Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!
I Луїза розповiла iсторiю про те, як кiлька днiв тому у її квартирi проводка не витримала напруги.
Вранцi перед роботою зникло свiтло у передпокої, на кухнi, у ваннiй. Навiть кави не вдалося попити: електрочайник прикипiв вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» - запитав у лiфтi Кiнь, коли вони пiднiмалися у редакцiю, i вона несподiвано для себе пожалiлася йому на побутовi вiйни мiсцевого значення i на свою чергову поразку у цьому вiчному двобої. Ввечерi вiн приїхав до неї, оглянув обсяг робiт, i вже через десять хвилин дзвонив сусiдовi у дверi, щоб позичити iнструмент. Полагодив розетку, повернув свiтло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шумiла вода. Луїза спостерiгала, як вiн впевнено з усiм вправляється - без жодного зайвого руху. У її помешканнi немов би вiдбувалося захоплююче шоу Девiда Копперфiлда, i вона не в змозi була вiдвести погляд вiд рук фокусника. Їй згадався Степан, з яким у неї так нiчого путнього й не вийшло: вiн почувався у гостях як вдома, iз задоволенням влаштовувався на її диванi з пультом вiд телевiзора у руцi i не помiчав анi розетку з оголеними дротами, що звисала зi стiни над головою, анi торшер, у якому постiйно блимали i перегоряли лампочки.
- I що? - слухачки забажали продовження.
- Нiчого, - поставила крапку Луїза.
- Не хочеш поки що говорити - не говори, - пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.
- Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, - вирiшила дещо додати Луїза, - має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.
- Це тому, - пояснила Магда, - що для тебе побутовi проблеми - вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…
Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi - тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.
От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салонi мод, де працювали самi жiнки, Iринi нiколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред реплiки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбеля, я це добре пам’ятаю…» - вставити запитання: «Дiвчата, може менi варто кардинально змiнити стрижку?» - i дiвчата, мовчки оцiнивши твою зачiску, висунуть по кiлька переконливих аргументiв «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Iрина запитує, отже вже зважилася на експеримент. Стрижки вона мiняла часто: пiд настрiй, пiд подiю, пiд нове захоплення… Залишалася постiйною лише щодо кольору - воронячого крила.
Луїза теж полюбляла змiнювати зачiски, але завжди на довгому волоссi. Довге волосся, говорила вона, - найпереконливiша принада жiнки. Збирала свої вогнянi кучерi у хвiст, пiднiмала у високу зачiску, скручувала низьким джгутом на потилицi або пiдгортала i крiпила гренадлями* так, що складалося враження, нiби вона зважилася на стрижку-каре…
Подiбнi перукарськi розваги не надто цiкавили вiчно заклопотану Галю, її влаштовував один i той самий каштановий колiр, i одна й та сама довжина - по плечi.
Магда ж ще у студентськi часи знайшла свою стрижку, i роками зберiгала вiрнiсть класицi: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало задану форму i дивувало рiдкiсним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.
Замовили ще кави.
- А може, вина? - запропонувала Луїза i знову покликала офiцiанта. - У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Мiсяцi два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкiряних рукавичок i… ледь вiдчутну нотку котячої сечi.
Молоденький офiцiант, на вигляд старшокласник, помiтно знiтився. На розгубленому обличчi виразно читалося запитання: ви це серйозно чи жартуєте?
- Пiду пораджуся, - знайшов вiн вихiд iз ситуацiї та з удаваною солiднiстю, без зайвого поспiху попрямував на кухню.
- У них тут є сомельє? - поцiкавилася Магда.
- До речi, сомельє - слово українського походження, - озвалася Луїза. - Не знали?… Вiд «сам наллє».
Магда усмiхнулася i без зайвих вступiв розповiла дiвчатам свiй сон. Нiби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Вiн був смiшний, заспанi оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку i рукавички, дивуючись при цьому: лiто ж на дворi, має бути тепло, для чого шапочка та рукавички…
- Маленький хлопчик - це до клопотiв, - пояснила Галя. - Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кiлька нових книжок.
- Магдо, ти просто замерзла вночi, - висловила свою версiю Iрина. - Тому й теплi речi увi снi шукала.
- Я перепрошую…
Бiля їх столика знову стояв хлопчина-офiцiант.
- Якщо у тому винi був присутнiй ще й виразний акцент гiркого перцю, то ви у нас куштували iталiйське «Монтеполi» 2003 року, - повiдомив офiцiант. - Або це було грузинське «Цинандалi».
- А! Згадала! - зрадiла Луїза. - Це було «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесiть нам, будь ласка, пляшку. I трохи сиру… з голубою плiснявою… Назву, як ви вже зрозумiли, я забула.
- Горгонзола? Баварiя блю?…
Хлопець повнiстю реабiлiтувався у їх очах. Юне обличчя вiд хвилювання пiшло червоними плямами. Чотири дорослi жiнки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професiоналом.
Пiд плiснявий сир та пiд вино, у якому троє намагалися вiднайти присмак обiсцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рiдкiсним букетом, розмова пустилася берега. Пiшла у багатоканальному режимi, паралельними потоками та перехресними запитаннями.
- Хто бачив Стахiвську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять рокiв мiнус.
- …А тут, на манжетах, i з-пiд комiрця - таке штивне* густе мереживо, тон у тон…
- З Конем будемо знiмати передачу про наслiдки невдалих пластичних операцiй… Там таке трапляється! Повiки часом до кiнця не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: клiп-клiп, жах!
- Дiвчата, уколи ботокса - це повний вiдстiй!
- Це ж не операцiя.
- Звiсно, не операцiя. Це уколи. Але отрута - вона i є отрута.
- …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що менi це не пасує. Я добре знаю свою довжину, моя довжина - трохи за колiно.
Стрибали, як блощицi, з теми на тему, не забуваючи, однак, повернутися до перерваної, говорили одночасно про рiзне парами, склад яких раз у раз змiнювався.
Прощаючись, зробили висновок: для нормальної розмови часу, як завжди, забракло.
5 Iрина. Бiля озера
Уже двiчi їздили з Борисом та його колегою Геннадiєм Левковичем i його дружиною вiдпочивати на «Гуцульський плес». Через годину-другу у перший день знайомства Iрина несподiвано для себе i на подив Бориса перейшла з новими знайомими на «ти». А пiд кiнець дня Iрина зрозумiла, що Геннадiй Левкович їй подобається.
Наразi це було просто приємне вiдчуття: носити в душi приховану, бiльше нiж дружню симпатiю до чоловiка, з яким нiколи i за жодних обставинах нiчого не могло бути. Не могло, тому що, по-перше, вiн був другом Бориса. I, по-друге, у нього була приємна дружина - уважна, вiдкрита i комфортна у спiлкуваннi.
Iрина лише переодягнула б її в iншi речi. Вона часто грала у таку гру: «переодягала» жiнок, що заходили у маршрутку або йшли їй назустрiч вулицею. Вiд одної вона подумки забирала сумочку i вiддавала iншiй. А тiй, що лишилася без торбинки, пiдбирала в своїй уявi щось вiд iнших жiнок або зi свого гардеробу чи з нової колекцiї.
Комусь мiняла колготи з густо коричневих на нiжно-тiлеснi. Або думала: ця сукня могла би стати основою для елегантної «капсули», але у цьому чужорiдному оточеннi вона губиться, а жiнка в нiй стає невиразною сiрою мишкою. Iрина завжди вiдзначала жiнок, одягнутих не просто добре i продумано, а по-новаторськи несподiвано. Щоправда, це траплялося дуже рiдко. Цi жiнки теж зупиняли на нiй погляди, помiчаючи деталi. I вона «фотографувала» їх поглядом, запам’ятовувала вiд виразу обличчя до якоїсь особливої дрiбнички у костюмi. Це могла бути смарагдова плямка - яскравi рукавички - в оточеннi усього чорного або футболка з портретом героя мультфiльму пiд дiловим костюмом. З Iрини у разi потреби вийшов би досконалий свiдок. З вбрання.
Юлю, дружину Геннадiя Левковича, їй захотiлося переодягнути з першого ж погляду. Зробити їй iншу стрижку. Змити недоречнi тiнi та чiткий контур пiдводки очей - i запропонувати новий макiяж з м’якими розтушованими лiнiями. Попрацювати над її жестами, яким бракує витонченостi. I над помiтно важкою ходою.
А в Геннадiєвi Левковичу нiчого змiнювати не хотiлося - лише дивитися на нього, спостерiгати за його рухами та висловами, зустрiчатися з ним поглядом i вдавати, нiби не помiчаєш, як вiн у свою чергу спостерiгає за тобою.
Пiсля того, як Iрина розлучилася з чоловiком, у неї був роман з колишнiм однокурсником. Це був найдовший, якщо не рахувати шлюбу, зв’язок. Його теж звали Геннадiй, по-батьковi Левкович. Чому її знову заносило на чоловiка з таким самим iм’ям? Вона вiдчувала, як усе бiльше захоплюється цим чоловiком та його героїчними спробами триматися у рамках пристойностi бiля жiнки найближчого друга.
Можливо так на неї дiяло iм’я? Подiбнi збiги у її життi вже траплялися. Протягом багатьох рокiв в неї були закоханi двоє чоловiкiв, якi народилися в один день. Може i справдi є магiя цифр та iмен?
…Цього разу знову їхали вiдпочивати вчотирьох на суботу-недiлю. Геннадiй Левкович домовився про мисливський будиночок, про рибалку та прогулянки озером на човнi.
Напередоднi ввечерi Iрина пофарбувала волосся i зробила Мystic mask. Вiд цiєї маски шкiру обличчя приємно пощипувало. Пiсля процедури на чолi та бiля губ зникали тоненькi зморшки. Щоб зранку з’явитися знову. Але вона вдавалася до цих нескладних манiпуляцiй не заради тимчасового ефекту, а заради освiжаючого вiдчуття «я собою займаюся». Це додавало впевненостi: нiщо не може заскочити мене зненацька i змусити знiяковiти, жоден стороннiй погляд. Маю свiжий манiкюр, ретельно поголенi ноги, доглянуте волосся. А внизу спини, трошки нижче поперека - маленьке тимчасове татуювання. Трилисник конюшини. Забавка, яка незабаром набридне i зiйде без слiду.
Одяг на два неповнi днi Iрина збирала двi години. У трикiмнатнiй квартирi старого австрiйського будинку одну кiмнату займала вона, у другiй була колишня дитяча, тепер - дiвоча, там господарювала її 17-рiчна Сонька. Третю кiмнату - гардеробну - мама з донькою дiлили на двох. Та й частина речей та аксесуарiв були у них спiльними.
«Беру смугасту вiтрiвку!» - попереджала донька. «Єгипетськi сандалiї сьогоднi мої!», - вiдповiдала мати. Подiбний обмiн реплiками вiдбувався чи не щоранку.
Уздовж двох стiн у гардеробнiй стояли кронштейни з вiшаками для одягу. Стелажi з поличками були заставленi коробками з капелюхами, рукавичками та шаликами. Нижнiй ярус займало взуття на усi сезони. Старовинне, на повний зрiст, дзеркало у кованiй рамi давало можливiсть оглянути себе з нiг до голови. Подруги найбiльше любили саме цю кiмнату i навiть, загостювавши, могли залишитися ночувати на вузькiй кушетцi посеред гардеробної.
На цю кушетку Iрина мала звичку викидати усе, що їй хотiлося взяти у дорогу. А потiм повертала зайве назад, на вiшаки та полички. Старовинний манекен на троїстiй чавуннiй нiжцi (його колись подарувала тiтка Уляна) наразi стояв голий. Зазвичай Iрина одягала його у приготовлений ввечерi комплект одягу, поруч ставила вiдповiдне взуття. Це давало можливiсть при бажаннi подовше понiжитися у лiжку, а потiм зiбратися i вийти з дому за лiченi хвилини.
Надто азартно Iрина наскладала на кушетку усе, що могло знадобитися на березi озера: взуття, трусики, шалики, хустки, купальники, браслети, шийнi прикраси, сонячнi окуляри, парео, шкарпетки, лiфчики, ремiнцi…
- У-у-у, що робиться! - зазирнула у гардеробну Сонька.
- Ти ж з нами не хочеш, - вiдповiла Iрина. - Де новий журнал? Вiзьму з собою.
- У туалетi, але вiн тобi на озерi не знадобиться. Мам, я завтра влаштовую у нас вечiрку, ти не проти?… Ну, я пiшла.
- Сонько, щоб додому не пiзнiше десятої! Я не лягатиму, поки не прийдеш.
Далi йшов нелегкий у ритуалi збирання речей етап - вiдбракування зайвого. До «ацтекiвської» спiднички пасував терракотовий топiк та тепла бобка бежевого кольору. Тому синя курточка вiдправилася назад на вiшачок, до наступного разу. Хоча, стоп. Курточка теж може знадобитися прохолодного лiтнього вечора. У поєднаннi з блакитними штанами та синьо-бiлою кепкою. Чи хусткою Sonia Rykiel з густим мереживом, яку Iрина купила для дружини одного львiвського олiгарха, складаючи їй весняно-лiтнiй гардероб, але передумала i залишила собi. Але якщо брати синьо-бiлий варiант, тодi доведеться пакувати не лише бежевi кросiвки, але й синi. Або бiлi. Хоча, якi бiлi у лiсi?
Половина речей, витягнутих на кушетку, знову повернулася на свої мiсця, а груба валiза ледве закрилася, ховаючи за «блискавкою» варiанти на будь-який розвиток подiй: на випадок спеки, зливи, кiлькаденного дрейфування у човнi та несподiванного VIP-прийому у коктейльних сукнях на березi.
Iрина була живим запереченням усталеної думки про чоботаря без чобiт. Бiльшiсть її колег-дизайнерiв настiльки втомлювалися фонтанувати iдеями у професiйнiй сферi, що самi одягалися дуже просто, тижнями не вилазячи з джинсiв та футболок. Їй же подобалося не лише створювати одяг для своїх авторських колекцiй та складати гардероби заможним жiнкам як дорогооплачуваний шопер, але й натхненно та зi смаком одягати саму себе. Пiд хороший настрiй вона виходила з дому, немов картинка з журналу мод - i у салонi на неї збiгалися подивитися, щоб запам’ятати iдеї або отримати поштовх для народження своїх.
…Будиночок єгеря був оточений височезними соснами. У нагрiтому сонцем повiтрi стояв аромат хвої та м’яти. А шкура ведмедя на стiнi гостьової кiмнати вiдгонила* пилюкою - Iрина вiдчула це, оглядаючи тимчасове помешкання. Вирiшили їсти на вулицi пiд соснами за грубо збитим дерев’яним столом. Iрина перевдягнулася до вечерi.
- …I цi хлопцi сказали, що знiматимуть фiльм про свiй клас i школу, - розповiдала дружина Геннадiя за столом. - Їм дозволили взяти кiнокамеру. У результатi вийшов нiбито хороший фiльм, який показали на випускному вечорi. А потiм з’ясувалося, що одночасно вони зробили й iнший фiльм. Знущалися над своїми ровесниками перед камерою. Одного хлопця намагалися запхати головою в унiтаз. Iмiтували статевий акт. Просто жах!
- Ти бачила цей фiльм? - запитала Iрина.
- Звiдки? Я про це у газетi читала. Тепер вiдкривають справи проти тих покидькiв. Вони вже, до речi, студенти. Лише тепер комусь з батькiв потерпiлих касета потрапила на очi… Я б таких - у тюрму без суду i слiдства!
- Для чого «жертвам» тримати вдома касету зi знущаннями над собою? - засумнiвалася Iрина. - Може, вони усi разом просто дурiли перед камерою?…
- I давали пхати голови в унiтаз?!
- Добре, що свого часу вчителi не бачили деяких наших iгор, - озвався Геннадiй. - Теж би вирiшили, що за нами тюрма плаче. Пiдлiтку краще авансом довiри передати, анiж недодати.
- Гєнек, про що ти говориш? Ти б нашого Максима побачив у таких кадрах, якщо вiн бив би чи його б, i що б сказав? «Якi iгри дурнi?»
- Але це швидше за все, саме дурнi iгри, - не вступався Геннадiй.
Iрина мовчала. Щось щемливе ворухнулося у душi, i у пам’ятi сплив давнiй випадок. Вона навчалася тодi у 10-му класi. Батько-вiйськовий служив у Йєменi, мама поїхала з ним. А дiтей-школярiв брати з собою було заборонено, тому Iрину залишили у столицi, в iнтернатi для дiтей консульських працiвникiв, дипломатiв та вiйськових аташе, якi працювали за кордоном.
Якось у нiч проти недiлi, коли однокласниць розiбрали з iнтернату по домiвках родичi, вона опинилася у дiвочiй спальнi сама. Заснула, i раптом, нiби вiд поштовху, вiдкрила очi. У дверному отворi, у прямокутнику свiтла, що падав з коридору, стояв Сашко. Її з цим хлопцем в iнтернатi вважали «парою», казали: Саня з Iркою «ходять». Вони i справдi ходили, тримаючись за руки, цiлувалися на iнтернатських сходах до солодкого ниття унизу живота i будували плани на майбутнє. «Спочатку у нас буде хлопчик», - обiцяв Сашко. - «Чому хлопчик?» - запитувала вона. - «Ну добре, дiвчинка, - погоджувався вiн. - А потiм хлопчик». Їх стосунки не заходили далi демаркацiйної лiнiї, яка проходила на рiвнi грудей. Торкнутися одного з двох пружнiх горбочкiв було межею хлоп’ячої зухвалостi.
- Сань, чого ти? - пiдвела вона голову, побачивши знайомий силует у дверях.
Сашко вiдiрвався вiд притолоки, пiдiйшов до її лiжка, узяв за руку i сiв на килимок, на пiдлогу.
- Хочеш, аби Шиза нас побачила?
Шизою вони називали одну з нiчних чергових-виховательок.
- Уяви собi, який вона здiйме ґвалт.
- Там немає нiкого, я дивився… Знаєш, не можу я спати. Про тебе думаю. Скажи чесно… Тобi Васька подобається? Я бачив, як ти на нього дивилася сьогоднi.
- Коли?… На перервi?… Коли ви нам пирiжки принесли?… Ти здурiв!
- Нi, ти скажи, якщо вiн тобi подобається…
У дверях стояла нiчна чергова. Вони навiть не почули її крокiв.
- Сашко, це ти там? - стишено запитала вона.
Це була не Шиза, а Петрiвна - тiтка, яка завжди залишалася спокiйною i нiколи не кричала на вихованцiв. Вони ставилися до неї нейтрально, тобто не придумували їй образливих прiзвиськ i не смiялися над нею поза очi.
Шиза - не Шиза, яка вже рiзниця! Iру наче варом обдало. Що вихователька подумає? Що завтра влаштує? Вона вже уявляла, як та пише доповiдну, i вже готова була вiдповiсти щось принизливо-малодушне. «Вибачте, ми тут просто розмовляємо». Але не встигла.
- Iди до себе, Сашко, - тихо сказала Петрiвна. - Не поспiшайте. Усе ваше буде.