— Але я неодружений,— усміхнувся Авакум.
У суміжній кімнаті було так само мертво і пусто, як і в тій, де він працював. Коли заходив туди, то немов поринав у тишу, і йому здавалось, що він поринає в глибокий, темний і холодний вир.
— Все одно,— сказав професор. Він, здається, починав сердитись.— Тоді, певно, гості були у вашої молодої хазяйки. Гримів програвач або магнітофон, і молоде покоління тупотіло своїми копитами, мов отара оскаженілих баранів. Тому ви й забули помножити другий член рівності на вектор. Я вам співчуваю і розумію вас, бо й зі мною траплялось таке. До речі, ви розв'язуєте ребуси?
— Інколи,— відповів Авакум. З цим самовпевненим дідком треба бути обережним.
— Тепер розв'язуєте інколи,— зазначив професор,— але прийде час, і ребуси стануть вашою пристрастю. За умови, звичайно, якщо не одружитесь. І ще за двох умов: якщо не зіп'єтесь чи не захопитесь азартними іграми.
— Даруйте,— заперечив Авакум. Йому не хотілося давати приводу для поверхових висновків.— Ви робите досить довільні висновки, маючи на увазі, як видно, свій власний досвід.
Професор подивився на нього уважно, і на його посинілих губах з'явилась винувата усмішка.
— Я не хотів вас образити,— сказав він.
— Таж ви не сказали мені нічого образливого! — запротестував Авакум. Почуття, що він стоїть перед безнадійно хворою людиною, знов охопило його.— Я завжди любив ребуси, і мені здається, вони поступово перетворяться на мою постійну пристрасть. Я неодружений, не п'ю, а до азартних ігор не відчуваю ніякого потягу. Що мені лишається? Самі ребуси.
— Якщо так, то ми з вами, сусідо, налагодимо міцні й постійні творчі зв'язки! — Губи професорові розтяглися в щасливу, але все ще непевну усмішку.— Я, звичайно, маю на увазі поважні ребуси, з алгебраїчними транспозиціями, циклами, круговими інтегралами та диференціальними рівняннями. Над цим варто помізкувати. Як ви гадаєте?
— Я такої ж думки, як і ви,— засміявся Авакум. Йому було приємно бачити вогники, що засяяли в очах цієї паралізованої людини.
— Тоді вважайте нашу зустріч за щасливу подію у вашому парубоцькому житті, дорогий сусідо. Я маю найкращі європейські збірки математичних ребусів. До речі, чи не зробите ви мені честі, повечерявши разом зі мною?
Не дочекавшись Авакумової відповіді, професор поспішив натиснути кнопку маленького дзвоника біля телефону.
— На жаль,— сказав він,— є ребуси, в яких чимало різних дурниць, скажімо, літературного або музичного характеру. Одного разу мені довелося попросити нашу філармонію надіслати мені нову партитуру моцартівського концерту, щоб з'ясувати відношення між цілими та четвертними нотами.
Зайшов кухар і виструнчився біля дверей. Він наче не помічав Авакума або вдавав, що не помічає його.
— Вечерю на двох,— сказав професор, кивнувши злегка на гостя.
— На чотирьох, професоре! — поправив його досить безпардонно кухар. І через те, що професор глянув на нього здивовано, додав, так само безцеремонно посміхаючись: — А ваш племінник з нареченою?
Фамільярність кухаря не розсердила професора.
— Гаразд, сервіруй на чотирьох.— Професор махнув рукою, і огрядна постать кухаря зникла за дверима.— Пробачте за паузу,— сказав він і, помовчавши трохи, провадив з тією самою балакучістю: — Що ж до труднощів літературного характеру, то я дещо придумав, і ви пересвідчитесь: це дуже практично. Я склав класифікацію за алфавітом усіх найвідоміших письменників та їхніх творів — з допомогою бібліографічного інституту, звичайно, бо в літературі я справжній невіглас. Тепер у моїй картотеці майже всі найвідоміші світові письменники і всі найвідоміші твори — за початковими літерами їхніх назв. Я готуюся скласти також картотеку головних героїв цих творів — теж за початковими літерами. Робота досить копітка, але, як ви самі пересвідчитесь, дуже корисна.
І ось чому. Не так давно мені довелося працювали над загадкою, ключ до якої був у розв'язанні рівняння четвертого ступеня. Це не становило б для мене ніяких труднощів, якби числове значення однієї з величин не було зашифроване «літературно». Отже, йшлося про число, квадратний корінь якого відповідав би порядковому номеру тієї літери латинського алфавіту, з якої починається прізвище автора відомого роману. А назва цього ж роману починається з літери «Є». Шифр, на перший погляд, елементарний, та спробуйте розгадати його! ,.
— Справді,— промовив Авакум. Він закурив сигарету і затягнувся.— Вам пощастило відгадати це таємниче число?
— О! — кивнув професор. В його очах засяяли переможні вогники. На восковому обличчі старого чоловіка вони нагадували мерехтіння цвинтарних лампад.— Я, здається, вже казав допіру, що мені досі не траплялося задачі, якої б я нє міг розв'язати. У даному разі мені дуже допомогла картотека. А картотеку творів я довів якраз до літери «Є» включно.
— І ви встановили, що число, яке ви шукаєте,— «4»,— сказав Авакум, струшуючи попіл з сигарети. Він говорив ніби всупереч своїй волі, шкодував, але не міг стриматись.— Автор Бальзак, а твір, якщо не помиляюсь, «Євгенія Гранде».
Лампадки на восковому обличчі професора спалахнули, наче ліхтарі, і одразу ж згасли. Він став наче ще блідішим і виснаженішим.
— Ви що,— сказав професор і кілька секунд дивився на Авакума, роззявивши рота. Його штучні зуби вилискували синявою, можливо, через колір губ, які тепер здавалися майже фіолетовими.— Чи не розв'язували ви часом цей ребус? Ви одержуєте журнал «Enigmes Mathematigues» [«Математичні ребуси»].— У нього ще була невелика надія, він ще сподівався чогось.
Авакум похитав головою і повернувся до широкого вікна, що виходило на вулицю. Вже почало смеркати. Йшов дощ.
— Дивуюсь, як тоді ви припустилися цієї помилки, розкриваючи дужки,— тихо сказав професор.
— Мабуть, випадково, зовсім випадково,— стримано всміхнувся Авакум.
Внизу хтось подзвонив. Товстун кухар когось вітав, регочучи.
7
Ось як потрапив Авакум у дім доктора фізико-математичних наук Найдена Найденова. На перший погляд, випадково, принаймні якщо тут і була причина, то незначна,— в житті такі причини стоять лише на одну сходинку вище за випадковість.
Одного разу — це сталося десь так за місяць до його першої зустрічі з професором,— коли Авакум повертався додому з лісу, йому здалося, ніби з професорового будинку вийшов якийсь знайомий йому чоловік. У темряві Авакум не міг добре розгледіти його обличчя, тим більше що той був у низько насунутому на чоло капелюсі. Чоловік швидкою ходою дійшов до першого перехрестя, де його чекала машина з погашеними фарами. Світилися лише підфарники. Коли чоловік підійшов до машини, шофер завів мотор і відчинив дверцята. Машина рушила раніше, ніж чоловік плюхнув на сидіння.
Авакум не встиг розгледіти обличчя, не зміг прочитати номера машини. Проте постать, манера носити капелюха, хода чоловіка здалися йому знайомими. А що машина була «татра», свідчили обриси корпусу та характерний гул мотора.
Чоловік, якого Авакум начебто пізнав за одягом і ходою, не міг мати нічого спільного з паралізованим професором-пенсіонером. Уявити щось подібне здавалось навіть дивним. Та й «татра» тут була ні до чого.
І Авакум перестав думати про ту зустріч. В усякому разі, вирішив не думати. Адже його на певний час звільнили від оперативної роботи і заборонили навіть по-аматорському займатися подібними справами. Він поважав дисципліну, хоч у глибині душі й ставився зі скептичною іронією до деяких її формальних положень.
Так чи інак, важко припустити, щоб саме цей випадок з таємничим чоловіком став причиною знайомства Авакума з професором. А хіба помилка, якої він припустився при розкритті дужок, не випадковість? Навмисно чи ненавмисно, але з того вечора Авакум став частим гостем в особняку із заскленим еркером — крайньому будинку на вулиці Латина.
А вона, Прекрасна Фея, немов передчувала, що стрінеться того вечора з такою незвичайною людиною. Вона наділа небесно-блакитне плаття з шовкової тафти, бо воно найкраще гармоніювало з кольором її волосся — золотасто-русявого, мов нагріта сонцем живиця, приколола до грудей малесеньку білу троянду, напахтилася ніжними парфумами і майже не пофарбувала губ — вони і без помади мали колір гвоздики, яка щойно розпустилася. Плаття на ній було без викоту, зате щільно облягало її наче виточену фігуру, відверто окреслюючи досконалі форми. А втім, вона, усвідомлюючи свою чарівність, як усяка молода жінка, відчувала потребу показати себе. Руки її, оголені до плечей, були ніжні, навіть тендітні, і на відміну від того, що підкреслювало її плаття, чарівно жіночні. Вони здавалися спокійними і стриманими і ніби обмірковували свої рухи, перш ніж їх зробити.
Авакум ще перед тим, як почув ім'я дівчини з уст професора, вже знав, хто вона. Він пізнав Марію Максимову, як тільки вона з'явилась у дверях.
Авакум ще перед тим, як почув ім'я дівчини з уст професора, вже знав, хто вона. Він пізнав Марію Максимову, як тільки вона з'явилась у дверях.
— О! — вигукнув він, підводячись зі стільця.— Кохана Дерев'яного принца! Який сюрприз! — І запанібрата подав їй руку. Вона належала до типу жінок, які не спонукають чоловіків поводитися з ними стримано й офіційно.
Авакум бачив її в ролі Принцеси в балеті Бартока «Дерев'яний принц». Пихата і легковажна красуня вважала за краще мати своїм коханим нехай навіть дерев'яного чоловіка, зате з короною на голові і з князівською мантією на плечах. Простий смертний її не цікавив — правда, він був молодий, але чого варта молодість без корони та князівської мантії? Вона мала б доскочити свого — з цією білою трояндою на грудях і в цьому платті з тафти, яке так спокусливо обпинало її стегна.
— Так,— сказала вона і подала йому маленьку гарну руку,— кохана Дерев'яного принца. Я та — дурненька.— І хтозна-чому не поспішала відняти руку, наче рука його була їй добре знайома.
Професор кашлянув.
— А це мій племінник Харі,— сказав він, киваючи на молодика, який стояв осторонь, напружено вдивляючись у вікно, немов чекаючи, що там, за склом, раптом з'явиться щось дуже цікаве і важливе. Але на вулиці було темно — скло впиралось у непроникну стіну ночі.— Харі,— повторив професор.— Харалампій Найденов, художник.
— Прикладне мистецтво,— додав Харі, не одводячи очей від вікна.
— Все одно художник. Він мій племінник. А вона, красуня, його наречена, познайомтесь!
Вони потиснули один одному руки. Рука Харі була м'яка і волога.
— Ваше ім'я я знаю,— сказав Авакум.
Харі кивнув. Це, видно, його не дуже цікавило.
— А наш новий знайомий — археолог,— мовив професор.— Археолог і математик-аматор.
— О! — вигукнула Марія.— Не заздрю вашій професії. Вічно копирсатися в старовині, мати справи з різними скелетами. Невже це не огидно?
— Ви плутаєте археологію з антропологією,— відповів Авакум.— «Різними скелетами» цікавиться антропологія.
— Помилилась! — весело засміялась Прекрасна Фея. її, здається, зовсім не бентежила помилка.— Справді, скелетами цікавиться антропологія. Пардон. Що вдієш. У балетній школі нас такого не вчили. Ні про які скелети взагалі.
— І слава богу! — кивнув їй підбадьорливо Авакум.
Вона була чарівна, хоч і переплутала науку про старовину з наукою про давно померлих предків. Її очі, які, видно, не знали, що таке сором, дивились на нього відверто, як очі дикунки, яка не усвідомлює свого безстидства, показуючись голою перед чоловіками.
— Але хіба ви знаєте, що таке, наприклад, па-де-труа і па-де-шез? — щебетала Прекрасна Фея.— Звідки вам це знати! — Розумні, суворі очі Авакума, що, здається, все бачать, викликали в неї дивну веселість.— Або, скажімо, що таке пірует?
— Уперше чую! — засміявся Авакум.
— Яке неуцтво! — ахнула вона.— А ще глузуєте з мене через цю свою антропологію! Ось, дивіться, я зараз покажу, що таке пірует. Дивіться і вчіться!
Вона вибігла на середину кімнати, трохи підняла кінчиками пальців плаття над коліньми і, ту ж мить зіпнувшись навшпиньки, завертілась. Це було так гарно, аж Авакум забув полічити, скільки обертів вона зробила. Її ноги в тілесного кольору панчохах були схожі на блискучі напнуті струни. А блакитне плаття над ними надавало їй ще більшого блиску.
— Чудово! — вигукнув професор з нестримним пафосом.— Чудово, моя дівчинко! — повторив він.— Я можу пояснити математично, як це робиться.
— О, дядечку, прошу тебе, не треба! — Прекрасна Фея притиснула руки до грудей.— Не турбуйся! — І, підійшовши до нього, ніжно поцілувала його в щоку.
— І я можу пояснити математично, як це робиться,— сказав Авакум. Він жартував, звичайно.
Їхні очі стрілися. Очі Прекрасної Феї дивились на нього не сердито, а тільки докоряли. Як-не-як тут її наречений, і натяк на поцілунок щонайменше нетактовний.
«Та вона; здається, гадає, ніби я сказав поважно»,— подумав Авакум, але йому не стало неприємно від цього непорозуміння. Він подивився на нареченого. Харі спокійно сидів і складав у себе на коліні якісь фігурки із золотого ланцюжка. Він так захопився цим заняттям, що, напевно, й не помітив піруету своєї нареченої; його бліде, трохи опухле обличчя не зраджувало нічого — ні ревнощів, ні захвату.
«Видно, мало спить»,— подумав Авакум.
— А зараз мій наречений покаже, нам, на що він здатний,— вигукнула Прекрасна Фея. Вона була невтомна цього вечора.— І ви побачите, який він чародій. Правда, Харі? — Обнявши його за шию, вона злегка притиснулась грудьми до його плеча і при цьому мигцем глянула на Авакума.— Правда, Харі? — повторила вона.— Ти ж покажеш їм, що вмієш?
Вона наче умовляла вередливу дитину.
— Ну, гаразд,— погодився Харі, втомлено зітхнувши, і, звільняючись від її рук, подивився на Авакума, наче хотів сказати: «Не дуже чіпляйтеся до неї, не варто». Потім повернувся до нареченої: — Що ти хочеш, щоб я зробив?
— Чоловічків.
Він знизав своїми похилими плечима. А вона підбігла до професорового столу й натиснула на кнопку дзвіночка.
— Сьогодні ввечері ми вас дечому навчимо! — сказала вона, дивлячись на Авакума. В її очах іскрилися запальні вогники.— А що ви щ є побачите! Навіть не уявляєте.
— Вчитися ніколи не пізно,— примирливо мовив Авакум. У дверях знов з'явився товстий кухар. Він був без фартуха, бундючився в полинялому, старому гусарському мундирі часів Франца Йосифа — без еполетів, з витертою сухозліткою, але з блискучими гудзиками, певно, начищеними питною содою. Він стояв виструнчившись, випнувши груди, і не зводив круглих очей з лиця Прекрасної Феї.
— Боцмане! — гукнула вона йому і взялася в боки.— Ти ще не засвідчив мені своєї поваги!
— До ваших послуг, ваше добродійство! — відрапортував колишній кок, і його м'ясисте обличчя раптом набрало суворого і навіть лютого виразу.
— Боцмане,— знову звернулась до нього Прекрасна Фея і кивнула на Авакума.— Якщо я звелю прив'язати цю людину до головної щогли корабля, ти це зробиш?
— Зроблю, ваше добродійство! — певно відповів боцман. Він мав вигляд людини, звиклої додержувати свого слова, яка знає, що каже. Але, глянувши краєчком ока на Авакума, додав: — Тільки не віддавайте мені такого наказу, ваше добродійство, бо їх милість викине нас усіх за борт, слово честі моряка!
— Он як? — удавано здивувалась Прекрасна Фея, і в її голосі забриніли нотки вдоволення.— Невже ця людина така страшна?
— Морський вовк! — переконано відповів боцман.— У мене, ваше добродійство, око досвідчене, і я пізнаю людей з першого погляду. З якими тільки типами мені довелося свого часу мати справу!
— Гаразд! — махнула вона рукою.— Не будеш прив'язувати його до щогли. Сказати по правді, мені зовсім не хочеться, щоб мене викинули за борт.— Вона усміхнулась і трохи помовчала.— Але ти, боцмане, ще не сказав, чим засвідчиш мені свою шану.
— Смачним шніцелем, ваше добродійство, золотавим, з хрусткою скоринкою, ніжним! А на гарнір картопля, підсмажена на чистому вершковому маслі.
— Чудово! — вигукнула Прекрасна Фея.— Приймаю твою шану, боцмане, з величезним апетитом. Сьогодні я голодна, як ніколи. А тепер спустись униз і принеси сюди шматок тугого тіста.
Коли кухар повернувся з тістом, Харі взявся демонструвати свою майстерність. З тіста й уламків сірників він менш як за п'ять хвилин виліпив дві фігурки. Одна — балерина з досить нецеремонно піднятою в піруеті спідницею. І хоч зроблено її було гротескно, вона певною мірою скидалася на Прекрасну Фею. Друга фігурка, яку Харі пофарбував у чорний колір, настругавши графіту з олівця, зображувала високого чоловіка в крисатому капелюсі і в широкому, в зборках пальті. Чоловік був трохи пригорблений, але тримав голову рівно й понуро дивився перед собою. Це взагалі була досить похмура постать, що, здавалося, не віщувала нікому добра.
— Балерина — це, зрозуміло, я! — сказала Прекрасна Фея. Вона тримала фігурку в руках і щиро раділа. Нескромно задерта спідничка зовсім не бентежила її. Прекрасна Фея навіть не помічала цього.— Дуже схожа на мене! — сміялась вона, вертячи мініатюрну танцівницю в руках.— Як добре схоплено! Ювелірна робота! — Потім вона перевела очі на фігурку похмурого чоловіка і притихла.
— Ця особа на вигляд не дуже щаслива,— зауважив професор.
— Не дуже щаслива? — сплеснула руками Прекрасна Фея. Вона хотіла сказати щось надто поважне і стала схожа на учня, який збирається вразити вчителя несподівано розумною відповіддю. Однак ця розумна відповідь так і не спала їй на думку, і вона безпорадно опустила руки.— Не знаю,— зітхнула вона.— Якби в цієї людини замість пальта була на плечах чорна мантія, а на голові — шолом чи просто чорна хустина, я б сказала, що це вісник смерті з якогось балету. Вам не здається?