А вдома на жiнку-газетярку чекали гори з невiдкладних справ, що непомiтно i вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помiчала ганебне павутиння, а у щоденнику Вiктора-молодшого “двiйки” та категоричнi звернення учительки до батькiв. Старший син Сергiй з говiркого та вiдвертого “маминого синочка” раптом на очах перетворювався на меланхолiйного мовчуна, i треба було негайно зрозумiти, що сталося. А чоловiк, Вiктор-старший, що вирiс на узбережжi Азовського моря на баклажанах, помiдорах i кавунах, ображено запитував: “Ми що, цього року так i не скуштуємо домашньої iкри з синеньких?…” Хлопцi вперто розкидали шкарпетки по квартирi, а коли тi знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи вiд сезонної лiньки, залишав шерсть на килимах та по кутах коридору. А чоловiк нiяк не мiг позбутися звички вiшати вологi рушники на спинки крiсел та на ручки дверей.
Побут наступав на усiх фронтах - Галя тримала оборону.
Їй усе вдавалося наполовину - i на роботi, i вдома.
А у чоловiка тим часом справи впевнено йшли вгору: вiн успiшно ганяв машини з нiмецьких шротiв в Україну, i до того часу, як ввозити старi iномарки стало невигiдно, вже мав станцiю техобслуговування на кiльцевiй дорозi бiля Львова.
- Давай купимо дiм, - сказав вiн якось дружинi.
- На яку суму ти розраховуєш? - запитала вона.
- Тисяч сто…
- Дай менi - я журнал зроблю.
З такими грошима тодi можна було i будинок будувати, i журнал вiдкривати.
Вони посварилися. Дiм так i не купили - далi жили у звичайнiй трикiмнатнiй квартирi панельного будинку. Дiти один за другим закiнчили школу i вступили до “Полiтехнiки” - i розумник Сергiй, i бешкетник Вiктор-молодший.
А на роботi усе без змiн, тобто кожен день усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не вiддiл, а культурно-освiтницький департамент газети, до якого входило кiлька вiддiлiв. Писати самiй часу вже не залишалося. Не раз пiзно увечерi перед “скиданням” номера переглядала готовi шпальти газети i розумiла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публiкацiї пiд її прiзвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожнiй сторiнцi - вiд заголовкiв до пiдписiв пiд фото. Втомлювалася вона ще бiльше, а особистий результат губився у загальнiй справi. Знайомi при зустрiчi неодмiнно запитували: “Чому ти не пишеш?…”
У неї не залишалося анi сил, анi часу на свої матерiали. Її задуми тепер втiлювали iншi, а вона вiдчувала себе зручним для команди тренером. Дiлилася з початкiвцями своїми iдеями, сама телефонувала “зiркам”, аби вони не вiдмовили в iнтерв’ю невiдомому наразi журналiстовi. Надто безпорадним допомагала скласти список запитань. Потiм редагувала тексти, виправляла смисловi i навiть орфографiчнi помилки, викреслювала вiдверту дурню i забирала двозначностi. “Як вiдчутно прогресує ваша Стахура, - зауважила якось Iрина, переглядаючи свiжий номер “Площi Ринок”, - я думала, з неї нiчого путнього не вийде”.
Напередоднi саме з цим матерiалом Стахури Галя особливо намучилася, i тепер, пiсля зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю пiдвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професiонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалiзованих можливостей. Ще трохи, i її пишуче перо виявиться iржавим.
Писала вона тепер лише у вiдпустках. Це були не газетнi матерiали, а записи у блокнотi-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, дiалоги - писанина для себе. Одного разу на вiдпочинку у Карпатах, у Гребеновi, побачила на березi рiчки Зелем’янки закинуту напiвзруйновану будiвлю. Таких будiвельних викиднiв у роки економiчного занепаду у горах не бракувало. З провалля вiкон пнулися до сонця гiлки ув’язнених арматурою та бетоном дерев i кущiв. Уздовж цього плоду збоченських стосункiв людини та природи тягнулася дорiжка з бетонних плит - в нiкуди, просто у заростi бузини. Зi шпар мiж плитами лякало порожнечою провалля вiчної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповiла дiтям iсторiю, яку придумала по дорозi. Це був фiльм жахiв про змiїне мiсто у закинутiй карпатськiй будiвлi. Фiльм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Хлопцi слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарiй. Завтра запишу.
Але пролетiло завтра, промайнуло пiслязавтра, минув тиждень. Закiнчилася вiдпустка, розпочався новий робочий рiк, а вона так нiчого й не записала. Натомiсть дуже швидко забула деталi, героїв, i навiть фабулу - пам’ятала лише, що подiї в її iсторiї розгорталися динамiчно й моторошно, аж мурашки бiгли по шкiрi.
Вона i далi працювала у газетi, але вже була впевнена, що незабаром у її життi вiдбудуться змiни. Уява малювала журнал - глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б змiст - “Цiкаво жити”. Не маючи жодних варiантiв щодо фiнансової бази майбутнього видання, протягом кiлькох мiсяцiв пiсля роботи i у вихiднi Галя завзято займалася пiдготовкою ґрунту для майбутнього видання. Завела два грубi блокноти. В одному записувала цiни на оренду примiщень, друкарськi послуги в рiзних друкарнях, тези розмов з фахiвцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхнi поради…
Другий блокнот розпухав вiд iдей щодо змiсту журналу - усе мало бути новим, неординарним, не таким, як у журналах, подiбних мiж собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночi вiд думок, вибиралася з-пiд ковдри, записувала на кухнi у блокнот зрозумiлi тiльки їй ключовi слова, що означали майбутнi рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила цi записки самiй собi:
“Цитатник.
Аукцiон речей.
Втрачена можливiсть.
Україна - це я.”
I згадувала нiчнi iдеї.
Чоловiк мовчки спостерiгав за її бурхливою дiяльнiстю.
Якось вона сказала Вiкторовi: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бiзнес i прибуткова справа.
Вiн запитав, чи вона знає про те, скiльки вiтчизняних журналiв змушенi були закритися саме з протилежної причини. I чи вона свiдома того, що усi теперiшнi успiшнi медiа-проекти - це чужi вiдгалуження, а стовбури з корiнням - у Росiї, Швецiї, Нiмеччинi… Вона вiдповiла, що такого, як вона придумала, не робить нiхто. I що на неї, окрiм власної фантазiї i потужного досвiду, працюватиме фактор людських стосункiв. З багатьма вiдомими людьми вона свого часу робила такi визначальнi, пам’ятнi iнтерв’ю, що навiть через роки, називаючи себе у телефоннiй розмовi, чула у вiдповiдь: “Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!”. Час пустити у справу цей капiтал, накопичений роками.
- Ти поганий менеджер свого часу, - не поступався Вiктор. - Тягнеш i свою, i чужу роботу. З такими звичками твоє мiсце серед заступникiв.
Вона брала до рук книгу i демонстративно виходила з кiмнати: нема, мовляв, з ким говорити.
- Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? - запитував Вiктор через кiлька днiв.
- Команда? - пiдхоплювалася Галя. - Та я ще нiкому нiчого не говорила, крiм двох найближчих подруг! А вже звiдусiль пропонують себе такi люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успiху, менi потрiбнi лише грошi.
- Люди в таких випадках починають з бiзнес-плану, - сказав одного вечора Вiктор.
- У мене є бiзнес-план.
Вона принесла зi спальнi блокнот.
Вiн переглянув її записи, кiлька разiв видав зверхнє “пс-с!”. Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотiлося вихопити з його рук блокнот i дати ним чоловiковi по головi.
Нарештi Вiктор запитав:
- Для чого вiдразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однiєї з уже iснуючих?…
I вона полегшено зiтхнула: вiн дасть грошi.
…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал “Цiкаво жити”, Галя могла нарештi зiзнатися собi у тому, що хоч i була впевнена в успiху, але не настiльки, як показувала у першi органiзацiйнi мiсяцi чоловiковi, його товаришу, який став її партнером по бiзнесу, подругам i тим, кого збирала у команду. Пiд ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у панiку. Було страшно, що нiчого не вийде. Уява малювала моторошнi картинки. Люди, якi пiшли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Грошi Вiктора i його компаньйона пропадають. Але вранцi вона казала собi, що все йде як слiд i сьогоднi вона зробить ще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собi мiцну каву, i йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналi нарештi вирiвнялися, з’явилося знайоме по газетi вiдчуття бiганини по колу?
Що знову не так? Чому вимрiяний журнал уже не тiшить? I звiдки вiдчуття, що було вже як у дитячiй грi “теплiше-теплiше”, i раптом замiть “гаряче”, знову стало “холодно, холодно”…
Спробуєш це пояснити, нехай навiть й подругам, якi завжди на твоєму боцi, не зрозумiють, скажуть, що вiд добра добра не шукають. Усе так. Але чому на душi так мулько? Що їй ще треба?…
4 «Фiалки щосереди»
Середа - день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.
4 «Фiалки щосереди»
Середа - день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.
- Я колись бачила подiбну картину з квартири одного знайомого, - згадала Iрина.
- Iгоря? - уточнила Луїза.
- Нi, Сергiя. Пам’ятаєш? Вiн мав тут неподалiк «кавалєрку» - малесеньке помешкання з газовою плитою у коридорi та входом з балкону. Тiснява навiть для одного. Але з вiкна вiдкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту - дахи, дахи… Можна було спостерiгати, як жiнки розвiшують бiлизну на балконах внутрiшнiх дворикiв або позмагатися у грi «Хто швидше знайде десять котiв?» - i нарахувати їх з пiвтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне вiд одного, Сергiй запитав, чим мене ще приваблюють нашi зустрiчi. Я вiдповiла: краєвидом з вiкна…
- Не образився?
- Чого б це? Вiн визнавав за мною свободу слова. I волевиявлення.
- Рiдкiсний тип чоловiка, - прокоментувала Луїза.
- А також мiтингiв i демонстрацiй…
- Вимираючий вид.
- …Свободу пересування i листування.
- Таких не буває, Iрко.
- У тому то й рiч!
Дiвчата засмiялися.
- А чому розбiглися? Тiльки не дуркуй, скажи чесно.
- Кажу. Почав обмежувати усi вищезгаданi свободи. Чудес не буває… Менi хотiлося, щоб вiн був такий, яким я його собi науявляла. А вiн був такий, який був… Мав звичку вирiшувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мiй життєвий простiр. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привiталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… I головне - тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхнiй. Мовляв, знаємо ми вас, бабiв… Аж кортiло дати йому правдивий привiд для пiдозр.
Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.
- Не страшно щоразу залишатися самiй? - запитала Магда.
- А чого боятися? - у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. - Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…
Iрина вдалася у свою рiдну тiтку Улю. Та була красунею у молодi роки, згодом важко переживала ранню iнвалiднiсть, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у вiзочку, перекидала руками позбавленi чутливостi ноги, немов корабельнi канати, i втiшала подруг племiнницi, коли вони розходилися зi своїми хлопцями чи чоловiками:
- Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!
За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка - вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.
- Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, - заговорила Галя, - Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї - свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…
- Як вчора, - нагадала Iрина.
- Я ж не кажу, що ми не сваримося! - погодилася Галя. - Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…
- А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. - Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.
- Припини, - вiдмахнулася Галя. - Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.
- Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, - наполягала Магда. - Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?
- Та ж характер має - не приведи Господи…
- Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…
- Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! - усмiхалися подруги.
- Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… - не зовсiм переконливо зауважила Галя. - «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.
- А я люблю, - не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. - Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.
- Та що ти порiвнюєш? Ви - особливий випадок. Таких пар - одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.
- А ви впевненi, що все про мене знаєте? - запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.
За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.
Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?
I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.
- Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? - веселою скоромовкою з’ясовувала вона. - «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», - дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, - «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!
- Луїзо, а ти чого мовчиш? - смикнула Галя мовчазну Луїзу.
- Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! - озвалася подруга. - Як щось не по тобi - гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…
Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!