"Не попадися, дитино, він виманює тебе. Не дай собі наплювати в кашу", - заговорив у її голові дідів голос. Її мозок свердлило одне єдине запитання: чому? Чому їй не дали закінчити стінгазету? Чому перебили такий спокій ний підвечірок? Невже вона була такою грішницею, що Бог карає її так сильно? Невже лише за те, що вона закохалась у жінку? Чому, хто пояснить?
Незрозуміла злість охопила ціле її створіння, злість на того тупого бика, який поставив хрест на спокійних ночах, на спокійному житті в мирі й злагоді зі світом і самою собою.
Вона схопила перше, що попалося під руку, - липкий від її ж крові циркуль. Аліска витерла його ніжки об свій білий колись халатик, розмазуючи місиво крові та тканин своєї ж щоки по лацкані рукава. Її лице наче відшмагали терном - біль продирався крізь оніміння. У вуха, здавалося, напхали гігроскопічної вати. (то все через того мерзотника, дитино, через нього одного) Так, саме так, усе через тупу скотину, в якої збуджений прутень замість голови, усе це він наробив. Злість приходила з глибини носової кістки, дивний зуд. Ні, циркуль тут не підійде.
Аліска прислухалася до того, що відбувалося за дверима.
Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.
"Виманює тебе".
Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей.
Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь ледь прочинила їх.
У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.
Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.
Чоловік голосно, але якось по іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягти її.
Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З під прозорого скла вже набігала чорна кров.
Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.
А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану в боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими).
Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло, й Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров’яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.
Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запану вав абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.
5.
Корій
Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п’єса, ну нє хіба?
Звичайно, часами доводилось і втручатися - то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в пра вильне русло… Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.
А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось ґлобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавила. Вона була випадко вою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі - не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.
Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого - безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої Давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки - тим паче, такі недалекі - треба платити.
Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби - на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті - виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами.
Волтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Волтером; але Волтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йоґ Сотота?
Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Волтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.
Корій по павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою - адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх - через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і - гур ра! - він не помилився!
Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія - у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжем), з під його військових черевиків зерном розси палися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він про бігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму - без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.
"Оленяча Шкура" провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.
6.
Семпльований і Малаялам / болота Гтха’ата
- Старий, де ми тепер? - слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув’яззю, а тепер опинилися тут - у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираю чись крізь дивне марево туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим - вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.
Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево - поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні - то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.
У повітрі панувала дивна напруга - можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією - вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.
Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.
- Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? - панічно забелькотів Семпл.
У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув - тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годин ник.
- Сем, ану глянь! То труба!!!
Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із
16:07 09
на
16:07 08,
а ще за кільканадцять секунд на
16:06 54
У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?
У повітрі з’явилося щось нове - дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.
- Сем, шо робиться? Сем!
Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік.
У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло.
Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потвор ному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.
Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.
7.
Дарця
Лунко зачинилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.
Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:
- Ай я яй я яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?
"Не бійся, - прошепотів Юрко їй на вушко. - Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться".
Але Дарця виразніше, аніж будь коли, відчувала ґвалтов не наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.
- Ну, ви бачите? - повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.
- Які сентименти! - продовжував Корій, наближаючись.
Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. - Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі! (я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку.
Це найжахливіший сон у моєму житті) - Чуєш, Банзаю?! Твоє ціпятко каже, що воно спить! Що мене немає!.. Дитино! Та я Є більше, аніж будь хто на Землі!
А тепер не заважай старшим дядькам вирішувати свої справи… Хочеш спати - то спи, ДИТИНО! - вигукнув в’їдливо Корій, і Дарця відчула, як зісковзує у темряву.
Картина затіненого лиховісного Корія
8.
Дарця / сновидіння
нараз змінилася на зовсім іншу - засніжена вулиця Т.
Тзари, будинок 47. Відразу за тим старим будинком - край міста, міст і ліс.
Дарця тієї ж миті зрозуміла, що її ошукали. І блискавично здогадалась, чим то все пахне.
- БанзА А А А Ай!!! - верескнула вона на все горло, так голосно, як лишень могла. - БанзА А А А Ай!!! Юрко!!!
БанзА А А А Ай!!!
Дарця задерла лице до сірого вечорового неба, звідки сипалися сірі сніжинки.
- БанзА А А А Ай! БанзА А А А Ай!!! Її обличчям потекли сльози. Вона знала, що трапиться щось подібне, відчувала. Їй було зимно, адже мала на собі лише джинси і тонкий в’язаний светр на голе тіло. Вечорілося, мело снігом і дув гострий, наче лезо, холодний вітер, що розвівав волосся. Все виглядало абсолютно безвихідним і безнадійним.
Дарця, охопивши себе руками, (Двері в голові) пішла вуличкою догори. Вона мусила зорієнтуватися, як іти до коледжу. Варто було заплющити очі, як перед внут рішнім зором з’являлися двері, мало чим відмінні від тих, що були у підвалі. Двері, до чого тут вони?
Вона вийшла на край вулиці. Далі мав бути міст, але його не було. Далі взагалі нічого не було - місто просто обрива лось на цій межі. Переставало існувати. За будинком 47, вул.
Т. Тзари не було нічого, тільки темрява порожнечі. Навіть тканини реальності там, здається, не було.
Дарця кілька хвилин постояла, безсило вивчаючи морок.
Подивилася собі під ноги - стояла вона якраз на самому краю, між містом і Нічим - під ногами можна було розгледіти лише темряву, що була ніби всеобтікаюча смола. Дарця змахнула з лиця сльози, продовжуючи схлипувати груд ними схлипами. Вона поводила рукою у тому Нічому - воно було, як повітря, а не як в’язка рідина.
Вона знала ці лихі ландшафти, цю оманливу ґравітацію аж занадто добре. Той козел, звихнутий каплан, знову закинув її у своє сновидіння. На цей раз повністю, разом із фізичним тілом.
Схлипуючи і витираючи сльози, що далі й далі застилали очі, (Двері в голові) вона вирушила до Банзая. Вона занурилась у найгустіші, ще досі незвідані шари десперації, позбавлена надії, виходу, от от - і здорового глузду. (Двері, до чого тут ще ті кляті Двері, що сидять у моїй голові?) У голові з кожною хвилиною чіткішав образ Дверей, які все ж таки відрізнялись від тих у підвалі. Але для Дарці це не мало жодного значення. Вона може пробути у сновидінні такого злого генія, як Корій, десятки вічностей. І нічим не зарадить.
Раптом у голові з’явився голос.
9.
Банзай "Ну от, настала та хвилина, а я й досі не знаю, що мені робити! Підкажіть, гей, ви! Ну де ж ви?!!" - Банзай пере бував у граничному стані паніки. Голос із трансценденції наказував чекати, чекати і бути уважним, бо він сам усе зрозуміє, але вже пізно чекати! Вже прийшла та година, Година для Магії, справжньої Магії, і всі ставки зроблено, а фігури на Полях Всевишнього давно готові зробити свої ходи, АЛЕ ВІН ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЄ, ЯК МАЄ ПОБОРОТИ КОРІЯ!
Корій вигукнув своє сакральне прокляття, і Дарця зникла.
Зникла, незважаючи на його обійми, він не вберіг, не вберіг, не вберіг її, хоча обіцяв…
- Ну що, Банзаю, - поцікавився Корій, наблизившись майже впритул до Юрка. - Ти готовий? Ти готовий побачити мого пана?
Не встиг він відкрити рота, як Корій блискавично, наче ракета, подолав останні два метри, заперечуючи всю ньютоно картезіанську модель Всесвіту одним рухом. Він сильно штовхнув Банзая, але не фізично, а на якомусь тоншому рівні.
(дике ревіння вітру)
Банзай / Азатот
Навколо них розстелився хаос, рухливий динамічний хаос, що затікав через пори в центр мозку і перевертав усі уявлення про порядок. Банзай загорланив зі всієї сили, бо хаос розривав його на атоми, заперечував існування внут рішньої структури.
[ну, як, Банзаю? Подобається? Зараз стане іще краще!] (Пгн’гул мгу’улнаф Йоґ Сотот! Вар’гар Йоґ Сотот й’аи’нг’нгах! Х’і л’геб!!! Вах’г г’нлах Йоґ Сотот геб’л и’х! Ая нга’а гтха’ат огтхд’аі’ф ’нгахн’г аі’й) Диявольське носове наспівування древніх заклинань літаній чавило його. Ці звуки дивним чином володіли Силою, Юрко відчував, що вони викликають реальні зміни довкола нього.
Зненацька відбулося ЩОСЬ - немов пробій діелектрика.
Азатот витягнувся трубою, як хобот, але витягнутись трубою - це лише метафора, бо насправді витягувався він не у трих вимірному просторі, а десь крізь реальність, попід реальністю, сполучаючи мостом Око Хаосу і новий, невідомий йому світ.
Юрко відчув, як щось (Корій) схопило його у тісні кліщі й поволокло вглиб труби. Від колосальної енергії, що бушувала у покрученому вимірі, він ледь не позбувався глузду. Енергія затікала у свідомість і прагнула розірвати його на шмаття. (ну де ж ви, друзі? ШО МЕНІ, НА БІСА, РОБИТИ?) (’кталфв Йоґ Сотот гій’я’гі! Гій’ягі! Гій’ягі!!!) Він кулею був вистрелений у чужий світ далекої погаслої зірки, де мешкав в екзилі Великий Хробак Йоґ Сотот.
Банзай / болота Гтха’ата
[Ти на болотах Гтха’ата, Банзаю! Тішся, бо ти побачиш мого пана!] Банзай далі й далі кричав, бо жах, що скував усе його ка, був найчистішою, найрафінованішою емоцією, що будь коли переповнювала так само сильно, як тепер. Те хворе, неправильне та прогниле місце, ці болота Гтха’ата були вимо чені у квінтесенції страху, і Банзай, позбавлений тіла, будучи чистою свідомістю, відчував це у десятки тисяч разів силь ніше. Але, крім того, він божеволів від паніки, він не мав уявлення, що повинен робити, як повинен витримати цей процес, Бій між Відкриваючими й Закриваючими, коли супроти нього такий збожеволілий чаклун. Він летів над безконечними просторами боліт, затягуваний Силою Корія, (стань чародієм, стань ним, і ти зможеш чинити йому опір) летів під багряним небом, небом, на якому не було видно ані зірок, ані Сонця, ані жодного іншого небесного тіла, лише вбивча червінь, що кольором нагадувала свіжоздерту шкіру.
Внизу тьмяніли лихі болота, де ворушився мул, а повітря в цьому світі прорізав низький гуркіт, а водночас - і високий писк, наче соло на електрогітарі. (н’ган на’а хфро’ гн’гаа) Титанічний поштовх миттю випхав його з червоних небес у паруюче місиво рухомого багна. Банзай зненацька відчув знайоме роздвоєння: нагадав собі, що якось уже лежав так, тонув у цьому мулі, але чоловік у військовій формі миротвор чих сил врятував його.
Тепер не було ніякого чоловіка. Свідомість кричала в паніці, у безвиході, хочеш чинити Корієві опір, стань чаро дієм, повір у це все, але для Юрка це був не більше ніж паніч ний крик розуму. (встань) Він наказав піднятися собі, і щось відірвало його від липучого болота. Він висів у повітрі, оповитий міазмами, він чув запах тварини, великого звіра, що вийшов на полю вання. Корій десь сновиґав навколо, а Банзай наказав собі (я можу літати за власним бажанням, куда хачу, туда й лєчу) летіти.
[де ти? Вийди, Корію!]
[розплющ очі, кретине! Ти можеш мене бачити!] Юрко напружив свідомість (це виявилося дуже важко - звуки розсіювали увагу, вони несли тривогу й жах), уявив собі, що має в голові м’яз, який здатен напружуватись. І справді, перед його очима постав у мерехтливому польоті Корій, ніби випущений з підземелля демон.
Звук наростав, і болото, здавалося, пульсує.
10.
Дарця / сновидіння
[Дарцю, ти повинна відчинити Двері у свідомості. Ти їх бачиш, напружся достатньо - і ти їх відкриєш]
[хто ти, чому я маю тобі вірити?]
[я друг, повір на слово, ми вже зустрічалися, тисячі років тому]
[як мені потрапити до коледжу? Я мушу допомогти Бан заєві]
[це сновидіння, а ти вмієш підкоряти сновидіння. Під кори його] Дарця напружила свідомість, збираючи у кулак усю свою силу волі; вона уявила так чітко, як могла, вхідні двері до "Шкури Оленя".
[а тепер іди туди] Образ перед заплющеними очима чіткішав, набирав кольорів і гостроти зображення. Дарця розплющила очі, і перед її носом була точнісінько та ж картина, що й перед внутрішнім зором. (Двері, далі Двері в голові) - БанзА А А А Ай!!! БанзА А А А Ай!!! - заверещала вона, вбігаючи в коледж.
11.
Банзай / болота Гтха’ата
Банзай відчув, як перескочив на вищий щабель сприй няття, у гіперпростір, підреальність боліт Гтха’ата. Він від чував, що тоне без відповідей у голові, паніка здавила йому горло.
Корій вдарив його, від чого сприйняття знову повер нулося на звичний рівень. Вони обоє кружляли в повітрі, підбираючись один до одного, Корій - з перемогою в душі, Банзай - весь у паніці.
Корій ще раз ударив його, від чого Банзай випав у непро никну темряву на кілька секунд.
Болото під ними задрижало і випустило зі свого черева Потвору.