- Невже? - стрепенувся Цвiркун.
- Якщо на нашi грошi перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової полiклiнiки.
У Цвiркуна вiдвисла щелепа.
- Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?
- Та в третьому ательє "Побутоб'єднання". Закупником. А навiщо я вам?
- Допоможете доповнити фоторобот.
- Виходить, вляпався-таки сусiдонька в iсторiю з географiєю, пожвавiшав Цвiркун.
Трофиновському не хотiлося переконувати його в iншому. Вiн попрощався i подякував за бесiду.
Розмова й справдi була дуже корисною i допомогла слiдчому уточнити деталь, котра, як вiн передчував, матиме в цiй справi iстотне значення.
XIII
Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимi нитi зв'язували його з тим, кого шукає; вiн вiдчуває, як об'єкт ухиляється вiд зустрiчi; вже маячить перед ним, мов у туманi, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не вiдомо: незрозумiле призначення апарата, його дiя; не встановлено, хто такий "об'єкт" - винахiдник чи лише власник приладу; дiє самостiйно чи його самостiйнiсть мнима; яку мету переслiдує... На бiльшiсть з цих питань можна буде вiдповiсти тiльки пiсля затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякi з вiдповiдей йому вже вiдомi.
Трофиновський роздратований: нiяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складнi почуття - непевнiсть i мало не гнiв. На слiд вiн вийшов. Слiд чiткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, вiн уявляє досить виразно - принаймнi для того, щоб виявити i затримати. Об'єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має вiн вiд своїх вчинкiв якусь матерiальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, - але, безсумнiвно, тут не просто помилка, а виклик суспiльству, i вiн, напевне, розумiє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, "замiтає слiд". Проте "замiтає" не професiонально, а по-дилетантському. I Трофиновський уже знає, як i де його шукати.
Слiдчий рiшуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капiтановi, спiльно з яким працював уже не раз, i попросив органiзувати пости спостереження за вказаними адресами. Вiн знав майже точно, вiн передчував, що людина з чорною валiзкою змушена буде повернутися до декого з своїх "пацiєнтiв". Першою в цьому списку була сестра канатохiдця - Тетяна Марчук.
XIV
Туман був такий густий, що лiхтарi ледь просвiчували крiзь нього жовтими яблуками. Iнодi лунали гудки автомобiлiв, їхнi розмитi силуети, штовхаючи поперед себе слабосилi снопики свiтла, текли суцiльною рiкою, мов риби, що йдуть на нерест.
Пориви вiтру iнодi роздирали сiру пелену туману, i тодi видно було i дерева, i людей.
"Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрено течуть, а вiн iде, упевнений, суворий, - простий радянський воїн на посту..." Нi, "упевнений" - погано. В чому впевнений? Та ще й "суворий". Трафарет... Треба не так. "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть, а вiн iде рiшучий..." Нi, не те! - Строфа аж нiяк не подобалася Трофиновському. "Все в нiй, - казав вiн собi, - трафарет. Крiм, мабуть, першого рядка: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги". Так, це, мабуть, непогано. I вiдповiдає тому, що бачить око - тут дорога iде трохи на схил. Головне ж, порiвняння з луком передає напруженiсть руху в цi вечiрнi години "пiк". Але далi все псує "впевнений" чи "рiшучий..." Ну й морока! Приятель, редактор мiлiцейської газети, умовив Трофиновського неодмiнно написати вiршi в наступний святковий номер, щоб вони пiшли замiсть передової. У вiддiлi i в управлiннi Трофиновського називали "наш поет".
Дома у нього назбиралося сотнi написаних ним вiршiв. Проте друзям вiн мало якi наважувався показувати, i тiльки пiсля одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакцiям.
Вiршi вiн писав i в своєму кабiнетi, i вдома, але найбiльше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм вiршiв вiдповiдав його ходi, завжди рiзнiй, i друзi говорили, що в його поезiї "енергiйна основа".
А ось зараз вiршi чомусь "не йшли", хоча задум цiлком визрiв. Щось заважало. Мимоволi вiн почав прислухатися. Йому здалося, нiби хтось йде за ним в туманi, то наближаючись, то вiддаляючись, готуючись до якоїсь дiї. Вiн вдивлявся в туман, розрiзняв неяснi постатi людей. Хто з них? Зараз перевiримо.
Трофиновський завернув за рiг найближчого будинку й затупцював на мiсцi. Почекав хвилину-двi. З-за рогу нiхто не з'являвся. "Приверзлося", - подумав.
Вiн пiшов далi. За кiлька хвилин десь позаду почулися кроки, але вiн не озирнувся. Навмисне. Не можна пiддаватися мiражам. В дитинствi вiн був боягузкуватим i потiм доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою i невiдомiстю. Якщо справдi хтось iде за ним з лихими намiрами, вiн виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезi Пiнському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Нiхто не знав, де її "малина", з ким у мiстi бандити мають зв'язки. Пiнському пророкували мiсяцi марудної роботи. А бандити - разом з самим Воловиком - в перший же мiсяць зустрiли його в пiдлiску, бiля станцiї. Згодом виявилось, що "наводка" помилилася: вони прийняли його за багатого квiткаря з передмiстя i сподiвалися конфiскувати його "дипломат" з денною виручкою.
Пiнському довелося трохи полякати невдах-грабiжникiв, одному навiть прострелив руку, але зате привiв у найближче вiддiлення мiлiцiї всiх чотирьох, троє з яких пiдтримували сповзаючi штани, бо їхнi паски нiс слiдчий...
Трофиновський знову згадав про вiршi i тут раптом почув поквапливi кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповiльнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману нiхто не з'являвся, тiльки оддалiк ледь темнiв розмитий силует.
Несподiвано Трофиновський забув, чому вiн тут, а не поспiшає додому. В його пам'ятi раз по раз лунали рядки: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть..." "Десь я читав цi вiршi, - подумалось Трофиновському. - Мабуть, у журналi. А як там далi?.. "I вiн iде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту..." Та що це зi мною? Це ж мої вiршi! Я їх почав складати для мiлiцейської газети. Ну, що ж, цiлком пристойнi вiршi. Ось тiльки перший рядок не дуже... Чому - "мов луки"? Схил, правда... Тут краще: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги..."
Вiн поглянув на годинника: "Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довiршувався!" I вiн звернув у провулок, не помiчаючи того, хто його переслiдує. Це була людина з напiввiдкритою валiзкою в руках, з якої висувався розтруб апарата...
XV
"О, люди, люди, як трудно вам зрозумiти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподiвань i надiй!" Вам би тiльки мрiяти, а я здiйснюю i ризикую. Але замiсть подяки нерозумiння i злiсть. Хiба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надiєю i шаною не зводив би з мене i мого апарата очей? Де захопленi вигуки: "Слава, слава, слава найвидатнiшому з нас!"
Чую iнше, зовсiм iнше... Порушую закон? Чому? Профiлактичне лiкування не заборонено. Оцей слiдчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тiльки зробив так, щоб вiн хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слiдчий не вийшов би на мiй слiд. Отже, цей був ненормальним, як i всi щасливчики. Бач. як рано став "з особливо важливих", та ще й пiїт напiввизнаний! Ясна рiч - необхiдне профiлактичне лiкування, вiдтворення норми. Зрештою всi мають бути здоровi, нормальнi. Всi мають бути рiвнi - абсолютно рiвнi перед природою i суспiльством. Тодi суспiльство стане найбiльш тривким, а всi члени його - бiльш нiж будь-коли задоволенi життям, зокрема i вiн сам. Втямить це - подякує менi. Вождем має бути тiльки той, хто уособлює Норму".
XVI
- Павле Юхимовичу, пост номер один доповiдає: за минулу добу нiяких подiй.
- Звiдки ви дзвоните?
- Тут, на розi, автомат.
"Ага, це ж на моє прохання мiлiцiя поставила пости бiля квартири балерини i сестри канатохiдця! Як я мiг забути? I навiщо цi пости? Злочинець вже нiколи не поткнеться туди. Що це зi мною дiється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лiнiя пошуку. Необхiдно iнше - обстежити коло знайомих канатохiдця, балерини, художника, виявити спiльних знайомих. Злочинця треба шукати серед них".
Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку - вже зiбралися спiвробiтники групи, з якою вiн зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям i маленькими, притиснутими до голови вухами; бiля столу сидiли старшина Мовчан, з синiми, мов волошки, очима i оманливою зовнiшнiстю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький - енергiйний, чiпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський вiдчув: всi чекають, що вiн скаже.
- Пости номер один i номер два треба зняти, - мовив Трофиновський. - Вони бiльше не потрiбнi.
Вiн помiтив, як знизав плечима молодший лейтенант, i спитав:
- У вас є заперечення?
- Рано знiмати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кiнця перевiрили вашу версiю. А в нiй щось було.
- З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпiлих. Ось ви, до речi, перевiрте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан вiдвiдає цирк...
Всi здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:
- Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури...
Синицин вiдкинувся на спинку стiльця:
- Що це ви сьогоднi так офiцiйно до нас? Проштрафилися?
- Вибачте, товаришi...
Тепер уже вiн не мiг не помiтити здивування присутнiх. "Що це зi мною дiється? - подумав Трофиновський. - От i мама вчора казала..."
- Завдання всiм зрозумiле? - спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: - Виконуйте!
XVII
Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.
По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради "феї квiтiв", як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм - музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.
Помiж численних Наталиних залицяльникiв самi собою виникали своєрiднi турнiри, де кожен претендент демонстрував свої знання i вмiння: кидаючи скоса погляди на "фею", "вражали" один одного ерудицiєю в рiзних галузях мистецтва, лiтератури i науки, змагалися в дотепностi. Якось, коли вони всiєю галасливою компанiєю прямували в парк, молодий артист цирку вирiшив приголомшити "фею". Вiн пройшовся по перилах пiдвiсного мосту, викликавши захват Наталi. Артист переможно глянув на пригнiчених суперникiв: "Що, браточки, повiсили носи? Це вам не цитати та хохми!"
Тодi до мосту попрямував Вiктор Марчук. Всi так i охнули, а вiн спокiйно i впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Нiхто з глядачiв не знав, що ще в п'ятому класi вчитель фiзкультури був дуже здивований вмiнням Вiктора Марчука бiгати по колодi.
I ось Вiктору вже здається, що в сiрих, з золотистими блискiтками Наталчиних очах промайнуло захоплення...
На жаль, серед "вдячних глядачiв" знаходився й мiлiцейський патруль. Зiрвиголови були затриманi i побували у вiддiленнi мiлiцiї. Загальна вдача-невдача зблизила Вiктора Марчука з циркачем, i той порадив йому "вступити до нашої школи". Вiн же познайомив його з викладачем акробатики, який пообiцяв Марчуковi блискуче майбутнє.
Проте не перемоги на аренi, не призи па мiжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмiшка Наталi Борисенко надихала Вiктора. Та тут павутинка надiї пiдвела. Розмови про високе служiння на нивi мистецтва i успiхи на канатi не допомогли достукатися до серця "феї".
Серед залицяльникiв Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юнiй балеринi всiлякi ознаки уваги. Не раз вiн викрадав її з компанiї на виставка та вернiсажi, викликаючи у Вiктора напади ревнощiв. Вони були суперниками десь з пiвроку, поки не стали спiльниками в бiйцi зi ще одним шукачем "руки й серця юної дiви" Романом Яцюком. Ця пригода зафiксована протоколом затримання за номером сто вiсiмдесят сiм. У ньому було сказано, що "студенту Яцюку Р.В. нанесено легкi тiлеснi пошкодження Степурою С.М. та Марчуком В.А.".
Поки трiйця завзятих закоханих вiдбувала вiсiм дiб за хулiганство, "на авансценi" з'явився нiчим не видатний, не вiдзначений нi на конкурсах, нi в мiлiцейських протоколах випускник будiвельного iнституту, який i став чоловiком Наталки Борисенко.
Трофиновський подумав, що недаремно вiн об'єднав розрiзненi справи в одну. Тепер дивувався i радiв своїй iнтуїцiї.
З'ясувалося, наприклад, що iнженер Роман Яцюк працює начальником змiни на заводi "Медприлад". У вiддiлi кадрiв i в парткомi його характеризували як талановитого iнженера-винахiдника, а от вiд розмов про людськi якостi Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членiв партбюро висловив свою думку так: "Яцюк - людина надзвичайно образлива й мстива. Вiн вижив з роботи iнженера Шпарова тiльки за те, що той несхвальне вiдгукнувся про його винахiд. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись".
XVIII
Роман Яцюк жив на тихiй затишнiй вулицi.
Трофиновський пiднявся лiфтом i подзвонив. Його довго роздивлялися у вiчко, перш нiж спитали:
- Ви до кого?
- До Романа Васильовича Яцюка.
- У якiй справi?
- Роман Васильович дома?
- Зайнятий. Навiщо вiн вам?
- Вибачте, ви не могли б вiдчинити дверi? Адже так розмовляти незручно.
Оббитi чорним дерматином дверi повiльно вiдчинилися, i слiдчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловiка з великим м'ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.
- Я до вас ненадовго.
- Якщо ненадовго... А я вас щось не пригадую... - Чоловiк все ще загороджував прохiд.
Трофиновський показав посвiдчення, i тодi Яцюк вiдiйшов убiк.
- Проходьте, сусiд зi своїми скаргами уже й до вас добрався?
- Добрався, - зiтхнув слiдчий, проходячи за Яцюком до великої кiмнати, умебльованої просто i зручно. На письмовому столi знаходився якийсь розiбраний апарат. Тьмяно поблискували схеми i рiзнокольоровi дротинки.
- Ось магнiтолу взявся лагодити, - кивнув на апарат Яцюк. Зламалася.
Трофиновський пiдiйшов до апарата ближче. На магнiтолу не схоже.
- Я її трохи вдосконалив, - тiєї ж митi вiдгукнувся на його думки господар квартири. - Додав механiзм пошуку i прискореної перемотки...
- Цiкаво, - погодився слiдчий. - Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумiєшся. А у мене з технiкою негаразд...
- А ще краще, якщо технiка не виходить з ладу, - злегка усмiхнувся вдоволений Яцюк. - Думаю поставити тут ще один дiод, - коротким товстим пальцем вiн тицьнув у схему.
Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою i, обiйшовши апарат, глянув на шкалу.
- Чотири дiапазони...
- Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.
- Цiкава картинка, - сказав Трофиновський, зупиняючись бiля стiни i розглядаючи пiдпис художника.
- Репродукцiя з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Пiсля смертi це помiтили всi. - В останнiй фразi чулася гiрка iронiя.
- Степура... - вголос прочитав Трофиновський. - Так ви знали його?
- Знав. Сергiй Степура. Навiть дуже близько знав, - все з тiєю ж гiркою iронiєю промовив Яцюк, i його темнi очi задивилися вдалину. - Навiть побилися одного разу.
- Що було приводом?
- Спитайте - хто? I вiдповiдайте: хто найчастiше служить приводом для бiйки серед молодих хлопцiв? Вiдомо хто, - дiвчина. Давно це було...
- Ви неодруженi?
- Нi, залишився нежонатим. Мiж iншим, з вини тiєї ж дiвчини... Ось як буває...
- А Степуру давно бачили?
Яцюк усiм корпусом рвучко повернувся до слiдчого:
- Ви заради нього прийшли?
- Так, - пiдтвердив Трофиновський. - У вас нема здогадок, що могло послужити причиною...
- ...Його самогубства? - закiнчив фразу Яцюк. - Багато думав над цим... Ось бачите, репродукцiю купив. Звичайно, вона не вiдповiсть... хоча, може, й зберiгає якiсь слiди... В речах, кажуть, вiдбиваються бiотоки їхнiх творцiв. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика...
- Поки що?
- А в майбутньому - подивимось. Менi говорили, що вiн останнiм часом став писати значно гiрше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, рокiв шiсть, хоча в одному мiстi жили... Що я тепер про нього знаю? Ось тiльки шкода його, дуже шкода...
- До побачення, - мовив Трофиновський. - Ось мiй телефон. Якщо згадаєте що-небудь...
- Звичайно, обов'язково зателефоную. Вибачте, що нiчим не мiг допомогти.
- Дякую за бесiду, - нахилив голову Трофиновський i подумав: "А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про iнших, майже нiчого - про себе. Випадково?"
Трофиновський повiльно йшов вулицею, обмiрковуючи план подальшого розслiдування, повторював у пам'ятi всi деталi розмови, що тiльки-но вiдбулася. I раптом йому пригадуються власнi вiршi: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги, машини вдалину..." Почекай, - каже вiн собi, - чому "зi схилом"? Погано, прозаїчно. "Мов луки, напiвзiгнутi дороги..." Так, це краще. В цi години "пiк" дороги напруженi, порiвняння пiдходить. А як далi? "Воїн на посту". Трафаретно. - Але слова "на посту" викликають у нього якiсь асоцiацiї: - Ага, я ж зняв пости бiля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно вiдновити, негайно!"
XIX
Знову осiчка. Таня не розповiдає, але я вiдчуваю: вона менi бiльше не довiряє. А я ж гадав, сподiвався, що ця нiжна дiвчина подарована менi долею, її величнiсть Природа iнодi викидає, такi жарти для рiзноманiтностi.