Марина МЕДНІКОВА ТЮ!
Роман-фрістайл з елементами аерофотозйомки
ПРЕПРОЛОГ
Руба-руба-руба-рай,
Руба-руба-рай
(З пісні слова не викинеш)
І наснилося Занадтому. Він - Президент. Мчить Хрещатиком кортеж. Крутенько. Круто. Крутіссімо. Броньовані лімузини валкою, пообіч спецрокери на спецмотоциклах.
Клином-свинею. Ревуть, як воли. Хоч їхні ясла повні. Над вулицею гучномовець виголошує гучно останні вісті: «З-за бугра передають. Так здійснюються мрії. Мультимільйонер Лазарус Лонґ нарешті вирішив усі свої проблеми. Він купив у Середземному морі острів і заснував там свою імперію.
Обрав тисячу щасливчиків зі світу - це буде населення.
Призначив трьох міністрів. Це буде - влада. Звичайно, не верховна, бо чого було город городити. Верховна - він. Досі не повідомляється, у якому ранзі. Відомо напевно лише, що від звання суперґенераліссімуса Лонґ рішуче відмовився.
Далі буде».
Аж відчув Занадтий холодний протяг біля серця. Роззирнувся і остовпів. Бачить: уся обслуга всілася в броньовані членовози з тонованими шибками, а він трюхикає останнім, на якомусь мопеді. Соб-цабе.
Тут і усі цилюрники, куафери, опричники, референти, помічники, помічники помічників і помічники помічників помічників побачили його і тицьнули на нього пальцем: «ТЮ!».
ПРОЛОГ
Над Трапезундом - жодної хмаринки. Пахощі моря, густі, схожі на гіркувато-чорнобривцеві, будять у клітинах прадавні спогади про спільну колиску всього живого, оте неосяжне лоно всесвітнього океану, що в ньому маленькими слимачками білка ширяли колись наші предки по батьківській і по материнській лініях. Разом з гекатоннами інших слимачків, не нам знати для чого вживлених хвостатими, сторукими, стоокими, хмароподібними, телепатичними і телекінезійними прибульцями у цей величезний ставок на одній з провінційних планет майже забутої Богом Сонячної системи.
А було це так.
- П’ять, чотири, три, два, один, пуск! Завдання виконане, пане Головний Прибульцю!
- А ви з якої пробірки взяли біологічний матеріал, пане прибульцю-операторе?
- З отієї, поміченої червоною ниточкою, вашамость.
- Ой-ой-ой, ґвалт, держіть мене іззаду, бо я візьму і вп###аду. Тра’ було брати пробірку з зеленою ниточкою.
Там досконале, елітне, сортове людське насіння. Красені і красуні. Якість, що викликає довіру, два в одному - навіщо платити більше. А в пробірку з червоною ниточкою лаборанти злили негодящі гени після обробки маси в центрифузі. Відчуйте різницю. Зупиніть негайно процес! Припиніть негайно еволюцію! Ми ж не концтабір для себе готуємо, а райські к###ущі. Ось-ось, за якихось кілька сотень світлових років Всесвітній Розум через макрокатастрофу потребуватиме притулку у Всесвіті. І що з вашої ласки він знайде на Землі? Хомо сапієнс! Ви розумієте, що наброїли!
- Гал###у-бал###у, а свині в ріпі! - пробуркотів прибульський лайдак-оператор, меланхолійно спостерігаючи із Всесвіту, як, живопихом втрапивши у ласкаво-зеленкуваті хвилі, прагітлери, прабетховени, прагомери, прарафаелі, пражириновські, праярославимудрі, прамакедонські, праленіни, пра-всі-ми спритно заходилися ділитися, множитися, переробляти сонячну енерґію на енерґію м’язів, видаляти шлаки, позбуватися зябер і хвостів, обростати шерстю, ставати на задні кінцівки, винаходити для своїх нагальних потреб атомну бомбу, стільниковий зв’язок, інтернет і клонування…
Оператор знехотя переконувався у фундаментальному законі буття: начальство, як той вуйко Петро, завжди має рацію*. Не світили на хибно засіяній ним Землі райські кущі. Втім, що зроблено, те зроблено. Маємо те, що маємо.
* - Ви маєте рацію, куме.
- Ні, рацію має кум Петро, а я маю кулемета
- На часі другий дзвінок, - оператор глянув на дзиґарика в хмароподібній лапі, що відлічував миттєвості безвіку, і натиснув кнопку-зірку на чорному нічному табло.
- Комета Хейла-Боппа, на прозвисько Бетлехемська звізда. Дубль другий.
- Пішла, - доповів байдужий електронний голос, і - бебех - на чорному нічному оксамиті земного неба засвітилася вишукана красуня-комета, розправляючи мільйоннокілометровий пишний хвіст, струшуючи тисячокілометровою пишною зачіскою з космічного газу і паруючої криги навколо сліпучого стрімкого ядра.
РЕКЛАМНА ПАВЗА № 1
Динозаври жили на планеті шістдесят п’ять мільйонів років тому.
А наші зуби збережуться так довго?
День за днем, ніч за ніччю, мільйон років за мільйоном, ось уже й знову весна. І до контори сільради за адресою:
Всесвіт, Сонячна система, Земля, Европа, Україна, Київщина, село Тихі Води, вулиця Леніна, - зайшов Душман.
- Розумієте, е-е-е, - Михайло Чингачук затнувся, потягнув до себе папірці, аби зазирнути на предмет ім’я та побатькові несподіваного прохача.
- Називай мене, як звик.
- Я при ісполнєнії. Розумієте, Душмане Батьковичу, - все ще офіційно сказав Чингачук, - я бачив ваші документи. Все гаразд. Ваша фірма зареєстрована у встановленому порядку.
Але… Дозволу на оренду приміщення робітничої їдальні я вам не дам.
«В натурє, етот казьол добазаріцца. Скільки він хоче?», - подумав Душман.
Душман останнім часом дуже розвинувся, і всередині, і зовні. Цяцькована пальмами шовкова сорочка, бурякові штани з вилиском, золочені підбори і вузькі носаки індіанських мокасинів, крислатий ковбойський капелюх, доповнений жильоткою, робили його схожим на соліста циганського ансамблю пісні й танцю. Незмінними у тиховодського зайди залишилася хіба чорна жорстка кучма на голові, проте зараз вимита хеденшолдерсом і напахчена олдспейсом, а ще чорні пекучі чи азійські, чи циганські, втім, може й південнохохляцькі очі. Своїм прикидом Душман тішився. Вважав: людина повинна вбиратися за одним принципом, - як стоїть. Голодранець знай своє місце і не вийожуйся, кухвайка - твоя стеля. Заведеш собі пару котлет із зелених, нарубаєш «капусти», - тоді гуляй. Два дончики й да молоді, й обидва брунети! Душманова кухвайка залишилася у далекому совітському минулому, коли він, Душман, був ніхто, ніщо і звати його було ніяк. А зараз він став уповні бізнесмен і вбирався по-бізнесменському.
- Послухай, Міша, у твоїй столовій, по жизні, нужду не справиш, заламаєт. А я з неї канфетку зроблю. За місяць.
Прикинь, да. Вона стоїть на трасі, в гайку. Я екскременти поубіраю, що од твоїх рабочих. Прикид кабаковий куплений уже, з Польщі їде. Цвєтуйочкі, білі столи, фонтан, блін, с золотими рибками, пальма у верейці, мангал для ішаків з тьолками. В натурє, Міш, не прикалуйся. У мене ніц нєма часу.
- А куди я робітників подіну? Що мені за це у райкомі, чи пак, в адміністрації скажуть?
- Нє понял. Твоїм рабочім не пофіґу, де іспражняться?
Переведи їх на посьолок, флаг їм у руки і барабан на шию. І ще, слухай сюди. Скоро у Терешка з райдержадміністрації ювілей. Я вам такой макдональдс видам, полний атас. Тобі за це адміністрація пам’ятник поставить. На коні з шаблєю і в шляпє с пєром.
- Перо мені, Душманчику, в гепу вставлять, як я без інтересу для села тебе сюди пущу.
- Ти що, по радіо чув, що без інтересу? Так то «Голос Америки», мабуть, говорив, а вони все брешуть. Диви сюди.
Душман неквапом поліз у темно-зелений, під крокодила, дипломат, запорпався в ньому, нарешті знайшов. Ручку: посередині у прозорому балончику плавала дівочка з гіпертрофованими персами, ледь прикритими бікіні. Душман повернув ручку догори пером-кулькою, з феї бікіні змило. Інтересна така штучка. Отак, раз-два, ти диви. Душман спостерігав за сільською головою. Міша розпустив ще нижче краватку, ковтнув слину, борлак здвигнувся вгору-вниз. Раздва, гола дівка одяглася, це Душман написав нею на папірці цифру, присунув ближче до голови сільради. Той байдуже подивився, одсунув назад Душманові. Душман поміркував, виправив щось у папірці. Чингачук мовчки підтягнув до себе його папери, помилувався написаним, раз-два, дівка роздяглася, намірився поставити резолюцію.
- Треба вписати, як називатиметься твій ресторан.
- Вписуй. «Расслабон», або державною мовою - «Розслабон». Душман, по жизні, закони поважає.
- Ти що! Дах зірвало?! Біля контори, в центрі села. Під моїми вікнами. «Розслабон»?! Я думав, ти серйозна людина… Душманом ти був, Душманом і зостався. Назвав би, як усі, по-простому, «Алькор», «Альдебаран», «Аладдін». Чи по імені, якщо воно в тебе взагалі є. А то…
- По імені? Добре, давай напишемо: «Роз Слабон». Пояснюю, така назва може зацікавити іностранних інвесторів.
Уявляєш, «Роз Слабон» - спільне прєдпріятіє общєствєнного пітанія села Тихі Води, Україна-Ізраїль. Почесний голова правління без права підпису Михаїл Чингачук. Я тобі за ідею, крім обіцяного, випишу преміальні. Штуку в гривнях, з першого прибутку.
- Желіпало ти, Душмане.
- Про штуку збрехав, - легко погодився Душман, - а півштуки матимеш.
- Ет, жалю по кисілю!
Чингачук наклав резолюцію. Тоді тицьнув зім’ятого папірця з цифрами хабара у попільницю, чиркнув запальничкою. Обидва тямили правила бізнесової поведінки.
- Тримай, твоя, - Душман простягнув ручку з цицькатою дівкою начальству. - Це Джеральдін.
За скількись місяців по тому тиховодською вулицею зосереджено бігла собака. Українською собака мав бігти в чоловічому роді, але сказати «біг» на цю собачу молодицю з товстенькими боками і гребінцем набубнявілих уже смочків під черевом не примусить жодна граматика. Чорнява, з жовтуватими підпалинами і білими «шкарпетками» Жулька дуже поспішала, у неї був свій клопіт, і він потужно гнав до мети. Ґвалт, істерика, кінець світу - на вулицю вихопилася біла курка з плямою від зеленки на спині і голою, червоною, як у павіана, вилинялою гузкою. Про павіана Жулька не знала, але її сильне естетичне відчуття спонукало зверхньо обійти дурнувату курку, що репетувала на весь куток про невдячну бабу Федору, яка не дала, стара грипа, гарно погрестися на щойно висіяному городі. «З таким гузном і з таким голосом тра’ сидіти під сортиром і кричати «зайнято», - осудливо подумала Жулька, яка з деякого часу більше полюбляла, коли її називали Джульєтою.
«Яка ж вона Жулька, це ж красуня, - задивилася у вівторок на тому тижні на Жульку дачниця, яка забирала у баби Параски молоко, - такий вишуканий аристократичний писок, такі крислаті породні вуха. Справжня Джульєта». Спогад був з приємних, бо дачниця хлюпнула молока з своєї трилітрової банки в Жульчину люмінієву миску, і малі Рексовичі, що позгортувалися тугими солодкими п’ястучками всередині Жульки, досхочу нацмулилися молока, ще з правдивою жирністю. Баба Параска таку акцію не засудила, але й не схвалила, бо паші ще до ладу немає, Лиска доїться так собі, якраз ще й собаку молоком поїти. «Вона беременна, їй треба», - сказала добра хрещена і ще раз долила в спорожнілу миску з банки. Обважніла від молока Джульєта вдячно засміялася до дачниці - приязно зморщила носа, засвічуючи на разі дружні білі ікла і рохкаючи від повноти почуттів, потупцяла за пришабєтку*, де розляглася на купі торішньої соломи під ще прохолодним весняним сонцем.
Рексовичі потроху ворушилися і випиналися то тут, то там малими ґулями на маминому череві. Джульєта облизувала від вуха до вуха свій аристократичний писок, ворушила справді видатними за розмахом крислатими вухами, з приємністю розмірковувала: Джульєта - це гарно, Джульєта - це вишукано, Джульєта - це те, чого вона варта. Іще б гарний нашийник та повідок і була б зовсім клубною. Тоді ніхто не наважився б закинути їй, що її татом був Міністрів Жулік, у роду в якого всі були Жуліки.
* Ми запитали у баби Параски: «Пришабєтка - це сарайчик?»
- Пришабєтка, - відповіла баба Параска, - це пришабєтка.
Дорогу їй перетнув місцевий авторитет Рекс, прозваний за пишну-розкішну кудлатість Кучмиком, побачив покритку Жульку, зупинився, про всяк випадок потягнув носом за її хвацьким, серпоподібним, як турецький ятаган, хвостом, - чи не обломиться йому ще раз, бо ніколи не втрачав снаги до польових досліджень з вітчизняного сексу. Не вловив цього разу закличних феромонів блохоносій-зальотник, гепнувся на сідницю і шалено зашкрібся задньою лапою за вухом. «Авур-р-р», - схвалила Джульєта активну життєву позицію бліх і збайдужіло понесла важке черево далі, до ресторану «Розслабон», до сніданку, як те робила віднедавна щодня.
Того ж ранку Петрові Балабусі на прізвисько Міністр, як завжди після вечірнього самогонно-казьонного нокдауну, було фіолетово. Не кортіло ні їсти, ні пити, не бажалося жити. Якби він читав книжки і дивився телевізор, то знав би, що немає у світі ніякої лірики, жодних душевних мук, а є лише фізика й хімія. Ні, радше, хімія й фізика. І всі ці почуття - не що інше, як комбінації атомів і молекул, наслідок ущільнення міжхребцевих дисків або ущемлення нервів. Кажучи просто, короткотермінові чи тривалі періоди психічних процесів: втома, бадьорість, активність, пасивність, запальність, нестриманість, гнівливість, афекти, настрої, ейфорія, стривоженість, фрустрація, зосередженість, зібраність, залежать від наявності, відсутності чи комбінації в організмі вітамінів С, А, В, Р, Е, Д, білків, жирів, вуглеводів та мінеральних солей. В основі всіх так званих духовних процесів живого світу лежить біохімічна енерґія, яка просякає все і якимсь таємничим побитом стає життєвою снагою, рушієм і вітального, і творчого розвою.
Міністр відчував усі симптоми водночас: мерзлякуватість і пітнявість, пошерхлість шкіри, головний біль, безпам’ятство, серцебиття, апатію, депресію, стрес і дистрес, запалення носогубних зморщок, пожовклість кольору обличчя, збляклість волосся, пронос, сухість і печію в роті, загальну м’язову слабкість, порушення статевої функції, а заразом і психіки…
- Що, знову під випитком? - почувся через паркан голос баби Федори, сусідки.
- Якби я ото так мучилася похміллям, жодної краплини не випила б, - відповіла Федорі Катерина, дружина Міністра.
«Ти б не випила, а у мене сила волі дуже сильна», - важко, як у піску, ворухнулося в міністровій голові. Міністр ліктем вдарився об залізну раму старого солдатського ліжка, на яке в таких випадках він депортувався на поселення як безхатник. Почав уже й забувати, як виглядає шлюбне ложе, куди зелене світло запалювалося йому лише у тверезому вигляді, отже нечасто, тобто зрідка, ба, й ніколи.
Його голова перебувала у процесі трансформації: то оберталася на легку, сповнену газом повітряну кулю і прагнула одірватися від шиї, аби сюди - виль, туди - виль, злетіти над землею, кліпаючи банькато з-під ріденької мички пітнявого волосся, приклеєної до лоба, яка (мичка) робила Міністра трохи схожим на Гітлера; то каменюкою падала на подушку, не в змозі видлубатися з лещат болю. Якби не залізна сітка ліжка, голова Міністра пробила б старий килимок, лінолеум під ним, тоді долівку, фундамент, гумус, глину, пісок, ґраніт, ґрунтові води, розпечену магму земного ядра.
Як на розрізі-схемі в синовому підручнику з природознавства, що його був по п’яні подер на розпал. І знову, у зворотному порядку, - ґрунтові води, ґраніт, пісок, глину, гумус, фундамент, долівку, лінолеум, старий килимок якогось антипода і вигулькнула б десь на іншому боці земної кулі, здивовано роззираючись, куди це її, як каже друг Душман, блін, в натурє, по жизні, канкрєтна занесло з бодуна.
Якби Міністр спромігся зараз думати, а не лише виділяти шлунковий сік, важко розщеплювати молекули білку на протеїн і калій, перетравлювати учорашній весільний коровай на гайно, то подивувався б, напевне, з чого зроблені ці баби, які ото з п’ятої ранку вже грюкають, дзеленчать, шкварчать, совають, хлюпають, риплять, гримають, шурхотять, уть-ють, ать-ять. А вчора ж на весіллі виспівувала голосніше за всіх і його додому принесла. А принесла таки, бо з того менту, як увімкнули магнітофон і виголосили тост:
«Наливайте, бо їдять!», а Кетька на прозвисько Борман закричав: «Мені не лийте більше, бо правду казатиму!», Міністр, нічого не пам’ятав. Аж ось прокинувся тут, в екзилі, на своїй солдатській сітці.
Перекотився на бік, ледве встиг підставити ноги, аби не впасти, босак###а подибав на двір. Дзюркнув раз, другий.
Розчаровано дивився на мляву жовту цівку, яка майже не принесла полегші. Струснув останні краплини. Зморозило.
Виплигом повернувся до хати, намагаючись стати маленькою комашкою, щоб не втрапити на очі жінці. Маленька комашка зачепила полою розхристаної святкової сорочки (в якій і спав, бо решту - праздниковий сірий костюм і нові черевики - Катя, мабуть, пожаліла, - стягла і сховала до шифоньєру) ківш над відром, ківш - дзвяк на порожнє відро, воно - брязь на котячу миску, кішка Мурза - вау-у-у, як різана, дружина - глядь з дверей.
- Щоб ти був, бридаку, уже виздихнув, - сказала дружина.
Нарешті, (у хронологічній вервечці подій, де наші герої з різних точок починають рухатися до епіцентру, щоб там зустрітися, зіткнутися і подивитися, що з того вийде), прокинувся Занадтий. Потягнувся. Сонна ще кров побігла швидше до сонних ще м’язів, сповнюючи їх нетерплячкою нового дня. Голова не боліла, хоча вони з Толіком учора трохи той, репетируючи Толіків ювілей. Занадтий вдався до патентованого засобу: перед сном, вже на автопілоті, проковтнув чотири піґулки активованого вугілля, а прокинувшись удосвіта, з’їв ще чотири. В його нинішньому житті, сповненому окрім усього ще й діловими й неділовими чи не щоденними фуршетами, такі маленькі хитрощі допомагали зберігати в організмі кислотно-лужний баланс.
Енерґійно, до відчутного ефекту попальпував вушні раковини і шкіру навколо них, бо в цих ділянках тіла розташовані біологічно активні точки, пов’язані з низкою важливих органів, і самомасаж стимулює їх. Дві хвилини, за циферблатом, помісив босоніж гумовий масажний килимок, розтер ступні масажною щіткою, яку всюди возив з собою. І сказав собі: «Я здоровий, бадьорий, свіжий. Всі системи мого організму працюють нормально. Сьогоднішній день не завдасть мені неприємних сюрпризів, а я намагатимусь не заподіяти собі зла».