Виглянувши у вiкно, хлопець побачив на аеродромi два лiтаки. А третiй якраз приземлявся. Перед бiлою стiною аеродромного барака нерухомо стояв барвисто вбраний вершник - напевне, Салех-бей.
Враз хлопця хтось пiвголосом покликав:
- Пане Талер!
Тiм вiдiйшов вiд вiкна й розчинив дверi. Перед ним стояв сеньйор ван дер Толен, що з ним Тiм напередоднi на собачих сходах перемовився лиш кiлькома словами, бо барон майже без передиху торохтiв про маргарин.
- Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дiзнався барон, пане Талер?
- Коли хочете, я не скажу йому нiчого. Але де вiн тепер?
- Поїхав на аеродром зустрiчати мiстера Пеннi.
Сеньйор ван дер Толен уже зайшов до кiмнати й упав у плетене крiсло-гойдалку. Тiм замкнув дверi й сiв на канапцi: звiдти вiн мiг дивитись i на свого гостя, й у вiкно.
Ван дер Толен, як помiтив Тiм iще напередоднi, був чоловiк не надто балакучий. Це видно було навiть по його ротi - тоненькiй рисочцi з ледь загнутими вгору кiнцями, схожiй на стулену акулячу пащу.
- Я прийшов до вас тому, що вашу спадщину ще не оформлено офiцiйно, - сказав португалець iз голландським прiзвищем. - Менi йдеться про бароновi контрольнi акцiї. Ви знаєтесь хоч трохи на акцiях?
- Нi, - вiдповiв хлопець бiля вiкна. (Вiн саме дивився, як баронова коляска пiд'їздить до аеродрому.)
Сеньйор ван дер Толен повiльно гойдався в своєму крiслi. Його водяво-блакитнi очi неспокiйно дивились на Тiма. Погляд їхнiй був холодний, однак не колючий.
- Акцiї - це, розумiєте...
(Барон у колясцi обернувся й помахав Тiмовi рукою. Тiм теж помахав йому.)
- Акцiї - це паї в капiталi, що...
(Вершник коло бiлої стiни зрушив з мiсця: Салех-бей поїхав назустрiч Трочевi.)
- Нi, краще я поясню вам на прикладi. Ви хоч слухаєте мене?
- Авжеж, - Тiм вiдвернувся вiд вiкна.
- Так-от, уявiть собi, пане Талер, що хтось надумав посадити сад.
Хлопець кивнув головою.
- Але йому не вистачає грошей, щоб закупити саджанцiв на всю площу саду. Тому вiн сам засаджує тiльки частину площi, а решту саджанцiв пропонує купити й посадити iншим людям. А коли яблунi виростуть i почнуть родити, кожен, хто їх посадив, одержує щороку таку частку врожаю, яку частину яблунь вiн посадив.
Тiм почав рахувати вголос:
- Отже, як iз сотнi яблунь я посадив двадцять та зiбрано сто центнерiв яблук, то я одержу двадцять центнерiв. Так?
- Не зовсiм, - сеньйор ван дер Толен ледь помiтно осмiхнувся. Адже треба ще заплатити садiвникам, що доглядали садок, та робiтникам, що збирали яблука. Але приблизно ви, мабуть, зрозумiли, що таке акцiї.
Тiм кивнув головою.
- Мої акцiї - це тi дерева в садку, що їх посадив я. Це моя частка саду й урожаю.
- Цiлком слушно, пане Талер.
Сеньйор ван дер Толен замовк, погойдуючись у крiслi, а Тiм знову виглянув у вiкно. Коляска вже поверталася з аеродрому до замку. Салех-бей, як i вчора, їхав поряд верхи. Бiля барона сидiв високий, огрядний лисий чоловiк.
- Барон повертається, сеньйоре ван дер Толен.
- Тодi я коротко викладу вам своє прохання, пане Талер. Заповiт небiжчика барона складено так, що новий барон...
- Який це новий барон? - перебив його Тiм, але зразу побачив iз виразу сеньйорового обличчя, що той про баронову таємницю нiчого не знає. Тому Тiм похопився: - Вибачте, що я вас перебив.
Хоч ван дер Толен дивився на нього, запитливо звiвши брови, наче сподiвався, що Тiм пояснить своє дивне запитання, хлопець не сказав бiльше нiчого. Тому сеньйор почав спочатку:
- Заповiт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може вiдсудити в вас усе майно. Ну, це справа його й ваша. Мене цiкавлять контрольнi акцiї.
У вiкнi Тiм побачив, що коляска зупинилася бiля пiднiжжя сходiв i Троч, лисий пан та Салех-бей про щось жваво розмовляють.
- А що таке контрольнi акцiї? - спитав вiн.
- У нашому акцiйному товариствi, пане Талер, є кiлька паїв загальною вартiстю близько двадцяти мiльйонiв португальських ескудо. Хто володiє цими акцiями, той має право голосу в правлiннi товариства. Тiльки вiн вирiшує, як будуть вестися справи, i бiльше нiхто.
- I тi контрольнi акцiї успадкував я, сеньйоре ван дер Толен?
- Частину, мiй юний друже. Решта належить Салех-беєвi, мiстеровi Пеннi й менi.
(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)
- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?
- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.
Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.
- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.
- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.
По цих словах комерсант пiшов.
Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.
В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.
Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.
Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.
Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.
Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.
Двадцять третiй аркуш
ЗАСIДАННЯ
В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.
Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.
На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.
Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.
Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.
Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.
У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.
Пiсня та була така:
Точило крутить, крутить
Гострiй отой убогий,
Все крутить, крутить, крутить
За мiдний грiш гiркий.
З села в село вiн ходить,
Гострiй отой убогий,
Несiть ножi, дiвчата,
Щоб вiн їх погострив.
Остання строфа мала показати, який щасливий буває гострiй, коли йому приносять гострити ножi та ножицi:
I гострить, гострить, гострить
Гострiй отой веселий.
Спасибi, добрi люди,
Тепер вiн має хлiб.
Про те, що вбогi гострiї мало не весь свiй заробiток вiддають Рамадуллi, а той знов же бiльшу частину тих грошей приносить у замок, пiсня мовчала.
Тiмовi пригадався дiдусь, що приходив iз гладкою глухонiмою дочкою до їхнього завулка гострити ножi, i хлопець спитав себе подумки: чи й той старий мусив дiлитися своїм заробiтком iз якимсь акцiйним товариством? Тiма гнiтила думка про брудне королiвство, що його вiн успадкував, i Салех-бей, видно, здогадався, про що вiн думає, бо сказав:
- Наш юний друг, здається, не схвалює методiв товариства. Вiн, мабуть, думає, що розбiйник Рамадулла зовсiм не перемiнив свого ремесла, а тiльки став грабувати культурнiше, нiж перше. Що ж, панове, моя думка така сама.
- А ми дауно знаємо уашу думку, - коротко й сухо вiдповiв мiстер Пеннi.
А барон жваво додав:
- Коли в замученiй розбiйниками країнi зробити розбiйникiв культурними, це, Салех-бею, вже великий прогрес, Згодом, коли в країнi завдяки нашiй допомозi запанують закон i лад, тодi, звiсно, й нашi комерцiйнi методи стануть законнi.
- Те саме казали ви менi й тодi, як ми говорили про злочинно низьку платню на плантацiях цукрової тростини в однiй пiвденно-американськiй країнi, - вiдповiв Салех-бей. - А тепер у тiй країнi за допомогою наших грошей став президентом злодiй i вбивця, й життя там iще погiршало.
- Але ж той президент шануй релiгiя! - докинув мiстер Пеннi.
- В такому разi я волiю порядного президента-безвiрника, - буркнув Салех-бей.
Аж тодi вперше озвався сеньйор ван дер Толен:
- Панове, ми ж простi комерсанти, яке нам дiло до полiтики? Треба сподiватися, що свiт покращає, щоб ми всi могли торгувати мирно, як добрi друзi. I перейдiмо до головного: до масла.
- Краще сказати - до маргарину, - смiючись, поправив його барон i зразу ж розпочав предовгу доповiдь про все те, що вже розповiдав Тiмовi в лiтаку. Але говорив вiн не як мирний торговець, а як полководець, що намiрився стерти на порох своїх ворогiв - iнших торговцiв маслом.
Тiм слухав усе те лиш краєчком вуха. В нього аж голова обертом iшла. Вiн питав себе: а навiщо взагалi провадити комерцiю, коли це можливо тiльки в такий огидний спосiб? Баронове королiвство вже не надило його. Хлопця пройняв страх перед торгiвлею. Навiть крамничка панi Бебер уже здавалась йому чимось страшним.
На щастя, хлопець вчасно пригадав, що не має ще права зрiкатись торгiвлi, бо йому ще треба виторгувати назад свiй смiх. Отож доведеться ще якийсь час мiж вовками жити й по-вовчому вити.
Аж ось барон попросив Тiма ще раз переказати все те, що вiн розповiдав у лiтаку про споживання маргарину в їхньому завулку.
Коли Тiм закiнчив, у залi засiдань на хвилину запала мовчанка.
Тодi мiстер Пеннi промимрив:
- Ми спраудi легкоуажили маргарином...
- А тим часом наше товариство й розбагатiло якраз на всяких дрiбницях, потрiбних бiдним людям, - додав сеньйор ван дер Толен. - Ми злочинне занедбали маргариновий ринок. Треба його перебудувати якось цiлком по-новому.
Тiм, що вже зовсiм заспокоївся, озвавсь:
- Мене завжди сердило те, що багатим продають їхнє масло гарно запаковане в срiбний папiр, а нам наш маргарин вишкрiбають лопаткою з бочки та ляпають на шматок рудого паперу. Хiба й ми б не могли продавати бiдним людям наш маргарин запакований? Грошей же в нас на це вистачить.
Четверо дорослих отетерiло витрiщилися на нього, тодi, мов по командi, зареготали.
- Та ви ж неосiненна людина, пане Талер! - вигукнув мiстер Пеннi.
- Розв'язок проблеми був у нас перед очима, а ми його не бачили, - реготав барон. Навiть сеньйор ван дер Толен схопився з мiсця й вирячивсь на Тiма, мов на яке заморське диво.
Старий Салех-бей був iще порiвняно спокiйний, i тому Тiм спитав його, що їм видалось таким дивовижним у його пропозицiї.
- Любий мiй юначе, - врочисто промовив старий. - Ви ж оце щойно винайшли марковий маргарин.
Двадцять четвертий аркуш
ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Лиш на другий та третiй день Тiм помалу збагнув, що такого незвичайного в тому марковому маргаринi. Бо в замку тi два днi тiльки й мови було, що про маргарин. Навiть слуги, здавалося, шепотiлись про нього по-арабському та по-курдському.
Рiч була ось у чому: масло вже вiддавна продавалось гарно запаковане й пiд певною назвою. В Нiмеччинi, наприклад, вироблялося "Нiмецьке сiльське масло" i просто "Нiмецьке масло", в Голландiї "Голландське масло".
Комерсантовi, що хотiв торгувати маслом, треба було ладнати з молочарськими товариствами. А компанiя барона Троча, на жаль, пересварилася з трьома найбiльшими товариствами, i тепер тисячi малих молочарень постачали своє масло iншiй компанiї, що, до того ж, продавала масло дешевше, нiж барон.
З маргарином же справа стояла iнакше. Вiн продавався незапакований i без назви. То був не "марковий вирiб", його завозили до крамниць у бочках, а вже продавцi набирали його з бочки дерев'яною лопаткою й вiдважували покупцям. А через те, що маргарин нiколи не мав своєї марки, та й фабрики, де вiн вироблявся, лишались невiдомi покупцям, у продаж часто потрапляв дешевий, але поганий маргарин iз невеличких фабрик, i великим торговцям важко було "прибрати до рук маргариновий ринок", як висловився сеньйор ван дер Толен.
Але цьому мав настати край. Акцiйне товариство барона Троча вирiшило "викинути на ринок" новий гатунок маргарину, гарно упакований i з назвою. I випуск того маргарину був спланований, як бойова операцiя пiд час вiйни. Треба було таємно поскуповувати всi великi маргариновi фабрики, дослiдити в лабораторiї всi гатунки маргарину, вибрати з-помiж них найкращий i налагодити його виробництво якнайдешевшим коштом на всiх тих фабриках. Iще важливо було забезпечити гарну рекламу, щоб господинi купували замiсть дорогого масла "майже такий самий", але набагато дешевший за нього марковий маргарин. (Безiменний поганий маргарин витiсниться з ринку, так би мовити, сам собою.) Звичайно, всi тi операцiї мали провадитись якомога швидше й у цiлковитiй таємницi, щоб якась iнша фiрма не випередила компанiї барона Троча. За тi днi в замку вiдбувались телефоннi розмови з майже всiма великими мiстами Європи, надходили й вiдсилалися телеграми, а часом прилiтав на лiтаку який-небудь пан, що замикавсь на годину-другу з бароном та його компаньйонами в залi засiдань, а тодi зразу ж вiдлiтав.
Тiм мав багато вiльного часу тi днi. Пiвдня вiн просидiв у своїй кiмнатi над тiєю нещасливою угодою, що її пiдписав, iще бувши малим дурним хлопцем, пiд грубезним крислатим каштаном. Але так i не надумав нiякого способу повернути собi свiй смiх. Та ще всi отi розмови про великi справи геть закрутили йому голову, i вiн не бачив, що до втраченого смiху є дуже короткий шлях.
Але троє людей у Гамбурзi вже вiдкрили той шлях, i дивний випадок з'єднав хлопця з тими людьми. Випадок той скористався з телефону. Невеличкий телефонний апарат у Тiмовiй кiмнатi раптом задзеленчав, а коли хлопець пiдняв трубку й приклав до вуха, в нiй пролунав далекий голос:
- Говорить Гамбург. Це пан барон?
Тiмовi зразу аж дух перехопило. Та за мить вiн закричав:
- Це ви, пане Рiкерт? Я Тiм!
Далекий голос у трубцi став трохи гучнiший i виразнiший:
- Так, так, це я! Господи, Тiме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир i Джоннi. Крешимир знає...
На лихо, Тiм не дав пановi Рiкертовi договорити. Згарячу вiн перебив його:
- Вiтайте Джоннi, пане Рiкерт! I Крешимира теж! I вашу матусю! I подумайте, будь ласка...
Через Тiмове плече на телефон лягла чиясь рука... Розмову було перервано. Тiм, зляканий, аж блiдий, рвучко обернувся. За спиною в нього стояв барон. У своєму щасливому хвилюваннi хлопець не почув, як той увiйшов до кiмнати.
- Ви повиннi забути своїх колишнiх знайомих, пане Талер, спокiйно мовив Троч, - Скоро ви станете королем, успадкуєте королiвство рахункiв. А там правлять цифри, а не почуття.
Тiм хотiв був вiдказати: "Я запам'ятаю, бароне", - як вiн казав уже не раз. Та цього разу хлопець не зумiв опанувати себе. Вiн поклав руки й голову на телефонний столик i заплакав. Звiдкись наче здалеку-здалеку пролунав голос: "Залиште мене з хлопцем на самотi, бароне". Тодi почулися кроки, грюкнули дверi, i все стихло. Чутно було тiльки, як хлипав Тiм.
Старий Салех-бей сiв на канапцi в кутку бiля вiкна й дав хлопцевi виплакатися.
За якусь часину вiн промовив: