— Дальше гальмування — це перше! — став біля пульта зблідлий Новиков. — Друге — за кілька годин треба спорядити астронавта для польоту в “райдузі” назустріч космічним гостям. Задайте, Миколо Івановичу, обчислювальній машині таку програму, щоб вона виробила і записала на плівку елементарні сигнали про небезпеку. Але з таким урахуванням ефекту Допплера, щоб навіть при навальному зближенні “райдуги” з астероїдом там почули розбірливі сигнали. Ясно? Прошу виконувати!
Добробас і Шао Лі схилилися над пультом обчислювальної машини. А Юрій Степанович Чуєв, пильно подивившись в очі Новикову, тихо мовив:
— Ну, я піду готуватися до польоту. Так?
— Ні, не так, Юрію Степановичу! — різко відповів Новиков. — Ви другий капітан корабля, і за годину приймете від мене вахту. Наказую підготувати до польоту головного радиста корабля Сергія Вікторовича Чуєва. Головного радиста! Зрозуміло?
— Зрозуміло! Єсть готуватися! — пролунав з настільного відеофону голос Сергія Чуєва. — Я все чув, перший капітане!
Юрій Степанович, побачивши онука на екрані відеофону, здригнувся: невже Сергій не розуміє небезпеки, яка чигає на кожного, хто зважиться на такий політ? Та Сергій був спокійний. Неприродно спокійний! Похнюпившись, Юрій Степанович вийшов у коридор плазмольота і, знесилений гнітючим передчуттям біди, важко прихилився до стіни.
Перед очима з’являлися і спливали непрохані спогади. Прощання з дружиною Валентиною Дмитрівною на Землі… Вона вірила, що Юрій Чуєв пройде крізь всі небезпеки і повернеться додому. І небезпек, малих і великих, було доволі. Спершу на плазмольоті “НБК-3” виявився жорстокий ворог, котрий мало не знищив всього екіпажу. Потім не стало дейтерію, і плазмольот мусив зупинитися у космосі, де на нього напали металоїдні віруси. Відтак пережив стан анабіозу. Його врятували друзі… Все це, здавалося, було настільки давно, що й недавні гостини на Сергусі ледь жевріли в згадці крізь чорну пелену нової, тепер, далебі, найстрашнішої своєю невідворотністю біди.
СТРИБОК У БЕЗВІСТЬ
Відтоді, як Сергій Вікторович дістав наказ готуватися до польоту, минуло з півгодини. А він досі перебував у лікарні. Ліза Бирюк дозволила чоловікові відвідати, нарешті, дружину і сина.
…Щаслива і водночас тривожна усмішка блукала на вустах Лан. Материнство зробило її ще прекраснішою і принаднішою. Чарівні чорносині очі світилися лагідним внутрішнім світлом. Вся вона, не втрачаючи стрункості, набрала рис ніжності і зворушливої жіночності. Давно вона чекала на ті хвилини, коли вся її невеличка родина збереться докупи. Та вже знала молода мати й про те, що омріяне щастя зустрічі цього разу буде коротким.
— Назвімо сина Германом, — хриплим від стримуваного хвилювання голосом мовив Сергій Вікторович, — на честь загиблого майора Новикова. Згодна, Ланочко?
— Я хотіла б назвати його Сергієм. На честь батька. Я давно про це думала.
— Як повернусь, вирішимо остаточно. Ну, я пішов, Ланочко. Не сумуй — скоро побачимось! Не треба хвилюватись: політ нелегкий, але не такий вже небезпечний. До побачення!
Скоряючись несподіваному гострому бажанню, Сергій Вікторович швидко підійшов до ліжка і, не помічаючи зляканого застережливого погляду Лізи Бирюк, торкнувся губами до щоки Лан і рожевих пальчиків сина. Звівся, якусь мить пильно вдивлявся в рідне обличчя і, рвучко повернувшись, вийшов з лікарні.
…І ось Сергій, попрощавшись з Лан і маленьким Германом, одяг космічний міжпланетний костюм і в супроводі Петровського, Новикова та діда Юрія попрямував до кабіни електромагнітної катапульти. На грудях його зручно висів зіркоподібний апарат НБК-66 — портативний термоядерний двигун найновішої конструкції. На лямках за спиною — великий рюкзак із запасами дейтерію, “сухої води” в таблетках, їжі та інших необхідних речей.
— Запам’ятай, дорогий Серьожо, — зупинив Чуєва на порозі до кабіни катапульти дід Юрій. — Настала та відповідальна мить, коли від твоїх дій залежить доля всього плазмольота, всієї нашої експедиції в космос. Треба будь-що попередити розумні істоти на астероїді про можливе зіткнення. Залишається лише вісімдесят годин. Треба встигнути!
— Розумію, товариші, — пильно поглянув у очі друзям Сергій. Відтак змовк і ще кілька хвилин переводив погляд з одного на другого, немов запам’ятати хотів назавжди. Зітхнувши, мовчки зробив крок через поріг кабіни і востаннє махнув рукою: “Прошу пуск!”
Як спрацювала катапульта, Сергій не помітив. Для його тіла, вже звиклого до страшних перевантажень, поштовх катапульти був просто іграшковим. Ввімкнувши космічний відеофон, Сергій перевірив зв’язок з кораблем і востаннє перебрав у пам’яті все, чого не можна забувати перед індивідуальним космічним польотом.
Повітря? Хлорела, яка “жила” в його просторому комбінезоні, може живити його киснем дуже довго.
Тепло? Запасів термоядерного пального для двигуна вистачило б на мільярд кілометрів, а йому від тої енергії потрібна якась частинка тепла.
Їжа? Взятих з собою сергусіянських концентратів вистачить на кілька земних місяців. Води теж доволі.
Сергій ще раз оглянувся на корабель. Той був схожий на футбольний м’яч, оповитий голубим газовим шарфом. Усталені сфери плазми надійно захищали корабель від найнесподіваніших космічних факторів. Такі ж сфери невидимої броні Кедрова, НБК, захищають і його, Сергія, в холодному мороці космосу.
Он на окулярах локатора з’явився далекий астероїд.
…Зближення наростає швидко. Вже якісь півмільйона кілометрів до невідомого космічного тіла. І землянин відчуває його слабке тяжіння. Від цього політ відразу перетворюється у відчуття стрибка у чорну прірву, на дні якої мерехтять болотні вогні.
Спершу Сергій вмикав рушійну дюзу апарата, але вже через годину польоту йому довелося вимкнути її: астероїд мчав на “райдугу” зі швидкістю неймовірною.
Задавши “райдузі” програму передачі за підготовленими на кораблі розрахунками, Сергій час від часу поглядав на локатора гермошолома, де ледве жевріла цяточка плазмольота. Астероїд, ледь освітлюваний далекими зірками, і земний корабель рухалися по витягнутих параболічних траєкторіях, котрі десь там, в чорному мороці космосу, мають перетнутися. Залишається вже лише сімдесят годин до того, як на шаленій швидкості плазмоліт вріжеться в астероїд.
До болю в голові напружено працювала думка. Він розумів, чому саме його перший капітан послав у політ. Адже саме він, Сергій Чуєв, уже раз виправдав сподівання екіпажу, блискуче розв’язавши задачу налагодження зв’язку з сергусіянами. Саме він, Сергій Чуєв, побувавши на Сергусі-3 біля куль мудрості, перейняв від них прийоми і способи операційної логіки, котрі дали йому змогу вирішувати найскладніші задачі швидше обчислювальних машин.
Сергій Чуєв згадує, як захоплювався Добробас новими здібностями Сергія, як радів старий вчений ствердженню того, що ланцюг логічних операцій людського мозку значно вірніший від машинного. Всі відверто заздрили тому скарбові, який дістався Сергієві Чуєву.
Але до чого тепер той скарб просвітленого розуму, коли зарадити біді майже неможливо?
Неможливо? А якщо спробувати встановити зв’язок засобом передачі думок на відстань? Найшвидше в світі — думка: вона обганяє все.
Чи зрозуміють його ті розумні істоти на астероїді? Адже там може виявитися просто космічна станція без екіпажу. Хто може знати?..
Сергій Чуєв гарячково натискує на кнопки пульта управління “райдугою”, підключаючи до “обручика” Лан, який увінчував його голову під шоломом, всю енергію свого КМК — космічного міжпланетного костюма. Тепер назустріч астероїдові, який навально наближається, линуть в мільйони разів посилені імпульси його думки. Хай “райдуга” Сергія не уникне зустрічі з астероїдом, будь що буде, але відчайдушна спроба може принести успіх.
Зосереджуючись, Сергій малює в уяві картину очікуваної катастрофи: дві траєкторії, астероїд і корабель, місце, де вони ось-ось зустрінуться.
Минає година, друга. Заціпенілому від неймовірного напруження думки землянинові здається, що він снить з розплющеними очима: в окулярах—локаторах поступово вимальовується чиєсь обличчя. Сергій підсвідомим жестом переключає це зображення на хвилю корабля, вловлює ледь помітний сигнал про те, що й друзі тепер стали глядачами, і, немов прокинувшись, придивляються до гостя з космосу.
Сергія чомусь не дивує, що на екрані — звичайне людське, земне обличчя. Невідомо звідки приходить думка: ця людина зрозуміла Сергія, зробить усе необхідне, щоб катастрофи не сталося. Сергій вдивляється в очі того, хто зрозумів його. Однак у відповідь в очах далекого друга він читає страшний присуд: якщо Сергій десятикратно не збільшить гальмування “райдуги”, вона вріжеться в астероїд і врятуватися буде неможливо.
“А як корабель?” — подумки запитує Сергій і немов чує впевнене: “Все буде гаразд”.
Усміхнувшись, землянин вмикає гальмівну дюзу на повну потужність. “Райдуга” гальмує так, що Сергій майже втрачає свідомість.
Однак швидкість залишається ще дуже великою. Сергій порухом голови відсовує з-перед очей окуляри-локатори і дивиться крізь прозору кулю гермошолома на астероїд, який, немов гарматне ядро, навально летить на нього.
В незвичайних буднях кожного астронавта бувають миті, за які перед збудженою уявою проходить все пережите. І потім це запам’ятовується назавжди. Ще в дитинстві, на Землі, Сергій привчив себе до накопичення “пам’ятних картин”. Коли його вражав якийсь куточок природи, цікава розмова, кадр із фільму чи сторінка технічного тексту, Сергій подумки давав собі команду: “Запам’ятати”. З часом у “коморах” пам’яті зібралися десятки і сотні яскравих картин минулого. Але що ж він мусив запам’ятати?..
…Ось він, молодий радист плазмольота “НБК-119”, сидить у своїй рубці № 27 і напружено думає над тим, у який спосіб можна встановити зв’язок з невідомими розумними істотами. І вона приходить — сліпуча, яскрава і сильна думка: записати на магнітофонну нитку сигнали з невідомого космічного корабля і потім ці ж сигнали через радіопередавач повернути тим, хто їх посилає!
Якщо сигнали, прийняті на плазмольоті, посилають справді розумні істоти, то, одержавши свій голос “повернутим” з космосу, вони не залишаться байдужими, вони все зрозуміють…
І тільки-но здійснює свій експеримент Сергій, як перед його очима вимальовується прекрасний образ сергусіянки Лан. Це вона, радистка сергусіянської фотонної ракети, шляхом передачі думок на відстань, давала тоді йому знак про те, що зрозуміла його…
…А ось він, тепер уже головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв, мчить у “райдузі” до невідомого астероїда, намагаючись за секунди дати знак невідомому радистові про те, яка небезпека чекає на плазмоліт і астероїд при зіткненні. І його, Сергія, розуміє істота з людським, земним обличчям… Авжеж — розуміє!..
КАПІТАН, КАПІТАН, УСМІХНІТЬСЯ!
У глибокій задумі сидить перед головним пультом управління корабля його другий капітан Юрій Степанович Чуєв. Глибокі зморшки перекреслюють високе чоло. В русявому чубі ще так недавно молодого Сергієвого діда з’явилися сиві пасма. За останню добу сталося стільки страшних і незвичайних подій, що Юрій Степанович відчуває себе постарілим не на десятки, ні, а відразу на цілу сотню років. І досі він, досвідчений космічний мандрівник, не може збагнути, не може повірити у реальність того, що трапилося, про що знають тепер усі на кораблі.
Хіба міг хто з астронавтів раніше хоч на хвильку допустити думку про зустріч у космосі з мандрівним астероїдом, народженим колись на землі? Так, саме на Землі! Хіба міг розум землян, звичний до уявлень, пов’язаних з історією останньої людської цивілізації, відразу перейти старі межі і охопити новий велетенський масштаб життя на рідній планеті?
…Напередодні польоту на своєму “НБК-3” в напрямі зірки Рігель Юрій Степанович якось зустрічався з археологами, які вразили тоді світ знахідками, що свідчили про час появи людини на Землі за чотири мільйони років до гагарінської космічної ери.
І тепер людський розум мусить звикнути до думки: високу цивілізацію на Землі започаткували колись сергусіянські космонавти. Їх витвір — блукаючий астероїд — “скибку” планети Земля — можна побачити і зараз, досить ввімкнути космічного локатора.
Юрій Степанович помічає, що ніяких послідовних роздумів у нього не виходить. Плутаються події і факти, думка сягає то в глиб віків і тисячоліть, то знову повертається до того, що трапилося за останню “добу”.
А так, остання подія змушує тепер кожного астронавта подумки подорожувати у часі. З тої хвилини, коли на екрані космічного відеофону корабля викарбувалося земне обличчя — зображення, передане “райдугою” Сергія Чуєва.
Сергусіянські установки для передачі думок на відстань зафіксували “розмову” головного радиста плазмольота з невідомими, а за її розшифровку взявся академік Курганов. Скоро всі дізналися про небезпеку, яка чекала на Сергія Вікторовича при зіткненні з астероїдом. Вже потім, коли сталося невідворотне, те ж знайоме людське обличчя знову з’явилося на екрані відеофону академіка Курганова. Довго сидів Олексій Платонович перед екраном. Жодного слова не було вимовлено “співбесідниками”, та коли сеанс обміну думками було закінчено, академік міг розповісти друзям цілу повість про долю Сергія Чуєва.
— Головне, друзі, — почав Олексій Платонович, — ми врятовані! Невідомі з космосу відразу розшифрували сигнали Сергія Чуєва. Вдалося це їм завдяки якимось чи то істотам, чи то агрегатам — тут я всього не зрозумів. Однак саме вони, ці істоти чи агрегати, вже так змінюють швидкість і траєкторію руху астероїда, що наш корабель у точці зустрічі зробить звичайну посадку. Неймовірно, але буде саме так.
— Що з Серьожею? — пошепки запитав тоді Юрій Степанович. — Про нього щось чути?
— Його намагалися врятувати. І, наскільки я зрозумів з сеансу обміну думками, це нашим друзям до деякої міри вдалося.
— Як це “до деякої міри”? — вихопилося у Добробаса. — Що ви говорите?
— Сергій Чуєв живий. Його падіння на астероїді сповільнювали… Оті самі агрегати. Це все, що мені вдалося усвідомити… Але він спить.
— Що значить “спить?” — зовсім занервував Добробас. — Може, ви не так зрозуміли передачу?
— Довгий, майже смертельний сон — саме так я зрозумів думку Кореня, як назвав себе мій “співрозмовник”.
— А що ви дізналися про астероїд? — нетерпляче цікавився реакторник Федір Москаленко. — Який він, звідки, хто на ньому живе?
— Отут, друзі, ви мені й справді можете не повірити. Вірніше, не мені, а повідомленню Кореня.
— Ну, ну? — аж тремтів від цікавості реакторник,
— Ви не помітили за всіма хвилюваннями того справжнього дива, що зв’язок з невідомими істотами нам дався фантастично легко? Ото ж то й воно! Бо це була передача думки між людьми.
— Невже за той час, поки ми були відсутні, на Землі вже вирішили проблему подорожей на астероїдах? — вигукнув Федя Москаленко.
— Ви здивуєтеся, юначе, ще більше, коли я скажу: оті люди на астероїді — наші давні, можна сказати, древні родичі! Вони вилетіли з Сонячної системи у космічну подорож понад одинадцять тисяч років до нашої ери. Згадайте багаторічні суперечки вчених Землі про зниклу високу цивілізацію на нашій планеті. Зустріч із невідомим астероїдом — ствердна відповідь на те, що така цивілізація існувала.
— Якесь сновидіння! — не втримався Москаленко.
— Та не перебивайте, вгомоніться, нарешті! — аж підвівся Петровський. — Давайте, Олексію Платоновичу, все відразу!
— Відразу, так відразу. Наскільки я зрозумів Кореня, цей гігантський астероїд — частина материка, який існував на Землі посеред океану. Під час космічного катаклізму цей шматок материка було вирвано з тіла Землі і кинуто в напрямі Крабовидної Туманності. А ось тепер він повертається з дороги довжиною в 14 тисяч років!
…Юрій Степанович ще і ще раз відновлює в пам’яті оповідь Курганова. Аж у голові паморочиться від незвичайних фактів. Ніяк не вкладається в уяву те, що на Землі минуло понад тринадцять тисяч років з того часу, як з її тіла вирвався і стартував у космос величезний астероїд. Сам Корінь — живий представник цивілізації, яка давно зникла на землі! Довго думати про такі речі — все одно, що шукати кінця у світовому просторі. Від таких сюрпризів збожеволіти ненароком можна…
“Але навіщо божеволіти? — несподівано посміхається своїй думці Юрій Степанович. — Адже до космічної гагарінської ери найтверезіша і найвитриваліша людина могла б позбутися тями, дізнавшись, приміром, про те, як зустрівся на Сергусі Іван Германович Новиков зі своїм набагато молодшим батьком”.
А хіба він, Юрій Чуєв не знає, що на далекій Землі його син Віктор стає все старішим і старішим за батька? Однак дрібні сюрпризи всевладної теорії відносності тепер пояснити може кожен землянин. А от грандіозний, неймовірний їх масштаб збиває з пантелику, заважає ясно мислити, спокійно діяти.
М’який мелодійний сигнал космічного відеофону змусив Юрія Степановича здригнутися. Хтось просив зв’язку. Капітан натиснув кнопку і великий екран засвітився голубим сяйвом. Потім на ньому відразу і чітко вималювалося обличчя Кореня.
— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — гречно вклонився з екрану гість. — Прошу вас подарувати мені кілька хвилин вашої уваги.
— Як? — скрикнув Юрій Степанович. — Ви вже оволоділи мовою землян? Ви ж дізналися про нас якісь півдоби тому!
— Це вдалося нам знову завдяки ірвітназові, котрого ваш друг академік Курганов називає агрегатом. Але про це потім.