- Ви гастролюєте?
- Гастролюю? - знову перепитав чоловік оркестр, наче з першого разу зміст запитаного був для нього неясним. - Ах, гастролюю! Ну та, ше би нє. От був я в такому місті одному, Ейкройдт, Іллінойс. Я там зазнайомився зі самим Бадді Джоельом Саммерсом, його ше всі друзі Кривим Бадді кличуть, тобто кликали. В дитинстві його психанутий татко вдарив по коліну молотком. Але який то був піаніст! Кра щого чорного піаніста я ше не бачив! Джеррі Лі в порівнянні з ним - д и т я т к о. Як ми з ним зігрались! Хлопці вар’ювали, коли нас чули.
- Ви грали з ним джаз?
- Джаз? Нє, ми грали джєз. Ми грали джєз, як казали Маврици і його найліпший друг Ґєньо Балій.
- А коли ви приїхали з Америки?
- З Америки? Двайцять років тому, не менше. Пам’ятаю, тоді також падав сніг. Точно, було католицьке Різдво. Але Кривий Бадді, шо то був за хлопець! Він був дуже грубим, той Бадді. Постійно мусів щось жувати. Навіть коли ми виступали, він тримав на кришці піаніна канапку з індичкою, або якесь печивко, або кавальчик пляцка. Боже, як він любив канапки з індичкою! Хлопці з нашого бенду постійно над ним піджартовували. Але як він грав! Раз ми виступали разом із Сарою і Ред Топ Бойз… То було шось. А ше, раз нас запросив на весілля сам Баґз Денсмор, Лютий Баґз, як його ше кликали… Синку, він був найсправжнісіньким мафіозі.
Заправляв торгівлею алкоголем, був тим… бутлеґером. О, і він запросив нас до себе на весілля: мене, Санні Олдмена, Мо Сміта, Джо Гешема, але перш за все - Кривого Бадді!
Ми мали грати, розумієш? Музика, всі танцюють під джєз, підпільний алькоголь, і мафіозі.
- А звідки ви знаєте, шо він був мафіозі? - поцікавився Банзай, щиро сумніваючись у правдивості історії.
- Звідки я знаю? Та то всі знали… тим більше потім. Ми мали їхати з Ейкройдта у Шікаґо, як вони кажуть. Ми приї хали, а там всі в сльозах, наречена Баґза непритомна, коло неї всі там бігають. От Джо і підходить, питається Баґзової тещі: "Мем, шо за мудки, ми приїхали на весілля чи на поминки?" А кузен Баґза, боксер, за такі слова заїхав Джо прямо в писок, розірвав печаткою верхню губу. Джо протім півроку до труби не доторкався… а кузен, той боксер, виходець із Півдня… а, Віллі! На ім’я мав Віллі або Вінні, збив таким гуком Джо і почав того копати ногами, викри кувати: "Будеш, бля, знати, сраний ніґер, як насміхатися з чужого горя, будеш знати, сраний виблядок!" Його ледве відтягли… А потім нам пояснили, шо Баґза і ше дев’ять його кращих людей завезли в якийсь ґараж на окраїні міста і розстріляли, як псів, а потім облюрали їхні тіла… - І взнали, хто то зробив?
- Знали? Та знати то знали… Тільки один чоловік на всій Землі вбивав так… Макаронник, підлючий італьяшка Леоло П’яцці. Всі казали Баґзу, шо з сицилійцями не варто мати справ, вони надійні, шо китайські петарди. Так і казали. Як зараз пам’ятаю, падав сніг, бо був лютий, День святого Валентина. Та а а, П’яцці спеціально вибирав такі дати.
Шось подібне витворяв хіба що Капоне.
Юрко приблизно порахував, коли ж могла бути підпільна торгівля алкоголем. Сицилійці… мафія… старий викликав у нього все менше довіри. Хтозна, може, і він зараз почне проповідувати про Навіґаторів?
- А ше, то я вже поїхав з Ейкройдта, бо Джо з порваною губою вже був не тим… А потім якась сволоч підпалила будинок Кривого Бадді. Бідака згорів, разом зі своєю мамою і сестрою… він так і не одружився, бо завжди був занадто грубим. Так от, потім ше трохи мандрував Америкою, їздив у Мен, думав, може, мене візьмуть до компанії Сари і Ред Топ Бойз, а тут на тобі - кажуть, шо вже й Сари Тідуелл немає.
Біда була тоді та й годі…
Банзаю дуже кортіло спитати, котрий тоді був рік, бо старий таки забрехався.
- О, ну а тоді вже були трохи кращі часи… я здибав одного чоловіка, свого доппельґанґера…
- Як ви сказали?!
- Свого старого знайомого, і ми з ним проблукали ше пару років, просто граючи на вулиці. Навіть бачили самого Гендрикса з пальцями від Диявола… Я на власні очі бачив мітку Лихого - вона була в Гендрикса під лівою пахвою.
- Ви сказали "доппельґанґер", а не "старий знайомий".
Шо то означає?
- Я сказав "старий знайомий", і не треба мене оббріху вати. Я знаю, шо кажу… і взагалі - я мав розказати про зовсім інше. Ти десь працюєш, та? Десь тутай?
- Ну, та…
- Певно, в ґімназії, нє?
- Та…
- Но то можеш нині туди не йти… епідемія ґрипи. Всі хворі.
- Як ви знаєте?
- Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає… Заглянь он до тої церковці… цікаво буде.
Банзай ввічливо знизав плечима:
- Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю…
- Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?
- Ну…
- Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі, - старий витяг нову пом’яту цигарку і знову запалив. Сніг із неба сипав усе густішою завісою.
- Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.
- Шо то за такий у вас старий знайомий?
- Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й м е н е мусила б знати. От цікаво: чи пам’ятає вона мене?
- То ваш колєґа місцевий також?
Старий незадоволено повторив, випустивши дим поміж бороду:
- Раз кажу "мій старий знайомий", а сам я місцевий, значить, і він місцевий. Старий знайомий.
Банзай глянув на годинник. Пів на дев’яту. На перший урок можна не спішити - у нього вікно. "Почекаю, послухаю байок", - подумав Банзай.
- Я тут зі своїм знайомим уже дуже давно. Погана історія в того міста. Послухаєш, чи я вже тобі набрид?
Банзай заперечливо похитав головою, підбадьорюючи людину оркестр говорити далі:
- Давайте, я ше маю час.
- Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка - українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади.
Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчиз няна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж пови мирали. А потім була операція "Карнагула": із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце… Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві тре тини втекло знову: на трускавки в Англію чи помаранчі в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншю та заокеанії.
Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.
- А чому так?
- Чому? Подивись на гори.
Юрко підкорився.
- Ти би там заблудився?
- Може. Напевне. Скоріш за все.
- А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, якби був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди.
Направду, підеш - і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер - ну, останні кілька сотень років - той блуд ніби спус тився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблу дитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок…
- Чого?…
- Чого? Таке краще не питати. Непогане місто… Завидна.
Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а… Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.
- Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. - йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.
- Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити… Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.
- Я нікому нічого не обіцяв!
- Може, й нє, а може, й та… Вирішувати тобі, а не мені.
Тільки скажу тобі таке: вся та метушня - вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, - це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка - звичайнісінький сухотник, і Гендрикс - простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі - трель кання на піаніні… Вона просто мусить врятувати всіх нас.
Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.
Старий заклав на шию свій музичний прилад, взяв до рук гітару і промовив на прощання:
- Йди, і так вже я розпатякався засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я черговий божевільний.
Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою. - Іди. І не втікай від обіцянок. І пам’ятай, шо я казав. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам’ятати!
Вже порядно відійшовши від одержимого старого гіпі, Юрко озирнувся.
"А як щодо Бога? Він нас не порятує?" - подумалось Банзаєві.
Несподівано старий перестав грати, подивився на його обличчя через сніг і вигукнув:
- А Бог і є любов, дурненький!
2.
Коледж
У коледжі й справді ґрасувала епідемія. Коридори випо рожніли, а класи постихали. "Я був тут учора чи ні?" - ви никло природне запитання. Надто все змінилось.
На вході не було нікого. Ні Корія, ані будь кого іншого.
Нікого.
Коридори стали лункими, аж занадто. Від їхнього відлун ня хотілося розмовляти лише пошепки. І взагалі, накритись із головою ковдрою і сидіти у себе в кабінетику, попивати чай з аспірином і "Колд Флю".
Багато чого змінилось.
Пан Ярослав, добрий тихий пан Ярослав, що картогра фував перервами світову павутину, зліг із пневмонією. За ним приїжджала його дружина - молода дівчина в окулярах, як і він сам - хімік, з довгим, по пояс, розпущеним волоссям.
Вона прийшла прямісінько на урок в 11 А, взяла пана Яро слава за руку і пояснила діткам, що їхній учитель сам, як та дитина, не послухався своєї киці і пішов на роботу, бо в нього, бачте, сьогодні випускники, а у вашого вчителя запалення легенів, і він себе зовсім не береже, хоче мене овдовити. Пан Ярослав, якого просто виволокли з класу, немовби виба чаючись, розгублено знизав плечима.
Усі були дуже розчулені такою любов’ю. Дехто з дівуль навіть пустив сльозу.
Молода довговолоса панночка не відпускала хімікової руки до самого Стрия. В кабінеті пана Ярослава було надто зимно, а він біля комп’ютера практично не рухався. Такі ось пироги. (Кажучи відверто, тепло було лиш у кабінеті пана Анд рія. За що всі його тихцем ненавиділи.) Сам пан Андрій перебував зараз дуже далеко. Увесь його розум був поглинутий привертанням уваги Аліски, тієї самої молодесенької медсестрички, чиї смаки так несподівано спів пали зі смаками пані Полісунової. Для директора це пере творилось на справжню манію. Перестав справлятись із покладеними на нього обов’язками. Годинами просиджував у кабінеті, виглядаючи у вікно й тяжко роздумуючи, чим заслужив подібної кари у долі.
Адже у нього ніколи не було проблем із жінками, ніколи!
Цим він надзвичайно пишався і при найменшій нагоді хизувався у тісному колі друзів. Починаючи із чотирнадцяти років, коли він переспав зі своєю однокласницею, і закін чуючи приватною гімназією, де йому поталанило звабити певну старшокласницю. Коледж став першим каменем спотикання, який змусив засумніватись у своїй спромож ності. Спочатку він крутив романи з одною викладачкою англійської, але заміжність шановної пані мала надто знач ний вплив на лібідо останньої. Раз.
Потім пан Андрій переключив увагу на власну секретар ку, але ця була маленькою заляканою мишкою, і секс із нею не уявлявся панові Андрію як щось особливо приємне. Два.
Тому він кинувся шукати новий об’єкт пожадання. Ним стала пані Полісунка, яка, одначе, не виявляла ні найменшої уваги до альфонса. Чергове вражаюче фіаско. Три.
Чотири, власне, ставалося. Ніяк не вдавалося звабити якусь просту, зелену ще медсестру. Чи могло бути щось болючіше? Директор став зауважувати за собою, що вкри вається холодним потом, коли бачить її, Аліску. (Навіть подумки він називав її Аліскою, мов жалюгідне цуценя.) Аліска повністю заволокла його увагу. Аліска там, Аліска сям, всюди Аліска, від неї не можна було сховатися, бо думки про секс із Аліскою не давали спокою ніде.
"З тим треба щось робити", - вирішив пан Андрій. Один маленький невинний коїтус врятував би його назавжди. Він би відразу ж перестав за нею упадати, відразу ж повернувся би до родини. Відразу ж, без найменших зволікань став би чуйним чоловіком та люблячим батьком. Відразу ж.
"Запросити б її до себе на квартиру… Або до кабінету. Вона б дала себе уламати".
"А може, в підвальчик? - запитав раптово внутрішній голос. - Тут т а к і підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді".
На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже не подібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.
"Сам себе вже не впізнаєш, чи що?" - спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.
"А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме".
Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссі. Думка "у підвал, щоб як тоді" належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдиновірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.
Мастурбація не допомогла.
Він продовжував у навіженому стані блукати з конференц залу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.
Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.
До кабінету заглянула його залякана секретарка:
- Андрію Ярославовичу…
- Ну шо? Шо ше?! - дико дратуючись, прикрикнув він.
Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.
Секретарка втомлено провела рукою по чолі - видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.
- Куратори записували… 157 дітей немає… К… Карантин?Пан Андрій раптом не зміг в’їхати у слова тієї миші. Діти… яких немає. Що за маразм! Діти… яких немає, бо… (ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай) Яких немає, бо… карантин? Яких немає, бо… кураторизаписували? Записували… бо карантин, чи що? (Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай) Діти, аж 157, бо немає кураторів, які… (Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯ НЕМОЖУ ДУМАТИ)
Карантин… 157 кураторів…записували кантин…Ні чорта не зрозуміло…
- Які… ше діти?
- Ті, шо на ґрип хворі… Ну то як? Відкриваємо?
Пан Андрій безсило махнув рукою:
- Та робіть, що хочете… Я, напевне, також уже хворий… З моїм заступником… Порадьтеся. Але відкривайте…
Секретарка знову уважно глянула на директора. "Він явно нездоровий", - подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.
Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері.
Хтось щойно заходив до нього в кабінет.
Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?
Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?
Щось про дітей. Або про кураторів. (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
Так так, він замислився про Аліску. Говорив він до когось тільки но, чи може, сам до себе?
- Я, певне, також уже хворий.
Так він казав щойно дружині телефоном. Або не їй… Чи не телефоном… Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.
"Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам’ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска". (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
"Пам’ятаю, пам’ятаю. Аліска, як песик, як ім’я пса, пса сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА через тебе, Аліско? Піду но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою".
Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, нама гаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА) почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.
"Навіщо я його взяв? - спитав сам у себе. - Є якісь листи?
Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?"
Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.
У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його найкращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав’язав розмову з Корієм.
Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.
По кількох горнятках вина Полісуна потягло на виливан ня душі.
- Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! - пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.
- Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де - моя тілько за роботу! Шо не прийде - все робота, робота!
- Правда?! - аж засвітилися очі в Полісуна. - То і у вас таке було?
- Ну… було… у всіх таке. Тільки, Мирку, не викай мені… ми вже гейби як приятелі, раз п’ємо. Але…
- Шо "але"? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що "але"?
- Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік… З таким приятелювати - одне задоволення. Для того задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, - пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.