Сюзет дрiбно киває. Авжеж, що я все це їй розповiдала. Їй вiд мене трохи зле. Її пiдборiддя нагадує менi галочку на дiлових календарях П'єра. У нього це називається - «склеротичка». Ненавиджу. Вона спритно хапає мене за руку. «Не хвилюйся, бiдна дiвчинко, - каже вона жахливою iталiйською. Треба уважно дослухатися, бо важко щось второпати. - Завтра обов'язково буде чудовий день». Ти бач, яка вона впевнена, чудовий день у неї буде, псевдо-Жермен з нею б не погодився, але вiн десь непомiтно вийшов. Її голос нагадує голос кiношних психотерапевтiв. А надто, голоси акторiв, що грають психотерапевтiв. Iз американських фiльмiв: «Волiєте поговорити про це?» Зараз вона витягне дорогу батистову хустку, прикрашену шовковими iнiцiалами, та спробує витерти обличчя «бiднiй дiвчинцi». Це вже - дзуськи. «Чорт би вас усiх забрав. Гамузом. Усiх», - тоскно кажу я. Акторка втомилася. Вона виголосила запальний монолог. агресивний та довгий. Глядач упрiв. А вона втомилася. «Ти втомлюєшся вiд кохання, але нiколи не знемагаєш вiд балачок». Я втомилася, П'єре. З кривою посмiшкою роблю пальцями «козу» якомусь цiкавому молодиковi в карамельнiй сорочцi з воланами. Вiн лякається мене. От французьке гальмо. «Тшорт? Ти - ля рус?» Сюзет зараз поглине власна посмiшка, зараз посмiшка вилiзе за межi маленького злостивого обличчя Сюзет. У неї змiнюється обличчя, її пiдборiддя вже не нагадує менi галочку
на дiловому календарi П'єра.
Так, я - росiянка. Добре, що мене зараз не чує мiй батько,
бо вбив би. Я не маю сил утовкмачувати цiй Сюзет, що я - українка. Це ще на добрi пiвгодини непотрiбних менi розмов та пояснень. Може, ще вона попросить намалювати мапу на куртцi Марiєт. «Вiн б'є тебе, бiдна дiвчинко, в тебе немає вiзи?» Фiг вам. Не подарую їй таких радощiв, вiза в мене є, до того ж - рiчна. А вiн мене колотить, так. Можна би було оминути це замовчуванням, але частину я вже розповiла. Про побиття та П'єра. Може, нагадати їй росiйське прислiв'я (уявляю собi, як витягнеться її пика, так, росiйськi прислiв'я кого завгодно приголомшать) «Б'є - значить, любить»? Та нi, не буду.
О, непогана iдея. Може, написати на П'єра скаргу в найкращих традицiях дружин радянських партiйних ватажкiв? «Доброго дня, головний редакторе «Женераль Триб'юн», пане Шанталю. Шановний мосьє, звертаюся до вас по допомогу. Iз вiдчайдушним схiдноєвропейським криком по допомогу! Я - бiдна схiдноєвропейська дiвчинка, безправна, тиха, як скошена трава, i мене iнодi б'є ваш провiдний спiвробiтник П'єр Франж'є (фотокартку, на якiй я - з набитим носом у всiй його красi та забарвленнi, додаю. Ще можна загiпсувати вухо, домалювати синцi пiд очима та поставити скоби. Наче менi вибито щелепу). Вiн соромить високе звання французького мосьє, галантного до дам, безжального до ворогiв, готового померти за добробут Францiї. Прошу вжити рiшучих дiй та доповiсти про їхню ефективнiсть безпосередньо менi. Але будьте обачним, мосьє, П'єр Франж'є - небезпечний чолов'яга. Чули б ви, що вiн кожного вечора каже про вас. Менi соромно згадувати, мосьє. Поспiшайте, бо вiн мене вб'є, i моя невинна схiдноєвропейська кров буде на ваших чистих французьких руках. Сподiваюся на ваше незаплямоване сумлiння. З повагою та найкращими побажаннями.» (Наприкiнцi ще додати куплет iз «Марсельєзи».)
Але я вiдволiклася. Виявляється, що мадам звуть Нiколь (майже - Сюзет, теж менi- Нiколь). Мадам займається питаннями ґендерної полiтики. Мадам опiкується курсами для «бiдних схiдноєвропейських дiвчаток», що приїхали по чужих французьких чоловiкiв та чуже французьке щастя. Вона турботливо питається, чи знаю я щось про ґендерну полiтику та жахливе становище жiнок у Схiднiй Європi? Менi зовсiм не хочеться її засмучувати, зовсiм. У неї таке чудове пальто, такого непоширеного для французьких пальт кольору. I сама вона не таке вже й стерво. Очi її доньки сумнi
й виразнi. От ким треба бути, щоб повiдомити таку жiнку про «приємну» новину, що я працюю в Радi Європи, до того ж саме в цьому напрямi, тому (це вже, як два пальцi об асфальт) дещо знаю про ґендерну полiтику? До того ж усi в Радi Європи дещо знають про це. Таке
вже написано в наших буклетах. «All different, all equal», - це вже точно, як той казав, базару нема.
Тому я їй кажу, мовляв, щось таке чула. Краєчком вуха.
Еге. Вона задоволена, аякже! Вона впевнена, що я чорта з два даю собi раду в ґендернiй полiтицi. Я бачу, що вона хоче сказати чи зробити менi щось приємне. Зi свого боку вона зiзнається, що в неї неприязне ставлення до iталiйок, через те, що в дитинствi її постiйно зачiпала iталiйська кузина. Я посмiхаюся з розумiнням. Така мудра схiдноєвропейська усмiшка, сказати б, вистраждана в боротьбi зi злиднями усмiшка. Вона протягує менi вiзитiвку. Я з необхiдною в таких випадках щирою подякою ховаю її в кишенi моєї величезної торби. Торбу, Кортасара в оповiданнях, кортасарiвського героя, Ану та Марґiт пiдняла Марiєт, поки ми з її мамою запiзнавалися. Добра дiвчинка. Я вирiшую, що менi час виходити. Менi варто спiймати таксi, поїхати до Етьєна, вiн - єдиний мiй знайомий парижанин, у котрого не виникне подиву щодо моєї раптової появи в його хатi. Iз Нiколь-Сюзет ми прощаємося майже подругами. Може, прикластися до її руки? Нi, мабуть, це все ж занадто. Ми - жiнки, що порозумiлися.
Менi пробачено викрадення чужих французьких чоловiкiв. Нiколь - добра, їй для мене одного збоченця не шкода, до того ж iз такими нестриманими руками. «Хай краще таких, як вона, б'є», - сама собi думає добра Нiколь, вона гладить доньку по волоссю. Я бачу, що Марiєт це не до вподоби. Пiдморгую їй. Вона кривиться, показуючи на матiр. Я роблю гримаску: «А що поробиш? Усi вони такi, в тебе ще не найгiрша». Марiєт мовчки погоджується, що не найгiрша. Я йду з подарунками, менi подарували вiзитiвку та стислий виклад лекцiї про права «бiдних схiдноєвропейських дiвчат», а це - краще, нiж розiгрiтий круасан псевдо-Жермена, якого йому, бiдасi, запропонували вранцi.
Я не хотiла бути Богом. За це менi розбили носа. А потiм Всевишнiй,
як ви пам'ятаєте, вiтром мене застерiг: iди в дупу. Нервовим пiдлiтковим почерком застерiг Всевишнiй. Це - сьогоднi. А завтра, як сказала Нiколь (а Нiколь не будь-хто, Нiколь це - огого, людина, що переймається горем схiдноєвропейських дiвчат, просто вариться в цьому горi, то хто, як не вона, - точно знає?), завтра все буде iнакше. Навiть для псевдо-Жермена, котрому нарештi подадуть свiжого, пухкого круасана. Шкода, що я цього не побачу. Тому що завтра я ще встигну це влаштувати, в мене лiтак. Лiтак, що миттєво домчить мене на Батькiвщину. Залишилася одна маленька справа. Дрiбничка. Купити за кiлька франкiв конверта, марку («Так, мадам, у межах Парижа»). Написати кляузу головному редакторовi газети П'єра. Ця худобина надто переймається своєю кар'єрою. Досить, попрацював - i досить. Пора на спочинок. Адже вiн так ненавидить спокiй.
VIII
Батько дуже рiдко про щось мене просить. Батько патологiчно не любить когось про щось просити, але тут вiн зателефонував. «Ти можеш пiд'їхати до дядька Василя та забрати статую для моєї постановки?» «Статую?» «Так, вона не дуже велика, я сподiваюся. Ти ж на машинi?» Батько нiяковiє, йому тяжко просити. «Та все нормально, - кажу йому я. - Заберу, нема питань». Батько забуває спитати, як життя, забуває подякувати, вiн намагається швидше здихатися неприємної речi: про щось просити власного сина.
Дядько Василь - давнiй батькiв приятель. Не можу сказати, що в них теплi стосунки, але досить щирi. Василь уже втретє одружений, його дружина - в'єтнамка, вчилася тут на лiкарку, освiти не здобула, але здобула Василя. Її звуть Юн. Усi кличуть її Юною чи Джуною, а моя мати зве її Юлька. Вона схожа на тюльпан. Трикутне личко на тонкому тiлi, як квiтка на стеблинi. У них є дитина, себто у Василя дiтей багато. Вiн навiть не пам'ятає точної кiлькостi, взагалi не любить говорити про дiтей. Але спiльна дитина в них одна: Лiля. Лiля - викапана Юн, нiчого спiльного з Василем, таке собi в'єтнамське дiвча, що торгує спортивними штанями на ринку, але говорить вона українською. Якось Лiлю вiдправили вперше до батькiв її матерi, в Сайгон. Пам'ятаю, що ми якраз щось святкували, коли подзвонила Лiля, як зараз пам'ятаю її слова: «Мамо, батьку, забирайте мене хутчiше, вони мене годують отрутою. Я тут помру. Мамо, я хочу сала та чорного хлiба». Ми довго з цього реготали. «Сала та чорного хлiба».
Дядько Василь був похмурий. «У мене отит, швидко заходь, бо протягне», - повiдомив вiн, однiєю рукою втягуючи мене в квартиру. Дядько Василь зовнi нагадує героя українського епосу Котигорошка. Величезний, кремезний, руки, як ноги, ноги, як стовбури. «Ти просто так припхався чи по статую?» Ви слушно зауважили, ввiчливiсть - не притаманна дядьковi Василевi риса. «По статую, - кидаю я. - Але в мене з собою дещо є». Я витягаю пляшку «Медової з перцем». «Вам потрiбно лiкуватися, дядю Васю». «А що, мiсткiстю 0,7 не було?» Василь бере пляшку, вона зникає в його руцi. Вiн хоче мене шпигонути, але я, буцiмто не розчув, натомiсть кажу йому: «Нема за що. Прошу». Вiн гмикає. Ми проходимо до майстернi. Всюди валяються шматки гiпсу, куснi мармуру, бронза, стiни пiдпирають металевi листи. У центрi стоїть щось кругле. «Бери», - каже дядько Василь. Вiн задоволений, рука пiдпирає пiдборiддя, дядько Василь прощається зi своїм шедевром.
Я пiдходжу ближче. Кругле, кремезне, формою нагадує… Стривайте.
За формою воно - i в руки не бери - дуже нагадує товстий зад. Цiкаво, що за п'єсу ставить батько, про що вона, якщо для п'єси потрiбна така декорацiя? Я непомiтно кидаю оком на Василя. Вiн мовчки дивиться на свiй «зад», тобто не на свiй, а на скульптуру. Менi кортить спитати його, що це. Я знаю, незручно питати у митця, що саме вiн створив. «Який достовiрний у Вас вийшов ведмiдь, - колись сказали моєму братовi Андрiю. - Вельми виразний, вельми». «Це - собака», - злiсно вiдповiв Андрiй. Але моє кортiння, як досвiдчений альпiнiст, уже пiдiймається моїми ребрами, наче по драбинi, пiдтягується та дiстається моєї горлянки, я намагаюся скинути його вниз ковтками, але нiчого не виходить. Пiзно. «Дядьку Васю, а хiба це не зад?» Усе, я це спитав. «Це - символ», - досить сумирно вiдповiдає Василь. Але я вже не можу вгамуватися. «Дядю Василю, символ чого?» «У мене отит, а ти змушуєш мене напружувати вуха, слухати нiсенiтницю, вже дорослий, сам маєш знати». Дядько Василь показує менi, що авдiєнцiю закiнчено. «До побачення», - чемно кажу я i вшиваюся геть.
На задньому сидiннi мого авта всiвся «зад». Мовчазний, величний, блискучий. Я вмостив його якомога зручнiше. Цiкаво, порожнявий вiн чи заповнений? Я стукаю i прислухаюся, незрозумiло. Вiн важкий. Батько з задоволенням роздивляється «зад». У батька прекрасний настрiй, вiн жартує, по-дружньому торкається мене, вiн цiлковито втiшений. Укотре я помiчаю, яке в нього чудове густе волосся, вiн сивий, засмаглий, через це його очi здаються майже бiлими, з першого погляду таке спiввiдношення кольорiв вiдлякує, а потiм притягує. Ми з ним надзвичайно схожi, i менi це до душi. Я радiсно констатую, що не гладшатиму, що не буду лисим, бо вiд батька менi перейшли приязнi риси. Батько голоп'ятий у зiм'ятих блакитних джинсах, але чистий i хрусткий, наче грудневий снiг. Його бiлий лабрадор Ланс визирає з кухнi, всмiхнена морда, до мене вiн не пiдходить, мабуть, щось є в мисцi, їжа для Ланса - святе, але менi вiн радiє, я чую удари його пружного хвоста по шпалерах.
«А про що п'єса?», - питаю батька, зручно вмощуючись за столом на його маленькiй кухнi. Сiдаю по турецькому - моя улюблена поза на будь-якому табуретi. Ланс тицяється в мої колiна мордою, висловлює свою до мене прихильнiсть, а сам винюхує, наче непомiтно, чи є щось смачненьке на столi. А нiчого немає, вiн прибирає трохи невдоволену пику, на згадку про себе залишивши менi слину на джинсах. Проте з кухнi не йде, чекає на несподiвану собачу радiсть. Ми сидимо в батьковiй оселi, а в нього є окрема оселя, бiльшiсть часу вiн живе саме тут, а не з мамою в нашiй комфортабельнiй квартирi. Його квартира розташована неподалiк театру. Одна велика кiмната, вiкно на всю стiну, свiтло затоплює примiщення, у свiтлi танцює пил. У кутку лежить широкий матрац кольору пряженого молока, насправдi це - лiжко, батько привiз його зi Швецiї, якiсна продукцiя мережi «IКЕА». Решта - чистий простiр, до однiєї стiни прикручено станок, у цiй кiмнатi батько проводить репетицiї зi студентами та акторами.
Кухнею линуть пахощi корицi та кави. Я обожнюю цей запах, запах улюбленої батькiвської кави. Батько одночасно меле кавовi зерна та пластiвцi корицi, потiм заварює. Бiльше нiхто не готує такої кави. Я спробував робити так само, але в мене не виходить. «У всьому важливi пропорцiї», - каже на це батько. Батько називає квартиру «моя схованка», вiн тут ховається вiд родинних обов'язкiв. «Менi здається, що ти переселився сюди, а будь яка схованка, в яку ти повертаєшся постiйно, незабаром стає житлом i втрачає таємничий смак криївки, мiсця, де ти сам себе приховуєш, ти не згоден?», - питаю в нього. «Менi тут добре», - меланхолiйно вiдповiдає батько.
Батько насолоджується кавою, тому не вiдразу на мене реагує. Кава не вiдпускає його. Його не вiдпускає квартира схованка. «П'єса. Про що п'єса, питаєш? Про самотнiсть. Так, вона про самотнiсть, про те, що людина може бути самотньою навiть тодi, а може, якраз тодi, коли всi iншi думають, що бiля неї дуже багато людей. Багато людей, але немає потрiбної людини поруч». «Цiкаво, - зауважую я. - А навiщо дядько Василь зробив тобi як декорацiю цей зад?» «Який зад?», - питає батько. Вiн не розумiє мене, я це бачу. «Цей», - хитаю головою в бiк кiмнати, де на батьковому лiжку матрацi вiдпочиває «зад».
«А, це зад?» Батько хутко здiймається i бiжить до кiмнати. Повертається. «Не вигадуй. Це не зад. Це має символiзувати друга самотньої людини». «Це - зад, - уперто тверджу я. - Жiночий зад. Великої жiнки. Навiщо самотнiй людинi товаришувати iз задом?» Батько замислюється. «А як ти пояснював дядьковi Василю, що, власне, тобi потрiбно?» «Ну як…».- Батько прикушує нижню губу, i я розумiю, що дядьковi Василю вiн чогось наплiв. Так каже мати. «Я сказав, що менi потрiбно щось велике, незграбне, байдуже. Ееее… водночас щось мiцне, може, надiйне, що не зрадить, нерухоме…» - Батько старанно згадує, як саме вiн висловився. Але менi й цього цiлком досить. Самотнiй чоловiк повiрятиме свої таємницi задовi, дуже сучасно, що й казати, як кажуть на телебаченнi - «такi реалiї сьогодення», реалiї - фекалiї, це саме вони й є. «А, тодi зрозумiв, - кажу я. - Можна ще кави?» Батько радий, що я закiнчив тему iз задом. «Мий чашку та джезву», - каже вiн менi.
Тут добре. Затишно. Грає притишена музика, ледь чутний голос щось муркоче, начебто хтось обережно йде килимом у вовняних шкарпетках, це Олег Мiтяєв, вiн знову наспiвує про лiто, батько ладен слухати його все своє життя, музика настiльки тиха, що я навiть не можу збагнути, звiдки вона лунає. Я терпiти не можу бардiвської творчостi, хоча Мiтяєва деякi барди не визнають за свого. Для мене вiн - бард, типова авторська пiсня. Гiтара жовта, «как здорово, что все мы тут сегодня собрались». Iнша маячня. «Солнышко лесное». А, хай тобi, вiдверто кажучи. Але голос Мiтяєва пасує оселi батька, та й самому батьковi. У батька дуже затишно, вiн дуже комфортна людина, вiн умiє слухати, в розмовi не вiдволiкається, вiн ладен слухати тебе до ранку. Єдине що, iнколи вiн тебе зовсiм не чує, незрозумiло, про що вiн думає чи мрiє, його погляд вiдсутнiй, це може помiтити тiльки той, хто добре знає батька, рештi вiн завжди здаватиметься уважним. «Ти можеш зробити менi
ще одну послугу?», - раптово питає батько. Вiн вириває мене з обiймiв думок про нього. «Залюбки, - вiдповiдаю я. - Ще одна кава, i я повнiстю твiй».
Батько нервово посмiхається. «Бачиш, у мене є один студент. Талановита дитина, майже - генiй. Вiн зараз вовтузиться iз власною постановкою Овода. Його i грає. Йому потрiбна музика, вiн не хоче використовувати вiдомої, волiє, аби звучало щось нове. Може ти б мiг йому щось написати чи вiдмовити вiд нової музики, може, порадиш щось доречне?» «Написати». Пiзнаю свого батька, я так розумiю, що вiн уже обiцяв цьому невiдомому менi блазневi дармову допомогу. Ох. Так iз ним завжди. Треба знати батька. У нього всi - генiї. Вiн сам не зважає на грошi (втiм, вiд грошей матерi нiколи не вiдмовляється) i не любить, коли хтось на них зважає. «Звiсно, що задурно, так?», - виривається в мене. «Я тобi заплачу», - каже батько i пильно дивиться менi у вiчi. «Не варто», - кажу я. «То ти допоможеш?» «I на коли це треба?» «Цього тижня, ось його телефон. Єдине, прошу тебе не казати йому, що ти - мiй син». «А хто ж я?» «Ти - композитор. Мiй знайомий композитор. Це важко?» Та нi, це не важко. Себто - так, це - важко. Але яке це має значення? «Я вiддячу». Батько знову замикається в собi. «То я пiшов?» - «Бувай».
Жив юний генiй неподалiк вiд батька. У пiд'їздi не було свiтла (а навiщо - питається, коли є запилене вiкно, запиленого вiкна має вистачати для освiтлення), сходи повищерблювано, треба пильнувати, а то впадеш на бридку пiдлогу. Лiфт - також непоганий. У ньому було чимало написiв та малюнкiв, я їх iз задоволенням роздивлявся. Були слова, напевне, майбутнього соцiолога:»Ви любите свiй будинок?» Далi йшла дискусiя - рiзним чорнилом та подряпинами, хтось любив, хтось - нi, ще хтось матюкав i тих, i iнших. Та над усе мене вразило зображення голої жiнки в усiх деталях. На найпiкантнiшому мiсцi малюнка якийсь мiсцевий манiяк зробив дiрочку та запхав туди «бичка». Понад малюнком виднiлося повчання:»Якщо хочеш небо мати, то навчи свiй член лiтати». Оптимiстично. Цiлком справедливо зауважено, й не посперечаєшся.
Дверi менi вiдчинили не вiдразу. На запитання «Хто там?» я вiдповiв::»Композитор». Пiсля цiєї вiдповiдi я почував себе Троцьким чи професором Плейшнером, котрi зайшли на конспiративну квартиру, тому тихо хихикнув. Але хлопець, що вiдчинив менi дверi, був людиною серйозною, чи просто з п'ятками ввiйшов у роль Овода. «Що смiшного? - пошепки поцiкавився вiн. - Зачiска? - поправив коротке, стильно вкладене, свiтле волосся. - Я щойно встав, не причесався». Борони Боже вiд дурних пояснень. Не розумiю людей, котрi кидаються все пояснювати, мабуть, тому, що сам - саме такий. «Нi, зачiска у вас - чудова. Менi стало смiшно зi слова «композитор», наче я прийшов у таємне помешкання, розумiєте?» «А ви не композитор?», - полохливо спитав мене генiй. «Композитор, композитор, - заспокоїв його я. - Але це - смiшно, чи не так?» «Як на мене, абсолютно нормальна професiя. Заходьте». Ясно. З почуттям гумору тут проблеми. Утiм, нехай, я ж не фельєтонiст, та й вiн не сатирик.