- Тільки без пані. А я вас просто Мамай. Годиться?
- Годиться. Галушко, а що ви робите сьогодні ввечері?
- Я роблю біоаналізи на замовлення одного дуже швидкого молодика.
- Ой, а вже й справді вечір.
- А потім асистую академіку Майбороді у серії генетичних експериментів. Які, до речі, будуть не зайвими і для моєї дисертації.
Тут машинерія в кутку запищала, і Галушка, вибачившись, пересіла до комп’ютера.
- Давайте подивимося, що ви там принесли. Так. Білки, амінокислоти… - дівчина глянула на мене з-під брів. - Це ви мені препарат для схуднення принесли?
Я кивнув.
- Ну що ж, тоді це й справді він. Типовий, один із безлічі своїх братів. Тільки…
- Що тільки? - стрепенувся я.
- Точно. Додаткова біодобавка зі стабілізатором. Ти диви, яка хитра!
- А що воно таке?
На екрані крутилася страхітливого вигляду молекула, яка, певно, втекла сюди з підручника хімії.
Галушка прикусила губку:
- І справді, що воно таке? Цікава штучка!
- Медицина безсила? - уточнив я.
- Чому це безсила? Те, що зробила людина, людина й розшифрує, - дівочі пальці впевнено бігали клавіатурою.
Я чекав на продовження цієї думки, але Галушка з головою поринула у вивчення молекули на екрані.
Це тривало нескінченно, аж поки я не витримав:
- І довго?
- Що, пробачте?
- Розшифровувати довго?
Вона наморщила чоло, від чого стала схожою на вчительку.
- Мінімум тиждень.
Тижня в мене не було. Я зробив благальне обличчя.
- Пробачте, але стільки я на стільці не висиджу.
- Ну що ви! - дівчина засміялася і зморшки на чолі розбіглися урізнобіч. - Це потрібне зовсім інше обладнання, в іншій лабораторії.
- А раніше ніяк не можна?
- Ну, хіба на пару днів, - розвела руками Галушка.
Пара днів теж нічого не рятувала. Доведеться діяти навпомацки. Втім, нам, агентам УГС, це не першина. Який там наступний пункт у плані розробки справи «Право першої ночі»? Якщо біодобавку виявлено в польських зразках, то…
- …то приходьте завтра. І ми з вами почнемо працювати, - закінчила дівчина фразу, початок якої я так і не почув.
- Завтра?
- Так, із самісінького ранку.
Пропозиція виглядала дуже звабливою. Але я швидко згорнув внутрішню дискусію і сумно зітхнув:
- Завтра, скоріш за все, мені доведеться летіти у відрядження.
- Далеко?
- Та не дуже. До Польщі.
І от я летів до Великої Польщі.
Хоч би як там швидко долав парсеки надсвітовий лайнер «Південь», розроблений у серці світової космічної індустрії - корпорації «Південьмаш», все одно дванадцять годин роздумів мені було гарантовано. Дванадцять годин, аби виспатися (чого бракувало весь останній тиждень) та обміркувати деталі операції, від якої, щиро кажучи, вже голова йшла обертом.
Відтоді як анабіоз під час галактичних польотів було заборонено через руйнівний вплив на мозкові клітини, у нас, секретних агентів, значно підвищився коефіцієнт корисної дії. Уявіть собі - раптом серед стрілянини, стеження, сутичок та гонитви випадає кільканадцять годин примусового спокою. Тут встигнеш і проаналізувати інформацію, і збудувати план, і ухвалити єдине вірне рішення - дуже зручно.
Поки милі стюардеси допомагали зручно влаштуватись у фотелі, я активував програму із занурення в польську мову. І до того дозанурювався, що навіть перехрестився по-католицькому, коли командир традиційно попрохав пасажирів помолитися на доріжку. Тьху ти.
Отже, які козирі в мене на руках? Головний козир - це посвідка про відрядження від корпорації «Краса і сила» за підписом самого Винниченка. Побачивши подібну цидулку, всі повинні стати струнко. Принаймні я на їхньому місці став би. В який спосіб начальству вдалося отримати такий документ, не розкриваючи карт, невідомо. А втаємничувати «Красу і силу» у суть справи було б щонайменше нерозумно. Зважаючи на моральне підґрунтя проблеми та знаючи, що в їхнього господаря дві доньки підростають… Я б не позаздрив польським виробникам. Проте самосуд - не наш метод. Крім того, він нічого не вирішить, бо хто завадить терористам додавати своє зілля до інших препаратів? Це ж так просто - згорнути виробництво в Польщі та почати десь інде. Не запроваджувати ж тотальний контроль на кордоні? Тим більше, що це суперечить угодам про ЄГЕП, тобто Єдиний Галактичний Економічний Простір. Отож-бо й воно. Ось чому я мусив летіти в самісіньке гніздо. Щоб виявити і знешкодити джерело зарази. Злого генія, чи хто він там.
З того часу як поляки обрали собі для життя Велику Польщу, а було це ще за царя-косаря, традиційні зв’язки між нашими країнами не тільки не погіршилися, а й зміцнилися. Адже саме наші будівельники розбирали по шматках пам’ятки старого Кракова, аби скласти їх на новій планеті. І саме наші зорельоти перевозили усе це до сусідньої системи - наче там свого каміння мало. Ну й, зрозуміло, разом із поляками поїхало багато тамтешніх наших. Навіщо, ви спитаєте? Не можу відповісти. Вочевидь, вони настільки звикли приховувати своє українське походження, що без цього вже не могли. Втім, серцем вони залишилися з нами, і саме з-поміж них УГС вербувала агентів, коли виникала потреба.
Ну і зрозуміло, що в Польщі я мав явки на всі випадки життя - добрі та не дуже.
- Вам запропонувати щось випити?
Наді мною схилилася мила, але худенька істота у формі стюардеси. Керівництво компанії можна зрозуміти - навіщо возити із собою зайву вагу?
- Пива, коли ваша ласка, - і поки дівчина наповнювала келих, я поцікавився: - Прошу пані, як вам вдається зберігати таку фігуру?
Вона зовсім не знітилася, а щиро посміхнулася у відповідь - що означає школа!
- Це зовсім не складно. А до того ж, нам допомагають досягнення науки.
- Як називаються?
- Хто?
- Досягнення.
- «Граціоза», а що?
- Та так, нічого.
От бачите, як воно насправді.
Я вирішив не засмучувати бідолашну дівчинку відомостями щодо побічного ефекту диво-засобу, а лише вдячно прийняв келих пива.
Отож вернімося до наших поляків. На Землі їх майже не лишилося, а звільнену територію де-факто почали заселяти сусіди, насамперед українці. Між нами, кажучи, це було не зовсім законно, бо офіційно ця територія вважалася резервною протягом п’яти сотень років, але ініціатива мас завжди переважала писані закони. Отже, в такий спосіб наша нація зробила іще один крок до відновлення України у стародавніх кордонах. Кожен школяр-двієчник знає, що назва УкрАйна походить від об’єднання племен укрів (на півночі Італії) та айну (північ Японії). Тепер до рідних укрів залишалося якихось два кроки. До айну трохи далі, однак ми з вами нікуди не поспішаємо, чи не так?
Я встиг іще багато про що подумати, в тому числі про абсолютно секретні речі, знати які нікому не можна, поки допив пиво і прилаштувався подрімати в зручному кріслі. Що там не кажіть, а технічний прогрес має свої переваги! Де й поділися старезні анабіотичні капсули, з яких, розповідають, виходив сам не свій, а дехто так і зовсім не виходив. Середні віки космічної експансії, дяка Богові, залишилися далеко позаду. Хай живе прогрес!
Спав я годин із шість, але добряче виспався, і коли стюардеса потрусила за плече, був уже у повній бойовій готовності.
- Перепрошую пана, але потрібна ваша допомога.
- Моя? - у голові одразу виникла версія про захоплення лайнера терористами, бо коли ж іще може знадобитися допомога суперагнта УГС?
- Так, саме ваша, ви ж лікар?
Холєра ясна! Я ж і справді лікар. Якось забувся за цей прикрий факт. У моїх нових документах у графі «фах» дійсно значилося «лікар», бо хто ж іще може представляти корпорацію «Краса і сила» за кордоном?
- Що трапилося? - одягнув я професійний вираз на обличчя.
- Там пасажирці кепсько.
Щиро кажучи, з мене лікар, як із собачого хвоста сито. Але ж не будеш зізнаватися в цьому привселюдно - тільки легенду спалиш. Та й чогось-таки нас та навчили в Академії.
- Ведіть! - я впевнено підхопився та почалапав за худенькою дівчиною через прохід.
Очі ковзали по сонних обличчях пасажирів, намагаючись вгадати, хто з них стане моїм першим пацієнтом. Цей дядько? А може, ця елегантна пані? Однак у голові крутилася підступна думка: а що коли хвора - старенька бабуся? Шансів на це - дев’ять з десяти, в цього контингенту завжди виникають негаразди під час міжзоряних перельотів. Думка ця була не тільки підступною, а й панічною, тому що у стареньких бабусь бувають хронічні хвороби, які не подолати навіть академікам, не те що агентам-недоукам. Що я вмію? Зарубцювати рану, зростити кістку - яких іще навичок потребує наша робота? Отрути знаю непогано. Ги-ги-ги. Дуже смішно.
Проте гігантським зусиллям волі я відігнав від себе панічні настрої. Поміркуйте самі, якщо в бабусі є хронічні хвороби, значить і ліки мають бути з собою. Це елементарно. Варто лише як слід покопирсатися в ридикюлі.
А як помре, що тоді? Тоді одразу почнуть з’ясовувати, який лікар її довів до цього, і в результаті заберуть ліцензію. Отже, я залишуся без ліцензії. Ви не смійтеся, бо це - скандал, а скандал - найгірше, з чого можна починати секретну операцію, це я вам кажу як агент другого класу.
Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.
- Прошу, - показала рукою стюардеса.
- Оце хвора?
- А то що?
- Та так, нічого, - я почухав потилицю. - І чим вона хво… Тобто, що трапилося?
У нашій лікарській професії головне - апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.
- Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?
Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:
- Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.
- Враження, - похмуро пробурмотів я.
Стюардеса почервоніла ще більше.
Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:
- Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?
- Пробачте, - бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.
І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся - там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить, ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?
Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором:
- Особисті речі!
- Чиї?
- Ну не мої ж. Пасажирки!
- Хвилиночку.
Вона миттєво і, здається, із задоволенням чкурнула по особисті речі постраждалої, чи то пак, пацієнтки, бо постраждалим тут скорше за все був я.
А поки випала нагода роззирнутися навкруги в пошуках натхнення. Що там радять у таких випадках - відкрити кватирку, аби дати більше кисню? Цей рецепт навряд чи можна було застосувати, бо за ілюмінатором розлягався просторово-часовий континуум без будь-яких домішок, зокрема і без кисню. Що далі? Розстібнути комір, послабити пасок. Це цілком реально.
Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі - ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути - блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив - адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож, прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розcтібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.
Клац!
Наступної миті назовні вигулькнули дві чудові півкулі, увінчані привабливими темними пипками. В горлі одразу пересохло. Я озирнувся в пошуках води і побачив, що у дверях з отетерілим виглядом стоїть стюардеса.
Іще б не отетеріти, побачивши таку картинку!
- Кисень, - промимрив я, намагаючись вивільнити руку, що заплуталась у бретелях. - Цеє… не вистачає… їй.
- Підкрутити кондиціонер?
- Авжеж! - наступної миті я вже оговтався і підвищив голос майже до крику.
Нічого, хай поважає.
Дівчина злякано зникла за пультом.
Так, тепер перевірити пульс. Я схопився за зап’ястя, нічого не намацав, потім плюнув і притиснув долоню просто попід груди. Зачекайте, зараз. Пульс є. Начебто.
- Прізвище? - суворо спитав я.
- Моє? - затинаючись перепитала стюардеса.
- Ні, твоєї бабусі!
- Затуливітер, - майже прошепотіла вона.
Так, вони тут змовилися, аби остаточно вивести мене з рівноваги.
- На чорта мені прізвище твоєї бабусі!
- Але ж ви самі…
- Хворої прізвище, - я трохи прибрав тиск, аби дівчина прийшла до тями. Здається, переживати за свій авторитет потреби вже не було.
Відчувши послаблення вона навіть зраділа:
- А! Так це я зараз. Зараз.
Пальці хутко заклацали клавіатурою.
- Розсковська. Агнєшка Розсковська.
- Пишіть: огляд хворої Розсковської Агнєшки провів лікар… - вільною рукою я видобув посвідку, - лікар першого класу Мамай.
Ого! Я, виявляється, лікар першого класу. А такий молодий!
- Записали?
- Авжеж.
- Пишіть: пульс ниткоподібний, дихання рівне, - дійсно, дихання було рівним, це добрий знак, - при візуальному огляді поранень та пошкоджень не виявлено.
За стилем це більше скидалося на протокол з місця подій, але що поробиш - обійдуться й таким.
Однак на цьому мій асортимент лікувальних процедур добігав кінця.
Я глибоко замислився і для переконливості шумно випустив повітря з легенів.
- Ет, якби зі мною були інструменти…
- У нас є все, що потрібно, - запопадливо підскочила стюардеса і вмить відкрила переді мною валізу бортової аптечки. Добрий вишкіл, мать його так.
Від розмаїття пігулок та трубочок у мене голова пішла обертом. Тут було все - як то кажуть, до кольору, до вибору. Але хвилини, мабуть, зо три я чесно шукав знайомі назви. Не можна сказати, що не знайшов, от, наприклад, 2-тетра-3-циклопентанпергидрохінонтрен, чудово допомагає, коли треба когось відправити на той світ, але в нашому випадку він абсолютно непридатний.
- Ні, - підсумував я результати дослідження аптечки і з задоволенням закрив валізку. - Ми будемо впливати безпосередньо на серце.
Колись нам показували цей фокус - біомасаж серця. Що сказати, на таке здатні тільки екстрасенси вищого класу, а зовсім не я. Проте зараз не було іншого виходу.
- Подушку, - скомандував я.
Буквально за мить подушка лежала на кріслі і стюардеса з моєю допомогою підмощувала її попід спину хворої. Все-таки приємно мати справу з професіоналами.
- Відійдіть, - попрохав я.
Як це він тоді робив? Ага, одна рука заведена під лопатку. Друга на серці. Я повагався і прилаштував руку просто на грудь. Тепер треба зосередитися. Ні, не подумайте, я не збирався нічого масувати, - не знаючи техніки і не маючи досвіду, втручатись у роботу серця вкрай небезпечно. Якби я спробував утнути щось подібне, то убив би бідолашну дівчину практично зі стовідсотковою гарантією. Але щось-таки треба було робити.
І тут я згадав байку про свою стародавню колегу. Успішну, до речі, колегу.
- Поможе, не поможе - заплати, небоже, - пробурмотів я перевірену віками мантру.
- Що ви кажете?
- Тихо! - гаркнув я у відповідь, і стюардеса принишкла.
А я уже завівся:
- Ішов пес через овес, не шкодило псові, то хай не буде шкоди і тому вівсові.
Я стояв над дівчиною, як ідіот і бурмотів усе підряд. Рука тримала білу і гарну, між іншим, грудь. Зверху на ній я помітив татуювання - два серця поряд. Одне трошки більше, друге трошки менше. Красива штучка. Мабуть, знак від коханого.
- Ішов пес через овес… - ви не повірите, але тут я раптом почув, як серце під рукою починає калатати. Гм, цікаво. А воно з кожним ударом додавало. -…то хай не буде шкоди і тому вівсові.
Я вже розійшовся не на жарт, і серце, напевно, відчуло це, та застукало, немовби прокидаючись від глибокого сну.
Рука дівчини несамохіть поворухнулася.
- Оживає! - вигукнула стюардеса.
- А ви думали! - впевнено відповів я.
Теорія медицини в особі моєї бабусі формулювала цю методу приблизно так: «Як не спаралізує, то попустить».
І тут двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла ще одна стюардеса з радісним обличчям.
- Я знайшла лікаря!
За нею до відсіку увірвався огрядний бородань професорського вигляду. Господи, цього тільки мені бракувало.
- Так, що тут трапилось, що трапилось?… Колега? - спитав він огидним професорським голосом, у нас в Академії так говорив історик, якого всі не любили.
- Лікар першого класу Мамай, - сказав я, простягаючи посвідку відповідно до етикету.
- Мамай? - перепитав він. - Щось я про вас не чув.
- Я теж про вас не чув, - огризнувся я.
- А! Косметолог! - у голосі забриніли нотки зверхності. - Дозвольте відрекомендуватися, професор Гладкий.
Я задля годиться глянув на його посвідку. Справжня. І прізвище легко запам’ятати, бо воно відповідає зовнішності - от кому б вживати «Граціозу». А заразом побічні ефекти не страшні.
- Колего, ви дозволите поцікавитись?
Професор був на своїй території. Я не міг не дозволити, і він це знав.
Довелося відсторонитися. Гладкий вправно схопився за пульс, попхекав, тоді послухав дихання.
- А можна поцікавитися журналом? - уже не так зверхньо мовив він.
- Прошу, - моя помічниця клацнула по клавішах.
Професор кілька хвилин уважно читав, шкрябаючи себе по бороді. Тоді підвів голову і широко посміхнувся:
- Вітаю вас, колего! Все було зроблено бездоганно. Я б навіть сказав, зразково. Чесно сказати, не кожен наважиться на активацію серця, я б, зокрема, вдався до медикаментозного впливу. Але те, що зробили ви… І при такій важкій патології…Прийміть мої щирі компліменти.
Я криво посміхнувся, однак потиснув простягнуту руку. Цікаво, про яку це патологію він торочить.