Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»
23 июня 2014
Справка: Андрей Билецкий, командир батальона «Азов» — лидер ультраправой организации «Патриот Украины», а также ассамблеи ультраправых организаций «Социал-национальная ассамблея». Активист движения «Честно» Антон Кушнир, а также издание «Телекритика» указывали, что Билецкий ранее придерживался антидемократической и расистской программы.
Палата № 2
Головний військовий клінічний госпіталь — здебільшого корпуси ще царської забудови, розкидані обабіч тінистої каштанової алеї. Нині тут 57 поранених на сході.
«Ходячі» поранені на лавочках під деревами спілкуються з родичами. Солдат на милицях, у синьо-білій смугастій майці і з наколкою парашута на плечі, стоїть із перев’язаною від стегна ногою. Зневажливо розповідає двом старшим чоловікам:
— А сейчас ниче, вкололи два обезболивающих.
Старші родичі курять і мовчать.
Родимки завеликі
— Я лежу в палаті № 2, — каже по телефону Тарас Ковалик із добровольчого батальйону «Айдар». — Четвертий поверх, як заходите, від сходів ліворуч.
Тарас, родом з Тернополя, за професією — кухар. Працював офіціантом, але звільнився під час Майдану. Був одним із сотників 15-ї сотні Самооборони. Хотів вступити до 2-го батальйону Нацгвардії разом зі своїми — але не встиг: надто довго проходив медкомісію, щоб довести свою боєздатність.
— Кажуть, от у тебе родимки завеликі... Я плюнув на це все, сказав, о’кей, буде час — приїду займуся цим. Поїхав і почав шукати інші варіанти, яким чином можна поїхати на схід. Твої хлопці воюють — а сотник собі просто сидить.
І Тарас, дізнавшись про набір майданівців у батальйон «Айдар» — тоді він називався просто в/ч 0624, — у середині травня поїхав на Луганщину під Старобільськ, незважаючи на білий квиток. Пройшов місцеву медкомісію, а юридичні питання вирішив дооформити потім.
— Я так і не встиг вирішити всі ці питання, мене підстрелили, — засміявся Тарас.
По факту це були крики
Допомогу Тарасові, попри неясність із військовим квитком, надають без жодних проблем. У Тараса прострелені м’які частини ноги, пошкоджені судини та сухожилля. Коли підстрелили, спершу відчув тільки оніміння й лише потім побачив кров.
— Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Вколіть мені знеболююче, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б набагато менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він знаходиться під вогнем. Заборонено зупинятись.
Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію провів хірург «Айдару»:
— Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.
Ефка в руці
На запитання, що з пережитого було найважче, Тарас замислюється. Починає говорити — не про себе. Спершу збивчасто, а потім дедалі швидше він говорить про цивільних:
— У цьому найгірша трагедія... Війна — дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно все одно лізе... Бог суддя, і все одно... Якось розказували, в одного, і вроді цивільні номера машини, і машина без зброї — а ефка (граната Ф-1. — Авт.) в руці... А ти стоїш на блокпосту і знаєш, що це не просто твоє життя — за тобою батальйон... Я вважаю, що там місцеве населення все попереджено й вони мають змогу покинути ту територію, їм не перешкоджають... Їх можуть залякувати, але їм не перешкоджають. Досі з Луганська можна поїхати. На автобус чи поїзд — і проїхати геть. Я вважаю, що потрібно сказати, що: два дні, всьо, люди, ховайтеся в бомбосховищах, інакше ми не відповідаємо. І почати реально знищувати... Треба почесному ввести воєнний стан... І тоді — ти за замовчанням ворог.
Навіть якщо ти дитина. І тоді знімається відповідальність повністю моральна і юридична з військових... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами воєнного часу... Ми діємо максимально лояльно. Ми нікого не чіпаємо, ми ніколи не стріляємо в сторону житлових будинків, ми, навпаки, стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...
Тараса перепиняє прихід знайомої, яка занесла малини та смородини. Це його відволікає. Через кілька хвилин він повертає обличчя до мене, вже іронізуючи:
— А то люди вірять, що ми у Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять в це. Приходиш у Щастя, питаєш: «Що, реально відстрелювали?» Вони такі: «Ну що ви, дурні зовсім?» А питаєш: «А ви вірите, що у Слов’янську спец-снарядами стріляють і випалюють будинки?» — «У-у-у, віримо». Отакі люди, просто.
І всьо, повисла
На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлені металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.
Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:
— Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.
Санітарки щось винувато кажуть і виходять.
Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.
Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер з Тростя-нецького району Вінниччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.
Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався в 1991 році.
З бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину — тоді саме боялися вторгнення росіян з боку Криму.
— А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.
Микола щойно потрапив у Донецьку область — і колона, в якій він їхав, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.
— Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють. Нападуть, постріляли. Наші почали відстрілюватись — ті й притихли. Я перев’язую раненого, і тут одиночний — фах! І всьо, повисла.
Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.
— І вже кістки стирчать. Кричу: «Женька! Йди мотай уже мені!»
Микола легко усміхається.
— Хуже всього (скоріш за все), снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... — Він із сумнівом хитає головою.
Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою, з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачують за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в «Айдарі» через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.
Дві корови, свині
— Солдатам дають по одному буторфанолу, — Микола хитає головою. — Це наркотик слабенький, ефект не дуже. Мені два зразу вкололи, я кричу: давайте ще третій.
Микола втікав сам, пригинаючись і ховаючись за БТР. Всередині БТРів везли більш тяжко поранених, а зверху — вбитого, якого Микола послідовно називає інакше:
— Двохсотий.
І «трьохсотих» (поранених), і «двохсотого», відступивши з-під обстрілу, відправили вертольотом у тил, а звідти Миколу іншим вертольотом повезли в Харків, де зробили першу операцію.
— В операційну я пішком ішов. Ще б час, і я би без руки лишився. Або якби на сантиметр вище, щоб локтьовий сустав зачепило.
Микола розповідає про все, крім «двохсотого», з легкою усмішкою. Якщо у Тараса Ковалика відчувається гнів на супротивника, у Миколи Боровина важко помітити бодай роздратування чи на тих, хто стріляв у нього, чи на будь-кого іншого:
— Слава богу, що вернувся, — тільки й каже він.
Через годину приходить жінка-терапевт. Слухає дихання:
— Так, товарищ сержант, вы сколько курите?
— Пачки півтори в день, — усміхається Микола.
Терапевт хитає головою з осудом. Виходить. Микола лягає на здорову руку і пробує читати детектив Гарднера «Таинственная блондинка». Заходить санітарка. Дає Миколі й Тарасові по персику. Потім приносить компот.
— Мені ж не можна пить і їсти, — каже Микола. — А то знов чотири часа чекать. А то утром тільки перев’язку робили.
— Як? Без наркозу?
— Так мені ж дали промедол. В вену. Середньої дії. Мені щас можна в руку лізти, — киває він на роздроблене передпліччя. — Я нічого не відчую.
Це для перев’язки. Для операції потрібен повний наркоз. Треба чекати ще трохи.
— Брат обіцяв приїхати, — розповідає, чекаючи, Микола. — Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, — Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.
— Брат обіцяв приїхати, — розповідає, чекаючи, Микола. — Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, — Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.
— А жінка до вас приїжджала?
— Як вона приїде? — з легкою усмішкою хитає головою Микола. — Хазяйство. Дві корови, свині...
Його перебиває молодий невисокий хірург, що заходить в палату:
— Ну что, пойдем потихоньку?
— Простинь взяти?
Хірург не встигає відповісти, бо фельдшер Микола вирішує сам:
— Ну, назад же на каталці буду. То краще взяти.
Тарас Ковалик, який сидить унизу на лавочці з гостем-одно-класником, розповідає мені про фельдшера Миколу:
— Дивний чоловік. Мучиться вночі, не дає себе обезболюючим вколоти. Стогне.
Артем Чапай, Insider
1 липня 2014
В ночь на 5 июля 2014 года после боев боевики ДНР под руководством Игоря Стрелкова-Гиркина покинули Славянск и Краматорск. В тот же день город перешел под контроль украинских военных, а над Славянским городским советом был поднят украинский флаг. «Армия» Стрелкова обосновалась в Донецке.
Смертельная усталость: Краматорск накануне побега сепаратистов
На дорогах в Краматорске почти нет машин. Горожан тоже не видно. Все магазины закрыты.
— Здесь за полчаса до того, как вы приехали, была тревога — опять бомбили, — рассказывает местный житель Артём. Он согласился поселить нас в квартиру к другу, который недавно сбежал из Краматорска за границу.
Артём выглядит смертельно уставшим. Вскоре становится понятно почему.
— Ну как прошел день? — интересуюсь у него.
— День? Тебе с двенадцати ночи рассказывать? — отвечает он, печально ухмыляясь. — Тут по часам все. В двенадцать здесь стабильно начинают стрелять. Как в «Золушке».
Брошенная квартира выходит окнами на Славянск и гору Карачун. Из окна видно, как над горой разрываются снаряды. Где-то вдалеке громыхает.
— Знаете, что делать, когда начинается обстрел? — флегматично спрашивает Артём. Я мотаю головой: еще не знаю. — Сразу прячьтесь за стену, которая за туалетом. Чтобы от окна тебя отделяло две стены. А лучше залечь в чугунную ванну.
Артём рассказывает: сегодня сепаратисты заявили, что на площади, где располагается штаб «ополчения», будут выдавать пенсии. Но снаряд попал в здание прямо за штабом — и, конечно, никаких денег никто не выдал.
Он считает, что в Краматорске стреляют только местные — «повстанцы», как он их называет, — а украинской армии и Нац-гвардии в городе нет. Правда, подтвердить или опровергнуть это предположение невозможно: сепаратисты свою причастность к выстрелам, естественно, отрицают, а их противников не видать.
— У меня подозрение, что «повстанцы» этой долбаной «республики» сами стреляют по жилым кварталам, чтобы людей в страхе держать. Чтобы потом эти женщины с детьми сами бросались под танки и останавливали украинскую армию, — предполагает он.
Телевидения в Краматорске уже нет — третьего дня завалилась вышка. Радио тут только одно. Впрочем, местным жителям, кажется, уже не хочется никаких новостей: от выстрелов они все равно не спасают.
— Сейчас уже все очень устали от этого. Даже мой папа был за «республику», но когда блокпост сепаратисты перевели под его дом, мнение свое поменял, — продолжает Артём, вздыхая. — Теперь он постоянно сидит в погребе на стульчике и ждет, когда начнут стрелять.
Прямо под домом, где мы поселились, располагается станция с хлором. Нас предупреждают: если вдруг снаряд попадет туда, нам придется, мягко говоря, несладко. Мысленно надеюсь, что снаряды пролетят мимо.
— Смотри, вон там — микрорайон Лазурный. Это наш Чернобыль, — рассказывает Артём. — Его основали в 86-м году, тогда же, когда произошла авария на ЧАЭС. А есть у нас микрорайон Чечня — его основали, как раз когда Чеченская война началась. Видимо, суждено нам было в такую ситуацию попасть...
На днях Артёма пытались задержать в городе сепаратисты. Обещали отвести в «подвал» и «серьезно поговорить». По его словам, в таких ситуациях нужно держаться спокойно.
— Они, как дикие звери: чувствуют страх и агрессию, — объясняет Артём. — Когда нас с другом задержали, мы стояли перед ними сдержанно, так, будто ничего особенного не происходит. И они просто не знали, что с нами делать. Так и отпустили. Непередаваемое чувство...
В Краматорске на улицах почти нет людей — оттого кажется странным, что по моим следам долго идет неизвестный мужчина. Говорят, такое здесь уже не редкость. У сепаратистов в городе много сторонников, которые устанавливают слежку за подозрительными людьми и «новенькими». За мной, видимо, следят как за «новенькой». Или это просто паранойя. В такой обстановке паранойя возникает очень быстро.
В одиннадцать вечера гремит взрыв. Из окна видно, как на Карачуне разгорается вспышка. Раздается очередной взрыв, за ним еще один: работает артиллерия. Под ногами начинает подрагивать пол. Вдруг вдалеке срабатывает сирена, а за ней включается сирена где-то сразу под нашим домом. Жуткий, страшный вой. Автоматически прячусь за стену за туалетом, хоть и осознаю, что вряд ли снаряд влетит именно в мой дом.
С этой сиреной горожане живут каждый день. Почти никто не спит. Под такие звуки спать просто невозможно.
Сирена стихает так же неожиданно, как началась. Но в ушах до сих пор стоит гул.
В тишине начинает кричать какая-то птица, и этот крик совсем не похож на птичий. Звук такой, будто где-то рядом вылетает пуля. В Краматорске, кажется, все звуки искажены. А у людей за те два месяца, что здесь ведутся боевые действия, искажено сознание.
В подъезде дома, где мы провели тревожную ночь, живет целая свора котов: Пятнашка, Черныш, Серый, Огонек... Все они были оставлены хозяевами, решившими покинуть Краматорск.
На моих глазах очередная семья забирает вещи из дома.
— Уезжаете? — спрашиваю я у девушки, которая заталкивает чемоданы в лифт.
— Уезжаем, — резко отвечает она. — Но скоро вернемся, вы не думайте.
...Из Краматорска мы двинулись дальше — в сторону Славянска. По дороге, на повороте к не занятому сепаратистами Святогорску, я увидела яблоневый сад, вокруг которого расставлены фигуры лебедей, вырезанные из автомобильных покрышек. Эти фигуры сделал дядя Коля. Он недавно перебрался в деревню из Краматорска, где работал на металлургическом заводе.
Дядя Коля вышел к нам, широко улыбаясь, в джинсовой панамке с надписью “Marlboro” — и сразу предложил посмотреть на его черепах. Их у него четыре: цепляются на удочки местных рыбаков, а те приносят их дяде Коле, зная, что тот сможет позаботиться.
— Вышел на пенсию, а заниматься чем-то надо. Вот и развожу живность, а жена раскрашивает домик, чтобы любо было смотреть, — объясняет мужчина.
Дядя Коля рассказывает, что мимо его дома постоянно проезжает военная техника. «Если кто-нибудь эти машины подрезает, начинают стрелять», — говорит он. Бывает, пули попадают и по домам, но никто здесь на это особого внимания уже не обращает.
— Вообще не люблю говорить о политике. Когда-нибудь все утрясется и ненависть забудется. Я лучше буду цветы разводить и черепах, так гораздо спокойнее, — говорит дядя Коля.
В его доме на лавочке стоит старый граммофон, а рядом с ним — стопка пластинок. Жена Татьяна включает проигрыватель, и начинает петь Высоцкий.
— Телевизор у нас уже давно не работает, новости не смотрим, — говорит она. — Зато решили переслушать Высоцкого и поняли, что он поет прямо о том, что сейчас происходит. Вы только послушайте!
— И все же, как вы относитесь к тому, что сейчас происходит? — спрашиваю я дядю Колю. Он загадочно улыбается.
— Знаете, в 1974-м я был на Западной Украине у сестры, — рассказывает он. — Однажды она повела меня в поле и сказала: вот, это мое поле. Я ей говорю: да какое же оно твое, это же советское все! А она отвечает: вот когда все закончится, оно опять будет мое. Так и произошло. А теперь у нас то же самое происходит, что у них тогда.
Напоследок, когда мы покидали дядин Колин дом с лебедями, вырезанными из шин, он произнес:
— Моя бабушка, западенка, всегда говорила, что сила Украины — в единстве. Так что мы будем жить дружно, вы не переживайте!
На следующий день сепаратисты покинули Славянск и Краматорск и отправились в сторону Донецка.
Сирена здесь больше не воет, а птицы поют уже без всякой тревоги.
Смертельная усталость скоро пройдет. В эти города вернется жизнь.
Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»
6 июля 2014
Славянск. Пейзаж после битвы
По дороге к Славянску, перед блокпостом, где теперь развеваются украинские флаги, — вереница машин. Едут автомобили с красным крестом и с надписью «гуманитарная помощь» — везут медикаменты и продукты в оставленный «ополченцами» город. Еще вчера эта дорога была пуста и напоминала путь в Сайлент-Хилл. И точь-в-точь как в одноименном хорроре, с наступлением сумерек здесь начинала выть сирена. Больше она не воет, потому что Славянск уже никто не бомбит.