Дикий, наче виття мандраґори, крик, що розлігся колед жем, змусив її здригнутися і втиснутися у тепло. (нікуди не йдемо, сидимо тут, хочу тебе, Банзаю, хочу спати в тиші й безпеці ну чомучомучому? Чому так все котиться?) Юрко дивно зблід. Він ледве зняв із себе Дарцю і зіп’явся на рівні ноги (вона спробувала вилізти йому на руки).
- Дарцю, злізь, там шось трапилось…
Дарця заперечливо замотала головою, все ще висячи в Банзая на руках, обвивши ногами Банзаєву талію, як лемур.
- То всьо Корій, не йди туда, чуєш? - пропхенькала вона. - То навіть не Корій, то хтось із учнів вар’ює, бо оголосили карантин. Не йди, ну будь ласочка…
Юрко зітхнув:
- Ми на три хвилинки спустимося в підвал. Ти постоїш при вході, я зиркну всередину, побачу, шо там нічого немає, беру тебе знову на руки і йдемо до мене.
- Нє, я хочу спа ати, - вже знову майже плакала Дарця, ніякими вмовляннями не вивільнюючи його шиї. Вона відчувала невмотивований тваринний жах, приторне передчуття катастрофи, що трапиться з хвилини на хвилину.
Нарешті розплела руки, що обвивали шию. Злізла на підлогу. Схопила Юрка за руку.
- Три хвилинки, ти пообіцяв.
- Три хвилинки. Не більше, - промовив Банзай у відповідь. - Чим скорше підемо, тим скорше повернемось.
Вони вийшли на коридор і поплентались на другий поверх, у дівчачий гуртожиток.
Дарця відчувала, що у неї гарячка. Судячи з усього, те саме було і в Юрка. Він виглядав, як покійник, з фіолетовими колами під очима, кольору подушечок у труні мафіозі, із мертвотною блідістю на лиці.
Банзай знайшов маленький коридорчик і сходи донизу, перегороджені ґратами.
- Всьо, ми не пройдем. Тепер вертаємось, - швидко потягла Дарця його назад.
Але замок на ґратах був збитий. - Ідеш зі мною, чи залишаєшся тут, почекаєш?
Дарця тупнула ногою від безсилля й закусила губу, аби знову не розревітися від безвиході. Переляк, як волохатий кігтистий страшок, вмощувався десь між її нутрощами, вовтузився, скручуючи з кишок зручне гніздечко, час від часу запускаючи свої кігтики та зуби голки у живу плоть:
"Гей, Дарцю, я вже тут! Зручно вмостився! Я готовий боятися, А ТИ?"
Пролунав іще один нестямний крик. Крик (чуєш дихання Женця з іржавою косою?) болю. Коли дізнаються про карантин, так не волають.
Дарця схопила його за руку і пішла у темряву підвалів.
2.
Семпльований і Малаялам
Семпльований і Малаялам, Сем(пл) і Павук, Бівіс і Батгед з претензіями на IQ вище 150, два вар’яти, два збоченці, що хворобливо цікавляться питаннями статі, два психотеро ристи спудейської спільноти, два психопати і невротики, два самогубці, що не відбулися, два планокури, два неонацисти, два розбещені підлітки з язиками брудними, наче дно помийного відра. Такою була думка про них.
Дійсність мало чим відрізнялась від стереотипу.
Зараз у них, подібно до багатьох, була криза. Вони вирі шили перебороти її, спустившись у підвал. Так, вони погово рили на цю тему з великим спецом у гуртожитку, Ґєником Брєвновим.
До кімнати прийшли він і те руде безіменне сотворіння, котре не полишало його ні на мить. Якось так уже вийшло, що поговорити про наболіле не вдалося. Натомість вони вдули по трубі на кожного - Брєвнов великодушно приго щав. Єдине, що вдалося їм запам’ятати, це те, що Ґєник дуже застерігав від ходіння в підвал. Хлопці сказали, що мають піти туди в одній пильній справі, а точніше - з цікавості.
Руде диво впливало на них вельми збуджуюче, від чого вони розгубили усі свої думки, окрім декількох не по темі.
Психічному колапсові передував цілий ряд неприємних подій. Як любив повторювати Семпльований, "шиза падкралась нєзамєтна". З їхньої кімнати по ночах було чутно дуже неприємні звуки - постійне стогнання і підвивання, ніби богохульна літургія глибоко внизу, під коледжем.
Поскільки ніхто більше - крім них, звісно, - цих нощних літаній не чув, робився відповідний висновок про стан психіки.
Ще у десятому класі друзі виявили, що обидва намагалися покінчити життя самогубством; Семпльований - аби привернути до себе увагу т.зв. рідних, Павук - просто так, з горя (а точніше через муки сердечні). Після Різдва вони мало не вчинили повторний суїцид, тепер уже подвійний, хотіли наковтатися пергідролю, проте передумали.
У Павука розвивалася параноя. Він розказав про свої переживання Семпльованому, і той намагався зрозуміти, проте марно. А може, це й не була параноя.
Останній тиждень був знаменний тим, що якість м’яса в їдальні різко покращилася: воно стало набагато ніжнішим і соковитішим. І надзвичайно солодким, як на телятину.
А ще безслідно зникла їхня однокласниця, Іринка Риба Сонце, начебто злягла із ґрипом, проте ніхто не був певний у цьому на всі сто. Нікому не хотілось пов’язувати першу подію з другою.
Позавчора Павук трохи припізнився на роздачу їжі свого класу, тож тепер мав просити, щоб недобра пані Свєта вділила йому ще одну порцію. Пані Свєта була далеко не найприємнішою людиною в коледжі - вона дуже нагадувала низеньку діжку з квашеною капустою (пахла вона, до речі, саме так). Верхню губу й підборіддя пані Свєти покривала дрібна колюча щетина.
Павук підійшов до віконечка, де роздавалися порції. Ска зав, з якого класу, і сказав, що не проти отримати свою порцію.
Пані Свєта (це ім’я усі вимовляли як "пані Шьвєта") підозріло подивилася на нього і щось гиркнула собі під ніс.
- Не маю часу, інші дітиска просят їсти.
Тим не менше, Павук продовжував стояти при вікні, чекаючи на порцію. Він уважно вивчав рухи кухарки, швидкі, точні і трохи хижі.
Вона відставила вбік одну тарілку, продовжуючи наклада ти в інші ґуляш із загального чану. Потім налила у відстав лену миску також ґуляшу, проте вже з іншого, набагато меншого баняка, розмірами з відро.
"Мабуть, для вчительської еліти", - подумав Павук.
Тоді тарілки змішалися, але Павук тримав ту особливу (три надщерблення в ряд - Бог любить трійцю, згадав Павук) на прицілі. Пані Шьвєта продовжувала переставляти тарілки (намагалася заплутати його, чи що?), наче грала в "п’ятнашкі". Потім розвернулася до вікна спиною, таким чином затуляючи його собою, й посипала зверху все сіллю.
До пані Шьвєти підійшла молодша, але така ж повна кухарка і схотіла спробувати ґуляшу з однієї тарілки (з тої самої, мабуть). Але шеф кухарка вдарила її по руці й закру тила пальцем сарделькою коло скроні:
- Ти шо, зовсім вже здуріла? - спитала вона в необачної. - Так то ж… (тут Павук не розібрав, бо на пательні зашкварчало масло).
Молодша кухарка злякано відсахнулась і побігла вглиб кухні. Павук заглянув у вікно і побачив, як вона панічно відмивала руки господарським милом.
Пані Шьвєта робила вигляд, що не зауважує голодного хлопця з гуртожитку. Та загадкова тарілка стояла, нічим не виділяючись, поміж інших порцій, хіба що надщерблена більше, ніж інші. Павуковий живіт голосно забурчав, бо запах ґуляшу дратівливо лоскотав ніздрі. Шеф кухарка крадькома кидала на нього насторожені погляди з під лоба, вимішуючи довгою ложкою гречану кашу; вона гадала, що Павук тих поглядів не зауважує.
Раптом пані Шьвєта розігнула спину, приставивши масні руки до поперека. Повернула голову до вікна і здивовано радісним тоном сказала:
- А! То знову ти! Та вон, бери собі, яку хочеш порцію, поки діти не прийшли! Бери - я не шкодую!
Щоб пані Свєта посміхалася так радісно, Павук не бачив ще ні разу.
Кухарка простягла руку й дала Павуку саме ту тарілку, за якою він уважно стежив. Павук несподівано для себе зля кався:
- А чому ви дали мені власне ту порцію?
- Шо? Га? - вдала, що не розібрала, кухарка. В її очах спалахнуло легке здивування та роздратування. І підозра, так йому тоді видалось.
- Питаюся, чому ви дали мені саме ту порцію? - вже голосніше повторив хлопець.
Кухарка незадоволено підтисла зубами товсті варґи.
- Нічо я не вибирала. Взяла першу ліпшу… Хочеш, вибери собі сам.
- Он ту, - Павук вказав пальцем на сусідню тарілку.
Кухарка знизала плечима і взяла до рук вказану порцію.
- А вон і Андрій Ярославович, - начебто знічев’я кинула та. Павук глянув через плече. Справді, у їдальню крокував пан Андрій.
Він знову повернувся, уже ладний взяти порцію, коли очі розпізнали знайомий візерунок і три надщерблення під ряд - як на тій тарілці.
У ту хвилину він і відчув, наче зісковзує у провалля.
- Я перепрошую, - дуже несміливо знову озвався він, - а можна іншу порцію?
Пані Шьвєта подивилася на нього вбивчим поглядом і повільно закивала головою:
- Ну вже знаєш, такий пан великий! Яку хтів, таку маєш!
Панич страшний!
Павук із присмаком міді у роті сів за стіл. Він ретельно вивчав вміст тарілки. Якось він мусів відрізнятися від усіх інших, але як? І в чому ВЗАГАЛІ справа? Він обережно й непомітно глянув на пані Свєту. Та стояла за плиткою, слухала, що їй каже молодша кухарка, а сама пильно стежила за Павуком.
У животі щось запекло і стало дуже голосно вимагати негайно напхати чимось шлунок. Хлопака пересів таким чином, щоб тілом заступити свою їжу. І почав робити вигляд, ніби наминає за обидві щоки.
Через хвилини три відніс тарілку, повну запашного ґуляшу, що манив своїм м’ясним перченим запахом, до іншого вікна, куди ставилось брудне начиння.
Його безупинно муляли два запитання - де подівся Цур і Пек? І з якої радості їм почали щоденно давати м’ясо?
Семпльований взагалі не виказував жодних ознак занепокоєння. Такий же божевільний, як завжди. І все ж таки вони наважились спуститись у підвали. Ті, що під дівчачим гуртожитком. Без конкретної цілі, просто здогадувалися, що там можуть бути відповіді на певні запитання.
За півгодини до того, як до ґрат на другому поверсі мав підійти Банзай із Дарцею, туди ступили двоє друзів.
- А ти би хоч якийсь ліхтарик взяв, - незадоволено кинув Павук.
На що Семпльований радісно закалатав повною короб кою сірників. Колодка на ґратах виявилася збитою, хтось уже випередив їх.
- Сциш? - поцікавився, між іншим, Сем.
Павук ледь кивнув (гей, ніхто не бачив Цур і Пека?) волохатою головою.
- Трохи. Глянем, шо там, та й підем назад.
Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися (друже Цур і Пек, де ти пропадаєш?) назад. У голові нав’язливо крутилися (з чого, цікаво, були вранішні котлетки?) погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов униз по масних, забруднених порохом деся тиліть сходах.
Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.
3.
Банзай
Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім ще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стоя ли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.
Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:
’Ктафлагн Йоґ Сотот уфнпла’ая х’і л’геб
ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,
а під написом - дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.
- То писав Корій, та? - поцікавилась Дарця.
Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досере дини. Дарця спершу вперлася, але по секунді подалася за своєю долонькою.
Першим, що сказав Банзай, було:
- Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може…
Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів душових, де десятки років тому милися дівчата.
- Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься…
Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.
Банзай ступив ще кілька кроків допереду.
Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжем і згущена до консис тенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони вияв ляться небезпідставними.
Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолют но.
- Банзаю, дивися там! У кінці! - Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п’яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.
На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке.
"Щоб достукатись до мертвих", - спало на думку.
Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці (Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може), Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.
Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все - геть усе довкола - лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реаль ність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.
Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в під земелля.
- Банзаю, давай краще вернемося, ну? - тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреаґував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.
- Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.
Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.
- Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! - вигук нула вона. - Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? - усе це подобалось Дарці щосекунди все менше. Вона відчувала, як ось ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.
Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатиш но почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.
- Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене…
Дарця глянула на нього (в її очах стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.
У темряві стояла самотня фігура.
- Досконало, - промовила постать. - Можна починати.
4.
Аліска
Директор, білий та вимащений кров’ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль.
Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток.
Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врято вана. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон - синонім до слова "порятунок".
- Відчепі і і іться!!! - знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.
Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув (тепер давай біжи, тепер або ніколи), щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.
Дівча голосно заревіло від болю - сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утвори лась рвана дірка із яскраво червоними від крові краями.
Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін.
Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці.
Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.
Двері вперіщили його по руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка.
Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п’явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось ось перева жить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.
Циркуль випав, з під Алісчиних нігтів порскнув фонтан чик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.
Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м’яса.
Вона затраснула двері й повернула замок. Сповзла на підлогу, притуливши цілу руку до подертої щоки, а ту, з повідриваними нігтями, запхала до рота. Аліска тихо стог нала від пекучого болю, не перестаючи плакати. З протилеж ної сторони у двері бився той скажений вар’ят. (спершу промити рани… НІ, СПЕРШУ ТЕЛЕФОН, потім рани) Через якийсь час Аліска стала цапки і поповзла на колінах до телефона. Зі скреготом на зубах стала (телефон бо на високій тумбочці) і несподівано голосно застогнала.
Телефон був розтрощений у пістряву купу металу, кольорових дротиків й уламків салатового корпусу. На тумбочці коло телефонного апарату лежала записка:
Вибаче за нанесену шкоду. Я направду шкодую, що вчинив так підло й низько по відношенню до Вашого телефону. Я не зміг додзвонитися по міжгородній, тому й упав у шал.
Результати ви бачите. Гроші на новий апарат я поклав на столі, під вазою - купіть новий, кращий, з автовідповідачем, бо цей виявився справді гівна вартим.
Ще раз вибачте, будь ласка.
Роман
В Аліски потемніло перед очима. Вона відходила у темні, хоч і теплі, ватяні світи, де м’яко й затишно.
Знову голосно заревів бугай за дверима. Але крик його став слабшати, поки не стих зовсім.