Я відкрив першу книжку. Букви, на диво, не розпливались (а як же сон лобних долей?). Якусь мить я просто німів, пробуючи зрозуміти, що за чортівня зі сторінками. Вони були, наче білі паралелепіпеди, що занурюються вглиб власної площини. І слова нагадували підводні човни, що пливуть назустріч читачеві. Кожне слово було об’ємним ієрогліфом якоїсь невідомої мови. ПРОТЕ Я РОЗУМІВ КОЖЕН ЗНАК. Називалася книжка "Культ богів гори Кадаф та інші містерії Гіпербореї". Я зауважив, що з часом тут дуже цікаво: я зумів прочитати усю книжку за якихось півгодини, хоча під час читання це видалося кількома добами (порівн. дію Cannabis Іndica). У книжці розповідалося про край Гіперборею, на далекій півночі (Скандинавія? Антарктида?) та про її віровчення. Знаєш, Банзай, воно мене вразило.
Те, що ті гіперборейці поклонялися крижаній горі Кадаф, у якій нібито був ув’язнений бог С’ннгха (?). Щороку йому приносили в жертву восьмеро дітей.
Якщо вірити книжці, діти кудись та й дівалися. Надто дико звучить, щоб бути правдою.
Я вже збирався брати наступну порцію лектури, як почув пронизливе піпкання радіо, а слідом - арію із "Запорожця за Дунаєм".
Мене миттєво перекинуло в сон, у якому я був із Дарцею (?). Усе затемнилось, і я зрозумів, що дивлюся на власні зімкнуті повіки.
Не можу собі знайти місця. Мною аж кидає.
Так то був сон?
2.
Одна книжка, куплена на вернісажі у Львові за півтори гривні, відкрила перед Юрком Банзаєм нові світи. Книжка "Шаманські сновидіння" Кетрін Грубер. У ній розповіда лось, як у домашніх умовах навчитися замовляти сновидіння із потрібним вам сюжетом, як у сновидіннях шукати відпо віді на запитання, а також як навчитись бачити і контролю вати усвідомлені сновидіння. Навіть якщо три чверті інформації у книжці було повною лажею, то все одно - Банзая вона зачепила за найживіші нерви й вивернула назовні.
Саме від неї (книжки) проросли корінці його інтересів: він шукав літературу з медитації та виходу із власного тіла; читав праці подружжя Воссон від етномікології; порівнював власний досвід з перлинами у дослідженні сну - книгами Лабержа, оцінював рефлексії братів Маккена стосовно впливу психотропних грибів на розвиток людства; прочитав усі праці Ґрофа в царині ЛСД терапії та голотропного дихання. І, звичайно ж, перепробував на собі усе, що тільки можна було попробувати вдома на канапі чи в кухні. Що, власне, і приводило його тричі в реанімацію.
Та все ж найбільше його зачепило усвідомлене сновидін ня. Навіть сам Карлос Кастанеда присвятив йому окрему книжку… І саме тут Банзай пробував із невідступною твер дістю, якої йому не вистачало для медитацій.
Але сни! Спочатку в нього ні чорта не виходило. Приблиз но чотири місяці. Аж нарешті приснився точнісінько той сон, який він замовляв. І коли Соля уві сні віддалася йому, він із тихим зойком прокинувся. Спершу він вів серйозний жур нал снів, великий чорний ґросбух, на корінці якого писало:
"Мої сновидіння. Рефлексії". Проте з часом назва почала звучати надто вже претензійно. Банзай перейменував це у надсекретний спецпроект "Сонька Дрімка". Така назва йому подобалась набагато більше.
Наука давалася стрибкоподібно. Із замовлянням снів проблем виникало все менше й менше. Якось (це було саме у той період, коли Соля пішла від нього) він задумав поба чити сон, у якому сокирою розкроює зрадниці голову. Сон приснився… волаюче реальний. Із поверненням свідомості Банзай довго дякував Богу, що то був лише сон. Відтоді він вправлявся лише в усвідомлених сновидіннях.
За весь час практики - від кінця третього курсу дотепер - Банзай бачив дев’ятнадцять сновидінь. Із переїздом у Мідні Буки вони стали снитися йому практично щоночі. Це нага няло розмитий страх та тривогу.
Здавалося, він повільно наближався до чогось.
3.
Банзай надумав піти до Діми. Той мусив знати хоч би щось про той Інститут трансперсональної психології. А якщо він направду щось знав, то, може, підказав би, про що та книжка, яку читав Корій.
У психохолога сидів пан Вітайль Тичинда. Він пив каву й розповідав щось відверто нецікаве. Коли у двері зазирнув Банзай, лице Діми набуло страдницького виразу, мовляв,
"Порятуй, друже!"
- Вітю, у мене клієнт, - звернувся він до пана Вітайля.
Той продовжував нахабно сьорбати каву.
- A a a a a a! Заходьте, заходьте, пане Юrію. Сідайте тут на кrісло. Ми з Дмитrом саме rозмовляємо пrо ПОЕЗІЮ.
Taк oт… Сосюrа Rанній і Сосюrа Пізній - цe щось вельми відмінне… Дo rечі, ви читали мою останню збіrочку? "Заrади кохання"? В основному, веRлібеRи… Так так, досить непогані веРлібеРи!!! - різко перейшов він на виразну україн ську, побачивши, що втрачає публіку (Банзай саме хотів непомітно вислизнути).
Банзай скрушно похитав головою, показуючи, що ні, ще не читав нової збіrочки: робота, дружина, діти - ніколи все!
Діма задумливо розглядав сумне обличчя Ринґо Старра та босі ступні Леннона.
- То знак, - таки не втерпів він. Побарабанив нігтями по голих ногах. - Знак. Усім нам.
Діма виразно глянув на пана Вітайля. Здавалося, його погляд промовляв: "Джон тим самим хотів передати люд ству, що кавування під чорно білими плакатами - не іграшки, і що кабінети психологів - не місце для таких крети нів. Даруйте, для таких кrетинів".
Пан Вітайль, здавалося, раптово прозрів і збагнув усю символічність босості Джона. Він хутенько досьорбав каву (при цьому бурмотів: "Аякже! У Чєхова всьо всьо о о о пrо це написано! Slovo v SLOVO!") і чкурнув геть.
- Слухай, Дімо, - звернувся він, коли двері за поетом зачинилися, - ти читав якісь книжки Інституту трансперсо нальної психології? Ну, Ґроф, Маккена… - Ґроф. А шо таке?
- Шо, на твою думку, означає вираз "пнакотіческіє пєснопенія"?
Діма знизав плечима. Без поняття, - говорило це знизу вання.
- А хто такий фон Юнцт? - звичайно, тепер він прига дував книжку, але Дімине слово його також цікавило.
Той знову знизав плечима.
Банзаю кортіло задати ще одне запитання: як пов’язати тексти трансперсональної психології з культами Полінезії та їхніми аналогіями в доколумбовій Америці?
Але й цього Діма не знав. Тому Банзай не питав більше нічого.
Він боявся, що зовсім скоро сам дізнається, у чому справа.
У Бібліотеці.
Тільки до чого тут ще й Корій?
4.
7.10.2000
Я знову побував Там. Це можна назвати Вавилонською Бібліотекою, як висловився один іспанець. Там я умію читати практично усіма мовами. (тепер усі мови здаються лише однією і тою самою) Я спитав у свого наглядача, чи це сон.
Він намагався розтлумачити мені, що свідомість неперервна, і сон - не відпочинок для мозку. І взагалі, мозок до сну (до сну чи сновидіння - ось що важливо!) не має жодного стосунку. Наглядач сказав, що ми самі собі шкодимо, намагаючись інтерпретувати усе підряд. Важливий процес, а не форма. Якби не наша примха інтерпретувати, ми б зрозуміли, що немає різниці між енергією і матерією.
Ми сприймаємо речі полярно - життя або смерть, енергія або матерія, присутність або відсутність, ФОРМА або ПОРОЖНЕЧА (???). На іншому рівні, сказав наглядач мені, він зуміє пояснити це дуже наочно, - міг би так і не вимахуватися. Зовсім я його не про те питав! Чи, може, я неуважно слухав? Він сказав: "Порожнеча - це найдосконаліша".
Я читав про дивні речі. В основному, книжки різних заборонених авторів, які були або єресіархами, або прихильниками різних забутих культів. Тепер бачу певний зв’язок між усією тою літературою, яку мене змушують вивчати. В окремих книжках дуже обережно згадуються якісь давно забуті боги, але так ненароком і пошепки, ніби боялися одного лишень написання їх імен. Я не можу втямити, як пов’язати УСІ факти.
Переді мною велетенська мозаїка. І ті боги, яких так усі бояться, - становлять її центр. Це як про секс: усі знають, але ніхто не говорить. Бояться, чи як?
5.
11.10.2000
Не знаю, де я був, АЛЕ ЦЕ НЕ СОН.
Знаєш, що я прочитав нині?
Пішла справжнісінька "чорнуха". Вони гадають, що я вже дозрів.
Читав "Демонологію", "Культи гулів", "Прарелігії Шамбали та Му". В основному - опис догм різних віровчень. Практично все - стовідсоткова лажа, але вже проглядається СПІЛЬНА РИСА: вони всі згадують про НАЙДРЕВНІШІ КУЛЬТИ. Всі сходяться на одному: прадавні цивілізації поклонялись якимось диким богам, що прийшли із зірок, імена яких прокляті та забуті, і тому, хто вимовляє їх, вони спопеляють уста і покривають гнійними виразками рота. Культи їхні були кривавими й страшними. І всі як один бояться написати, що ж то були за релігії (релігія?) (пізніше) я щойно прочитав книжку, яку бачило чоловік п’ятсот, не більше (чомусь дрижать руки) З тих, шо бачили, читала лише третина всьо зовсім не так, як ми думаємо
В упор не так запам’ятати БОГИ СИВОЇ ДАВНИНИ/ВЕЛИКІ ДРЕВНІ напевне, я більше лягати спати не буду
Розділ 8
1.
Усе залишалось таким самим. Учні, викладання. Зимні шало, а дні коротшали. У квартирі було холодно, бо виключи ли ще й опалення. Не було світла, вулиці порожніли.
Львівський поет декадент Влодко Реланіум (в дещо інших колах більш відомий як Данко Еленіум) писав: "Нас тала та пора, коли надто холодно, щоб було тепло, та все ще надто тепло, щоб було дійсно холодно".
Гори, як завше, випромінювали вічність.
Змінювалося тільки місто. З плином часу вулиці прося кали невиразним страхом. Так, напевне, ЦЕ приходило з вітрами з гір та з голодними запахами із далеких темних зірок.
2.
У ніч, коли Банзаю приснилось останнє усвідомлене сно видіння про Бібліотеку (а це було в середу, 19 жовтня), він несподівано прокинувся посеред ночі. Банзай скинув із себе ковдру й тонкий коцик і виглянув надвір. Вуличку затопило ефірним холодом і крихким місячним світлом. Навколо місяця утворилося бліде, з відблиском, гало, яке віщувало негоду.
Банзай глянув униз. Серце різко кольнуло й швиденько забилося. На вкритому інеєм хіднику стояв Корій і, задерши голову, дивився в небо. Несподівано погляд чоловіка пере містився із зірок на шибу, де біліло обличчя Юрка. Його очі майже фізично вчепились у того гачкуватими кігтиками.
Банзай облизав губи. Під сонячним сплетінням палав вогонь.
Корій повільно відірвався від асфальту й поплив угору повітрям прямісінько до Банзаєвого вікна. Навколо чолові ка, здавалося, загусала темрява, обволікаючи Корія у чорну рясу. Губи помітно ворушились, промовляючи нечутні слова.
Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м’язи перетворюються на вогке дерев’яне волокно. Його спаралізувало.
Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.
- Вар’гар Йоґ Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій’я Йоґ Сотот! Гій’я вагх’лах! Вагх’лах Йоґ Сотот! Ше все попере ду! - вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія за нею вже зовсім не було видно. Темна лялечка рвучко стрибнула у височінь, наче чорна комета.
Банзай сидів на підлозі, притискаючись спиною до стіни.
Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.
3.
Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно.
Тому що остання субота місяця - це День коледжу, та ще плюс річниця, п’ять років. Відразу після річниці - Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечі рки: попсова дискотека, рок сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.
Сам захід - День коледжу як такий - складався з різного роду сценок, всіляких декламувань віршиків та інших милих бздур. Банзаїв клас готував власний виступ. Семпл та Павук скооперувалися і готували окремий проект.
Дарця у цьому всьому участі не брала.
Отож остання субота відкривала концертом усю церемо нію: того ж вечора - ґрандіозна дзіска party для гопів, понеділковий вечір - tylko rock, вівторок - Гелловін та електронна альтернатива. Банзаю дуже кортіло дізнатися, який то такий номер готують Ті Двоє, тож він вирішив піти.
Юрко був і сам не проти шокувати чимось таким публіку, навіть уже виношував певні думки, проте наразі це були всього лиш думки.
4.
П’ятниця завжди була кльовим днем. Особливо коли все о’кей, завтра уроків немає, а лекції закінчились півгодини тому. Банзай був щасливим - для нього щастям було усе те, що не стосувалося нещасть. А наразі все й справді було о’кей: сни про Бібліотеку закінчилися (навіть якщо останній сон про Корія був ну просто жахливим), все, що він почерпнув ТАМ, успішно забулося, ззовні зимно, всередині тепло, їж кекс, май секс, як казав один мудрець, - і все складеться само собою.
Банзай навчився тішитися моментом.
Він вирішив трохи прогулятися перед тим, як повер татись у квартиру. Юрко попрямував до площі у середмісті, минаючи якусь кам’яну кобітку, що сиділа у йоґівській позі Ваджрасана і символізувала скорботу матері за загиблими синами на Другій світовій (список наводиться). Аджна чакра кобітки була необережно затулена невідомої породи квіткою, судячи з усього, цвітом беладонни. Він прямував у жовтий смуток парку.
Було повно холодного болота, над парком сіріло смурне небо, яке, здавалося, випромінювало депресію, меланхолію і тугу. Він уже вкотре думав про Дарцю, про те, що вона приходила до нього відтоді лише раз… Він сів на тверду лавку і закинув ногу на ногу. Все було майже як у "Jethro Tull": сіре шапіто неба, дівчатка (яких тут не було… тут узагалі нікого не було), що грають у бадбінтон, акваланґ, мій друже, чи ти пам’ятаєш туманний мороз грудня?
"Так, я пам’ятаю", - відповів собі Юрко.
Почав накрапати дрібний дощ. Він устав і поплівся додому.
5.
У суботу "Оленяча Шкура" вирувала від збудження.
Банзай пропихався через юрми дітлахів у білих сорочках (чорних шкіряних "косухах"), напрасованих штанцях (подертих джинсах), які ганяли з букетами квітів у руках, носили у спортзал, де мало відбуватися дійство, парти й крісла, казав знайомим "Добридень" чи "Привіт" або ж просто тис невідомо чиї простягнуті ґраби. Його погляд на трапив на Дарцю, яка похмуро стояла поряд з іншими дівчатами. Дарця побачила його й помахала пальчиками, радісно посміхаючись. Так, ніби у них тепер була спільна таємниця - як то, власне, і було насправді. Дарця була одягнута в те саме, що й учора: запраний джинсовий комбі незон на шлейках та м’яка футболка на довгий рукав. Банзай знав по собі, що у такому строї було якраз супер: не зимно, не душно і вільно рукам.
Коло вікна при спортзалі стовбичила група його майже ровесників, які робили тут невідомо що. Можливо, прийшли зустріти старих знайомих та відчути ностальгію за старими часами. Банзай підійшов до тусівки й привітався з кожним окремо. Він добре знав їх усіх - Ґаден, що не полінувався приїхати з утопічно нереального містичного Баден Ґадена - міста поетів, дармових гетер та антикваріату, Шкряб (він же д’Армограй), котрий розважав публіку необітницькою лірикою, Флойд Морфінський, Каспер, Несквік, Ржепа, Дімочкінс та Скід. Дімочкінс, представляючись, завжди говорив: "Привіт, мене звати Дімочкінс, я написав "ВОРС" і лабаю "Коноплю".
Зрештою, кожен із вас знає, хто такий Дімочкінс. Дімоч кінса знають усі.
Хтось пустив чутку, що на виступ має прибути сам Влодко Реланіум (чи то пак Данко Еленіум). Про всяк випадок шану вальники захопили зі собою по збірочці його поезій у прозі для автографа.
Трішки потусувавшись зі старими друзями, Банзай зайшов до спортзалу. Відразу при вході стояла зграйка гоп ніків - пацанів та пацанок. Серед них була і Риба Сонце.
Поки Банзай стояв коло дверей, вишуковуючи очима вільне місце, почув, як говорить леґендарна Іра Коркуша:
- А еті будуть? - Риба трохи відхилилася назад і зробила жест, що мав би імітувати рухи диск жокея на вечірці, котрий крутить вінілову платівку. В Іри це дуже нагадувало дівочу мастурбацію. Банзай зайшов, його зауважили, і балачка відразу ж затихла. За спиною почув голос Риби Сонце:
- Фу, нєнавіжу єго. Как наркаман.
Юркові замахав Діма, кажучи тим самим, що приготував місцечко. Волею неволею довелося сідати в один із передніх рядів, зарезервованих для викладацької еліти та ведунів.
Усі повільно засмокталися у зал. На сцену вийшов пан Андрій; відкашлявшись, він промовисто замовчав.
Пан Андрій мовчав так довго, що, здалося, надумав повто рити нашумілу п’єсу "3.24" (це коли піаніст нерухомо сидить перед фортеп’яном і виконує ТИШУ; ТИША, у свою чергу, виконується глядачами, їхнім бурмотінням, шепотом, плям канням, скреготом, рипінням крісел і т.д.); виявляється, він лише хотів, щоб усі заткнулися.
Нарешті стихло все, тільки було чути, як Дімочкінс тихень ко підвиває свою "Коноплю" десь у задніх плебейських рядах.
Почалася довга, занудна, патетична, еклектична та вельми безсенсовна промова, що місцями через невдало гостру сати ру нагадувала викривальну філіпіку (учительки англійської мови, яких філіпіка викривала одну за одною, зривалися з місць і з плачами вибігали із спортзалу; пан Андрій лише знизував плечима, ніби кажучи: "Ох уже це жіноцтво!").
Призерам олімпіад вручили по конвертику з батьками Хмелями всередині, чемних погладили по голівці, а нечем ним, як то кажуть, добре дали по сраці.
Далі почалися занудні й не дуже виступи різних класів, які збурили у Банзая емоції лише двічі.
Вперше - тоді, коли на сцену вийшло троє хлопців (добре відомий усім Юрко Ржепецький, автор слів, - серед них) і заспівало доброї повстанської пісні:
Десь під Львівським замком
Старий дуб стояв,
А під тим дубочком
Неформал лежав.Він лежить, не дише,
Він неначе спить,
Золоті кучері
Вітер шелестить.Як ти був маленьким,
батько хіпував,
У подертих джинсах
Містом вишивав.Було вас у батька
П’ятеро синів:
Перший був скінхедом,
Другий - роккабіл…
Друга несподіванка була радше драстичною, аніж алего ричною. Невеличкий хор хлопчиків переспівувався з невеличким хором дівчаток російською. "Падаждьом маю маму?" - запитували дівки. "Падаждьом. Тваю мать"… - відповідали хлопаки. Банзаю страшно захотілося кинутись на сцену й покусати зубами якомога більше співаків. Але так файно покусати, так, щоб потім шви накладали.
Шоб знали.