Під пружними контрастними струменями душу розмірковував над статтею, бо завтра треба віддати до газети. «Радянська різнонаціональна опозиція, постійно знищувана і спорадично воскресаюча суспільна думка ніколи не припиняли пошуки самого осердя удатного і масштабного сучасного канібалізму, натрапляючи поетапно то на качку, то на щуку, доки дісталися яйця і вістря голки, на якому містилася смерть більшовицького Кощея. Це яйце - комуністична партія, голка - його ЦК і політбюро, а її вістря - вождь. В Україні один з найм’язистіших мацаків московського спрута…».
- Занадтий, тобі час! - почувся голос давнього друга Толіка Люмбаґа.
- Я вже в сідлі.
- Може залишишся на день? - Люмбаґо мав вигляд банальний, заспаний, ще й позіхав. - Ти ж міг бути на зустрічі з виборцями.
- Не можу. Поклич дружину.
- Мадам, тебе Вова хоче.
- Доброго ранку, Нюсю. У твого здобичника в голові вава. Поки я збираюся, записуй, а тоді йому обов’язково зробиш. Одну столову ложку гарно подрібненої сухої м’яти, одну чайну ложку цукру, півложки солі залий літрою окропу, потримай хвилин п’ятнадцять і проціди. Налий у тазик літрів п’ять гарячої води, розчини в ній двадцять п’ять ложок морської, а як нема, то звичайної солі, хлюпни отої м’ятної води. Зажени його ногами в таз, і нехай поволеньки, маленькими ковточками, вип’є решту м’ятної настоянки. За двадцять хвилин стане як огірок і зможе все починати знову.
«Як там я придумав? Хай йому чорт, класики попереджують - записуй одразу… А-ну з розгону: один з найм’язистіших мацаків московського спрута… московського спрута… А ловко сказалося, і «мацак» гарне слово, сказати, б автохтонне. Хай той Колісниченко не приндиться, що лише письменники можуть, ми теж не з лопуцька. По дорозі додумаю».
Занадтому не було жодних знаків, окрім того дурнуватого сну, який на відміну від решти і більш яскравих снів, не забувся, прилип, крутився в голові, сіяв неясний смуток. Проте непримітний ранок з безліччю побутових дрібниць, переліку і художньому осмисленню яких класики завдячували грубезними томами, з зібрання яких згодом мурувалося щось таке, на віки, як Стоунхендж, розрадив, бо не віщував нічого тривожного. Ми не класики, але майбутнім слідчим важлива буде кожна подробиця. Отже, залишайтеся з нами.
Занадтий одягався після душу, ковтав на блискучій Люмбаґовій кухні шпарку каву, виводив авто з гаража, вмощувався на сидінні і відчував, що жити - гарно. Хіба трохи запізно життя для нього увійшло у фазу неперехідного задоволення. Втім, що то для чоловіка за вік - полтиник, та ще й такий, що клацне на лічильнику через півроку? Екватор. І відчуття екваторіальні - довкола саме життєве літо.
Втім, в інших порах року Занадтий ніколи й не жив.
Відтоді, як усвідомив, що він - примха природи і створений у хвилину її найбільшого вдоволення собою. Під час судомної блискавки його зачаття, доля, як муркотлива пещена кицька, неголодна, нехолодна й нехвора, шукала об чию б потертися ногу… Як там у класиків? «Пташки летять, я слухаю, хмарки летять - милуюся. Милуюся, дивуюся, чогось душі так весело».
Об’єктивно, кебети і здібностей Занадтому було одміряно не аж надто. Але був він - дуся. Непереможній чарівливості й чарівності Занадтого скорялося все. В нього закохувалися вчителі і викладачі, собаки й діти, жінки й чоловіки, підлеглі і начальство, стоматологи і начальники відділів кадрів, бабусі і міліціонери. Як у Жерара Філіпа, Алена Делона чи Івана Гаврилюка. Там, де іншому знадобилися б відбійний молоток і кайло, Занадтий міг лише всміхнутися приязно. У його присутності світ озонувався і солодко здриґався у передчутті чогось… Може, навіть чогось такого… Чи напевне чогось такого, що й ну. Сказати, що Занадтий свідомо користався цією своєю зброєю масового ураження, - то ні. Скорше, не зловживав, бо допіру не мав окресленої мети. Аж до початку Нової Ери. Яка попри волячонеспішний крок історії завжди заскочує зненацька.
Занадтий ще застав ті, оповиті серпанком давнини, роки середньовічної радянщини, які для свіжішіх поколінь вже вляглися в архіви спільної пам’яті десь між татаро-монгольською навалою і якоюсь війною Червоної та Білої троянд, і нічим живим уже не відгонять. Так ось, тоді хтось з кремлівських вождів, розмірковуючи, кого б то ощасливити підвищенням по службі, сказав: «Может, этого красивого молдаванина?»*. Бути красивим молдованином стало не менш престижним, ніж. І людська привабливість почала котуватися серед тих, що кидали свої серпи й молоти, пуанти й мікроскопи і підсідали на наркотично-запаморочливий процес роблення номенклатурної кар’єри у рай-, міськ-, обл-, рес-, це- комітетах. * Хто сказав? Кому треба було, той і сказав. А йшлося про Брежнєва, коли той був першим у Молдавській компартії, це - достеменно.
Дусю-Занадтого життя тут і почастувало медяниками, засвистіло у глиняний ярмарковий пищик і зачукикало на нозі, обережно притримуючи за руці. На разі опинився на перспективній посаді у Великій Хаті. І перспективи б не забарилися, бо люди сказати «ні» цьому зеленосіроокому ловкому мужчині з таким щирим приязним поглядом і твердим чоловічим рукостисканням просто не могли. Та чого тут розводитися, всі знають: щось маєш - користайся, а ні, - то тихо будь. Як миша під віником.
Аж раптом. Хтось скаже: незалежність була вислідом боротьби народних мас, нехіттю низів і незмогою верхів. Інші заперечать: все було, як у казці - миша бігла, хвостиком змахнула, яєчко впало і призвело до шокового стану і тих, у кого з рук випорснуло, і тих, кому до роззявленого рота втрапило. Кожному вільно пристати до будь-якої думки.
Але у дев’яносто першому всім замакітрилося, як після молодого вина без консервантів.
Занадтий запам’ятав той день фотографічно, не аналітично. На центральній площі столиці, під монументом якійсь, тепер точно не пригадаєш, Жовтневій, здається, революції, тінейджери і тінейджерки почепили на недозрілі голови білі смужки «Я голодую», напнули на холодній осінній бруківці намети і виставили вимоги до влади. А влада, замість ужити заходів, сіпалася і звивалася, як черв’як на гачку.
Занадтий уперше спізнився на роботу. Вулиці закоркували щільні колони вузівців, петеушників і школярів - цуценята ейфорійно випробовували на старезних псах молоді ікла й пазурі. Занадтий з’явився на службу, коли в секретарки Віточки скипів чайник, і на чайну церемонію збіглося кілька функціонерів.
- Квит, хлопці, - сказав збуджений Занадтий друзям, - з цими геронтами і старперами час зав’язувати. У них у голові - дрислі, а в кінцівках тремор. Якщо їх загнали у глухий кут пацани, то…
Старпери і геронти за зачиненими дверима вилизаних язиками прохачів кабінетів мовчали, бо не чули Занадтового зухвальства. Але вже за півгодини знали все до копійки. А за годину Занадтий з перспективного кадра зробився безпартійним безробітником з вовчим квитком у кишені. І у скрушну мить навіть подумав, а чи не змінити йому прізвище. На Зненацький.
Безробітньо лежачи на дні, як підводний човен у степах України, Занадтий пережив московську революцію дев’яностих, глипав здивовано на мітинґи й танки на екрані ТБ, дослухався реанімованої риторики громадянської війни і раптом зрозумів доленосне - на його очах творилася дрозофільська революція.
Процеси спресовані й сконцентровані. Не треба років й десятиріч, аби побачити все й зрозуміти, куди воно йде. Модерні засоби зв’язку, новітні надшвидкі комунікації зробили суспільні біфуркації наочними. Не чекай, поки доповзе пішки чи дочукикає кіньми новина. Все коїться на предметному склі мікроскопу: уважно розглядай, класифікуй, виявляй закономірності й матимеш відсепаровану від туману лукавих слів картину буття. А тоді бери ніж, виделку й серветку і культурно-ввічливо споживай не тобою приготовану, але тобою належно оцінену страву.
Всі класичні закономірності класичних суспільних заворушень відбувалися на його очах, як весілля мушок-дрозофіл: сьогодні зустрілися, завтра побралися, післязавтра дітей знайшли, за три дні поганяй до ями, - закінчився життєвий цикл. Від личинки до бездиханної хитинової оболонки. Занадтий наказував сам собі: диви’ - ось так сталася революція, ось ті, хто її зробив, ось ті, хто наслідували тих, хто її зробив, а ось і ті, хто скористався плодами того, що зробили ті, хто зробили революцію.
З теплою вдячністю до колишніх пильних партайгеноссе, якфі вичистили його з Великої хати Занадтий шкірою відчув: нове життя - надовго. На його, Занадтого, вік. Він почав й собі робити деякі висновки з побаченого. Бо не хотів навіки випасти в осад.
Дійові особи на революційному кону різними словами говорять приблизно однакові речі, тобто всі як один піклуються за народ. Певна річ, серед них є люди різні. Є справжні фанатики. Хоча у наш, сповнений суперпринадними спокусами час їх, майже не зосталося, бо фанатизм, за визначенням, живиться самою ідеєю, не прагне смачненького, а такі люди вивелися як клас. Є пристосуванці-циніки, яким будь-який барабан на шию, будь-якого кольору прапор у руки і швидше до каси. Є крадії і злодюги з маніакально завищеними апетитами. Є… власне, всі ми знаємо, якими ми є. Питання перше: чим впадає в око електорату постать з натовпу, як він вирізняє безликих хтосів одного від іншого?
Дійові особи на революційному кону різними словами говорять приблизно однакові речі, тобто всі як один піклуються за народ. Певна річ, серед них є люди різні. Є справжні фанатики. Хоча у наш, сповнений суперпринадними спокусами час їх, майже не зосталося, бо фанатизм, за визначенням, живиться самою ідеєю, не прагне смачненького, а такі люди вивелися як клас. Є пристосуванці-циніки, яким будь-який барабан на шию, будь-якого кольору прапор у руки і швидше до каси. Є крадії і злодюги з маніакально завищеними апетитами. Є… власне, всі ми знаємо, якими ми є. Питання перше: чим впадає в око електорату постать з натовпу, як він вирізняє безликих хтосів одного від іншого?
Відповідь: брак чи надлишок оприлюдненої інформації.
Висновок: хочеш висунутися - пильнуй, не шкодуючи очей і вух, за інформацією про світ, а про інформацію щодо себе дбай сам.
На очах Занадтого історія грала дійство, чітко не визначене за жанром. Трагедія оберталася дурнуватою комедією якогось мухоїдського музично-драматичного, драма - фарсом з покійниками. Питання друге: хто режисер подій, на наївний погляд, буцім некерованих, стихійних? Хто формує у людности потрібну думку певним добором фактів?
Відповідь: передовсім телебачення, газети, папараці. А, хоч це дивно, не ті, хто їх купив. Бо всіх купити неможливо, - завжди знайдеться якийсь ще некуплений хтось у ще некупленому виданні і принесе свою баньочку на дьоготь. Хто зробив у Москві 90-х Жиріка, Хасбулатова, Руцкого, врешті - Єльцина? Вони. Світив вусами якийсь Руцкой на ТБ - карбувався і в свідомості електорату. Зник - чао, бамбіно. Знову засвітився злодійкуватим губернатором - постав з попелу. Був такий собі Хасбулатов у ящику цілодобово, от тобі й персоналізм. Зник - бай-бай, прищики! Висновок: для публічного політика всі жанри гарні, крім невидимки. Падай у річку, вилазь на танк, ковтай вогонь, відкусюй супротивникові вухо, позуй з Папою Римським і з римськими повіями, роздавай на площі слонів. Аби всі скидались як на пароль: той самий?!
Життя спростувало всі постулати Ульянова-Лєніна Ве І, крім одного, який спростувати не може ніхто, бо нехтувати ним нерозумно й нерозважливо. Питання: який це постулат?
Відповідь: вчитися, вчитися, вчитися! Висновок: вчись.
Видлубуй із свого та чужого досвіду смальтові дрібочки закономірностей, аби вірно їх укласти згодом у свою життєву мозаїку. Так потроху складався катехізис Занадтого, де відповідями на всі запитання були: фільтруй базар, світися, вчися.
Врешті прокинулася з муркітливого сну його доля, потягнулася пухнасто і глянула на свого пещеника. «Мій мазунчик, мій дуся - бомж?». М’який хвіст роздратовано смикнув по боках. На першому ж мітинґу, які десятками зароїлися в столиці, Занадтий увімкнув усе своє аленделонство і на ранок прокинувся знаменитим. Принаймні, засвіченим. Бо доля підігнала саме до цього майдану ПТС, тобто пересувну телевізійну студію. І мо* Занадтого «Що ж ми за одні!»** пішло в народ. Позаяк тоді бурунився час не відповідей, а запитань, ніхто не змикитив на зустрічне: «А ти хто такий?». * Від французького «слово», що означає гостре слівце. ** Задля справедливости ще раз оприлюднимо першого автора афоризму, що надихнув Занадтого. Кажуть, був такий історичний факт: Ніколай Перший завітав до церкви, побудованої коштом Івана Мазепи де, за каноном, славили засновника храму. Ніколай запитав священика: чи анафемствують тут того самого Мазепу, відлученого, як відомо, від церкви? - Аякже! - була відповідь. - Одразу після многая лєта - «Что же ви за народ такой!» - у захваті вигукнув самодержець.
Себе Занадтий завжди оцінював тверезо. Проте бачив, що він, такий як є, набагато кращий від решти. Чесніший, беручкіший, моторніший. І нарешті - молодший. Йому не додає політичного кілю тюремно-дисидентський досвід, але борцем з тоталітарним режимом, постраждалим за проґресивні переконання, він міг себе назвати зі спокійним сумлінням. Таких симпатичних борців за свою свободу публіка ще не бачила. Незвичним було у Занадтого все: посмішка, розкутість, вільне володіння мовою, гумор. На Занадтого стали ходити, як на тенора. В нього з’явилися свої фани. Все пішло в старий козацький спосіб. Ті, хто самі пережили хмільне нуртування загалу на другий день творіння, пам’ятають, як тоді робилися біографії, як тектонічні розломи підносили над шумовинням дно, що ставало вершинами. А ті, хто за віком цього не знають, то йому воно й не інтересне, як усяка запилюжена історія.
Віднедавна, у новому, вже сенаторському житті, Занадтому подобалося прокидатися вранці і голосно гукати на всю квартиру: «Мамко, льолю!». Подобалося довго крокувати сяючим паркетом до сяючої ванни, облаштованої, як кабіна космічного корабля - без інструктажу і гіда сплоха не втямиш, на яку лискучу ґульку натискати, яку матову пупку повертати, якою нікельованою дрючкою вмикати і вимикати. Дожився, що журналістів почало цікавити його хобі, - довелося щось вигадувати. Таке, щоб і просте, людяне, зрозуміле електоратові, та ще й з гумором, м’яким, народним, нашим, на побутовому рівні. Сказав - колекціонує засоби для гоління. Бо публічний політик - не публічна дівка, йому своє справжнє обличчя приховувати нічого, хай усі бачать щире, чисто поголене, правдиве лице демократії. Публіці це, як і все Від Нього, сподобалося.
Спеціальна шафка у ванній зберігала те добро: всілякі «жіллети», креми для, перед, після, замість; лосьйони для, перед, після, замість; муси й гелі, туалетні води та одеколони; Францію та Італію, Англію та Німеччину з Америкою.
Жодної Туреччини чи Польщі, Боже, збав. Минулося й забулося. Вивітрились, бульбашкнули, гавкнули, загули ті літа, що відгонили «тройним». Ленінградські леза «Нєва» захлюпотіли десь, мабуть, біля покійного крейсера «Аврора» у променях однойменної зорі.
Йому подобалося, як швидко його дружина, його «мамка»
Ліда, призвичаїлася до іншого життя. Наче не її мати, баба Семклита, й досі жила у Тихих Водах, ходила у кухвайці, покійного діда підштаниках і чунях цілий рік, бо мерзла, неначе увібрала з життя увесь холод, і ось тепер він виступав на ній інеєм і не танув.
Подобалося, що він, колишній безіменний хтось, син і онук таких самих хтосів, з маси, з натовпу, з юрби й юрми, став поважною людиною: втручався у процеси, крутився, засідав, вирішував, дописував, виступав, уособлював, брав участь, обирав, був обраним, створював, членствував, належав, кооптувався, залучався, втілював, головував, бив перший удар по м’ячу, розрізав стрічку, усміхався в об’єктив, спускався в забій, давав інтерв’ю, навіть жартував по телевізору. Незчувся, як доскочив сметанки, шановного і шанованого товариства - вже й даїшники впізнавали його. Мати грубуля, дочка товстуля, а син - кучерявий.
Йому нарешті відкрився світ. Не той, стерилізований і кастрований, дуже ідейний, за путівкою совіцького «Спутніка»: ходіть по двоє-по троє, про побачене-почуте звітуйте керівникові групи, здавайте гроші на вінок Карлу Марксу, не спілкуйтеся з людьми - кругом шпіони, не ходіть на стриптиз - можливі провокації. А справжній, розмаїтий і привітний до удатних, ще й метикованих і неледачих. Усміхнений до них і напхатий дібрами*. Зручний і пристосований до життя. Достобіса привабливий. В якому є океан, Ніагарський водоспад, напахчені парфумами туалети і інтелігентні поліцейські. Який ще й платить грубі гроші за лекції. Його, Володьки Занадтого, лекції. Про стан і перспективи.
* Колись почув проповідь священика-уніата: не хвалітеся дібрами (тобто добром у множині), а хвалітеся… і далі за текстом. Занадтому ці «дібра» сподобалися.
Нинішнє його політичне обличчя, воно ж - імідж, утворилося у сприятливий спосіб. Або у популярному викладі: як політик Занадтий був не надто лівий і не занадто правий, а гойдався на найнадійнішій з погляду механіки точці, - на цвяшкові. Пульсація всього сущого вловлювалася найчутливішим індикатором - політикою, і її вібрації творили свої вічні вихиляси: підносили тих чи тих до небес, відповідно, занурюючи протагоністів у багно, а на центральних цвяшках люди й речі лише погойдувалися, дужче чи тихіше, залежно від балів шторму. Це як у макітрі з варениками у сметані, яку (макітру) хтось безугаву підтрушує, і відтак вареники зверху випадають в осад, зісподу переміщуються нагору, а серединні радіють з вірно обраного місця в житті. І коли публічно прозвучало зухвале: а чи не поборотися йому за вищий приз, за срібну, сказати б, салатницю, за кубок чемпіонів, за Оскара, за жовту майку лідера, - ніхто не засміявся ущипливо, не стенув зверхньо плечима. А кому ж, як не йому й боротися. Занадтому Володимиру. Колись у київського «Динамо» було таке гасло: покладемо золото до кубку! «А що, - віднедавна казав собі парламентарій Занадтий, - відсвяткую полтиник з парламентським кубком, а там уже подумаю, чим його заповнити: міністерством, спікерством, а чому б і не президентством!» Іноді похоплювався: може не називати поки що це словами, аби не наврочити? Але політика взагалі річ неконкретна, і складається із слів. Як там у Вільяма нашого, у Шакеспеара сказано: слова, слова, слова. Тобто, говорили-балакали… Бо мрія іноді видавалася навіть йому, мазунчику долі, неймовірною і недосяжною, як не божевіллям, то легковажністю, з дитинства ж добре затямив, що можновладці колись були людьми божественного походження, а донедавна - продуктом непоборних історичних закономірностей.