- Вас же оглядали лiкарi. Перевiряли реакцiї...
- Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..
- Може, вам здається, що минуло? А якiсь слiди таки зосталися?
- Нi, нi, що ви? Трохи вмiю за собою спостерiгати, актрисi, знаєте, належить. I наш лiкар каже, що все в нормi.
"Це я також мушу з'ясувати, - подумав Трофиновський. - Якщо пiдтвердиться... Що ж, це буде вагомою пiдставою на його затримання..." Вiн спитав:
- Може, ви пригадали ще якiсь деталi...
- Он воно що... Скажiть вiдверто - моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним... Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений... Гладенька зачiска з акуратним продiлом... i, здається, все.
- Дякую, - мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.
- За що ж дякувати, якщо я нiчим вам не допомогла?
- Допомогли, та ще й як! - озвався слiдчий. Це не були просто ввiчливi слова. У вiдповiдях балерини крилося пiдтвердження його здогадки.
VIII
"Нi, вiн не був наївним. Вiн добре знав, що робить. Вiн тiльки не мiг передбачити всiх наслiдкiв. I деякi з них неодмiнно спробує виправити. Треба, щоб вiн якнайшвидше довiдався про них..."
Слiдчий зателефонував до редакцiї мiської газети знайомому журналiстовi, домовився про статтю i термiни її публiкацiї. Потiм поїхав до медiнституту.
Там його зустрiв давнiй приятель Кость Жилко. Колись вони разом кiнчали середню школу. Вiдтодi Кость встиг захистити кандидатську дисертацiю, стати одним з провiдних фiзiотерапевтiв. Побачивши Трофиновського, швидко пiшов йому назустрiч, картинно розкинувши руки:
- Вiтаю тебе, лiкарю недуг людських, - голосно промовив вiн, i двi дiвчини в бiлих халатах одразу ж озирнулися.
- Все блазнюєш, - тихо буркнув Трофиновський.
- Ого, хвороба протiкає серйознiше, нiж я гадав, - усмiхнувся Кость. - Мабуть, начальство квапить, а на твоїй дiлянцi заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходiмо до наших...
В квадратнiй бiлiй - дуже чистiй i дуже холоднiй - кiмнатi на них чекали чотири чоловiки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п'яти.
- Я передав їм нашу розмову, - сказав Кость, i двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.
- Ми тут порадилися i дiйшли висновку, що йдеться про застосування промiння або хвиль, - озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. - Але невiдомо, що це за прилад. Це мiг бути генератор повного поля, що дiє на психiку людини i через неї впливає на весь органiзм. Можливо, вiн дiяв безпосередньо на нервову систему, керував бiотоками. Не виключена й променева дiя на окремi дiлянки, i гiпноз, зрештою. Наприклад, гiпнотизер пiд час сеансу мiг примусити пацiєнта прийняти якийсь препарат i забути про це.
- Не схоже, - заперечив широкоплечий здоровань у модному триколiрному светрi. - Не могли всi потерпiлi пiддатися гiпнозу однаково.
- Зупинимося поки що на перших двох, - примирливо сказав третiй, вусатий i такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоцi. Вiн спитав у Трофиновського: - Не з'ясували, скiльки часу продовжувався сеанс "лiкування" i як довго зберiгалися наслiдки його дiї?
- А ви певнi, що дiя була тимчасовою? - зацiкавився Трофиновський.
- Щоб вона була постiйною, треба вплинути на гени. Випромiнювання має бути досить сильним, до того ж - направленим. Вiдомi нам описи i габарити апарата при сучасному рiвнi технiки не дають пiдстав для подiбних припущень, - вiдповiв вусатий. Обачнiсть його вiдповiдi викликала у Трофиновського слабку посмiшку.
- Отже, вiн мiг передбачати, що дiя скоро закiнчиться, i спостерiгав за... - Здоровань дещо знiтився, i речення за нього закiнчив вусатий:
- ...Пiддослiдним... якщо, звичайно, припустити, що вiн спецiалiст...
Слово "спецiалiст" в його вустах пролунало особливо вагомо i шанобливо...
IX
Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж - нi. Прикро. В таких випадках легковiрнi кажуть: "Душа розтривожена". А я скажу: стан напруженостi. Збудженi дiлянки мозку передають сигнали по нервах, змiнюють режим роботи пiдшлункової залози, викликають спазми шлунку i сильне кислотовидiлення. I ось уже починається слабка роздратовуюча бiль, вона охоплює все бiльшi дiлянки - i психiка пригнiчена. Прямий зв'язок замикається зворотним у кiльце - i я починаю блукати в лабiринтi химер. Здається, що виходу звiдси взагалi нема.
О, менi знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, - я знаю справжню назву.
I все-таки я не вiдступлю. Я знову йду на вас, ваша величнiсть Природо! Скiльки б ви не товкли мене обличчям в багно, я пiдведуся i йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчикiв, до гераклiв i антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпiзнав цiну тим дарункам, що служать тiльки вашим iнтересам. Адже вони - яблука розбрату. Подiляй i владарюй - це ваш принцип. Я зрозумiв, як i для чого з'являються щасливчики - так званi таланти i генiї.
Я принесу людям найвищий дарунок, який тiльки можливий в цьому свiтi - Дарунок Справедливостi. Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава - цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях...
X
- Добридень, Таню.
- О, професоре! Дякую, що не забули мене.
- До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.
- Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.
- Обов'язок лiкаря - не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?
- Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.
- Не варто подяки. Ви добре сказали: "як всi". Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?
- Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.
- Облишмо комплiменти. Права нога болить?
- Ледь-ледь...
- В останнi днi бiль посилювався?
- Здається, але зовсiм ненадовго.
- Нога терпла?
- Терпла, але не так, як ранiше...
- Давайте перевiримо. Тут болить?
- Нi.
- А тут?
- Трохи.
- А так?
- Ой!
- Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат...
- Професоре... вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?
- Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, - на те його воля...
- Мене викликали до слiдчого.
- Он як, навiть слiдство провадиться...
- Вiн запитував про вас.
- Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.
- Але вiн розпитував про вас не як про знайомого...
- А для вас, Таню, я просто знайомий?
- Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви... Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.
- Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що...
- Так, так, але не зараз.
- Розумiю.
- А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося... менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору...
- Дурницi.
- Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.
- Та я сам з'явлюся до нього.
Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.
XI
...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це - норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок - це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево - просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.
А тепер, за що не вiзьмусь, - нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, - просто предмети, безликi об'єкти.
Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.
Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.
Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться - вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших - з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?
Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне - одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, - просто нерви розладналися.
Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" - "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" - першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.
Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.
Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно - i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.
Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину - зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.
Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то - на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, - обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.
Вiн i я втомилися до знемоги. I якось, коли вiн нечутно пiшов, я заснув у своїй майстернi i побачив його увi снi. Вiн кричав: "Доки можна знущатися надi мною?!" - гнiв спотворив обличчя вченого до неспiзнання, i все-таки це був вiн.
Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескiз. Змiстив тiнь на нижню частину обличчя, i темнi губи почали нетерпляче i владно рухатись. Змiнив пропорцiї - i величезний лоб виплив з напiвiмли, мов бiлий корабель, i зморшки на ньому стали письменами, якi розповiдали про задуми; а глибоко посадженi очi - зовсiм не так, як у справжнього - "дивилися в себе", i з'явився його живий погляд.
XII
Слiдчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусiда художника дома не було, сказали, що вiн у вiдрядженнi. Тепер у вiдповiдь на дзвiнок у дверi зразу почулися поквапливi кроки i немолодий скрипливий голос:
- Iду, iду, поспiшаю...
Клацнув замок - i Трофиновський побачив перед собою чоловiка рокiв п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловiка було набрякле обличчя з густими, схожими на щiтки бровами. Вiн здивовано втупився в слiдчого, - напевне, чекав на когось iншого, - брови-щiтки пiдстрибнули на невисокого рiвного лоба.
Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.
"Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда", - подумав слiдчий i сказав:
- У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.
Очi Цвiркуна жваво блиснули:
- Так я й знав, що до цього справа дiйде!
- До чого - до "цього"?
- Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?
Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:
- Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?
- Певен, певен, - захитав головою Цвiркун.
- Чому?
- З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше. - Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському. - Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн - чи повiрите? - цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!
- Який малюнок?
- А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь - ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.
- Ви часто бували у сусiда?
- Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити...
- Звiдки ж про його друзiв знаєте?
- А кричать вони так, що й на сходах чути.
Трофиновський не став уточнювати, як Цвiркун ухитрявся стiльки почути i побачити "на сходах" i навiщо йому це було потрiбно. Вiн уже збагнув, що спiврозмовник може розповiдати про свого сусiда дуже довго i не без упередження. Тому вирiшив урвати словесний потiк:
- Не помiтили, бува, чи не заходив останнiм часом перед вашим вiд'їздом до сусiда хтось iще, крiм постiйних вiдвiдувачiв?
- Ваш? Пiдiсланий? - Цвiркун хитро примружився.
- Чому "наш"?
- А я одразу змикитив, - по-змовницькому блискаючи очима i вкрай задоволений власною проникливiстю, зашепотiв Цвiркун. - Чоловiк той був цiлком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на головi чи в одязi. Коротше, нормальний цiлком, зовсiм не такий, як Степура та його друзi.
- Змалюйте його докладнiше, будь ласка.
- А ви начебто самi його не знаєте? Не ваш? - Вiн недовiрливо повiв головою i розчаровано протягнув: - Ну, найзвичайнiсiнький собi чоловiк, з маленькою валiзкою в руках. Одразу видно - трудяга.
- А ваш сусiд хiба не працював? - не втримався Трофиновський.
- Та їхня праця вiдома. На копiйку зробить малюночок, потiм мiсяць говорять, та ще й компанiю зберуть. Якихось там каскадерiв вiн намалював, так вся юрба цiлий рiк божеволiла: "Шедеврально, прекрасно!" I навiщо тiльки таких держава плодить?
Був би живий Степура, Трофиновський нiчого не сказав би Цвiркуновi вiдносно вартостi працi його сусiда. А зараз не втримався.
- Одну з його картин Англiя купила, - мов мiж iншим промовив вiн.
- Невже? - стрепенувся Цвiркун.
- Якщо на нашi грошi перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової полiклiнiки.
У Цвiркуна вiдвисла щелепа.
- Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?