Оксана, село Кривець: «І от вони кажуть один одному: диви, які хати здорові — ми будемо тут жити».
Баба Маруся, село Маркова: «Вони (хто — не може сказати. — Авт.) хочут Західну Україну винищити, а сюди переселити людей зі сходу».
Одноногий чоловік Міша, Брошнів-Осада: «Ми їх по доброті прийняли, а вони кажуть: «бандєри» — лохі. А ми не лохи».
Цікаво, що ніхто особисто цих донецьких амбалів не бачив. Варшавський розповів, що в Богородчанському районі всього 11 сімей біженців, серед них лише троє чоловіків і то пенсійного віку.
У селищі Солотвин я спілкувався з Вітою з Луганська, яка 11 років тому вийшла заміж за місцевого й живе у Франківській області. Вона теж повторює чутки про донецьких амбалів, але потім переключається на жалість до біженців. До неї самої приїхали біженці-родичі. Амбалів серед них немає. У селищі вона бачила одного дідуся з Донецька.
Виникає підозра, що було повідомлення у ЗМІ, яке всіх пройняло, але спроба знайти першоджерело чуток призводить до нескінченної рекурсії.
Так, багато місцевих ЗМІ передрукували ідентичні повідомлення з посиланням на пост письменниці Ірени Карпи, яку важко запідозрити в роботі на спецслужби, а Ірена Карпа, своєю чергою, посилається на маму, яка щось від когось чула. Тобто чутка шириться давно.
Або цей архетип просто показує настрої населення, або при-карпатці та мешканці інших регіонів тільки те й роблять, що випадково підслуховують однакові слова донецьких амбалів — то в Моршині, то у Ворохті, то в Івано-Франківську.
Нахабні біженці є лише приводом. Тому що поїздка по різних місцях показує просте співвідношення: там, де роздавали найбільше повісток без пояснень, були найбільші протести.
Виглядало як загальна мобілізація
— Виглядало як загальна мобілізація, — сором’язливо, опустивши голову, каже працівниця бухгалтерії сільради села Маркова Богородчанського району.
— Ше сего нам бракувало, — сказала кучерява секретар сільради, дізнавшись, що приїхав журналіст.
— А що, на Маркову прийшла скарга? — питає працівниця бухгалтерії.
Село Маркова — одне з ініціаторів протесту в Богородчанському районі. «Ви вже й там були? А ви знаєте, що з Маркової на медкомісії не прийшов ЖОДЕН?» — питав мене в Богородчанах Петро Варшавський.
Населення Маркової — 3 тисячі осіб. Як стверджують у сільраді, в село прийшло 800 повісток.
— Мені що, у мене сина нема, а зять помер, царство йому небесне, — хреститься баба Маруся. — А в сусідки двоє синів і двоє зятів. І кожному прийшла повістка. То є велика капара (лихо. — Авт.).
Повістки за наказом військкомату представники сільради носили від хати до хати. Більшої частини чоловіків у селі все одно нема, всі на заробітках, зате про повістки почули всі жінки.
— Ще всі й не рознесли, а вже натовп був під сільрадою, — каже працівниця бухгалтерії. — Нікого чужого в селі не було! То все наші! Знаєте, як ото баби? Що не зрозуміли, то додумали.
Повістки були не призивні, а лише на медкомісію. Але жінки, розповідають у Марковій, злякалися, що всіх чоловіків, які ще лишилися в селі, можуть «забрати вночі» й село лишиться без чоловіків узагалі. От вони й збунтувалися, не розібравшись.
Подібна ситуація була в інших селах. Протести піднялись у перші ж години після того, як від хати до хати, всім поголовно, почали носити повістки.
— А то розказують, що тут діяла ФСБ, — обурюється Марія Романівна Стасюк, голова сільради Студінки Калуського району.
Марія Стасюк показує мені повістки, але не дозволяє сфотографувати. Це маленькі пожовклі папірці без слова «повістка» чи будь-якого іншого заголовка. Підписуватися треба під фразою «З забороною виїзду з місця проживання ознайомлений». Звісно, це лякає, а усні пояснення посильних сільради мало чим заспокоюють.
Протести у Студінці не були масовішими, ніж в інших місцях, — просто сталося так, що в когось були знайомі в обласній пресі, а тому протести набули розголосу.
— Ви краще поїдьте у Бондарів, там дорогу перекривали, просто це преса менше висвітлила, — переводить стрілки Марія Стасюк. — А щодо спецслужб, то не працює тут ніяка ФСБ, а працює мама і жінка.
Нічого вони не зірвали
У Микуличині Яремчанської міськради чоловіки казали:
— А медкомісії як прийшли, так і пішли...
У Брошнів-Осаді, де розігнали медкомісію, влаштовану прямо в сільраді, вусатий чоловік Сашко й одноногий Міша пояснюють обурення населення.
— Призначили оце нам місцевих фельдшерок, — каже Сашко. — Значить, одна сліпа тебе дивиться...
— А друга глуха тебе слухає, — підхоплює Міша.
Голова сільради Студінки розповідає, як на зборах у голови рай-держадміністрації всі були проти масової роздачі повісток.
— Казали їм: ви можете прийняти по сто чоловіків за день — от і висилайте по сто повісток за раз.
Але військкомати вирішили нахрапом провести медогляд всіх селян за раз. Найгірше — повістки переважно роздавали у вихідні 19 та 20 липня — в цей час іще не було навіть указу президента про часткову мобілізацію. Тому всі й обурились.
У Калусько-Рожнятівському об’єднаному військкоматі усміхнений майор, який чомусь відмовився назватися, теж не визнає помилки. Думає, в кожному конкретному випадку винен кожен конкретний голова сільради.
У Студінці місцеві мешканці вважали, що «головиха не дала повістки своїм родичам», хоча сама Стасюк казала мені, що дала повістку і своєму синові, хоча той пожежник-рятувальник і має бути звільнений від служби.
— А у Брошневі? Там теж голова замішаний, — каже майор.
У військкоматі не визнають своєї помилки. Але надто вже одноманітно «замішані голови сільрад» по всьому регіону.
— А те, що кажуть, що протести зірвали нашу роботу, — неправда. Людям приходять повістки, люди проходять медкомісії.
Не визнавши публічно помилки, військкомати таки змінили тактику. І якщо раніше говорили про «розгоряння істерики» на Західній Україні, нині «істерика» вляглася так само швидко, як і розгорілась.
Військкомати пробували провести медогляди в один захід, зачепили цим усіх водночас — і миттєво спалахнули протести.
Тепер військкомати надсилають повістки потрохи тут і потрохи там. Протести й затихли.
Артем Чапай, Insider
1 серпня 2014
Чи злочин — залишатися живими?
У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем 51-ї аеромобільної бригади. Їх звинувачують у дезертирстві. Наприкінці липня вони опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні.
Нині десантники перебувають у Запоріжжі у військовій частині А1978, яку в народі називають Уральськими казармами.
За версією влади, яку повідомило нам джерело в адміністрації президента, в 51-й бригаді був один слабодухий хлопець, який ходив у ближнє село випивати. Там його стали обробляти сепаратисти і пропонувати здатися в Росію. А він став підбурювати інших.
Версія хлопців не зводиться до «одного хлопця», а охоплює більше аспектів. Ми зустрілись із десантниками, їхніми родичами та адвокатами й спробували розібратися, що насправді сталося з десантниками 51-ї аеромобільної бригади. Зустріч відбувається в Уральських казармах.
Хоч усміхатися почали
Віктор Січкун сидить увесь ранок із дружиною. Волонтерки з Жіночої сотні посміюються з сором’язливості одруженої пари.
Солдати й волонтерки розмовляють передусім про медичні справи. Складають списки. У двох — закриті черепно-мозкові травми. В одного — потягнута зв’язка. Переважно ж солдати в задовільному фізичному стані. Поширені раніше чутки про контузії й опіки у полонених виявилися неправдою.
— Я би кардіограму зробив, суто для себе, — каже Віктор Січкун.
Його дружина розповідає, що у Січкуна ще в мирний час був передінфарктний стан.
— А як медкомісію пройшов?
— А не було медкомісії, — каже його дружина.
Солдати та їхні родички навперебій розповідають. Одному дали 3 години, щоб з обласного центру, де працював, приїхати у військкомат у райцентр. Іншому взагалі дали на збори 15 хвилин. Вони вже стояли на обліку як здорові — і їх, не оглянувши ще раз, відправили служити. Це була «перша хвиля» мобілізації. Всі призвані 9—11 квітня.
— Дениска, а тебе медицинская помощь не нужна? — питає Світлана Василюк із запорізької Жіночої сотні.
Денис Бебнев, який більшу частину часу сидить, дивлячись униз, вперше піднімає погляд і усміхається:
— Хіба що зуби полікувати. А так усе нормально.
— Ну хоть раз улыбнулся, — каже Василюк.
— Він у нас серйозний, — каже Юлія Бебнева, мати Дениса. — Голова сім’ї.
— Теперь они хоть улыбаться начали, — пізніше скаже мені пенсіонерка Валентина Коршенко з Жіночої сотні, також присутня на зустрічі. — Миша Холод, этот мальчик з красивыми глазами, помнишь? Видел, сейчас какой? А то был, как камешек. Вот так зажатый, — показує вона.
21-річний Михайло Холод — наймолодший, заляканий діями прокурорів, пробував тікати, але з ним зв’язався адвокат, і Михайло вчасно повернувся сам. Цей факт адвокат Тарас Дригайло в суді зміг обернути на користь Михайла і проти прокуратури.
Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки — солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало.
На основі розповідей із кімнати зустрічей та розповіді координатора адвокатів Олександра Гришина вдалося більш-менш відтворити версію хлопців і їхнього захисту того, що сталося під Свердловськом Луганської області наприкінці липня.
Пустили в «мішок» — і «мішок» закрили
— Все в Волновасі почалось, — вважає Юлія Бебнева, мама Дениса, який сидить поруч і дивиться вниз. — Вони там не повинні були бути. На той час призваних не мали пускати в «гарячі точки». Уявіть, як нашим хлопцям: ті, що загинули під Волновахою, раніше з ними в таборі в одних наметах жили.
Бригада, розташована в Володимирі-Волинському, збиралася з усієї Західної й Центральної України. Серед військових, які тепер під слідством, — люди не лише з Волинської області, але й Тернопільської, Хмельницької та інших. Усі до єдиного — мобілізовані.
Частини бригади потім кидали в різні місця — блокпости під Донецьком, Краснодон, Красноармійськ. Ті з 51-ї бригади, що опинилися в «котлі» на Луганщині, — винятково зв’язківці й артилеристи.
— Ні піхоти, ні розвідки з ними не було, — каже Юлія Бебнева.
Військові опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном.
— У «кишку» між ополченцями й Росією нас пропустили без жодного пострілу, — каже один із солдатів.
— Нас пустили в «мішок» — і «мішок» закрили, — підтверджує інший.
Солдати виявилися відрізаними від постачання.
Стояли «на териконі» під Свердловськом Луганської області. Кілька солдатів показали, що це відео знищеної техніки — з місця їхнього перебування.
Бронежилетів було з розрахунку один на п’ятьох. Почались обстріли з артилерії. Стріляли з обох боків, як «ополченці», так і Росія — і що далі, то точніше.
При цьому солдатам було суворо заборонено стріляти в бік Росії.
— Хоча важко було сказати, з якого боку по нас стріляли, — каже один із солдатів.
Інші заявляють: у небі з боку Росії з’являлися безпілотники, які неможливо було збити, а через тридцять хвилин по частині били точніше, ніж перед тим.
Так стояли десять днів, навіть коли відстрілюватися бодай по бойовиках уже не було чим.
Їжа ще лишалась, але не було води.
— В якийсь момент їм пощастило, бо пішов сильний дощ. Пили дощову воду з калюж, — каже Юлія Бебнева.
— Вранці злизували росу з капотів КамАЗів, — каже один із солдатів.
Командири постійно просили прислати набої та продовольство — отримували відповідь «немає змоги». Так на териконі минуло 10 днів.
Дозвіл з матюками
Техніка була розстріляна. Бійці попросили в командира дозволу на передислокацію:
— Точка ж пристріляна, — казали вони.
— Стволи були порожні. Порожні стволи здали командиру, — каже один із солдатів.
Адвокат Гришин розповідає версію захисту:
— Вони здали командирові зброю, бо після обстрілів на десятьох лишався один автомат і то без набоїв. А без патронів «калашниковим» хіба що кидатися можна. Безпосередній командир надав їм дозвіл — і солдати почали передислокацію до місця розташування частини.
— Куди?
— Це військова таємниця.
Юлія Бебнева розповідає про наданий дозвіл із таким уточненням:
— Не можу відтворити, що той командир казав. Я ж не буду тут матюкатися.
Беззбройних узяли сепаратисти
36 солдатів на КамАЗах і без зброї виїхали. По дорозі до них приєдналися ті п’ятеро, яким поки не висунуто звинувачень. Бійці 51-ї й нині живуть із ними разом — але або нічого не знають, або не хочуть розповісти. Адвокати не знають нічого, оскільки тим п’ятьом не висунуто офіційних обвинувачень, а отже, у них нема
і захисників.
КамАЗ перехопили бойовики. Бойовики були озброєні, солдати — ні. Юлія Бебнева відтворює розмову по мобільному з одним із бойовиків. Вона подзвонила синові, а трубку взяв хтось чужий.
— Вы кто?
— Я человек.
— А где мой сын?
— Надо было думать об этом, когда его сюда посылали.
— Я не посылала, его призвали.
— Надо было идти на Киев и не пускать.
— Я сколько порогов оббила, чтобы его вернули...
— Мои внучки боятся спать, мать живет в погребе. А вы хотите своего сына?
Після цього Бебнева розридалась у трубку, і бойовик по той бік змінив тон:
— Тише, тише. Мы живие люди. Мы как их увидели грязных, оборванных — у нас бы рука на них не поднялась. Ничего мы им не сделаем. Но у нашего руководства на них свои планы.
Відмова від «притулку»
Плани — це перевезти в Росію.
Військовослужбовці 51-ї не «переходили на територію Росії», як повідомляли спершу. Їх під дулами автоматів у Росію передали. Юлія Бебнева каже, що це сталося на пункті пропуску «Ізварино» в Луганській області, який контролюють бойовики.
Цікаво, зазначає адвокат Гришин, що бійців перевезли в Росію у п’ятницю 25 липня, а перші повідомлення в російській пресі з’явилися ще в четвер 24 липня.
— Це ще раз підтверджує, що бойовики координують свої дії з Росією.
У Росії солдати провели кілька днів. Сиділи в ангарі.
Фізичних «засобів впливу» до них не застосовували, але намагалися переконати просити про «притулок». Переконували, що в Україні їх судитимуть... Як бачимо, у підсумку так і сталось.
— Знаючи, що їм загрожує в Україні, перебуваючи під психологічним тиском, вони все ж наполягали, щоб їх повернули в Україну. Жоден не написав заяви, жоден не попросив притулку в Росії. Які ж вони зрадники? — каже Гришин.
Адвокат Гришин пояснює: оскільки юридично війни з Росією немає, а солдати були без зброї — їм можна було закинути лише незаконний перетин кордону (до того ж їх перевезли силоміць). Тому солдатів мали просто депортувати.
Російські ЗМІ зняли ролик про солдатів, які начебто «масово лишають частини і тікають у Росію» (неправда, бо їх захопили в полон і привезли силою). Після цього солдатів повернули Україні.
Солдатів завезли в Росію з Луганщини, а повернули на Донеччину
Депортували через інший пункт пропуску. Ті, з ким я спілкувався, не змогли його назвати, але журналіст Роман Бочкала з посиланням на родичів пише, що це пункт «Успенка» в Донецькій області. Там полонених передали українським силам. Кому — знає адвокат Гришин, але це теж військова таємниця й таємниця слідства.
І ось чому. «Успенку» теж контролювали бойовики, але для передачі полонених бойовики пропустили українські сили.
— Це ще раз непрямо свідчить, що бойовики координують дії з Росією, — каже Гришин.
Можливо, відтворена картина неповна або неточна, оскільки частина інформації засекречена. Бракує також свідчень безпосередніх командирів, які нині у зоні АТО.
Враження, що потрібні не живі солдати, а мертві герої
На українському боці забрали телефони, обшукали «аж до підкомірців» і повезли в Запоріжжя. Чому саме сюди?
— Може, хтось хотів собі нові лички, — знизує плечима Гришин.
— У Володимирі-Волинському їх би розірвали, — каже Юлія Бебнева.
Але прокурорів «розірвали» і в Запоріжжі. Попри таємність, місце розташування стало відомо родичкам солдатів і громадськості.
— Про Запоріжжя — це окрема тема, — з усмішкою каже Юлія Бебнева. — Їхня активність...
— А из матерей вы самая активная, — каже Світлана Василюк із Жіночої сотні.
— Я по життю не активна, але ця ситуація мене дістала. Пробують влаштувати судилище. За що? Що повернулися живими? Таке враження, що державі потрібні не живі солдати, а мертві герої.
Жіноча сотня, Громадська рада при ОДА, організація «Крапля істини», Самооборона Запоріжжя — лише деякі з формувань, які взялися допомагати військовим. Багато звичайних людей у Запоріжжі теж активно стали на бік солдатів і проти «прокурорів та генералів».
— Интересно смотреть, как меняется отношение и в прессе, и во власти. Сразу ведь были «предатели». Я иногда думаю, если бы это было не Запорожье — устроили бы показательный суд. А мы такой город — можем иногда, если захотим, — каже Інна Чельцова, яка очолює Жіночу сотню Запоріжжя.
Спершу відбувся конфлікт між громадськістю та адвокатами. Адвокати — надані державою, безкоштовні, й тому волонтери спершу не довіряли їм.
— Светлана из Женской сотни кричала на камеры: «Заменить! Мы им не верим!» — сміється Гришин.