- Хто тут щось має проти сiрого? - наздогнала подруг Галя, «сiра миша», як на сьогоднiшнi, ховаючи у шкiряну сумочку на поясi записник з номером Свiтланиного телефону.
- То були б не ви, якби пiшли на справу просто як жiнки. Завжди про роботу думають! Трудоголiки нещаснi, - пробуркотiла Iрина. - Добре, набирайтеся вражень. Тепер до Кузьмiвни!
Кузьмiвна - господиня магазину, вздовж якого на кронштейнах висiли сорочки, спiдницi, куртки, пальта, а посеред зали стояло кiлька дитячих манежикiв, заповнених торбами та ременями.
- У мене товар класу люкс, - з почуттям власної гiдностi повiдомила Кузьмiвна. - Допомогти, панi Iрино?
- Дякую, - вiдмовилася Iрина i кивком голови, як головнокомандувач операцiї, дала напрямок пошуку. Сама теж направилася до вiшакiв. Побачила щось. Озирнулася до дiвчат:
- Луїзо, спочатку тут подивися…
Луїза слухняно пiшла вздовж кронштейну, перебираючи речi. У її руках опинилася пишна спiдничка до колiна з бiлим графiчним малюнком на чорному тлi: немов вирiзанi з паперу силуети дерев, коней, карет i панянок у сукнях на кринолiнах.
- 38-й розмiр! Мiй!
- Це з дорогих речей, - невiдомо звiдки виникла поруч Кузьмiвна. - Сорок п’ять гривень коштує.
…Через три години, що пролетiли як одна, подруги сидiли у кав’ярнi i перебирали враження цього дивного дня. По дорогих бутiках, всупереч попереднiх планiв, вирiшили пройтися iншим разом. Для чого лiпити весь сир в один вареник? Двi останнi години Магда просидiла у машинi з книжкою в руках. «Краще б я книдлi* за той час зробила, чекала б вас вдома з обiдом», - беззлобно бубонiла вона.
Iз запланованого нiчого здiйснити не вдалося, окрiм купiвлi спiднички для Луїзи. Йшли за одним, а знайшли iнше, i дуже з тих несподiванок втiшилися.
- Правильний шопiнг - спонтанний шопiнг, - розмiрковувала вголос Iрина. - Що може бути приємнiшим вiд неочiкуваної покупки? Краще не витрачати час у марних пошуках запланованого, а придбати рiч, яка несподiвано припала до душi.
Нiхто й не сперечався.
Iрина накупила оберемок речей та заготовки для одягу та iнтер’єрiв - i собi, i для колекцiї «Вiнтаж», над якою зараз працювала, i для своїх клiєнток. Галя набрала дев’ять кiлограмiв англiйських та нiмецьких книжок. В однiй з крамниць, де товар продавали на вагу, по дванадцять гривень за кiлограм, купила Брема Стокера, Голдiнга, кiлька жiночих романiв i дитячих книжок, заплативши за всю цю розкiш сто вiсiм гривень. Зробила кiлька нотаток у своєму записнику для майбутнього репортажу. Магдi, поки вона вiдсиджувалася у машинi, як поцiновувачцi дерева купили чудернацьке рiзьблене яблуко («Iгорю сподобається, - прокоментувала Магда, побачивши його. - Воно, мабуть, з яблунi зроблене»), керамiчних ангеликiв («Зроблю композицiю на вiкно», - пообiцяла вона) i тканий килимок невiдомого походження. А Луїзi припала до душi смiшна негарна лялька з тканевою етикеткою «hand madе». «Яке чудо!», - задоволено повторювала Луїза, промацуючи ручки-нiжки, наповненi крупою.
Яблуко Iрина подарувала Магдi зi словами: «Нагорода за терплячiсть». Воно було розмiром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхiвцi була колись якась деталь - швидше за усе гiлочка або листочок. Зараз з макiвки яблука стирчав тупий уламок зi згладженими краями. Коштувало яблуко 21 гривню. Магда не випускала його з рук, дивувалася - нiби проста рiч, i водночас - не проста. Спецiально зiстарений «новодєл»? Нiби хтось пройшовся щiткою з металевим ворсом по дереву, оголив та вивiв на поверхню твердiшi прошарки. А, може, це стара рiч, що вiдносно добре збереглася?
Луїза не могла натiшитися своєю спiдничкою, яку вже встигла назвати «Бiла панi». Пообiцяла, що одягне її на програму про привиди Пiдгорецького, Олеського та Золочiвського замкiв. До спiднички пiдiйде улюблена блузка з високим комiром у готичному стилi та чобiтки на шпильках.
- Тему про привиди сьогоднi придумала? - поцiкавилася Галя.
Вона брала участь у розмовi, водночас гортаючи щойно куплений журнал. При найменшiй нагодi купувала журнали i порiвнювала зi своїм. Часом такими вузькопрофiльними цiкавилася, що важко було зрозумiти логiку вибору.
- Спiдничку побачила - i клац! - пiднесено вiдгукнулася Луїза. - Нiби щось увiмкнулося. Згадала, що давно хотiла зробити передачу про таємницi наших замкiв. Тепер зроблю. Уявляєте, як iнодi теми народжуються? «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!»
- Ото дурня! Вибач, Луїзо, це не до тебе. Ви лише послухайте, - Галя тицьнула пальцем у розгорнуту сторiнку. - Йдеться про шопiнг з точки зору рiзних вiкових категорiй. На що звертає увагу жiнка у крамницях? Що купує? Шiстнадцятирiчна. Та, якiй двадцять. Двадцять п’ять. За тридцять. Трохи за сорок. Добре за сорок. Далi - лише одна категорiя: жiнка без вiку.
- I що там про нас?
- Власне! Нас має цiкавити зараз постiльна бiлизна на посаг* для дорослих доньок. Памперси для онукiв. Продукти харчування та напої, кориснi для усiєї родини. Миючi засоби для чищення раковин та унiтазiв. Лiкарськi препарати, у тому числi вiд закрепiв. I, нарештi, косметика, яка приховала б усi цi турботи. Як вам список?
- Це гумористична стаття?
- Цiлком серйозна, хоча й з претензiєю на почуття гумору.
- Бiдний автор… А, може, просто занадто молодий.
- До речi, хочу купити шовкову постiль, - собi i Соньцi. Наразi не на посаг. Нiколи на шовкових простирадлах не спала, - Iрина долила собi зеленого чаю з фаянсового заварничка. - А кажуть, якщо на подушцi у шовковiй наволочцi спати, зранку слiдiв на обличчi не буде. Ну, таких, знаєте, тимчасових зморшок-зiм’ятостей, якi тримаються годину-другу.
Магда покликала офiцiанта, замовила ще горнятко горiхового капучiно, знову взяла яблуко до рук, покрутила, i воно розпалося на двi половинки.
- Ой, зламала! - налякалася Магда. - А нi, не зламала. Воно iз сюрпризом! Подивiться.
Приставила двi напiвсфери одну до одної, повернула обидвi зустрiчним рухом. Ледь помiтнi виступи зайшли у пази, яблуко знову стало цiлим. Стик загубився серед рiвчакiв, розводiв i нерiвностей, якi повторювали природний малюнок дерева. Магдi довелося знову добряче покрутити яблуко у руках, перш нiж знайшла положення, в якому воно знову розпалося надвоє. Усерединi яблуко виявилося помiтно попсутим часом: дерево мiсцями поточив шашель, але серцевина зберегла залишки вiртуозної роботи - дрiбненькi чарунки* iз зернятками, вирiзаними рукою майстра.
Галина мобiлка на столi подала голос.
- Так, Вiтюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш, де? Де ми є, дiвчата?
Пояснила за допомогою подруг, куди пiд’їхати. «Батько їм дозволяє машину брати, в обох довiренiсть є», - пояснила подругам.
- Вiдразу видно, що ти з сином розмовляла, - Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. - Як з сином, то «Вiтюся», як з чоловiком, то «Вiктор». А ти спробуй старшого назвати Вiтюсею, побачиш, який буде ефект…
9 Сонька
Тiтка Уля померла увi снi. Сидячи у своєму крiслi пiд улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дiвчина, помiчниця по хатньому господарству. Вона й побачила її першою, вiдiмкнувши дверi своїм ключем, i вiдразу зателефонувала до Iрини.
На поминках сусiди та друзi тiтки говорили про те, як Уляна вмiла знаходити радiсть у буденних речах та подiях, як дивувала своїм оптимiзмом у найскладнiших ситуацiях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собi раду* без нiг. Навiть пiдлогу мила, прала та пекла. Найдавнiша її подруга тiтка Марина згадала за поминальним столом давню iсторiю, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу, i її чоловiк ще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» - здивувався чоловiк. А Уляна: «Людина. А на дворi мороз - аж у носi липне». Постелила гостевi спати на кухнi на пiдлозi, бо бiльше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Менi б випити»… Що робити? Дiстала пляшку горiлки й налила.
…Через кiлька днiв пiсля похорону Iрина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тiтчину квартиру. Стася, дiвчина-студентка, що помагала тiтцi по господарцi, була у вiд’їздi, сказала по телефону, що через два тижнi повернеться i вiддасть ключi. Треба було попiдливати тiтчинi улюбленi вазони з азалiями та королiвською бегонiєю.
Разом iз сутiнками на мiсто опустився дощ - спочатку лише дрiбно сiяв, а далi вперiщив несамовито. На сходовому майданчику бiля самих дверей до помешкання Iрина зупинилася, струшуючи воду з парасолi. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тiтка мешкала у старому будинку з високими стелями та грубими стiнами з надiйною звукоiзоляцiєю. Прислухалися, зазираючи у пролiт сходiв, де ж воно щойно нявчало?… Але кошеня не давалося чути.
Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили - купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.
Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.
Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили - купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.
Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.
Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля - це була дiвчинка - вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.
- Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?
Iрина не вiдповiла - вона зазирала углиб кiмнати:
- Хто тут?
При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi - як її? - вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.
- Стася! - Iрина згадала iм’я. - Це ти?!
- Я благаю вас, вiдпустiть мене! - гаряче зашепотiла дiвчина. - Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.
- Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?
Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.
- Де зеленка? Де перекис водню? - крикнула вона.
Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.
- Випустiть мене! - просила вона. - Або хочете? - залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, - вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.
Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.
- Де телефон?
- Не треба! - вчепилася в її руку Стася. - Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…
- Та почекай же! Треба викликати швидку - тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.
- Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! - знову повторила Стася.
- Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!
Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.
- Що ти робиш? - Iрина була готова заплакати.
Магда не вiдповiла - мовчки розвила немовля, пiдклавши пiд нього складений удвiчi махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих манiпуляцiй?… Обережно занурила дратву* у зеленку, витягнула i, подумавши, вiдклала вбiк. Знову сповила маленьке i нiжно притиснула до себе.
У передпокої рипнули дверi. Iрина смикнулася було навздогiн, але махнула рукою: втекла Стася! Що тепер, наздоганяти? Тягнути назад?
- Iрино! - Магда трималася дiловито. - Ти маєш телефон Андрiя?
- Якого Андрiя?
- Твого. Андрiя Степановича. Ти чуєш мене? Дай менi мобiлку Андрiя.
Iрина мовчки набрала якийсь номер, сказала:
- Сонько, дай номер мобiльного тата… Твого… Потiм… Давай швидко.
За кiлька секунд Магда вже говорила по телефону. Голос її звучав на диво спокiйно й переконливо:
- Андрiю, це Магда. Де ти є? Чергуєш?… Можеш зараз приїхати до тiтки Улi на квартиру?… Просто зараз, тобто негайно. Дуже треба. Дякую, Андрiю.
На неї мовчки дивилася подруга. А Магда вже набирала телефон свого чоловiка…
Через двадцять хвилин Андрiй у плащi, накинутому на бiлий халат, гаряче переконував Магду в тому, що її план - повна бздура*. Вiн щойно влетiв у помешкання, залишивши бiля пiд’їзду таксi та попередивши водiя: «Почекайте, зараз назад поїдемо». Затримав на секунду погляд на Iринi, глянув на немовля у рушнику…
- Ну?
Магда пояснила, почавши з кiнця. Мовляв, це навiть добре, що ти чергуєш. Iнакше б було набагато складнiше. А тепер усе буде добре.
- Давай спокiйно i лише факти, - Андрiй сiв. - Що сталося?
- Стася, дiвчина, яка тут прибирала останнiм часом, народила дитину i викинула б її на смiтник, якби не ми з Iриною. Ми прийшли не вчасно. Тобто, навпаки, дуже вчасно. Якби ми на хвилину-двi затрималися…
- Де вона, ця дiвчина?
- Була тут. Мабуть, втекла.
Андрiй мовчав, i Магда заговорила впевненiше:
- Ти зараз спокiйно їдеш на роботу. А мiй Iгор - вiн зараз буде тут - завезе мене з дитиною до тебе у вiддiлення. Я скажу, що народила вдома…
З рушника почулося слабеньке нявчання. Магда судомно втягнула повiтря i заговорила швидше.
- …народила вдома, бо не довiряю лiкарям. Чи дотримуюсь якогось там вчення. Зараз щось придумаю, по дорозi, це не суттєво. Мене нiхто не дивитиметься, крiм чергового лiкаря, того, хто приймав i оформлював мене у пологовому будинку. А черговий - ти.
- Ти здурiла, Магдо! - вихопилося в Андрiя.
- …Магдо, ти здурiла! - повторив через кiлька хвилин її чоловiк.
Вона мовчки дивилася на чоловiкiв, притискаючи до себе згорток з дитиною.
- Дай сюди, - Андрiй спробував забрати дитину.
Магда вiдвела його руку.
- Подивлюся, - уже спокiйнiше попросив Андрiй. - Як лiкар подивлюся.
- Було б краще, якби це маля померло у кульку для смiття на звалищi? - голос Магди нарештi затремтiв.
Iрина мовчала, спершись спиною до стiни.
- Або якби ми пiдняли ґвалт*, зателефонували куди треба, зробили усе за правилами - i Стася залишила б дитину у лiкарнi?… Так було б правильно? Вона її не хоче, я хочу. Якi проблеми?
- Андрiю… - нарештi подала голос Iрина. - Зроби щось.
- Сяду з вами, з бабами, - сказав Андрiй, вдарив себе по колiнах долонями i встав зi стiльця.
Жiнки несподiвано усмiхнулися: так комiчно виглядало поєднання його слiв iз дiями.
Андрiй оглянув дитину та проiнструктував Магду, що робити, що казати. I злетiв сходами вниз до таксi. Трохи згодом, коли дощ почав вщухати, вiд пiд’їзду вiд’їхала друга машина - Iгор вiз у пологове вiддiлення дружину з дитиною. Магда всю дорогу молила Бога про допомогу здiйснити те, що вже здiйснилося в її уявi.
З приймального вiддiлення дiвчинку забрали до реанiмацiї новонароджених. Черговий лiкар Андрiй Степанович дуже переконливо зiграв праведний гнiв:
- Що за пошесть iдiотська - народжувати вдома! Ти що, - тут до всiх пацiєнток казали «ти», - хочеш дитину втратити?! Хто приймав пологи? Чоловiк? Вiн що, лiкар? Зовсiм подурiли! Давай в оглядову. Маруся, - повернувся до молоденької помiчницi, - подивися, що там у першiй палатi, чи нема кровотечi. Я тут сам…
Магду потримали у лiкарнi три днi - дитина виявилася доношеною i здоровою. Магда вiдмовилася вiд оглядiв, сказала, що за релiгiйними переконаннями - вiра не дозволяє. «Один лiкар вже дивився - досить… Я - з Вiсникiв третього дня. Яка секта! Це Товариство духовних братiв i сестер». Цiй маячнi чомусь повiрили, а швидше, авторитет головного лiкаря, який вiв цю пацiєнтку, не залишав жодних запитань у цiй нестандартнiй ситуацiї. Дiвчинi-санiтарцi, яка оформляла медичну картку, Магда сказала, що їй 35 рокiв. «Паспорта з собою не маю, чоловiк завтра привезе, не до того було». Якби обман згодом виплив, Магда б знизала плечима, мовляв, медсестра щось наплутала або не дочула. Але i ця хитрiсть пройшла не помiченою.
…«Усе буде добре, Андрiю, я знаю, вiдчуваю. От побачиш», - переконувала вона того дощового вечора колишнього чоловiка своєї подруги, акушера-гiнеколога Андрiя Степановича. - «Афера чистої води!» - запевнив вiн її.
Афера вдалася.
На початку вересня Магда з дiвчинкою вже були вдома, у «Зубрiвцi». Назвали дiвчинку Сонькою - це iм’я витягнули з пам’ятi, як дорогу релiквiю з шухляди. Воно чекало-чекало й дочекалося свого часу.
…З 27-ми рокiв Магда лiкувалася вiд безплiддя. Їй ставили один дiагноз, другий, щось знаходили пiдозрiле у Iгоря, потiм вирiшували, що причина не у ньому. Яке тiльки лiкування не пробували, до чого лише не вдавалися - усе марно. Надiю вона втратила пiсля чергового екстракорпорального заплiднення. Невдалого, як i два попереднiх. Дитина i у пробiрцi не хотiла зароджуватися.
Точного дiагнозу нiхто так i не поставив. Андрiй, той самий Андрiй Степанович, тодi ще чоловiк Iрини, знайомив Куричiв з фахiвцями, приводив їх на прийоми до лiкарiв. Спецiалiсти бралися за справу, починали усе спочатку: обстежували Магду, Iгоря, ставили попереднi дiагнози пiд знаком питання, вiдмовлялися, зупинялися на iнших дiагнозах, призначали лiкування, але через деякий час змушенi були визнавати поразку.
I Магда закрила цю тему, припинила стукати у зачиненi дверi, намагалася бути щасливою тим, що дала їй доля. Це майже вдалося. Вона навiть перестала згадувати iмена, якi колись придумала для майбутнiх дiтей.
Але її Сонька таки мала народитися.
…Знайомим сказали, що про вагiтнiсть Магди мовчали, бо боялися вректи. Знайомi подивувалися, поговорили про новину i заспокоїлися.