Несподiвано виявилося, що квартира у генiя сцени була велика. Розмiри холу приголомшували, в ньому я побачив рояль, чорний на мiцних нiжках, весь у бронзових вiзерункових прикрасах, витвiр мистецтва, а не музичний iнструмент. «Моя мати була вiдомою балериною. Може, чули, її звали Майя Вронська?» «Щось таке чув», - кажу я пановi Вронському. Звучне в цього Овода iм'я. «Дмитро Вронський». Як тут не стати Оводом? «Ви ж, мабуть, також чули, що вiдомих балерин цiнували в партiйних колах, тож менi дiсталася така квартира». Знову вiн дає пояснення. «Себто квартира дiсталася мамi, а менi залишилася у спадок вiд неї, мама померла. Рак легенiв. Вона постiйно курила, щоб не гладшати».
Я вирiшив помовчати, я так висловлював спiвчуття. «Вам нiяково?
Ви не могли цього знати. Знаєте, що я продовжував робити, коли
вiдчув, що вона померла? Ви це знаєте?» Нi, я цього не знав.
«Я грав у карти, з двома сусiдськими дiтьми, в «п'яничку».
На грошi. Потiм їх розiбрали матерi, а я все грав сам iз собою.
Це - аби не думати: ось я й залишився сам один. Менi потрiбно
було вчиняти механiчнi дiї, розумiєте?» Я не те, щоб
зрозумiв, але намагався. «А хто виграв?» «Що?» «То
хто виграв тодi у «п'яничку»?» «Вiдверто кажучи, не
пам'ятаю, я був приголомшений. До вас менi нiхто не ставив такого
запитання». Спокiйний такий Овiд. Вiн не був здивованим iз мого
цинiзму, але я сам був збентеженим своїми словами.
«То проходьте, може, кави?» А вiн гостинний. Вiд кави я
не вiдмовляюся нiколи. На його кухнi, великiй та свiтлiй, могли вжитися
не те що двi, а й три господинi. Я вiдчув нотки знайомого запаху.
«Це - кориця?» Вiн почервонiв, точнiше, став рожевим.
Я подумав, що вiн легко червонiє, в нього була прозора, нiжна шкiра, наче в юнки. «Так… це… це мати любила додавати… у бiсквiти». Чудове пояснення, балерина, яка обожнювала пекти бiсквiти. Цiлими днями вона їла бiсквiти й курила, щоб не гладшати.
Я хотiв сказати про батька, що мiй батько додає корицi в мелену каву. Та вчасно згадав, що вiн це може знати, а батько просив, щоб вiн не дiзнався про те, що я син свого батька. Боже мiй, як усе заплутано. «Вам це щось нагадало?» «Та нi. Просто люблю корицю». Менi здається, що вiн менi не повiрив. «А звiдки ви знаєте Олега… пана Олега?» Чого це вiн? Нiяковiє. Та мiй батько постiйно з кимось займається додатково, нiчого дивного тут немає, так повелося з часiв мого дитинства. Батько та його додатковi заняття, талановитi студенти, суперечки з мамою, бо вiн не брав грошей. Так влаштовано батька, йому цiкавiше вовтузитися з талановитими студентами, нiж iз нами - мною, братом, мамою. «Я колись вiдповiдав за музичне оформлення вистави», - натомiсть кажу я. Галя мене навчила вправно брехати, я завжди знав, що вона навчить мене чогось корисного. Дякую, Галю. Отже, вiн схильний до пояснень, я даватиму йому всi необхiднi пояснення. Хлопець знову поправив бездоганну зачiску. Нервується. Цiкаво, чому? Вiн порядкував бiля кави.
«Ви хочете грати Овода?», - спитав я, бо повинен був
щось спитати, мовчання в повiтрi накопичувалось, я вiдчував його загрозливий подих. Мовчання корисне лише мiж знайомими, близькими людьми, якщо мовчати з незнайомцями, нi до чого приємного це не призведе, а менi з ним працювати, з генiєм. Вiн, до речi, привабливий. Цей юнак. Рокiв максимум 25, не бiльше. Прозорi очi, бiльше сiрi, нiж блакитнi. Тонкi риси обличчя, взагалi все тонке, його талiї може позаздрити будь-яка прима-балерина Оперного. Свiтле тонке волосся стримить пiр'ям, скуйовджене, але це - стильний безлад, дорого, мабуть, генiй вiддав за те, щоб перукар саме так скуйовдив йому кучму. А ще в нього сяє шкiра, наче випромiнює здоров'я. Цiкаво, а як… «Я - Мiтя». «Дуже приємно, - вiдгукнувся я, як у лихоманцi силкуючись придумати, як менi представитися. - Лесь». Дуже поширене iм'я, якщо навiть вiн знає, що сина режисера звуть Лесем, аж нiяк не обов'язково, що ми з тим Лесем - одне й те саме. Тобто, якраз так i виходить, але на менi цього не написано.
Горнятко з бiлої порцеляни в простi блакитнi квiточки. Кава парує. Я вдихаю п'янкi важкуватi пахощi та грiю свого носа. «Може, перейдемо на «ти»?», - пропоную Мiтi. Вiн надто тихий, майже непомiтний, тiльки руки, його нервовi руки, не можуть знайти собi спокою (а очi наче сплять). Вiн перебрав майже всi предмети на столi. Зараз узяв два кавових зерна i крутить їх, ганяє пальцями. «Перейдiмо». Вiн погодився вiдразу i без переходу почав знайомити мене з власним баченням своєї ролi. «Хочу уникнути порiвнянь, - сказав вiн. - Хочу створити образ, що його впiзнаватимуть без слiв». Я зауважив, що, коли вистава називається «Овiд», то люди й сподiваються побачити Овода, не Мавку ж укупi з Лукашем, тому, обов'язково, впiзнають його, слiв не потребуючи.
Правда, тут я дещо згадав. I вiдразу розпочав свою розповiдь, щоб розворушити Овода. Я згадав, як поспiшав до Оперного театру на виставу «Наталка Полтавка» - незадоволена моєю поведiнкою Галина (це моя колишня дiвчина) сидiла в залi. Коли я з'явився, дiйство вже розпочалося, Галя трохи сичала, актори спiвали, я проймався чарiвною музикою, не звертаючи уваги на сичання, i дивом дивувався з того, що головну героїню називали Оксаною. Мозок мiй запрацював, заворушився, як на колiщатах, невже Наталку звали Оксаною, а я цього не пам'ятаю? Вона - Оксана, а прiзвисько в неї - Полтавка? Але показано чомусь не Полтаву, до того ж, якщо це Полтава, то, як для Полтави, тут забагато туркiв. I лише коли до героїнi прийшов герой i вони заспiвали вiдому доленосну «Здрастуй, друже мiй прекрасний», я второпав, що дивлюся оперу «Запорожець за Дунаєм», людина я - невитримана, тому цьому впiзнаванню активно зрадiв. «Мало не турнули з партеру», - закiнчив я свою розповiдь.
«Вам, я бачу, не смiшно?» «Нi, менi не смiшно», - сказав вiн. «А має бути смiшно», - з дитячою образою та вiслюковою впертiстю промовив я до нього. «Що ж тут смiшного?
Ви ж композитор, то й як же ви з двох рядкiв не збагнули, що ви слухаєте?» «Ну, саме це й є найсмiшнiшим». Раптом вiн засмiявся. Отакої. Я вже i сподiватися на успiх припинив, намагаючись
його чимось побавити. Але смiх перейшов у ридання. «Усе буде добре», - вичавив я з себе, я нiколи не вмiв поводитися з дiвчатами, котрi починали рюмсати, а що робити в таких випадках iз парубками, я й гадки не мав.
Вiн вiдмахнувся. «Усе добре. Не зважай, я трохи нервовий».
Я й не зважав.
«Я сподiваюся, що зрозумiв тебе, тепер менi слiд посидiти вдома,
замислитись, придумати декiлька варiантiв, а потiм я тобi зателефоную,
так пiдiйде?», - питаю в Мiтi, вiн уже давно припинив плакати,
наче й не починав, заглибився в пояснення образу Овода. Вiн тямущий.
Не кожна людина розумiє, що говорити композиторовi, щоб вiн зрозумiв вас. А Мiтя все робив правильно, розповiдав, який в Овода буде голос, яка в нього буде хода, яких вiдтiнкiв його думки, ставлення до рiзних людей, якого кольору його почуття до Джеми. «Я дрiбною скабкою в тобi оселюсь, в твоїм серцi, не виженеш вмить». «Це вiршi? Чиї?» «Вiршi, так. Вибачте». Вiн дуже дивний, чи то сам дивний, чи то дивна його поведiнка. Менi стало цiкаво, в головi почала вимальовуватися музична тема. Мiтя вглядається в моє обличчя, наче збирається запам'ятати мене назавжди. «Щось негаразд?», - питаю. Виявляється, що все гаразд, просто в моєму носi застрягла кавова гуща. «У мене таке буває. Я вiддаю перевагу запаховi над смаком». Вiн пiдходить до пiдвiсної шафи й витягає ватнi тампони для носа. «Ось». Я помiчаю у шафцi музичний диск. Менi здається, що це - диск Мiтяєва, Мiтя перехоплює мiй погляд i зачиняє дверцi. «Тобi треба прочистити носа», - без потреби гучно каже вiн, пiдштовхуючи мене у напрямку ванної кiмнати.
«Я чекатиму на твiй дзвiнок», - каже вiн, ми прощаємося. «Незабаром зателефоную, - обiцяю я. - Приємно було спiлкуватися», - додаю дуже чемним голосом. Мама давно менi поставила голос. Поставила на чемнiсть, увiчливiсть та розумiння. Тому мене завжди вiдпускають у вiдпустку та вважають приємним зусiбiч чоловiком. Вiн приязно посмiхається. Чому ж у нього такi полохливi очi, наче за ними хтось женеться. «Хто женеться за твоїми очима?», - несподiвано для самого себе питаю я. «Тобi здалося», - каже вiн, але не зачиняє дверей. Стоїть у дверях примарою. Я не став чекати на лiфт, хоча менi кортiло ще раз подивитися на еротичний малюнок, пiшов сходами. Я вiдчував на собi його цупкий погляд. Вiн дивився так, наче сподiвався, що я озирнуся. Але менi чомусь зовсiм не хотiлося зустрiчатися з його прозорими очима, котрi весь час вiд когось тiкали. «Нас не догонят, нас не догонят».
IX
Для мене iснують тiльки прямi рейси. У мене викривлене життя, тому рейси мають бути прямими. Щось має бути прямим, чи не так? «Що ти тут робиш?», - спитав мене Мiхал. Не можу сказати, що дуже ввiчливо спитав, утiм, чого ще чекати, якщо ми погано розлучилися. Це моя особливiсть: дiймати людей та погано розлучатися. Не уявляю собi, як людям вдається зберегти цивiлiзованi стосунки, як їм не нудно з цього. «Ти кидала жереб? Як завжди, так? Ти кидала жереб». Мiхал чудово розумiє росiйську та українську мови, але розмовляє англiйською.
IX
Для мене iснують тiльки прямi рейси. У мене викривлене життя, тому рейси мають бути прямими. Щось має бути прямим, чи не так? «Що ти тут робиш?», - спитав мене Мiхал. Не можу сказати, що дуже ввiчливо спитав, утiм, чого ще чекати, якщо ми погано розлучилися. Це моя особливiсть: дiймати людей та погано розлучатися. Не уявляю собi, як людям вдається зберегти цивiлiзованi стосунки, як їм не нудно з цього. «Ти кидала жереб? Як завжди, так? Ти кидала жереб». Мiхал чудово розумiє росiйську та українську мови, але розмовляє англiйською.
Я справдi кидала жереб. До України не було прямого рейсу, ще чого, летiти Люфтґанзою через Франкфурт, тут можна до ворожок не йти, або вони багаж забудуть, або вiдправлять його десь-iнде, нагодують якоюсь гидотою чи ще щось. Тому я мала визначитися на мiсцi. Або - Прага, або - Берлiн. У деяких людей не буває такого вишуканого вибору. А деякi не здатнi на такий вибiр. Важко вириватися туди, де тебе нiхто та нiщо не чекає. Для мене простiше саме так. Коли нiхто та нiщо.
Ми сидiли з Мiхалом у кав'ярнi «Блакитний кий». Менi посмiхалися дiвчата офiцiантки, їхнi погляди нишпорили моїми грудьми, дарма що я сидiла з чоловiком, вони були переконанi, що я належу до рожевого свiту. Бо це було специфiчне мiсце. «Якого дiдька
ми зустрiчатимемося в цьому мiсцi? Я ж не помилилася щодо його спрямованостi?» Мiхал зареготав уголос, я вiдсторонила слухавку вiд вуха. «А яка тобi рiзниця?» «Ти знаєш моє ставлення до сексуальних меншин». «Воно - некоректне, погане, ганебне, не європейське. Чи не через це ставлення тебе поперли з Ради Європи, люба? Як
ти туди потрапила з такими фашистськими принципами - не доберу,
може, розповiси пiд «пiїсяшку» абсенту?» Улюблене
слово Мiхала «пiїсяшка», це 50-грамова чарка, звiсно,
що вона має бути сповнена абсенту. Прага й Абсент. Абсент i Мiхал. Мiхал i Прага. Усе це мало для мене майже синонiмiчне значення.
Казкова Прага. Це так банально звучить - казкова Прага, але вона все одно - казкова. Мiсто м'якого джазу, натовпiв молодi в костелах, галасливих купок нiмецьких та iталiйських туристiв у шинках i кав'ярнях. Бехеровка та абсент. Пиво, яке тобi пропонують на снiданок у кожному бiльш менш пристойному готелi. Прага, що причаровує запахом волi. Дихай, дихай цим вiльним повiтрям, дивися на темну воду, коли мандруєш маленьким джазовим суденцем, вiдпочивай та зiзнавайся в любовi до цього мiста, але пильнуй, коли йдеш мiстком, вивчаючи когось шаленими поцiлунками, тому що кишеньковi крадiї тут напрочуд управнi i здатнi з ходи впiзнавати iноземцiв.
Про мої взаємини iз представниками сексуальних меншин розповiдати не хотiлося анiтрохи. Ще й кому? Мiхаловi. Мiхал пробував i жiнок, i чоловiкiв, вiддав першiсть останнiм, у нього є досвiд, вiн лiпше знає, про що говорить. Моя неприязнь до геїв - це було щось пiдсвiдоме. Одне я знала твердо. Вони - мої конкуренти. У свiтi забагато жiнок, є певна частина гарних, усiм вiдомо, що жiнок бiльше, нiж чоловiкiв, тому гiдних чоловiкiв не вистачає. Та що там, навiть негiдних i то не вистачає. Про це треба писати, а не про екологiчнi катастрофи, заборону полювати на ведмедикiв коал чи прикре становище повiй зi Схiдної Європи тощо. Чоловiкiв обмаль, а тут ще цi, зваблюють їх своїми вузькими анусами.
Я прекрасно розумiюся на природi гомосексуалiзму. Заднiй прохiд вужчий, анiж жiноча вагiна. Це загострює вiдчуття та задоволення, до того ж жiнки переважно проти анального сексу. Iз цим неможливо боротися, бо всупереч природi не попреш. Можна змiцнювати м'язи, вдосконалювати технiку, просити хiрургiв про втручання, але докорiнно цього не змiнити. Слабкi жiнки перебувають у постiйний боротьбi. Чого тiльки не доводиться робити, аби здихатися супротивниць, а тут ще й супротивники. Їх ще бракувало. Чорта зо два я дiлитимуся своїми думками з Мiхалом (досить i того, що вiн знає про моє ставлення до геїв), особливо тепер, коли менi потрiбнi його увага, допомога та спiвчуття.
«То яка робота тобi потрiбна?» Мiхал уже насолоджувався насиченою зеленню абсенту. «Щось пов'язане з iнформацiєю». «Гаразд. Знаєш, де зазвичай влаштовуються вашi?» «Якi нашi?» «Себто українцi. Обслугою в готелях чи на будiвництвi, звiсно, якщо не займаються рекетом або проституцiєю. До речi, ваш гуцульський рекетський десант дiйняв нашу полiцiю. В тебе є вiза?» Цього разу вiзи я не мала, i Мiхаловi чудово було вiдомо про це. «Я знаю людей, котрi допоможуть, тобi ж не звикати перепихуватися iз дипломатами, люба? Одним бiльше - що це змiнить у твоєму свiтосприйняттi?» Мiхал мене принижував умисно. Вiн знав, що в цьому мiстi менi бiльше нема до кого звернутися, але хiба це мене коли небудь зупиняло?
Високий i кароокий, вiчний Мiхал зi стильною борiдкою та вусиками.
Через це вiдразу не видно, якi суворi, хижi в нього губи. Мiхал говорить високим голосом, трохи зависоким для чоловiка такої мужньої зовнiшностi, але це не тому, що належить до сексуальних меншин (а вiн, безперечно, належить, так). Високi голоси притаманнi чеським чоловiкам, чеськi жiнки, натомiсть, мають хрипкiшi та приглушенiшi голоси. Чоловiки ж говорять зависоко через клiмат. Мiхал завжди акуратно вдягнений, у костюмi-трiйцi. Цiкаво, а спить вiн у «пiжамi-трiйцi»?
«Вони, тобто твої землi, по готелях, перуть, прасують чужу бiлизну, переважно - нiмцiв, а чим ти така особлива, що хочеш працювати в царинi iнформацiйних технологiй?» Грошi в мене є, тому я замовляю собi фарширований перець та бочкове пиво. «Не наважуєшся пити зi мною абсент? Чому, люба, тобi ж нiчого не загрожує». Мiхал сьогоднi цiлковито втiшений собою та своєю тактовною поведiнкою. Вiн оплачує наш рахунок повнiстю. «Менi треба
йти, ось тобi адреса. Не знаю, що там i як, спробуй. Зателефонуй менi
через день-другий, буде вечiрка, тобi має сподобатися». Вiн
iде. Збiг час Мiхала, надiйшла година абсенту. Я не пам'ятаю, як
опиняюсь у гуртожитку Центрального Європейського Унiверситету.
Але прокинулася я одна. Як сюди потрапила, хто i за якi грошi мене сюди довiз - нiчого не пам'ятаю. В мене є заклик iз цього приводу. Дiти, не жартуйте з абсентом - такою буде моя порада. У ваннiй кiмнатi на змiйовику висiли випранi чиєюсь турботливою рукою мої трусики та бюстгальтери кольору стиглої кримської вишнi, суцiльне мереживо. Про себе я завважила, що нiяковiти за бiлизну менi не доведеться. Неймовiрна краса. Правильно говорила моя бабуся: завжди одягайся так, якби ти розраховувала на пристрасний секс. Вона з'явилася зненацька. Худа, чорнява, мала. «Мене звуть Тiна, я тут прибираю, це випало з вашої кишенi». Протягує менi паперовий клаптик. «Христина?», - уточнюю я, почувши стрийський акцент. «Ага». Вона колупається сiрником у зубах. «Це ти випрала?», - питаю я та вказую на бiлизну. «Хтозна», - каже вона i зникає за дверима. «Чекай». Проте вона не повернулась.
«Безглуздя якесь, - зауважую я сама до себе. - Якесь безглуздя». В моїх руках - зiм'ятий папiрець. Я згадую,
що це залишив менi Мiхал. Мої руки вологi, чорнило розтеклося
на бiлому паперi, папiрець схожий на обличчя, з якого тече фарба,
обличчя бiлої жiнки пiд дощем. Декiлька цифр та iнiцiали «П. В.» Якась пiдстава вiд Мiхала. Але що менi втрачати? От якби матерiалiзувалася Сюзет Нiколь з усiма своїми зв'язками. Гей, Нiколь, твоя знайома схiдноєвропейська дiвчинка розгубилася i чекає на твою допомогу. Та де там. Нiколь сидить у кав'ярнi, в центрi Парижа, годує голубiв та їсть чорний шоколад iз помаранчевими цукатами. З нею поруч - її подруга, яку вона вважає потворнiшою
за себе, чи коханець, що його вона завела, дотримуючись цьогорiчної моди на брюнетiв-iнтелектуалiв. «Як там Марiєт?», - питаюся в неї. Вона вдає, що бачить мене вперше. Вiдоме паризьке спiвчуття. Побачимо, яке спiвчуття празьке.
«Iз ким я розмовляю?» Добре, що тут є телефон. Прямо в
номерi, якщо цю маленьку кiмнатку можна назвати номером. «Це я
вас хочу спитати, з ким я розмовляю?» Розмова виходить такою
дурною, як я й думала. «Перепрошую, ви знаєте Мiхала?»
На тому кiнцi смiється чоловiк. «Звiсно. Ще я знаю Марека,
Янека та Мiлоша, ви не повiрите, двох Чеславiв, а також трьох Петрикiв, уявляєте собi, яке в мене широке коло знайомств?» Доля подарувала менi жартiвника. Дякую, доле. «Я розмовляю з П. В.?» «Цiкавий пiдхiд, - схвалює мене голос. - Так мене називають уперше, ви самi дотумкали, чи вам хтось пiдказав?» «Пiдказав. Мiхал». Сьогоднi я напрочуд чесна, але вiн цього не цiнує.
Менi болить голова. «Наша пiсня гарна, нова. Дiвчино, вже було набагато краще, а ви знову своєї». «Ви маєте знати Мiхала, вiн дав менi ваш телефон, це ваш телефон?» «Це телефон
П. В. Який iз себе ваш Мiхал, та й ви в бiса хто така i чого вам треба?» «Ви П. В.?» «Так, я - П. В. Тепер я заслужив на вашу вiдвертiсть?» «Мiхал - цей мiй приятель. Високий хлопець iз борiдкою. Я - iноземна журналiстка, Мiхал сказав, що ви зможете допомогти з вiзою та роботою». «Тобто вiн отак i сказав, так? Iноземна журналiстка, нiчого собi. Справжня?
Це ж треба. I з якої ж ви країни, шановна?» «Не скажу». «Зрозумiло. Рiдна мати моя, ти ночей не доспала, так?» Ти бач, П. В. знає вiршi про рушник. «Сподiваюся, що розмовляю не з Карелом Готтом». «Ти - смiшна. Кумедне таке дiвчисько. Добре, я так розумiю, що вгадав. Приходь, поглянемо на тебе, може щось зможу зробити». «Куди приходити?»