Варто iнколи писати листи родичам, ми вiд цього передчасно вiдiйшли. Треба коли-не-коли надсилати на адреси своїм близьким листiвки, телеграми, бандеролi. Навiть якщо ви живете в одному мiстi. Тодi адреса, яку б ви мали знати напам'ять, не видаватиметься вам незнайомою. «Це, здається, в районi Подолу?», - спитав я, пробiгши очима жовтий аркуш для нотаток, на якому Алiса написала адресу свого Олега. Алiса ствердно кивнула. Здається, що так, це - Подiл. «Добре, я з'їжджу та погляну, що воно таке». «Телефонуй менi вiдразу, добре? Ти єдина людина, котра знає про все це». Може,
Алiса вже шкодувала про те, що довiрилася менi. Я сказав, що неодмiнно зателефоную й вона буде першою i знову ж таки - єдиною, кому розповiм, якщо я дiзнаюся щось конкретне. Я сказав їй: «Ну, що ж. Тодi - бувай?» Вона мовчки закрила за мною дверi. Я вийшов iз її пiд'їзду, i тiльки тодi дiйшло, що не пам'ятаю, де саме припаркував свою iномарку, а ще помiтив, що тримаю в руках пучок iз бiлих зiв'ялих троянд. «Отож бо», - сказав я трояндам, дбайливо притискаючи їх пелюстками до грудей.
Ви помiчали, що коли ви їдете до когось у гостi, керуючи машиною навмання, вiдповiдно до вашої зорової пам'ятi, чи коли їдете до когось у гостi, вiдповiдно до папiрця з указаною адресою, навiть якщо прямуєте в те саме мiсце (а цього вiдразу не збагнути, водiї мене зрозумiють), то обираєте рiзнi маршрути? Принаймнi в мене так завжди. Я добирався довше, нiж завжди. Слiд сказати, що я вiдразу не зрозумiв, куди саме їду. Слiд наголосити на тому, що, коли я зупинився бiля знайомого пiд'їзду, я ще не розумiв, що на папiрцi - номер саме його квартири. Менi довелося прикрити очi, а коли я їх розплющив свiтовi, мене знудило прямо в салон мого дорогого автомобiля.
Я набрав його мобiльний. Зв'язку не було. Я набрав його домашнiй
(на вiдмiну вiд неї я чудово його знав), нiхто не пiдходив. Тодi
я вийшов до найближчої крамницi, купив пляшку джину, тонко накраяну шинку з iндички та фiрмовий нiж. Крамницi стали такi зручнi, в них можна придбати все, що заманеться. Я пив джин, занюхував його пелюстками бiлих троянд, жував шинку, не помiчаючи, чи смачна вона. Я був готовий чекати стiльки, скiльки буде потрiбно.
«А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можу познайомитися з вами? Вона вiдповiла: Авжеж. Теодозiй. Дуже приємно. Але ви мене можете звати Телiсфором. Тобi хiба не смiшно? Бачу - нi». Смiшно, тату, ще й як смiшно. Я живота собi надiрвав.
Для того, щоб стати хорошим виконавцем, вiртуозом чи чимось наближеним до вiртуоза фортепiанної гри, треба мати залiзну дупу. Сидiти й грати годинами на полiрованому маленькому й тверденькому дзиґликовi. Трохи крутитися на ньому. Це бiльше, нiж звичайна профiлактика геморою. Менi було легко чекати. У салонi моєї машини дуже зручнi крiсла. Наче створенi чекати в них батькiв бiля їхнього парадного. Для синiвського чекання з гострим ножем на твердих колiнах. Вiн з'явився за пiвнiч. До того ж не сам. Я не вiдразу, але пiзнав Овода. Високий, стрункий, бiлявий. Чого б тобi не сидiлося вдома, пiдлабузнику Оводе, чому ти вештаєшся з режисером ночами? Рiзати Овода не хотiлося, це вже остання справа - рiзати Овода, навiть за компанiю з батьком, вiн такий тихий, такий беззахисний, такий…
«Стривай», - кажу я собi та пильнiше придивляюся до цiєї парочки. Батько йде першим. Вiн зупиняється, щоб набрати код на замку, оглядає двiр, моя машина, силует якої ледь помiтний у пiтьмi, його не цiкавить. Вiн кладе руку на сiдницю Овода, та нiжно притискає її. Овiд ховає носа в батьковому розкiшному сивому волоссi, потiм цiлує (мабуть, цiлує, не просто ж вiн притулив туди свого рота) батькову лопатку. Овiд ховає нiс у шевелюрi, сфотографованiй на Алiсинiй подушцi. Овiд торкається губами лопатки, що грайливо стирчить на батьковiй спинi, коли вiн спить на Алiсиному лiжку. Я скидаю ножа на килимок пiд ногами. Мiй лiкоть припадає на звуковий сигнал на кермi. Машина починає верещати, наче скажена свиня. Я бачу, як ними пересмикує. Овiд наче прикусив губу, бiдак. Я заводжу авто, менi байдуже - помiтить мене батько, чи нi. Пiзнає мою машину, чи не пiзнає. Я хочу скорiше дiстатися свого дому. Бiлi троянди, бiлий джин, бiла iндичка, бiле рукiв'я ножа, бiла сорочка Овода, бiле марево перед очима. Бiла гарячка. Скорiше додому.
Я телефоную їй, не роздягаючись. Кажу їй адресу «щасливої суперницi», але не повiдомляю телефону. Я кажу, що втомився, що хочу спати й не налаштований на її iдiотськi запитання. Вона каже менi: «дякую». Вона - рада, що не помилилася в менi. Каже, що любить мене по своєму. Вона мене любить. Дочекався. Молодець, хлопець! Я ж уявляю, як вона кохалася з моїм батьком. Потiм я уявив собi, як батько голубиться з Оводом-Мiтєю. В мене починається iстерика. Я кидаю слухавку, мене згинає навпiл вiд смiху. На очi менi потрапляє новий диск Мiтяєва, котрий я купив на подарунок батьковi. «Олєг Мiтяєв», - читаю я крiзь смiх. «Мiтя Олєгов». Навмисне такого годi вигадати. «Чий же, чий ти, батьку Олеже?» - питаю я себе, i сам собi вiдповiдаю: «Олег - Мiтяєв». Я не вмираю вiд нападу смiху. Я засинаю на ковдрi. На щастя, менi нiчого не наснилося. Сон зрозумiв, що вiн не конкурент дневi, що нарештi минув.
XIX
Я так i не змогла заснути. Я завчила цю адресу, неначе вiрша. Лесь мав рацiю, я ненавидiла вiршi i в школi уникала завдань, пов'язаних iз вивченням та декламуванням вiршiв. Адресу я запам'ятала легко, вона вклалася менi в головi, мов нездiйсненна мрiя. Мiй синiй птах. Затремтiв ранок. Я вийшла на балкон. Дивно, Київ - це дивовижне мiсто. Проспектом мчали, гомонiли сучаснi машиннi монстри, люди поспiшали до роботи, втiкали на вiдпочинок, поверталися з побачень. Змiшуючись iз цим механiчним галасом, спiвали пташки. Спiвали, зустрiчаючи новий день, радiли сонцевi, щебетали, переспiвувалися, цвiрiнькали, заходилися в довгих мелодiйних руладах. Заливалися солов'ї, виспiвувало iнше маленьке птаство, яке причаїлося на садових деревах, що ростуть пiд моїм будинком. Таке поєднання звукiв можливе лише в Києвi, ранковий дует сучасного та вiчного. Природа й технiка. Штучне i справжнє. Зроблене й народжене.
Отже, Лесь дав менi її адресу. Вона мешкала неподалiк Олега.
Лесь дав менi адресу жiнки, що захопила моє i тiльки моє кохання. Йому знадобився день, навiть пiвдня, щоб вистежити їх, а може, вони й не ховалися. Це зi мною вiн ховався, згадуючи про дружину. «Нiяких дзвiнкiв, нiяких прохань, я сам до тебе зайду». А з цiєю вiн не ховався, кохання ж бо слiпило його. Власне кохання слiпить на вiдмiну вiд чужого. Ну то що, Марино, Марiє, Миросю, чи ти готова спiлкуватися зi мною? Чи готова я спокiйно говорити з тобою про нього? Та й що менi потрiбно їй сказати? Що саме? «Вiддай, вiн не твiй». А хiба вiн мiй? «Поверни чуже». А хiба вiн - моє? «Вiдчепися вiд нього, вiн тебе не кохає?» А хiба вiн кохає мене? Не дури себе, Алiсо, це тебе вiн не кохає. Тебе, моя люба.
Я бачила, як вони виходили з крамницi. Веселi, плiч-о-плiч. А вона - висока. Майже одного зросту з ним, а може й вища. Вона не носить черевикiв на високих пiдборах, їй не треба вiзуально робити ноги довшими та стрункiшими, вона взута в моднi гостроносi черевики на пласкiй пiдошвi. На нiй вузькi синi джинси та кофтина, яка нагадує морський тiльник. Коротка, смiлива зачiска. Крiм того, вона - бiлявка. Ще б пак. «Джентльмени надають перевагу бiлявкам». Це вже ми знаємо, навченi. Може, обiгнати їх, посмiхнутися приязно в обличчя та сказати:»Привiт, Олеже, менi здається, що ти забув у мене деякi речi». Кинути їй, що мрiяла познайомитися з нею, iз задоволенням помiтити, що в цiєї бездоганної бiлявки задовгий нiс та нечиста шкiра. Але ось вона повернулася у профiль, i я побачила, що риси обличчя в неї тонкi, а шкiра прозора, наче в юних китайських акторок. Залишалося визнати, що вона була симпатична, навiть чимось схожа на мене.
Її сяюче обличчя причарувало мене, я загальмувала i проґавила їх, вони вже сiли в якусь машину. Але дарма, в мене були їхнi координати. Координати моїх солоденьких голубкiв. Отже, я була позбавлена можливостi заскочити їх. Тому я подзвонила своєму перукаревi. Я мала вiльний день, цей день був наче створений для того, щоб я вiдчула себе звiльненою. У дзеркалi я бачила своє обличчя, волосся, вкрите вибiлювальною рiдиною. «Я б тобi цього не радив, - нiяк не мiг угамуватися мiй перукар. - Слухай, тобi не личитиме бути бiлявкою. На тобi це буде дешево. Тим паче, я не знаю, який саме вiдтiнок на твоєму волоссi дасть ця фарба. Може, взагалi щось руде чи брудно-бiле». «Усе буде як слiд». У цьому я не мала сумнiвiв. Цього дня все мало складатися, як простий пасьянс. Легко й одразу.
«Привiт, - сказала я Лесевi. - Рушай швидше до мене». Вiн увiчливо вiдповiв, що зараз у нього студенти. Якi до дiдька студенти? «Я викладаю композицiю в консерваторiї. Ти хiба цього не знаєш?» А навiщо, на його думку, менi потрiбно таке знати? Я кажу, що чекаю його, щоб вiн приїжджав вiдразу, як тiльки звiльниться. «Я їх бачила», - шепочу я йому. «Кого?» Нiчого собi. Вiн, бачте, не розумiє, кого. «А, -
каже вiн, не дочекавшись анi моїх обурень, анi моїх пояснень. - Зрозумiло. Ну то як, сподобалися тобi цi «скабки»?» «Хто?», - i собi питаю я. Лесь сьогоднi якийсь дивний. Я говорю до нього трохи збуджено: «Я побачила його бiля крамницi з худорлявою бiлявкою. Дуже худенькою з довгими та стрункими ногами й коротким, стильно зачесаним волоссям. Вона була в синiх джинсах та морськiй майцi. А ще, я не гаяла часу та знайшла її телефон. Її звати Майя. Таємниче «М», пам'ятаєш?
«Привiт, - сказала я Лесевi. - Рушай швидше до мене». Вiн увiчливо вiдповiв, що зараз у нього студенти. Якi до дiдька студенти? «Я викладаю композицiю в консерваторiї. Ти хiба цього не знаєш?» А навiщо, на його думку, менi потрiбно таке знати? Я кажу, що чекаю його, щоб вiн приїжджав вiдразу, як тiльки звiльниться. «Я їх бачила», - шепочу я йому. «Кого?» Нiчого собi. Вiн, бачте, не розумiє, кого. «А, -
каже вiн, не дочекавшись анi моїх обурень, анi моїх пояснень. - Зрозумiло. Ну то як, сподобалися тобi цi «скабки»?» «Хто?», - i собi питаю я. Лесь сьогоднi якийсь дивний. Я говорю до нього трохи збуджено: «Я побачила його бiля крамницi з худорлявою бiлявкою. Дуже худенькою з довгими та стрункими ногами й коротким, стильно зачесаним волоссям. Вона була в синiх джинсах та морськiй майцi. А ще, я не гаяла часу та знайшла її телефон. Її звати Майя. Таємниче «М», пам'ятаєш?
Майя Вронська. Гарне iм'я. Слухай, кидай своїх нещасних учнiв, вони за це тiльки спасибi тобi скажуть, менi тут спала на думку одна грандiозна iдея, приходь давай». Вiн мовчить, я кидаю слухавку. Теж менi ще.
Я чекаю на Леся, його все нема. Ну то немає - так немає. Я гризу нiгтi, волочуся кiмнатами. Зрештою набираю її номер. Судячи з голосу, слухавку знiмає якийсь юнак. Молодий хлопець. «Добрий день». «Добрий». «Ви не могли б покликати Майю». «Кого?» «Майю Вронську, любий. Мене що, погано чутно?» «Нi. Вас чутно добре. А хто це?» «Хто така Майя, питаєтесь?» «Нi, хто така ви». «А, я. Вам конче необхiдно знати, хто така я? Ну, припустимо, це - одна знайома Майїного коханця, Олега. То вона вдома?» «Немає. Її немає. Чого вам вiд неї треба?» «Знаєте, юначе, це довга розмова i, мабуть, не для ваших цнотливих вух. Ви взагалi їй хто, коханець?» Я смiюся. «Ви кажете, що ви - знайома Олега. А яка знайома?» Нахабний маленький напiвдурок.
«Близька знайома, дуже близька, можеш не сумнiватися. «Близкие люди, ближе не будет». Це я тобi спiваю, немов Алла Пугачьова. Подобається? Не вiдповiдаєш? То що, Майї вдома немає?» У мене виходять вiршi. Римування: Майї вдома немає. Я знову тихо смiюся. «Звiдки ви знаєте Олега?» Вiн починає мене розчаровувати й набридати, та хто вiн такий, звiдки вiн узявся? «Я з ним сплю. Я сплю з Олегом. Таке трапляється з людьми. Як ви гадаєте, коли спиш iз людиною, ти знаєш цю людину, чи нi? Чи допомагає спiльне спання лiпше пiзнати людину, га? От iз вами як зазвичай бува?»
«Послухайте, чого вам вiд мене треба?» Може, вiн не сповна розуму? Чого менi вiд нього треба. А дiйсно, менi чогось вiд нього треба? «Треба… а треба ось що. Перекажи своїй потолочi Майї, хай би ким вона тобi доводилася, що її коханий чоловiк Олег належить iншiй, вiн кохається з iншою жiнкою. В цьому не важко переконатися, бо ця жiнка - я. Мене звуть Алiсою, я дуже гарна, в мене каштанове (тут я трохи спотикаюся, але продовжую) густе волосся, виразнi груди, тонкi ноги, чуттєва шкiра та солодкий задок.
Вiн зраджує Майю, второпав? Так i перекажи. Вiн її зраджує».
«Це неправда», - каже вiн глухим голосом. «Ще й яка
правда», - кажу йому. «Вiн не може зраджувати. Вiн нiколи
б такого не зробив. Вiн не може зраджувати, розумiєте?» «Може,
ще й як. Менi можеш повiрити. Так i перекажи своїй субтильнiй
бiлявочцi. Скiнчилося їхнє щастя, вiн просто не хоче засмучувати
її та кидати. Хоче пiдготувати її до розриву, щоб
їй добре загоїлися рани. Але ти знаєш, менi здалося, що
вона має право знати. Я добре розумiю її, як жiнка жiнку».
«Чому ви брешете менi? Це було давно, але вiн iз вами розлучився.
Вiн iз вами розлучився!» Хлопець зривається на крик. Цiкаво, а нiчого собi вiн обiзнаний. Звiдкiля йому це вiдомо? Про те, що ми спали, про те, що ми розлучилися.
Раптово я стаю огидною сама собi, я схожа на хабалку, на тих самих хабалок, до котрих я ставилася iз презирством. «Я тебе нi в чому не переконуватиму. Хай вона простежить за ним, жiнка завжди вiдчуває, веде чоловiк подвiйне життя, чи нi. Варто уважнiше до нього придивитися». «Чекайте. Я хочу з вами зустрiтися, я хочу з вами поговорити. Я давно… Нi, це неважливо. Ми можемо зустрiтися?» Бiдний, закоханий у Майю хлопчик. «Я не зустрiчаюся з парламентарями», - кажу я й обережно кладу слухавку на її законне мiсце.
XX
Люди схожi на росiйську iграшку-сувенiр «Матрьошка». Люди
не тiльки «блєдi», мiй любий небоже, люди ще й «матрьошки». Я їду до Алiси. Довелося скасувати якихось двiйко занять. Її була правда - учнi зрадiли. Прикро братися до композицiї такої теплої п'ятницi. Я їду до Алiси, бо вона може
наламати дров. Якщо ще не наламала. Спочатку ти бачиш величезну «матрьошку», ти знайомишся з людиною, вивчаєш її, з'являється
iнша «матрьошка», потiм ще одна, а там - ще одна,
ще i ще, i тiльки в самому кiнцi ви побачите справжню людину. Маленьку
та беззахисну. I ця маленька може виявитися чим завгодно. У цьому
випадку краще бути оптимiстами. Будемо сподiватися на краще, еге ж?
Люди втомленi вiд людей-монстрiв.
Вона довго не вiдчиняла дверей. «Чого тобi?» Чемна Алiса.
Чекайте. Та це не Алiса. У дверях стояла дуже худа, навiть кiстлява, бiлявка. Вона стояла i бавилася зi своєю правою оголеною цицькою. Бiлявка була вбрана у вузькi темно-синi джинси iз заниженою талiєю. «Ти дзвонила? - спитав я. - Тобто ти дзвонила Майї, вiдповiдай!» Я вiдчував запах фарби, який не змився до кiнця з її витравленого волосся. Так, це була Алiса, хто ж iще. Її очi-пострiли повiльно вбивали мене все моє життя. Я дивився на неї i несподiвано зрозумiв, що вона по диявольському схожа на Мiтю Вронського. «Майже одне обличчя. Як я цього ранiше не помiчав?», - майнуло в моїй головi. «Дзвонила, то й що?» Алiса побачила та почула мене. Гречно дякую. «Говорила?» «Так. Не з нею. Iз якимось малолiтнiм опудалом, нахабним, як не знаю що». «Що ти йому сказала? - я не помiтив, як мої пальцi впилися в плечi Алiси. - Що ти йому сказала?» «Залиш мене у спокої. Що треба, то й сказала. Це - мої справи, пiшов ти».
Я вдарив її. «Це - моя справа, ти навiть не уявляєш, iдiотко, наскiльки це моя справа. Хутко кажи, що саме ти встигла натриндiти цьому хлопцевi, ну?» Я добряче труснув її, як у дитинствi трусив абрикоса пiд вiкнами сусiднього будинку. Бiле опудало щось лопотiло про стеження. Тонка бiлявка дивилася на мене чужими очима. У неї були рожевi щоки i такий вираз обличчя, немовби вона тiльки но вiдчула оргазм. Це створiння, котре тремтiло, хапало мiй погляд, котре блимало вiями, бiленьке, незграбне, не могло бути Алiсою. Нi, це була не вона. «Це - не ти», - сказав я їй, перехрестив її та вiдвернувся вiд тiєї, що не могла бути Алiсою. Цiєї митi, коли я зрозумiв, що Алiса втратила себе, я чiтко побачив, як в уповiльненому кадрi кiноплiвки, що я несподiвано знайшов самого себе. Я торкнувся щоки незнайомки вказiвним пальцем i тихо сказав комусь: «спасибi».
«а коли ти помреш,
то знайдуть мене все ж
i пiнцетом помiстять на шкло:
«звичайнiсiнька скабка, ти бачиш?»
«еге ж».
«нi, твоє це кохання було».
Я поспiшав знайти батька. Я не чув, як, надриваючи серце того, хто, либонь, був закоханий у неї в минулому, плакало бiленьке крихке створiння, як воно про щось благало, протягувало тоненькi рученята, як воно пристрасно кричало комусь у спину: «Не йди, прошу не йди, рiдний, не йди».
XXI
Ми сидiли поруч i уважно дивилися, розглядали, придивлялися до спини одного лiтнього, але доволi, здавалося, бадьорого чоловiка. Чоловiковi, мабуть, було добре, а може, йому було й зле - важко сказати, як почувається людина, яку ти бачиш у барi. Бачиш її спину. Хоча, вiдверто кажучи, нашi спини мають рiзний вираз, деякi з них набагато цiкавiшi за нашi справжнi обличчя. Спини - iндивiдуальнi, можна змiнити обличчя, але ти не змiниш спини. I все ж сказати, - добре людинi чи навпаки, - важко, вiд болю ж бо чи з радощiв ми робимо те саме. Принаймнi я маю на увазi нас, слов'ян. Ми подiляємо свою радiсть та своє горе зi спиртним.
Цей чоловiк утiшав себе коньяком. Як це зазвичай кажуть у потязi № 91 «Київ-Львiв»: «Шановнi пасажири, в нашому вагонi ресторанi ви зможете випити горiлки, шампанського, вина або коньячку». Вони так лагiдно промовляють оте «коньячку», що годi вiдмовити собi в чарцi. Iншi напої порiвняно з «коньячком» уявляються грубими, несмачними i нездатними зiгрiти душу. А це важливо, щоб тобi щось, коли вже немає когось, зiгрiло душу. Чоловiк беззастережно любив цей напiй. Коньячок. Бо вiн його не пив. Той йому смакував. Трунок кольору прибалтiйського бурштину крiзь шкло келиха вiн грiв у своїй великiй руцi, грав зi шляхетною рiдиною, похитуючи келиха, торкався твердими губами вiнця i лише змочував губи. Замрiяний погляд. Либонь, чоловiковi було добре або настiльки зле, що вiн намагався забрати все позитивне, що дарує нам ритуал вжиття алкоголю. Останнi залишки позитивного. Виноградний присмак чужого щастя.
Що можна було сказати про цього чоловiка, або спочатку про його спину, крiм того, що це - чоловiча спина? Не знаю, бо iнколи не можу бути об'єктивним, дарма що намагаюсь, бо я - супротивник суб'єктивiзму в усiх його проявах. Але зараз спина цього чоловiка була для мене змалку знайомою спиною, згорбленою спиною мого втомленого бурхливим теперiшнiм життям батька. А юнаковi, що сидiв неподалiк вiд мене, майже поруч, мабуть, здавалося, що ця спина - надiйна, засмагла, досi гладка, чудова спина. Спина його досвiдченого коханця. «Отаке лайно», - сказав би мiй молодший брат Андрiй, котрого за любов до Рембо, Бюссi, гусячого паштету та притаманну йому певну жадiбнiсть я нарiк - Анрi. «Отаке лайно, друже». «Еге, це саме воно i є, брате». Отже, всi актори були на сценi. Не вистачало лише її. Тiльки її тут i бракувало.