Барон смiявсь, як малий хлопчак. Смiх здiймавсь йому з нутра, як бульбашки в келиху з шампанським. Починаючись iз найнижчої ноти, перебiгав по всiй гамi - вище й вище - i кiнчався кумедним "iк!". Барон переводив дух - i знову цiла гама й кумедне "iк!" на кiнцi.
Однак барон нiколи не мiг весело й бездумно вiддатись хоч би якому почуттю. Йому бракувало хисту бути просто щасливим. Вiн мусив усе пояснювати собi, розбирати на частки, аналiзувати - навiть свої почуття.
Так i того разу - тiльки-но iкнувши востаннє, барон замисливсь: а чого ж вiн смiється? I здивовано вiдзначив, що смiявся з самого себе, зi своєї невдалої спроби справити на Тiма Талера враження фокусами чорної магiї.
Спроба не вдалася, Троч зазнав поразки, i все ж вiн смiявся. Досi з бароном такого не бувало ще зроду.
Вiн пiдвiвся з крiсла, й, ходячи туди й сюди по вiтальнi, заговорив сам iз собою.
- Дивовижна рiч, - бурмотiв вiн. - Я купив собi смiх, щоб здобути владу над серцями. А тепер... - барон уражено зупинився... - тепер я здобув владу над самим собою, над своєю норовливою вдачею. Я бiльше вже не пiдкоряюся своїм норовам, я їх проганяю смiхом!
Троч знову почав ходити по вiтальнi.
- Ранiш я нетямився з лютi, коли не моє бувало зверху. Ладен був на стiну дертися. А тепер, навiть спiймавши облизня, засмiюся - i моє однаково зверху!
Барон iз майже щасливим виразом на обличчi схопився за голову й вигукнув:
- Це ж неймовiрно! Всю свою зверхнiсть менi доводилось весь час пiдтримувати хитрiстю, пiдступами, каверзами, перемогами над iншими людьми. А тепер вона сама спливає на мене, бо я вмiю пускати з рота якiсь кумеднi хихи та хахи. Виходить, смiх вартий бiльш, нiж я гадав! За нього справдi можна вiддавати цiлi царства!
Вдоволений кощiй знову впав у крiсло, i обличчя його на мить стало таке лукаве, як колись, на iподромi.
- Поганяйся тепер за своїм смiхом, Тiме Талер! Ти його не наздоженеш! Бо я за нього руками й зубами держатимусь!
Сiмнадцятий аркуш
БАГАТИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ
Форма молодих багатих спадкоємцiв за тих часiв була така: сiрi штани з тонкого сукна, пiджак у чорно-червону пересмужку, снiжно-бiла шовкова сорочка, червона краватка в чорну клiтинку, такi самi шкарпетки й жовтi замшевi черевики.
Тiм стояв у тому вбраннi перед високим, вiд самої пiдлоги, дзеркалом i причiсувався, вперше в життi примочивши задля того чуба. На килимi бiля дзеркала лежала газета зi знiмком вiдомого тенiсиста. Поморочившись, Тiм зачесав чуба майже так, як на знiмку.
Якусь хвилину Тiм роздивлявся сам себе в дзеркалi: спробував навiть скласти уста в якусь подобу усмiшки, але нiчого не вийшло. Тодi вiн сумно вiдвернувся й почав знiчев'я ходити по кiмнатах свого номера. Сiв у крiсло-гойдалку, гойднувся раз-другий i знуджено встав. Пороздивлявся картини на стiнах - усе кораблi на бурхливих хвилях, пiдняв трубку бiлого телефону, та зразу ж i поклав її, а врештi розгорнув пишно оздоблений золотим тисненням шкiряний бювар, що його барон залишив посерединi полiрованого письмового столу. В бюварi був поштовий папiр. На кожному аркушi в лiвому верхньому кутику стояло надруковане сiрими лiтерами:
Тiм Талер,
власник акцiйного товариства "Барон Троч".
А в другому кутику:
Генуя, " "... 19.. р.
В шовковiй кишеньцi збоку лежали конверти. Тiм вийняв один i прочитав унизу зворотну адресу:
Тiм Талер, Генуя, Iталiя, готель "Пальмаро".
Хлопець сiв на стiлець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки, що лежала бiля бювара, й вирiшив написати листа.
Пiдсунувши до себе бювар i вийнявши з нього один аркуш, вiн побачив на полiрованiй поверхнi стiльницi дзеркальний вiдбиток напису. I Тiмовi впало в око одне слово:
Ч О Р Т
"Читається неначе "чорт", - подумав Тiм. - Видно, як зайде мова про чорта, то вiн починає ввижатися скрiзь. Чи хоча б його iм'я".
Хлопець поклав папiр перед собою i почав писати:
"Любий пане Рiкерт!
Я дiставсь до Генуї не зовсiм щасливо. Барон помер, а я тепер його спадкоємець. Але я цього зовсiм нехотiв. Скорiш, навпаки, але цього я на жаль неможу вам пояснити. Може, колись потiм. Будь ласка, спробуйте розшукати стюарда, його звати Крешимир i в нього апендицит. Крешимир може вам усе розказати, а я на жаль неможу. Поговорiть iще зi стерничим iз Дельфiна, його звати Джоннi й вiн iз Гамбурга. Вiн знає як усе вийшло.
Тепер я найбагатша людина в свiтi, а так званий новий барон мiй опiкун. Гарного в тому нема нiчого але може буде корисно. Бароновi я i взнаки не дам що я всього цього нехочу.
Ви, ваша матуся, стюард i Джоннi були дуже добрi до мене.
Може ви найдете яку-небудь раду на мою бiду. Але мабудь доведеться й менi самому шукати. Та воно мабудь i добре, бо я хоч матиму якийсь план i якусь мету й забуватиму за тим що я нетакий як люди.
Вiтайте будь ласка вашу матусю i вам щиро дякує ваш сумний Тiм Талер.
S.P. Але менi листiв не пишiть. Може згодом я найду таємну адресу.
Тiм".
Хлопець перечитав листа, згорнув його, засунув у конверта й заклеїв. Та щойно хотiв його заадресувати, як у коридорi почулася чиясь хода.
Тiм швиденько сховав листа в нагрудну кишеню пiджака. Ту ж мить у дверi постукали, i, так само не дожидаючи запрошення, ввiйшов барон.
Побачивши вiдкриту авторучку й розгорнений бювар, вiн спитав:
- Листи пишемо, пане Талер? З такими речами будьте обережнi. А втiм, до ваших послуг є секретар.
Тiм згорнув бювар, накрутив ковпачок на авторучку й аж тодi вiдповiв:
- Як менi потрiбен буде секретар, я його покличу.
- О, голосок прорiзується, - засмiявся Троч. - Ви, я бачу, разом з одежею й манери змiнили. Хвалю, хвалю!
У дверi знов постукали. Барон досадливо гукнув:
- Че коза воле? (Чого вам треба?)
- Ля гардероба пер iль сiньйоре Талер! (Пановi Талеровi речi!) вiдповiло з-за дверей.
- Авантi! (Заходьте!) - буркнув Троч.
Слуга в довгому зеленому фартусi внiс, улесливо зiгнувшись, Тiмову матроську торбу, поклав її на стояк для валiз, а сам став бiля дверей.
Тiм пiдiйшов до нього, подав йому руку й сказав:
- Щиро вам дякую!
Спантеличено, незграбно й видимо незадоволено слуга схопив Тiмову руку й промимрив:
- Нон капiско...
- Не розумiю, каже, - смiючись, переклав барон. - Зате оце ось вiн напевно зрозумiє, - i, витягши з кишенi паку грошей, дав один папiрець слузi.
Той засяяв, загукав: "Грацiє! Мiллє грацiє, сiньйоре бароне!" (Спасибi! Тисячу разiв спасибi, пане бароне!") - i, вклоняючись, позадкував iз номера.
Троч замкнув за ним дверi й сказав:
- Колись, у давнину, як раб заходив до покою свого пана, то перше роззувався, тодi пiдповзав до пана навколiшки i цiлував пакового чобота. Як шкода, що цi благословеннi часи минулися...
Тiм не звернув нiякої уваги на бароновi слова. Його раптом нiби окропом ошпарила думка: адже ж у торбi лежить його кашкет, а в кашкетi пiд пiдшивкою - угода з Трочем! Вiн нiби знiчев'я пiдiйшов до торби, розв'язав її, побачив кашкет iз самого верху i взяв його в руку. Пiд пальцями зашурхотiв папiр, i хлопець полегшено зiтхнув. Слухаючи, що каже далi барон, вiн по змозi непомiтно витяг угоду з кашкета й сховав у кишеню.
- В такому готелi, як цей, - просторiкав Троч, - досить подавати руку трьом: по-перше, старшому швейцаровi, бо його часом треба просити, щоб вiн казав усiм, нiби вас нема вдома; по-друге, директоровi, щоб вiн нiде не розповiдав про нас зайвого; i по-третє, головному кухаревi, щоб вiн смачнiше годував тих, iз ким ми маємо справу.
- Запам'ятаю, - мовив Тiм, а сам подумав: "Як я знову вмiтиму смiятися, менi дуже приємно буде подавати руку слугам та покоївкам".
Задзвонив телефон. Хлопець узяв трубку й сказав у неї:
- Тiм Талер слухає.
- Вашу машину подано, синьйоре! - промовило в телефонi.
- Дуже дякую, - вiдповiв Тiм i поклав трубку. Барон, що весь час стежив за хлопцем, сказав:
- Нiколи не озивайтесь у телефон своїм повним iм'ям, любий мiй! Досить кинути: "Алло!" I то таким тоном, щоб зразу ясно стало: вас потурбували i ви невдоволенi! I не кажiть "дуже дякую", коли вам доповiдають, що машину подано. Досить буркнути: "Гаразд". Багатство зобов'язує до деякої неввiчливостi, пане Талере. Людей треба тримати на вiдстанi.
I знову Тiм промовив: "Запам'ятаю", - а собi знову подумав: "Стривай-но, поверну я собi свiй смiх!"
Потiм обидва спустились до прихожої, що в таких розкiшних готелях називається вестибюль. Загледiвши їх, iз крiсел попiдводились якiсь пани й низько вклонилися. Один пiдiйшов i звернувся до Троча:
- Пане бароне, дозвольте...
Троч, не глянувши на нього, вiдрубав:
- Потiм. Ми поспiшаємо.
I вони з Трочем зiйшли мармуровими сходами до великого автомобiля на шестеро дверцят.
Шофер повiдчиняв перед ними дверцята, й вони сiли на м'якi червонi сидiння.
Тiм не завважив, що ззаду й спереду їдуть машини з охороною. Не зрозумiв вiн i вигукiв газетярiв, що продавали на вулицях газети:
"Iль бароне Троч е морто! Адессо ун рагаццо дi кваттордiчi аннi е iль пiу рiччо уомо дель мондо!"
Барон, стримуючи усмiшку, переклав йому тi слова:
- "Барон Троч помер! Тепер чотирнадцятирiчний хлопчак - найбагатша людина в свiтi!"
Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.
Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.
Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.
Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.
Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.
- Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.
"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:
- Запам'ятаю, бароне!
Вiсiмнадцятий аркуш
У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"
"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.
Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.
- Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.
Тiм поважно, безмовно кивнув головою.
Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.
У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:
- А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.
Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф - миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)
Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:
- Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!
Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:
- Що вiн каже?
- Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!
- Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:
- Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!
Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.
Фотограф знову розпачливо гукнув:
- Усмiхнiться, прошу вас!
Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:
- Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.
По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.
Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.
Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.
Одного разу барон шепнув йому:
- Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!
- Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)
На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.
Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.
А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?
I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.
Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:
- А я цього хлопця недооцiнив...
За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:
- Менi треба до...
Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:
- Туалети в коридорi за дверима праворуч.
- Спасибi, - подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.
За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.
Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.
Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.
Дев'ятнадцятий аркуш
ДЖОННI
Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.
Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом - уже втретє за той день - вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.