«Я думаю, що ми не маємо права ускладнювати нашi стосунки». Олег роздивляється родимки на своєму зап'ястi. Там у нього три крихiтнi родимi плями. Я знаю їхнi iмена, бо сама їх придумала. Коли чоловiк каже щось про права, не треба чекати нiчого доброго для себе. «Олеже. Важко ускладнити те, що й само по собi складне, ти так не вважаєш?» Вiн так не вважав, вiн думав, що в нас простi, наближенi до приятельських вiдносини. «Ти правда так думав? Тобi не спадало на думку, що я можу кохати тебе?» «Я думаю, що настав час помовчати, ось що я думаю». Вiн схрещує руки на грудях, вiн зачиняє свою душу вiд мене. Язик - мiй ворог. Але я ненавиджу мовчання. Мовчання для мене - вiйна. Саме мовчання, анi агресiя, анi суперечки, анi балаканина. Слова - мої спiльники, мовчання - вiйна. Для того, щоб люди розумiли одне одного, вони мають говорити. Мовчати - добре лише тодi, коли все зрозумiло, коли ти вмiєш розумiти кохану людину, вивчаючи її рухи, очi, запах.
У нас iз ним мовчання, що затяглося, що затягло й нас. Не мовчання
розумiння, а мовчання вiйна. «Поговоримо? Прошу тебе, поговорiмо», - не витримую я. Менi хочеться його розворушити, сказати щось смiшне,
аби побачити, як умiють радiти його блакитнi очi. Я знаю, що
вмiю смiшити його, i йому це подобається. Вiн починає говорити.
Я бачу, що йому зараз не до комедiйних сценок. Це не на мою користь.
Не на мою. «Розумiєш, усiм нам Хтось видає потроху щастя.
Добре, що тебе взагалi помiтили й дали скуштувати щастя, хай навiть кавову ложечку, розумiєш?» Я кажу, що розумiю, я також додаю, що не вiдчуваю, що вiн щасливий. «Я говорю не про себе». Чорти його забирай, вiн навiть удати не хоче, що йому було зi мною хороше. «Ти не заслуговуєш на брехню», - вiн помiчає мiй вiдчай.
«Давай поговоримо завтра, - пропоную я. -Ти пiдеш
додому; якщо я не можу розслабити тебе, то ти розслабишся наодинцi,
завтра буде чудовий ранок, i ми поговоримо трохи iнакше, добре?» Виявляється, що це не добре. «Ти мене женеш?» «Дiдька лисого. Я тобi цього не подарую», - думаю я. «Нi, про що ти кажеш, я буду щаслива, якщо ти залишишся. Може, спробуємо ще раз?» Я торкаюся його колiна. Йому неприємно, нога здригається, але вiн не вiдсторонюється. Терпляче створiння. Я хочу, щоб
вiн пiшов сам. Без мого на те благословення. «Добре, Лiсо. Добре. Я залишаюся, нам треба дещо обговорити. Пiду зварю кави, ти ж будеш каву?» Моє серце починає битися частiше, я розумiю, що розмова, яку вiн планує, не принесе менi заспокоєння. Йому потрiбен перепочинок, менi так само. «Кава - це чудово», - вiдповiдаю.
Коли ти кохаєш людину, ти турбуєшся про неї. Це випромiнюється вiд тебе незалежно вiд того, хочеш ти цього чи нi. Тому, коли впали його джинси, я кинулася, щоб пiдняти їх. Папiрець був звичайним, нiчим не примiтним. Бiлим. Зiбганим. Бiйтеся таких папiрцiв, нещасливо закоханi, такi папiрцi страшнiшi вiд вишуканих листiвок. На папiрцi було написано вiршi.
«я дрiбною скабкою
в тобi оселюсь,
в твоїм серцi, не виженеш вмить,
не боюсь я погроз, небезпек не боюсь,
чую серце твоє миготить…»
Я читаю це до кiнця.
«Що це в тебе? Я питаю, що це в тебе в руках?» Яким холодним,
як виявилося, може бути його голос. «Аркуш. Випав iз кишенi твоїх джинсiв». «Дай сюди. Швидко». Вiн завiвся. Тобто це не простi вiршi, не стороннi. Та вiн навiть порожевiшав, уперше таке бачу. «А якщо не вiддам, ти натовчеш менi пику чи почнеш дряпатися? В тебе вигляд, як у розлюченого вуличного кота». «Лiсо, краще для тебе буде покласти листа на стiл. Ти ж розумна дiвчинка, я не помиляюся?» «Олеже. Я читала це. Це - вiршi. Чиї вони? Що таке оцi от «О» та «М»?». «Це тебе не стосується. Поклади листа на стiл, Лiсо». «Не стосується? Невже. Я викрила секту. Таємниче листування. Листи коханцiв. «О» - це ти. «М» - Марiя, Марина, Мiлена? Ось воно, твою дружину звуть Мiленою, ну ви даєте, такi почуття по стiлькох роках спiльного життя, справляє враження, що й казати. Вони пишуть любовнi вiршi, ох, блiн».
«Ти - огидна, - тихо каже Олег. - Я не хотiв,
щоб усе так скiнчилося, присягаюся, не знаю кому, але присягаюся,
я цього не хотiв. Лiсо, послухай мене. Ми бiльше не будемо зустрiчатися.
Я рву це. Хай би що ти думала, менi не легко це пропонувати, не
легше й робити. I все ж я припиняю нашi стосунки. А тепер вiддай
менi цього аркуша». Я не вiддаю, я мну його. Ми починаємо
боротися. Вiн вириває в мене клаптика, щось залишається в
моїй руцi, я рвучко пiдхоплююся, вiдчиняю вiкно й викидаю беззахиснi
голi шматочки паперу. Знiвечене життя. Самотнi вiршi поглинає
вечiр. Вечiр, що ставить хрест на моєму життi з ним. «Вчинок
цiлком у твоєму дусi, люба, - вiн починає смiятися. -
Цiлком у твоєму дусi. Щось схопити, зiпсувати, а потiм жбурнути.
На довершення. Для будь кого було б набагато простiшим вiддати або викинути, але це не для тебе. Тобi важливо все зруйнувати, перетворити на шмаття». «Правда? Може, я перетворила на шмаття нашi вiдносини? Це зробила я?» «Це були чудовi вiдносини, Лiсо. Але вони не могли перетворитися на тривалi. Я не вiдчуваю зобов'язань пояснювати тобi i не буду, хоч як би тобi цього хотiлося». «Я нiчого не хочу. Я хочу вмерти i щоб ти мене поховав». «То я пiду?» «Йди. Ти не хочеш мене навiть поховати. Нi, зачекай! Спочатку вiдповiси менi: чиї це вiршi?»
Вiн не сказав менi, чиї вони. Вiдмовився бодай щось говорити. «Я не розумiю, як можна йти в лiжко з людиною, яку ти нi за що не маєш? Як можна пестити того, кого зовсiм не кохаєш?» «Та ну? Слухай, ти багато менi чого розповiдала про себе, може, зараз ти жалкуєш про це, але якщо мене не зраджує пам'ять, то, щоб пiти до когось у лiжко, тобi потрiбно було що завгодно, але не кохання». Я вдарила його. Вiн не заважав. «Тобi приємно робити менi боляче?» «Менi здається, що це тобi приємно робити менi боляче. Але я вразив твою дiвочу гордiсть, тут ради нема - бий». Я вдарила його ще раз. «Лiсо, ти не уявляєш собi, що ти для мене означала. Нi, правда. Ти не можеш собi уявити, не можеш усвiдомити». «Означала. Тобто тепер я для тебе небiжчиця?» «Яка дурепа». Вiн легенько стукає по моїх губах, я встигаю поцiлувати його пальцi.
Це мучить його, я бачу. Моя покiрнiсть, мої губи, що намагаються зупинити його пальцi. Вiн не йде. Чому вiн не йде? Уже можна йти, потiм прислати менi вiнка, виготовленого iз залишкiв новорiчних ялинок, прикрашеного тупими штучними квiтами та муаровими стрiчками. Менi здається, що вiн уже все сказав, сказав навiть бiльше, нiж мiг та хотiв. «Лiсо». Вiн тримає мої руки. Мертвi холоднi руки. «Лiсо, незважаючи нi на що, з тобою залишається один вiдсоток мого кохання, один вiдсоток мене залишається з тобою назавжди». Я всмiхаюся. «Один вiдсоток тебе, один вiдсоток кохання? Один вiдсоток, так? Чудово. Як знежирений кефiр. Знежирений кефiр - напевне, дуже смачно. А може, навiть i корисно. Та я проти такої знежиреностi. Менi не треба такого знежиреного кохання, розумiєш? Менi воно не потрiбне, розумiєш, сволото? Менi не потрiбне таке знежирене, не потрiбне таке знежирене, не потрiбен такий знежирений ти, менi не…» Вiн закриває вуха, вiн закриває дверi. Вiн iде.
Коли вiн пiшов, вислизнув, подався геть, я починаю розумiти, що один вiдсоток - це не нуль. Один вiдсоток - це не зеро. Нахабна
панi Надiя вповзає до мого серця. Вона шепоче: «Один вiдсоток - це щось, це - багато, це означає, що вiн залишив маленьке зернятко, але ти з нього зможеш виростити справжнi здоровi почуття». Я кажу їй, що не треба марних сподiвань. Мною трусить, як у лихоманцi. Вона не залишає мене. Вона й далi пояснює, наводить приклади з лiтератури та iсторiї (iнодi наша начитанiсть плутає нам усi карти, та й узагалi псує нам життя), ти починаєш слухати її, а найгiрше те, що ти починаєш вiрити їй. Тiльки вiд безпорадностi закоханi люди вирiшують боротися за втрачене кохання. Тiльки вiд вiдчаю закоханi люди вирiшують боротися за вигадане кохання. Тiльки з власної дуростi, виплеканої Надiєю, закоханi люди вирiшують боротися за один вiдсоток вигаданого та втраченого кохання. Повернути за будь яку цiну. Повернути або вмерти. Повернути, а потiм - нецiкаво. Повернути, i кiнець книжцi.
XVIII
Я набирав її телефонний номер. Нещаснi (а може щасливi?) сiм цифр, котрi заважали менi вiльно дихати, вiльно жити та вiльно вмерти кiнець кiнцем. Я ще раз дивлюся на ноти, сiм нот, кожна з них - цифра її телефону, я спробував програти всi можливi комбiнацiї. Вийшов непоганий етюд, але я не мав сил його записати. Я крутнувся на дзиґлику, закрив кришку рояля, проспiвав чотири останнi цифри, як кiнцевий акорд, та набрав її телефонний номер. Цей номер вилежав як слiд. Бiльше тижня. Алекс наполягав, аби я витримав тиждень. «Кожен день - за кожну цифру». Я витримав навiть бiльше. Цiлих вiсiм днiв.
Я не мiг дивитися на номери автомобiлiв, не мiг дивитися телевiзор,
а також читати газети. Кожна цифра нагадувала менi про те, яким скарбом
я володiю. У мене є її телефон, i вона може бути вдома. Вчора я хотiв набрати її номер, але не змiг. Не змiг угамувати тремтiння, вологi пальцi вiдмовлялися мене слухати, я постiйно витирав їх об кишеню джинсiв. «У вас щось iз задом? Вибачте, що запитую так прямо, але Ви його постiйно мацаєте», - сказала менi на вулицi стороння симпатична дiвчина. «Це я мацаю кишеню, а не дупу», - огризнувся я. Дiвчина вiдобразила бровами подив:»А». Вона працювала проктологом, це було написано на її вiзитiвцi сiрого кольору, яку я роздивився вже вдома.
Це поклало край усьому. Я зрозумiв, що незабаром зi мною на вулицi почнуть знайомитися симпатичнi психiатри задля задоволення своїх професiйних потреб та амбiцiй.
Вона була вдома. Вона видихнула в слухавку чи то «Ало», чи то «Олег», я не розчув. Це було так зненацька - одразу почути її голос. Важливим було почути її голос, а не зрозумiти, що саме вона вигукнула. Вона взяла слухавку пiсля першого ж гудка, тому я не встиг нiчого второпати, налаштувати себе на її хвилю. «Привiт, ееее, це - Лесь». I вона менi зрадiла. Спочатку я не мiг повiрити в це, але вона менi вiдверто зрадiла. «Слухай, - заходь. Менi треба щось тобi розповiсти. Слухай, це чудово, що ти подзвонив, правда. Заходь, так? I зараз». I вона кинула слухавку. Менi довелося ще раз набрати щасливi, так, тепер я був переконаний,
саме щасливi сiм цифр її номера, щоб запитати, куди, власне, я маю йти.
Я не пам'ятаю, про що я думав, коли дiставався її помешкання.
Я взяв машину, але вийшов майже за два квартали до її
будинку (коли я вийшов уже вiд неї, то не мiг згадати, де саме
припаркувався). Час вiд часу я пiдносив до обличчя букет троянд бiлого
кольору, я пам'ятаю, що вона обожнювала бiлi троянди, вдихав їхнiй
аромат i намагався вгамувати стукiт серця. Посмiхався дiвчаткам, котрi
стрибали у «класи». Котрась iз них захихотiла i назвала
мене педофiлом. Дiвчинка зовсiм не була схожа на Домiнiк Свейн у ролi
фатальної малолiтки Лолiти, пухкеньке, мале створiння у довгiй
спiдницi та капелюшку. Маленька жертва сучасного телебачення. Краще
бути обiзнаним, так?
Вона вiдразу вiдчинила дверi. Наче вiдчула, що я стою за ними, вагаючись
натиснути на дзвоник. «Чого стоїш? Заходь». Вона силомiць
загнала мене до хати. Ще в коридорi в нiс ударили приємнi пахощi,
знайомi менi з дитинства. Мелена кава з корицею. Згадуючи ту мить,
я роблю висновок, що саме цей запах мене вiдразу заспокоїв, мiй
пульс вирiвнявся, i я мiг роздивитися її. Вона скидалася на
сполохану птаху. Поєднання кави з корицею чомусь стало для мене
доказом того, що вона пам'ятає часи нашого спiлкування, перебування
в моїй родиннiй оселi, де завжди пахло батьковою кавою. Кавою
з корицею. Кава з корицею переконали мене в тому, що вона пам'ятає
мене, як я грав їй на роялi п'єси, як я цнотливо торкався
її волосся, її довгих пальцiв своїми очима. Часто
буває, що найсильнiше ми помиляємося саме тодi, коли переконанi,
що все розумiємо правильно на сто вiдсоткiв.
Вона нiколи не була прихильницею балачок нi про що. Щоб Алiса вислуховувала iнших? То вже - нi. Нiяких повiдомлень про погоду, сезоннi негаразди, про новели в музицi та лiтературi, нiяких сподiвань на те, що здоровi матуся, бабуся й татусь, i до бiса намагання бути ввiчливим та уважним. Коли вона когось питала: «Ну як ти? Як справи?», - менше за все вона хотiла, щоб ви щось їй розповiдали, не дай Боже в деталях, боронь Боже ви будете скiмлити та скаржитися. Вона розверталась i йшла геть. Нiчого зайвого для її ро зуму. Її розум не хотiв живитися справами iнших, я вже мовчу про її серце, її серце уникало хвилювань. Вона обхопила себе за плечi й повiдомила мене, що закохалася. Закохалася вперше у своєму вiльному життi. Усi ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в нас, навiть не називаючи нас на iм'я, так само ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в когось iншого. I попри те, що ми, наче кiшки прохолоду, вiдчуваємо, де йдеться про нас, а де - зовсiм навпаки, ми дуже хочемо помилитися. Але нiхто нам не дарує такої помилки.
Я вiдразу второпав, що йдеться не про мене. «А дєвочка созрєла». Блiн. Бiльше того, я зовсiм не знав, як менi реагувати на це повiдомлення. Розвернутися й пiти собi? Нi, в мене кишка тонка. Подмухати на кулак
та зарядити Алiсi в її привабливу пику, а потiм схопити її
за волосся та сiм разiв прикласти тiєю пикою до пiдлоги, наспiвуючи
сiм цифр її телефонного номера та примовляючи: «Ти -
сука, менi все життя зiпсувала. Отримуй - раз, отримуй -
два»? На це моя кишка ще тонша. Зґвалтувати її, ми
ж удома самi, розiп'яти на цiй пiдлозi, ласувати її тiлом,
робити їй боляче, змусити кричати, що вона кохала, кохає i
завжди кохатиме лише мене? Уявляєте, який я був злий, якщо змiг
подумати про таке? Адже я про таке подумав. Про насильство. Алiса
не замислювалася над виразом мого обличчя, вона потягла мене до кухнi.
Чого я хвилювався? Чого я взагалi думав, що менi робити, як менi чинити,
Алiса вже все за мене придумала. Iнакше й не могло бути. «У нього
є iнша жiнка, я переконана в цьому. I я хочу, щоб ти їх
вистежив».
Треба вмiти говорити «нi», про це ще в дитинствi менi говорила мати. Треба вмiти говорити «нi» будь кому i за будь яких умов. Учiться, любi, поки не запiзно, тодi ви не будете втрапляти в халепи. Я не вмiв говорити «нi» будь кому. Я б нiколи не наважився сказати «нi» Алiсi. Поруч не було Алекса, поруч не було Iвана, поруч не було Андрiя та Женi, нiхто не сказав менi: «Пошли її, старий, пошли її пiд три чорти. Не будь дебiлом». Тому я дозволив завести себе в кухню, грiв руки гарячим горнятком, вдихав знайомий запах кави з корицею. I вислуховував її настанови.
«У тебе є щось його?» Це було моє перше запитання
пiсля плутаної розповiдi Алiси, вона часто зупинялася, потiм торохтiла безперервно, перебивала сама себе, та що там, - вона навiть плакала. Мабуть, я вперше бачив, як вона плаче. «Ти хочеш понюхати й узяти слiд?» Алiса завжди готова знущатися, навiть коли їй зле. «Я маю на увазi щось таке, ну - лист iз його почерком, фотокартка, щоб мати уяву, який вiн». Алiса замелькала. Так, у неї була його фотокартка. Одна. Єдина. Вiн не любив фотографуватися й не давав себе фотографувати. «Бо вiн одружений». «Але ти вкрала його свiтлину чи непомiтно зняла його, так?» Було зрозумiло - Алiсi начхати на те, що йому не подобалося фотографуватися. Вона протягнула менi глянцевий клаптик. «Що це?» «Правда, вiн гарний?» «Алiсо, що це?» Я одночасно погоджувався з
тим, що вiн гарний (вiн не мiг бути негарним, бо вiн подобався
Алiсi) i питав, що це вона протягла менi. «Це - вiн. Я сфотографувала його, коли вiн спав».
Закоханi жiнки iнодi мають тупуватий вигляд. Коли я подумав таке щодо
Алiси, менi стало шкода мого почуття. Моє почуття до Алiси починало слабшати, заражене невiдомим вiрусом. На фотокартцi була потилиця якогось сивого чоловiка, плечi та фрагмент спини. Нi, ще там був натяк на щоку. «Алiсо, аби я його впiзнав, менi спочатку треба вмовити всiх пiдозрiлих типiв так улягтися, розумiєш?» Ця сива голова могла належати кому завгодно. Єдине, що було зрозумiло про цього чоловiка, це те, що вiн - похилого вiку. «То вiн старий?», - бовкнув я дещо зайве. Алiса нагородила мене неприязним поглядом. «Вiн - найкращий. Це тобi треба усвiдомити, Лесе. Вiн - найкращий».
«О'кей. Я все усвiдомив. Може, в тебе ще щось є?» Ще в неї був клаптик паперу iз залишками вiршiв. Цей папiрець випав iз його кишенi, на ньому були надряпанi вiршi, через якi Алiса втратила його. Вона знову почала рюмсати. Менi не хотiлося заспокоювати її, хоча тодi я ще вiдчував бiль. «Я у скрутi, - плакала вона. - Боже мiй, у якiй я скрутi». Вона поклала менi в руки зiм'ятого папiрця. Я розправив його на колiнi:
«я дрiбною ска
в тобi оселюсь
иженеш вмить
не боюсь я
чую
тобi боляче?
так.
тому тобi зле
звуть
кохання твоє».
«А це що? Якесь закляття, заповiт?» «Це не закляття. Це
не заповiт. Це були вiршi. Гарнi вiршi. Вiд «М» до «О»,
чи - навпаки». «То його звуть «М» чи «О»?
«Його звуть Олегом». «Алiсо, ти ж ненавидиш вiршi».
Вона мовчала. Я сказав, що навряд чи вiршi менi допоможуть у пошуку.
Коли я вчитувався в цi рванi рядки, щось промайнуло в моєму мозку, але я вiдiгнав цю думку геть. Вона вперто мовчала. «Ти знаєш, а я чув щось схоже на цi вiршi. Тiльки не пригадую, де. Ти не припускала, що це можуть бути рядки вiдомого поета?» Алiса так не думала. Алiса думала, що цi вiршi або присвяченi обожнюваному Олеговi, або - навпаки - якiйсь загадковiй «М». «Iм'я його дружини починається на «М», але в них не такi взаємини, щоб дарувати одне одному вiршi. Спочатку я подумала про неї, а потiм дiйшла висновку - нi, це хто завгодно, але не вона». «Слухай, а де твiй собака? У тебе ж був собака?» Алiса вперлася лiктями на стiл, притисла руками волосся i почала хитатися. «Це - його собака. Менi ще собаки бракувало».
Менi слiд було подякувати за гостиннiсть, поцiлувати ручки та йти звiдси. Але я цього не зробив. Я пiдвiвся, щоб зробити кави. Вона тим часом поставила музику. «Це - Мiтяєв?», - спитав я, розсипаючи каву вiд несподiванки. Це був точно Мiтяєв, за все моє життя я вдосталь наслухався його в батька. Мiтяєва я б нi з ким не сплутав. «Лєто ето малєнькая жiзнь». Алiса ненавидiла бардiвську творчiсть. «Алiсо, ти ж ненавидиш бардiв?» «Це був його диск. Вiн пiшов, у мене залишився принаймнi цей диск. Я його слухаю i згадую, як вiн грiв руки в моєму волоссi». Маленька безпорадна дiвчинка Алiса. Кольнуло серце. «Ти маєш його телефон?» Нi, вона не мала його телефону. «Лєто ето малєнькая жiзнь». «Але в мене є його адреса», - байдуже сказала Алiса.