Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом - уже втретє за той день - вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.
Хлопцевi враз пригадалися слова директора Грандiццi на катерi про детективiв, що мають весь час його охороняти. Певне, ото й є тi таємнi охоронцi. Кепська справа, бо ж барон не повинен дiзнатися, що Тiм зустрiчався з Джоннi.
Аж ось над'їхав трамвай. До переднього вагона було причеплено двi так званi лiтнi платформи, вiдкритi на обидва боки.
Тi вiдкритi платформи прийшлися дуже до речi Тiмовi. Вiдколи хлопець утратив свiй смiх, вiн навчився спокiйно й холоднокровне обмiрковувати будь-яке складне становище. I вiн зразу зметикував, що треба зробити. Вiн сiв на середню платформу, пропхався помiж людьми, що стояли там, i перше нiж трамвай рушив, зiйшов з другого боку. Просто перед колесами в спортивної машини, що мчала вулицею, Тiм вискочив на протилежний тротуар.
Звертаючи у вузенький завулочок, вiн iще раз квапливо озирнувсь i побачив, як один iз детективiв теж намiряється перебiгти вулицю. Тiм зразу змiркував, що йому потрiбна не так швидкiсть, як хитрiсть, щоб утекти вiд своїх наглядачiв. На щастя, вiн саме попав у район старих заплутаних завулкiв, де мало не кожен дiм мав виходи на обидва боки. Хлопець спокiйно зайшов до якоїсь невеличкої харчiвеньки, де пахло смаженою рибою та маслиновою олiєю, вийшов iз неї другими дверима, потрапив у iнший завулок, де просто пiд вiкнами продавали смажених каракатиць, шмигнув у якiсь дверi пiд вивiскою "Тратторiя", перейшов через ту тратторiю, цебто трактир, вискочив у ювелiрську вуличку, де в вiтринах блищали цiлi гори оздоб, трохи пробiг попiд вiкнами, звернув у вузесенький провулочок на другому боцi, опинився на малесенькому риночку серед галасливих, балакучих жiнок, перебiг iще через одну тратторiю, де кисло пахло вином, i раптом тицьнувся просто у вiдчиненi дверi автобуса на зупинцi. Швиденько вскочив у автобус, дверi за ним зачинились, i машина рушила. Кондуктор, усмiхаючись, посваривсь на нього пальцем i простяг руку по грошi за квиток. Тiм, що досi про грошi й не подумав, мимохiть хапнувся за кишеню й вiдчув iз полегкiстю, що там є й папiрцi, й монети. Вiн дав кондукторовi одного папiрця й сказав:
- Христофор Колумб.
- Га? - перепитав кондуктор.
- Христофор Колумб! Пам'ятник! - iще раз проказав хлопець, намагаючись вимовляти слова якнайвиразнiше.
Тепер кондуктор зрозумiв.
- Iль монументе дi Крiстофоро Коломбо! - повчальним тоном поправив вiн Тiма. I хлопець слухняно проказав за ним:
- Iль монументо дi Крiстофоро Коломбо!
- Бене! Бене! - засмiявся кондуктор. - Доббрре, доббрре! - Потiм вiддав Тiмовi вiсiмдесят п'ять лiр решти, вiдiрвав йому квитка й на мигах пояснив, що скаже, де зiйти.
Тiм iз поважним обличчям кивнув головою й подумав: "От пощастило!" Радiти з того вiн не мiг, але принаймнi на серцi йому полегшало.
За десять хвилин - автобус тим часом проїхав понад портом, а тодi звернув у завулок, що круто пiднiмався вгору, - кондуктор плеснув Тiма по плечi й показав на обсаджений пальмами великий бiлий пам'ятник, що стояв перед величезним будинком iз багатьма скляними дверима.
Хлопець вимовив єдине iталiйське слово, що знав: "Грацiє! Дякую!" - вийшов з автобуса й розгублено спинився серед широкого майдану. Вiн уже розглядiв, що велика будiвля - то вокзал. Годинник над головним входом показував п'ять хвилин до восьме".
Серед людей на майданi Тiм не побачив жодного з двох охоронцiв. Але й стерничого Джоннi вiн теж, на жаль, не побачив. Тому хлопець навмисне повiльно рушив до пам'ятника, обiйшов кругом нього - i наткнувся на стерничого, що стояв пiд пальмою. Тїм просто не мiг не помiтити такого велетня. Вiн пiдбiг до Джоннi й радий був би його обняти, якби тiльки той не був такий височенний.
- Я втiк, Джоннi! - зовсiм засапаний, сказав Тiм. - Барон приставив до мене детективiв. Але...
- Барон? - гостро перебив його стерничий. - А я думав, що вiн помер!
- Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.
Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.
- Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде. - I повiв хлопця завулками.
Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.
Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:
- Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.
А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.
- Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.
- Давай сюди! - Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: - А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?
- Та трохи морочливе, - вiдповiв Тiм. - Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, - хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.
- А ти що, не любиш, коли смiються? - спантеличено запитав Джоннi.
Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.
- Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...
Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:
- Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!
- Будьмо, Джоннi!
Тiм тiльки пригубив кисленького вина.
Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:
- Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!
Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:
- Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.
Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:
- Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети. - Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: - Вiн тебе заморочив якимись фокусами?
- Та нi! - вiдповiв Тiм, - Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття. - I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.
Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:
- Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда! - Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця. - Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!
Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття - й виголосив удавано поважно:
Володарю щурiв, мишей,
Жаб, мух, гедзiв, блошиць, вошей!
Для Тiма то була велика втiха - чути, як смiються й глузують iз барона. Уперше за довгий-довгий час йому подобався чужий смiх.
Слухаючи глузливе заклинання, Тiм опустив погляд. I раптом побачив на дощанiй пiдлозi здоровезного, гладкого щура. Пронизливо повискуючи, щур безстрашно бiг до ноги Джоннi, наче намiряючись укусити стерничого.
Тiм, що страшенно гидував щурами, скрикнув:
- Джоннi, щур!
Та Джоннi й сам уже побачив потвору. Неймовiрно спокiйно й швидко вiн пiдiбгав ту ногу, до якої бiг щур, а другу блискавично пiдняв i, тупнувши нею щосили, роздушив тварюцi голову. На пiдлозi лишився труп, такий огидний, що Тiма аж занудило, i вiн швиденько вiдвернувся.
Та Джоннi, нездоланний Джоннi, мовив осмiхаючись:
- Хазяїн присилає гiнцiв... Ковтни вина, Тiме, й не дивись туди.
Цього разу Тiм хлиснув добрий ковток, i нудота майже зразу минулася. Зате голова пiшла обертом, наче в нiй повiльно-повiльно закрутилось якесь колесо. Джоннi провадив далi:
- Ну, часу в нас небагато, Тiме. Скоро й самого хазяїна принесе. Ти тiльки одне знай: у що ти не вiриш, того нема на свiтi! Розумiєш мене?
Тiм безтямно похитав головою: колесо в нiй крутилось дедалi швидше.
- Я хотiв сказати ось що: розбивай люстру щоразу, як барон почне в'язнути до тебе зi своїми фокусами. Второпав? - пояснив Джоннi.
Тiм кивнув головою, хоча лише наполовину зрозумiв слова стерничого.
Повiки хлопця обважнiли, бо йому ще в "Палаццо Кандiдо" довелося випити вина, а вiн не був до цього звичний.
- Висмiюй того блазня при кожнiй нагодi, - вiв далi Джоннi. Зовнiшню волю ти можеш купити собi за грошi, їх ти тепер маєш досить. Але внутрiшню волю, хлопче, можна придбати тiльки за один капiтал: за смiх. Є таке старовинне англiйське прислiв'я...
Стерничий наморщив лоба й пробурчав:
- От чудасiя! Щойно я те прислiв'я знав, а тепер вилетiло з голови. Але на язицi крутиться... Це, мабуть, вино мене запаморочило.
- А мене й вино не бере, - неповоротким язиком вимовив Тiм. Та Джоннi мовби й не чув його. Вiн усе згадував те прислiв'я. Нарештi вигукнув:
- Знаю, знаю! Згадав! Тич мi лафте, сейв май соул! Як це воно менi зразу не згадалося! - Вiн сам засмiявся зi своєї забутливостi, ляснув себе по лобi й несподiвано, ще смiючися, сповз iз стiльця додолу й простягся там, непорушний та блiдий, поряд iз роздушеним щуром. Тiм, ураз протверезiвши, пiдхопивсь i злякано озирнувся, кого б покликати на помiч. Вiн побачив офiцiанта, що байдуже дивився в їхнiй бiк. А коло офiцiанта стояв якийсь пан i давав йому грошi. Хоч той пан стояв до Тiма спиною, проте хлопець вiдразу впiзнав його. То був барон.
До Тiма вмить повернулося те напруження, що в ньому вiн чинив i говорив зовсiм не так, як пiдказувала йому його власна вдача. Зовнi спокiйний, Тiм пiдкликав офiцiанта, кивнувши йому рукою, а сам став на колiна бiля Джоннi. Той крiзь свою непритомнiсть iще раз вимовив повiльно, важко, але дуже виразно англiйське прислiв'я:
- Тич мi лафте, сейв май соул.
I в ту саму хвилину Тiм побачив над собою офiцiанта, а за спиною в нього - барона.
- Ви тут, пане Талер! Що за несподiванка! - вигукнув Троч нiбито дуже здивовано. - А ми вас уже цiлу годину шукаємо!
Пустивши бароновi слова повз вуха, Тiм вiдказав:
- Коли зi стерничим сталося щось лихе, я на вас заявлю в полiцiю, бароне! I на офiцiанта теж!
Троч оскiрився:
- Не хвилюйтеся! Вiн буде живий i здоровий. Правда, з роботи в нашiй фiрмi нам доведеться його звiльняти. Але такий дужий чолов'яга легко знайде собi роботу в порту.
Вiдвiдувачi шинку тим часом зацiкавлено стовпились бiля столу й один з-перед одного давали всiлякi поради, видно, маючи Джоннi за п'яного.
Троч, що не любив привертати до себе уваги, взяв Тiма за рукав i потяг геть.
- Ваше фото, пане Талер, сьогоднi надрукували в усiх газетах. Було б дуже неприємно, якби вас тут упiзнали. За стерничого можете не турбуватися, слово честi! Ходiмо!
Хоч Тiмовi й не хотiлося кидати Джоннi непритомного, та все ж вiн дав бароновi вивести себе з шинку. Нехай Троч не знає, що вiн насправдi думає. А крiм того, хлопцевi чомусь здавалося, що в цiй заплутанiй iсторiї з убитим щуром, непритомним стерничим та англiйським прислiв'ям переможець не барон, а Джоннi. Не тiльки зовнi, а й усерединi спокiйнiший, нiж можна було гадати, Тiм вийшов iз зали, обставленої по всiх стiнах пляшками.
Автомобiль на шестеро дверцят, що стояв надворi, майже перегородив собою завулочок. За ним стояли ще двi машини, а в них Тiм розгледiв двох уже знайомих йому добродiїв.
Хлопця раптом потягло на пустощi, й вiн чемно кивнув їм головою.
Вони теж кивнули у вiдповiдь - трошки спантеличено.
У великiй машинi сидiв iззаду директор Грандiццi. Коли Тiм iз бароном сiли поруч нього, вiн вдоволено захихотiв:
- А, маленьки втiкач! Ви нас дуже обкрутили круг палець, сiньйоре! Але мiй друг Астарот...
- Припни язика, Бегемоте! На цей гачок вiн не клює, - раптом голосно, брутально гримнув на директора барон. Але зразу ж обернувся до Тiма й приязно пояснив хлопцевi, що вони з Грандiццi - члени так званого Пекельного клубу й часом жартома величають один одного клубними прiзвиськами.
Тiмовi здавалося, що вiн уже колись чув вiд барона. тi назвиська - Астарот та Бегемот: але вiн не мiг пригадати, де й коли.
Та й не дуже силкувався пригадати, бо весь час подумки твердив те англiйське прислiв'я, що сказав йому Джоннi.
Коли автомобiль їхав повз пам'ятник Христофоровi Колумбовi, Троч звернувся до Тiма:
- Завтра ми вiдлiтаємо до Афiн, пане Талер. Своїм власним лiтаком. О восьмiй годинi ранку нам його подадуть.
Тiм мовчки кивнув головою. Вiн, мабуть, уже вдесяте проказував подумки англiйське прислiв'я. Кiнець кiнцем вiн спитав Грандiццi:
- Що це означає: тичмiлафта сейфмайсол?
- А яка це мова? - перепитав Грандiццi.
- Англiйська, - спокiйно вiдповiв барон. - Це старовинне прислiв'я, безглузде, як i бiльшiсть прислiв'їв. - Вiн промовив те прислiв'я чистою англiйською мовою: - "Тич мi лафте, сейв май соул". - Тодi пiвголосом переклав: - "Навчи мене смiятися, порятуй мою душу".
Тiм протяг якомога байдужiше: "А-а-а..." - i бiльше нiчого.
Але в думцi вiн мiцно затвердив тi слова: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу..." Ще й додав вiд себе: "...стерничий!"
Двадцятий аркуш
ВIДКРИТТЯ В АФIНАХ
У Афiнах, стародавнiй грецькiй столицi, мiстилась найбiльша фiлiя акцiйного товариства барона Троча. Тому, певно, барон був там такий незвичайно жвавий та люб'язний. У Афiнах вiн по змозi не надокучав Тiмовi з банкетами та з директорами, а гуляв iз хлопцем вулицями пiшки. Правда, на пристойнiй вiдстанi за ними їхала машина, що могла на Трочiв знак будь-коли пiд'їхати до тротуару й забрати їх.
Барон не водив Тiма в тi мiсця, задля яких звичайно приїздять до Афiн чужоземцi. Вiн не сходив iз ним на Акрополь, звiдки помiж колонами храмiв виднiє весела, осяйна синь Егейського моря; не пiдводив його до мармурових статуй, вiд кiсточок на ногах до ямочок у кутиках уст, сповнених небесного смiху; не показував йому, як ясно сяє небо над бiлими храмами. Натомiсть вiн повiв Тiма на афiнський ринок.
- Iз тих грошей, що заробляються тут, - сказав Троч, - понад половину переходить через мої руки. Як моєму спадкоємцевi, вам, пане Талер, треба знати, де робиться наше багатство. Хiба ж не втiха для очей - усi оцi барви?..
Насамперед барон повiв Тiма в рибнi ряди. Окатi, з яскраво-червоними зябрами, тисячами лежали рибини в великих вiдкритих льодовнях. Морське багатство, викладене напоказ, аж очi вбирало. Блищало срiблом, мiнилося синьою крицею, жарiло червоними цятками, темнiло матово-чорними смугами. Та барон дививсь на все те очима крамаря.
- Тунцiв нам привозять турки, - пояснив вiн Тiмовi. - Майже задарма купуємо. Трiска - з Iсландiї. З неї ми маємо найкращий зиск. Барабульки, каракатиць та сардини постачають нам iталiйцi й тутешнi грецькi рибалки. На них багато не заробиш. Але ходiмо далi, пане Талер, ходiмо далi!
Троч нiби сп'янiв на тому ринку.
Вони пiдiйшли до тинькованої стiни, де були розвiшенi оббiлованi вiвцi.
- Це вiвцi з Венесуели, - сказав барон. - А отих-о свиней куплено в Югославiї. Дуже вигiдно.
- А в Грецiї, крiм риби, є й ще щось? - спитав Тiм.
- Аякже, - засмiявся Троч. -Дещо є. Родзинки, вино, банани, печиво, маслинова олiя, гранати, вовна, сукна, iнжир, горiхи, баклажани, боксит.
Троч виголосив той перелiк урочисто, немовби родовiд царя Давида з бiблiї. Тим часом вони з Тiмом уже опинились у сирному ряду, де на столах лежали гори бiлого сиру. Весь час Тiм iз Трочем мусили проштовхуватись помiж натовпом галасливих продавцiв та покупцiв.
У рибних рядах вони чалапали по калюжах, де плавали кiльця покришеної цибулi; бiля овець обходили розлиту кров, а там, де продавали овочi, земля була суспiль усiяна лушпинням.
Перед Тiмом пробiгло троє хлопчакiв. Ось вони привселюдно поцупили з дiжки по жменi маринованих маслин.
Нiкого те не вразило, навiть продавцiв, що тiльки гиркнули на хлопцiв злiсно й зразу ж знов пооберталися до своїх клiєнтiв. Малi злодюжки реготали.
Проблукавши добрих двi години по цьому ринковi-кошмарi, цьому величезному череву мiста-ненажери, серед цього закликання, галасу, штовханини, що так тiшила барона, Тiм вийшов звiдти зморений, очманiлий.
На баронiв знак пiд'їхала машина - цього разу менша, всього на четверо дверцят, i з чорними сидiннями.
Троч звелiв шоферовi їхати до вiзантiйського музею. Тiмовi вiн сказав:
- Вам там сподобається, пане Талер. Але я не скажу вам наперед чому.
Тiма те "чому" не дуже й цiкавило. Вiн був страшенно стомлений i голодний. Але нi слова про те не сказав.
Вiн не хотiв виявляти своєї слабкостi перед цим химерним гендлярем, що вiдкупив у нього смiх. Тому вiн набравсь терпiння й дав вiдвезти себе до вiзантiйського музею.
Картини, що до них барон пiдвiв Тiма, були так званi iкони.