— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — гречно вклонився з екрану гість. — Прошу вас подарувати мені кілька хвилин вашої уваги.
— Як? — скрикнув Юрій Степанович. — Ви вже оволоділи мовою землян? Ви ж дізналися про нас якісь півдоби тому!
— Це вдалося нам знову завдяки ірвітназові, котрого ваш друг академік Курганов називає агрегатом. Але про це потім.
— Але звідки ви взнали, що саме так він їх називає? — не міг опам’ятатися від здивування Юрій Степанович. — Ви підслухуєте всі наші розмови, знаєте всі наші думки?
— О ні! — зігнав посмішку з засмаглого, сухорлявого обличчя Корінь. — Ірвітнази здатні до цього, але без вашої згоди ніколи б так не вчинили. Я просто роблю висновки з останнього обміну думками. Повторюю, про це потім. Часу в нас вистачить на одержання найповнішої інформації один про одного. А тепер нам треба підготуватися до посадки вашого корабля на Ні Пабар.
— Ні Пабар?
— Так ми назвали нашу мандрівну гору-астероїд тринадцять тисяч років тому. В перекладі на сучасну мову землян це означає Мала Земля.
— Та як ви врятувалися? Як вижили після космічної катастрофи?
— Ну, гаразд. Повідомлю про найхарактерніше. До другорядного дійдете самі, пов’язавши свою землянську науку з тим, про що зараз дізнаєтесь. Ні Пабар — невеличка частина Землі. Колись Ні Пабар була горою на материку Маорія. Про світову катастрофу нас попередили сергусіяни, які вперше побували на Землі за шістсот сорок два роки до появи в Сонячній системі велетенської комети Кідри-47. За цей час за їх порадою ми підготували Ні Пабар до подорожі у космосі. Гора була перетворена у “стільник” з великою системою печер і катакомб. Під “стільником” на глибині в кілька кілометрів були закладені сергусіянські атомні заряди. Ми підірвали їх, коли комета своєю гравітацією могла захопити гору. Легкий “стільник” був захоплений кометою і набув космічної швидкості ще тому, що ірвітназ “ЛЯЛ-20” створив під горою поле антигравітації. Тепер кожні земні 25 920 років Ні Пабар робить оберт навколо Сонячної системи, щоб час від часу перетинати орбіту Землі.
— Заждіть! — стрепенувся Юрій Степанович. — Ви назвали період, за який зоряний небозвід робить повний оберт, чи не так?
— Саме так. Ви, я помічаю, робите цілком слушне припущення, що саме через такі періоди в Сонячну систему приходить комета Кідра-47.
— Це значить, що через… а так: через якісь дванадцять тисяч років комета знову буде загрожувати Землі?
— Ми для того й мандрували у Всесвіт, щоб знайти відповідь на це питання. Поки що точної відповіді немає. Ось як дістанемося Землі, зведемо у своїх розрахунках добуті дані з усіма елементами руху Землі по сучасній орбіті навколо Сонця, з рухом Сонця в Безмежжі — відповідь буде дана з точністю до плюс—мінус одного року.
— Так, так. Вибачайте, що я перебив вашу розповідь про Ні Пабар. Будь ласка…
— Майже все населення материка Маорія загинуло. На Ні Пабарі залишилися тепер живими 243 чоловіка, які витримали всі випробування. Але й вони 164 роки польоту перебували переважно у стані анабіозу, щоб колись знову побувати на Батьківщині. Розумієте, наскільки це важливе було для тих, хто відбував у політ, можливо, на все життя?
— Як не розуміти! — озирнувся навколо Юрій Степанович. Просторі каюти корабля, навіть великий зал головного пульта управління на мить здалися йому тісними і ненадійними. — Про вас ми знати не могли, адже друга сергусіянська експедиція, що відбула на Землю напередодні катаклізму, на Сергус не повернулася. Там уважали, що вона загинула. Отже, про катастрофу?..
— Вона не була раптовою. Крізь Сонячну систему комета Кідра-47 проходила 111 років. Три роки — за вашим виміром часу десь між 11 650-м і 11 653-м роками до вашої ери — вона наближалася й минала Землю. На своєму шляху комета зірвала з орбіти дві планети Лев і Фан. Остання врізалася в материк Маорія, що був серед найбільшого океану, а Лев, змістивши полюси Землі, загальмувавши її рух по орбіті, став супутником нашої рідної планети.
— Це — Селена. Це — Місяць! — вихопилося у Юрія Степановича. — Тепер багато чого неясного і незрозумілого стає на свої місця. Тепер…
— Оскільки є деяка ясність, — посміхнувся Корінь, і тільки зараз Юрій Степанович помітив, що він був зовсім лисий, — підготуємо ваш корабель до посадки; на Ні Пабар.
— Що ми маємо зробити? — запитав капітан плазмольота.
— За нашим сигналом слід перейти до граничного гальмування. Ми вже вжили своїх заходів до того, щоб точка перетину курсів стала дотичною. Однак все з посадкою буде гаразд тоді, коли ви дозволите нам послати на ваш корабель нашого друга — ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Поки що вважайте його за найдосконалішого робота. Пояснення — потім.
— Гаразд. Але як його приймати? Які його габарити?
— Куля у півтора метра діаметром. Помістіть його біля пульта управління, а самі — всі до одного в момент посадки лягайте в амортизаційні камери. У вас вони електромагнітні?
— Не всі. Більшість — гідравлічні.
— Це гірше. Однак, гадаю, “ЛЯЛ-20” справиться з завданням і за таких умов. Розкажіть йому все, що треба буде знати про конструкцію корабля. От поки що і все. Дозвольте попрощатися з вами.
— Ви нічого не сказали про долю нашого посланця. Сергій Чуєв — мій рідний онук.
— Не хотів передчасно засмутити вас. Стан його загрозливий. З допомогою “ЛЯЛ-20” ми визначили, що в людини з плазмольота від фізичного струсу, розумового і фізичного перенапруження стався цілий ряд патологічних змін: інфаркт, випадання пам’яті, летаргія. Остання — рятівне явище, за яке вхопилися наші медики. Не журіться, капітане. За двадцять земних років, доки ми без прискорень ітимемо до Землі, все буде зроблено, щоб урятувати вашого онука.
— Як це — двадцять років? Адже ми розраховували…
— Розраховували тоді, коли весь екіпаж вашого корабля був здоровим. Ви ж, мабуть, не хочете принести на Землю невідому хворобу, яка скосила весь ваш екіпаж?
— Ви вже знаєте?
— Академік Курганов у своїх повідомленнях постійно повертався до цього факту. Значить, усім вам доведеться лікуватися, проходити карантин, адаптуватися на Ні Пабарі. Доки не будете здорові, доведеться перебувати на астероїді. Адже ми відповідаємо перед Землею за кожного її сина. Чи не так, капітане?
— Як і ми! — легко зітхнув Юрій Степанович. — Дякую.
— Це ми маємо вам дякувати за звістку про нову, вищу цивілізацію Землі — вклонився Корінь. — До зустрічі.
Дивлячись на згасаючий екран відеофону, Юрій Степанович несміливо усміхнувся: може, й справді все буде гаразд!
МАТИ І СИН
Великий спортивний зал плазмольота освітлений так, немов тут мають відбутися масові змагання. Але на сходинках до басейну — двоє. Молода жінка зі схудлим обличчям і високий дужий юнак з уважним поглядом сіро-зелених очей.
— Загоряй, синку. Я сходжу на годину в бібліотеку, а потім зустрінемось у кінозалі. Згода, Германе?
— Гаразд, мамо. По дорозі зайду в оранжерею і зірву тобі оті два апельсини, що дозріли, пам’ятаєш?
— Не забудь краще принести свіжих помідорів і огірків. Я салат приготую.
Лан зводиться на ноги і йде в бібліотеку корабля. Ще вчора вона почала читати сонети землянина Шекспіра, щоб потім поговорити про них з сином. Але сьогодні не читалося. Дата, що з’явилася вранці на табло календаря плазмольота, так і стояла перед очима.
Минуло рівно двадцять земних років з того незабутнього дня, коли її чоловік і друг, її коханий землянин Сергій Чуєв відбув на “райдузі” на Ні Пабар.
Лан до найменшої подробиці пам’ятає останню розмову капітанів корабля з Сергієм по радіо. Його повідомлення вкрай схвилювали астронавтів. А потім зв’язок з ним обірвався. Аж до сьогодні.
І за весь цей час Лан одержала про Сергія лише кілька коротких звісток — що він живий, що його лікують.
Найголовніша хвороба — випадання пам’яті — не минала. Медики Ні Пабара дійшли думки, що Сергієві може допомогти сильний психологічний стрес. Ось для чого вони хотіли записати на плівках кібернетичних агрегатів звернення Лан до нього. Позавчора ніпабаріяни таки домоглися свого. В каюті Лан побував кібер “ЛЯЛ-20”. Лан байдуже дивилася на велику сіру, здавалося, гранітну кулю і здивувалася лише тоді, коли кібер заговорив з нею сергусіянською мовою, а “виходячи”, не покотився по підлозі, а трохи піднявся над нею і тихо поплив з каюти.
Вчора Корінь знову викликав Лан на розмову, з котрої вона зрозуміла одне: Сергієві стає краще, однак повне видужання настане лише після зустрічі дружини з чоловіком, батька з сином, що чекати залишилося вже зовсім недовго, треба готуватися.
Очі Лан вдивляються в сторінку книги, а думка знову і знову повертає її до минулого.
Після посадки плазмольота на Ні Пабар капітани плазмольота Новиков і Чуєв умовляли Лан удатися з дитиною до стану анабіозу, щоб запрограмовані прилади “розбудили” їх через двадцять років. Але Лан І слухати не хотіла:
Після посадки плазмольота на Ні Пабар капітани плазмольота Новиков і Чуєв умовляли Лан удатися з дитиною до стану анабіозу, щоб запрограмовані прилади “розбудили” їх через двадцять років. Але Лан І слухати не хотіла:
— Та синові ж рости треба! До того ж він єдиний здоровий на всьому кораблі. Як хочете, а я і двісті ваших земних років чекатиму на повернення Сергія. Сина до зустрічі з батьком готуватиму!
Несподівано для капітанів рішення Лан підтримав професор Петровський.
— Хай росте! Ось тільки програму навчання і виховання Германа треба продумати якнайретельніше. Зважте — з ним залишиться лише одна мати, яка стане і вчителем, і вихователем, а згодом і професором. Справитеся, Лан Дугівно?
— Я ж буду сама. А це значить, що сили треба подесятирити.
— Не зовсім сама, — заперечив Петровський. — Через кожні півроку на місяць—два по черзі будуть “прокидатися” всі наукові сили корабля і працювати з Германом. Це наш обов’язок. А як сповниться йому двадцять, ми вже всі зможемо вільно виходити в печери Ні Пабара. Адже все розраховано точно: за цей час ми позбудемося космічного раку, а Сергій одужає.
— Не вірю! — ридала тоді Лан. — Непритомного, з розбитим серцем, хіба можуть його вилікувати невідомі люди?..
Астронавти похмуро мовчали. А через кілька діб, коли всі лягли в камери анабіозу, мати з сином залишилися вдвох…
І потекли дні, тижні, місяці, роки, сповнені для матері стількох турбот, що Лан не помічала плину часу.
…Тепер, власне, заради неї та її сина Германа працюватиме могутній термоядерний реактор плазмольота. Це його силою живилися прилади і агрегати, засоби зв’язку. Все було зроблено, щоб мати з сином могли жити, працювати і відпочивати майже так, як на Землі чи Сергусі.
Майже… В короткі години перепочинку від материнських, а потім і від педагогічних турбот Лан з сумом поглядала на хлопчика, який ще ніколи в житті не бачив справжнього дерева, річки, хмар на небі, не чув пташиного щебету, не знав друзів дитинства. Численні синерамні кінофільми, книги, картини, записи гіпнофону, зроблені на Землі і Сергусі, налагоджені телепередачі з Ні Пабара — підростаючий Герман “ковтав” ненаситно, з кожним роком знав все більше. Вже в десятирічному віці він освоїв увесь плазмоліт, як дитина свою іграшку. Зростав серйозним, вдумливим, допитливим до всього нового, але посміхався і пустував дуже рідко. Робота, робота і робота. Як добре, що у Лан було її так багато, що майже ніколи було віддаватися почуттям відчаю… Сергусіянці хотілося виховати Германа сином землянина, тому треба було знати мови народів Землі, основи наук, досягнення культури й мистецтва. І шість років, доки підростав до “шкільного віку” син, вона буквально штурмувала фонди бібліо-, фільмо- і фонотек корабля. Потім раптом виявилося, що шестирічний Герман, “граючись”, давно вже навчився писати, читати й рахувати. Лан, не жалкуючи за тим, що вона витратила стільки часу на опанування землянських азів, перейшла до навчання сина за методами сергусіянської операційної логіки з застосуванням передачі думки на відстань.
Вчила Германа і вчилася сама. Із вдячністю згадувала пораду Сергія: “Хочеш щось добре знати, вчи цьому інших”.
“Школою”, вірніше “класом” був величезний астронавігаційний зал. Заходячи туди, Лан і Герман відчували урочистість і значимість кожного уроку. Ця урочистість ще більш зросла для маленького Германа з того часу, як уроки стали провадити інженери, навігатори, професори і академіки, які по черзі на кілька місяців виходили з кабін електросну і, прочитавши свої курси, поступалися місцем іншим.
…Це трапилося тоді, коли Германові пішов дванадцятий і для навчання з ним на три місяці “прийшов” зі сну професор космогонії Кирилов. Професорові захотілось наблизити заняття до “справжньої”, земної обстановки, домогтися того, щоб Герман відчув себе у “колективі” однолітків.
Так “класом” стала кулеподібна кабіна синетаріума. Професор розкопав у фільмотеці якийсь старий землянський фільм про те, як проводити уроки з астрономії в сьомому класі.
Чудеса синетаріума зробили своє. Професор стояв за кафедрою, перед ним — Герман, а поряд з останнім “сиділо” за партами кілька десятків хлопчиків і дівчаток. Вони так безпосередньо поглядали на Германа, так невимушено зверталися до нього по імені в ту хвилю, коли професор змовкав, формулюючи умовиводи, що Кирилов аж запишався був своєю вигадкою.
І Герман спершу з цікавістю дивився навколо: якось по-новому світилися його очі. Та не минуло й половини синерамного уроку, як він похнюпився, кілька хвилин сидів нерухомо, потім звернувся до професора із запитанням:
— Те, що моє “я” ви “навели” на когось одного з цієї дітвори, я зрозумів. І те, що моє ім’я “накладено” на інше в звукозаписі фільму, мені теж ясно. А от до чого все це, професоре? Хіба я такий маленький, що мені треба гратися, а не вчитися?
Професор Кирилов почервонів, вимкнув “фон” аудиторії і, помовчавши, сказав просто:
— Вибач, Германе. Чимось обманути, тим паче образити тебе не хотілося. Думав, веселіше буде…
— Якби ж це все насправді! — задзвенів голос Германа. — Ходімо краще в астронавігаційний зал…
Відтак, навчені досвідом, професори і академіки зверталися до хлопця, як до рівного собі, і справа посувалася дедалі краще.
А “вдома”, тобто в своїй сімейній каюті Лан теж вистачало роботи. Треба було освоїти ще й нові для неї професії.
Водночас у матері вистачало клопотів із фізичним вихованням сина. Внутрішня сфера плазмольота була обладнана устаткуванням по створенню тяжіння і мікроклімату. Спортзал з його гімнастичними снарядами, басейном і штучним сонячним промінням, під яким можна було загоряти, став у пригоді. І все ж Лан боялася, що з сина може вирости оранжерейна квітка, котра при першому зіткненні з природними явищами може зав’янути. Тому Лан склала жорсткий графік гартування Германа і самої себе. Разом привчалася витримувати в термокамерах і сорокаградусний мороз, і сорокаградусну спеку, протяги з холодним вологим повітрям і суховії.
Пам’ятаючи настанови професора Петровського про лікувальну дію перевантажень на хворобу, яка затаїлася, Лан послідовно привчала сина до їх зростання у центрифугах корабля. З радістю впевнювалася, що хлопчикові, потім підліткові, а тепер уже юнакові все це йшло на користь.
Герман дуже “витягся”, був уже вищим за матір і лише широкі дужі плечі робили його кремезним, дещо неповоротким юнаком. Це враження посилювали спокійні очі і трохи суворий вираз рота, високе чисте чоло і вся манера Германа говорити не кваплячись, немов добираючи слова.
Юнак чудово володів мовами народів Землі, Сергуса і Ні Пабара, був сміливим у полеміці з професорами й академіками, взявся за самостійну працю, в якій хотів вивести свої рівняння, що поєднували квантову і гравітаційну теорії.
Все це радувало Лан. Герман своїм нахилом до роботи вченого-астронавта виправдовував найсміливіші сподівання екіпажу. Але матір бентежило інше: вимушене ув’язнення в кораблі відібрало у її сина безпосередність молодості, просту радість спілкування з однолітками, друзями…
Одного разу, вийшовши з бібліотеки корабля, Герман так повів себе, що перелякав матір.
— Знаєш, мамо, — трохи соромлячись, сказав він, — все, що написано в “землянських” книгах, особливо з математики і астрофізики, я вже знаю. Ну, як це тобі пояснити? Беру книгу, начебто не знаю, про що там написано, а починаю читати, вдумуватися, і раптом усе згадую: і теорії, і гіпотези, і доведення формул, немов я їх вже колись вивчав. Сьогодні перевіряв себе: проглянув початок доведення однієї складної формули, потім закрив книжку і поцікавився кінцевими результатами. Вони в книзі були точно такі ж, як я їх “згадав”. І ти знаєш, отаке відбувається зі мною тепер частіше. Що б це могло означати?
Того дня Лан терміново “розбудила” академіка Петровського і в тривозі повідала про синове відкриття, занепокоєння.
— Мати є мати! — посміхнувся професор. — Чи ви, Лан Дугівно, забули, звідки ви сама? Коли вам востаннє вводили ін’єкції рібонуклеїнової кислоти? Там, на Сергусі, в комплексі з опромінюванням?
— Перед закінченням Вищої Космічної Школи, а що?
— А те, що це певною мірою вплинуло на передачу пам’яті батьків у спадок синові. Ваш батько Дуг Лей говорив, що на Сергусі є вже кілька сот сімей, де пам’ять батьків цілком переходить до дітей. А в даному разі перехід, можливо, частковий, бо син ваш ще росте. З розвитком центральної нервової системи у Германа може проявитися вся пам’ять батьків. Те, що ви розповідаєте, стверджує мою думку. Герман починає “згадувати” те, що знав його батько. От і все. Але про це поки що — нікому, Герман просто занудьгує тут, коли дізнається про легку можливість “згадати” все, чого ми його навчаємо. Почекаємо до слушного часу.