Авакум розсміявся. Сміх його був щирий та веселий, але якийсь недоречний і короткий.
Марія здивовано глянула на нього. Можливо, їй слід було на нього образитись, бо зненацька уривати сміхом принцесу не годиться, навіть коли вона принцеса з балету «Дерев'яний принц». Отже, так чи інак, цей вчинок був непристойний. Але Прекрасна Фея, яка вже надумала була образитись на нього, раптом змінила свій намір, і обличчя її, звернене до Авакума, помалу почало прояснюватися. Неначе в ці хвилини розумна відповідь, нарешті спала їй на думку.
— Та це ж ви! — ахнула Прекрасна Фея. Радість відкриття була така велика, аж вона заплескала в долоні, дивлячись то на професора, то на свого нареченого.— Та це ж ви, правда? — Вона вся світилась. Її ніжна шия була сліпучо-білою, як троянда на грудях.
Підбігши до Авакума, Марія поклала руки йому на плечі й попросила:
— Будь ласка, підведіться!
Авакумові не лишалось нічого іншого, як виконати її прохання.
— Це справді він,— підтвердив професор.— Харі добре схопив. Є схожість. Але чому він вирядив його в це чудернацьке пальто і крислатий капелюх?
— Чому? — спитав Авакум, знов сідаючи на місце. При цьому він ненароком торкнувся руки Прекрасної Феї трохи вище ліктя, та вона не помітила цього і не відсторонилася.— Чому? — повторив він.— Дуже просто. Бо ці речі висять унизу на вішалці.
— Правильно,— кивнув Харі і гучно позіхнув.— Саме там я їх бачив,— сказав він, потираючи очі.— Чи не час нам вечеряти?
Ніхто, здавалося, не почув його запитання.
— Але чому ти назвала його вісником смерті? — спитав професор Прекрасну Фею.— В ньому справді є щось похмуре. Цієї похмурості, мабуть, надають йому зморшки біля рота й на чолі та сиві скроні. Проте я не бачу в ньому нічого такого, що давало б підстави говорити про якогось вісника загробного світу. Навпаки, наш археолог, на мій погляд, життєрадісна, сповнена енергії людина.
— Так,— задумливо мовила Прекрасна Фея.— Це правда. І все ж...— їй знову хотілося сказати щось поважне і дуже розумне, але вона цього разу не стала довго думати над тим, що її хвилювало, а тільки махнула рукою.
Чи слід казати, що ці люди скрасили і по-святковому урізноманітнили сіру та нудну буденність Авакумового життя? Адже де б не з'являлась Прекрасна Фея, серед яких людей не була б, вона завжди приносила з собою радість. Радість молодої крові, п'янку і збудливу, первісну і легковажну,— щиру радість, породжувану свідомістю того, що ти живеш.
Прекрасна Фея, звичайно, не належала до жінок, у яких Авакум міг би закохатися. Але чому неодмінно у все мав втручатися кохання? Не бувши закоханий у неї, він почав ходити на всі вистави з участю Прекрасної Феї, навіть відвідувати генеральні репетиції, а інколи й чернеткові вистави без декорацій. Показував швейцарові посвідчення якогось журналіста, і його пропускали. Влаштувавшись у залі, він клацав кінокамерою, і Прекрасна Фея мило всміхалась йому зі сцени. Так протягом кількох місяців він бачив Марію в різних партіях — і в ролі легковажної принцеси в «Дерев'яному принцеві», і Сплячої красуні, яка прокинулася від полум'яного поцілунку Дезіре. Авакум захоплювався хтивою Прекрасною Феєю у «Вальпургіевій ночі». А от -у балеті «Жізель» вона йому не сподобалась: сентиментальна і романтична Жізель була чужа її вдачі.
Тепер Авакумові, звільненому від оперативної роботи і законсервованому, було чим заповнити свій час. Він ходив на вистави та репетиції, знімав, проявляв плівки, краяв і монтував окремі частини, щоб вийшов «художній» фільм. Він перетворився на кінооператора, режисера та монтажиста, і це йому подобалося, тому що було нове.
А інколи ввечері зони зустрічалися в професоровому домі. Прекрасна Фея ніби навмисно робила все, щоб він не зводив з неї очей, щоб вона завжди була в його полі зору. Може, вона здогадувалась про ту жагу, яку запалила в ньому,— і від цього ставала ще веселішою. Вона не прикидалася непорочною — навпаки, давала зрозуміти, що може належати йому, і всілякими хитрощами влаштовувала так, щоб побути з ним наодинці під час ігор. Але тільки вони залишались самі, вона швидко цілувала його пустотливо, зводячи все до невинного жарту.
Харі вдавав, що нічого не помічає. Він ставився підкреслено байдуже до пустощів своєї нареченої — ніби то були якісь невинні витівки, чи, може, вважав Авакума за людину, на яку не варто звертати уваги. Хтозна! Харі був відомий художник, майстер оформлення виставкових залів та показових крамниць, мав силу-силенну замовлень і добре заробляв. Чого був вартий проти його популярності та багатства звичайний собі археолог, якого слід би провчити.
Власне, коли б не ця непохитна байдужість Харі, Авакум ніколи б не дозволив собі подивитись на його наречену очима чоловіка. Досить було б художникові поворухнути бровою, виявити найменшу тривогу — і Авакум ніколи більше не зайшов би в цей будинок або почав би дивитись на Прекрасну Фею, як на неживу річ.
Однак Харі був байдужісінький! Він розмовляв мало, мовчки майстрував щось із сірників та тіста. Інколи сідав по-турецькому на килимі осторонь від інших і викладав з кольорових намистинок химерні арабески та мозаїки. Він справляв враження напрочуд лагідної, заклопотаної і втомленої людини. Та коли його запрошували взяти участь у якійсь галасливій грі — не відмовлявся. Тоді по його губах перебігала, мов метка пташина тінь, трохи сумна й іронічна посмішка. Годі було зрозуміти, чому сумує ця людина і що вона вважає за смішне. Харі підводився зі свого місця, наче учень, не зовсім певний у своїх знаннях, одначе сповнений рішучості показати все, що знає, аби не засмучувати вчителя. І хоч він не вносив у гру запалу, але принаймні щиро намагався не заважати іншим.
Тільки одна гра захоплювала його цілком — карти. Взявши їх до рук, відчувши їх запах, він раптом змінювався, ставав зовсім іншою людиною. З його обличчя зразу ж зникала втома, зеленкуваті очі поблискували, наче морська вода, де відбилась небесна блакить. Обличчя напружувалось, м'язи підтягували припухлі щоки, окреслюючи тверде, гостре, вольове підборіддя. В такі хвилини впадало в очі, що він гарний або, певніше, колись був дуже вродливий.
Найчастіше його партнером був колишній кок. Авакум уникав грати в Карти з Харі. Зразу після їхнього знайомства він помітив у Харі огидну звичку шахрувати у грі. А що Авакум не терпів шахрайства, а викривати нареченого перед нареченою не випадало, то він оголосив себе поганим гравцем і взагалі перестав грати. Боцман, навпаки, нічого за ним не помічав. Він шалено атакував супротивника, вперто і завзято боровся, а коли все-таки потрапляв у спритно розставлені тенета, кричав, наче пасажир корабля під час його загибелі, вив, скреготав зубами і, як поблизу не було Прекрасної Феї, лаявся всіма мовами світу.
Отже, і з Харі кінець кінцем було весело в професорському домі.
Боцман також вносив свою частку в загальні веселощі. Він зворушливо грав на гітарі та на окарині [Окарина — глиняний або металевий музичний інструмент, схожий на флейту], співав незнаними мовами лютих піратських пісень, розповідав жахливі пригоди. В цих пригодах були бої з акулами та корабельні аварії на полінезійських рифах, сутички з людожерами та мандри безкраїми просторами Тихого океану на збитому нашвидкуруч плоту з кількох хистких дощок. Були, звичайно, і романтичні пригоди зі смуглявими мешканками Гавайських островів, але про них він розповідав мало із «зрозумілих» причин. Те, що йому важко було передати словами, він висловлював відповідними жестами: підморгував, витріщав очі, розмахував величезними і важкими, як гирі, руками. Розповідав він дуже переконливо.
Досить переконлива була і його біографія. Вона починалася в Аргентіні, куди емігрувала його родина після Ілінденського повстання. Потім років з тридцять він мандрував по всяких знаних і незнаних річкових та морських шляхах, а період, коли він кинув якір в австрійській Дунайській пароплавній компанії, охоплював кілька останніх років його бурлацького життя. Колишній кок, який умів вигадувати безліч карколомних пригодницьких історій, був дуже скромний і скупий на слова, коли ходилося про його власну «кар'єру». Морський вовк починав з мітлою юнги в руках, а закінчив на корабельному камбузі, чистячи картоплю. Тут, безперечно, не було ні краси, ні романтики. Проте з окремих речень, якими прохоплювався боцман, можна було зміркувати, що його великий життєвий досвід та широкі знання нічого спільного з кулінарною справою не мають. Коли одного разу, наприклад, зайшла мова про вартість єгипетського фунта (професор розв'язував якийсь ребус), колишній кок одразу ж визначив його валютний розмін у швейцарських франках, у фунтах стерлінгів, у доларах та шведських кронах, і то так легко, наче робив це не подумки, зіставляючи вартість різної валюти, а читав спеціальний банківський бюлетень. Іншим разом, коли вони з Авакумом завели розмову про Відень (Авакум жив там понад рік), виявилося, що боцман знає торгову Рінгштрасе як свої п'ять пальців, у всякому разі, набагато краще, ніж Нашмаркт, де містяться склади, що постачають пароплавам консервоване м'ясо та цвітну капусту. Така обізнаність з валютним розміном та установами на Рінгштрасе дивувала, бо виходила за межі професійних обов'язків людини, що більшу частину свого трудового життя провела біля кухонних казанів.
Тепер колишній кок служив у професора камердинером, економом і доглядачем. Бувши його далеким родичем по лінії якоїсь ще дальшої тітки, він, проте, почувався в домі своєю людиною, і навіть більше господарем, ніж служником. Звичний до дисципліни, він і тут шанобливо стояв перед «головним», слухав його, виструнчившись, але виконував доручення, враховуючи насамперед власний смак, і все робив із застереженнями. Таке панібратство шкоди дратувало професора, та більше розчулювало: накидання йому чужого смаку він наївно вважав за піклування про себе. Наприклад, він вимагав від боцмана, щоб той щодня перед кавою до обіду подавав йому склянку улюбленого мускату. Професор пив його поволі, маленькими ковтками і згадував при цьому свої молоді роки. Однак боцман здебільшого наповнював його склянку дешевою червоною «Гамзою».
— Ти мене замучиш цією бурдою,— обурювався професор.— Скільки разів я казав тобі, що не люблю такого вина!
— Так точно, ваше добродійство,— відповідав боцман, який відчував особливу і непереборну пристрасть до звертань на давній манір.— Ви справді замовили мені мускат, і був би я віслюк, коли б сказав, що вас не зрозумів. Але мускат, ваше добродійство, як часто пити, викликає печію, а в червоному вині є танін, вельми корисний для здоров'я. Тому я, заради вашого ж здоров'я, купую червоне, хоч, даруйте, і мені мускат подобається більше!
Він брехав, бо, безперечно, віддавав перевагу червоному вину перед білим. А що воно коштувало дешевше за мускат, то його можна було за ті самі гроші купити значно більше. До того ж це було для нього вигідно, бо й він пив це вино.
Та професор, який через свою самотність любив міркувати про життя та про людей, не поминаючи найменших дрібниць, думав так: «Груба моряцька душа, а здатна на глибокі й ніжні почуття! Моя дружина — земля їй пухом! — не хотіла поступитися жодною своєю примхою, а цей чоловік, колишній вештанець, авантюрний, щодень своєю охотою йде заради мене на жертви, а я й не підозрюю».
Розчулений і зворушений своїм відкриттям,— йому здавалося, ніби він розв'язав надзвичайно складний ребус,— професор викликав нотаря і в присутності боцмана та двох свідків продиктував свій заповіт. Перший та другий поверхи будинку він одписав Харі, а мансарду — колишньому кокові.
Боцман, що взагалі був веселун, став після такого заповіту ще веселішим. Він дедалі частіше тішив невибагливий слух професорів своєю мідноголосою окариною, співав із звірячим обличчям піратських пісень і радо прилучався до ігор, які влаштовувала вечорами Прекрасна Фея.
Отже, колишній кок сприяв тому, що в похмурому самотньому житті Авакума напровесні зайшла цілюща зміна.
8
Потім пішли мінливі дні справжньої весни. Інколи, переваливши через гострі гребені Вітоші, пасма чорних хмар вкривали небо, і тоді на місто несподівано спадала злива. І так само несподівано, знов-таки з півдня, від Фракійської рівнини, налітав південний вітер і, мов необ'їжджевий жеребець, розвіваючи гривою, гнав чорні рвані полчища за синє пасмо Стара-Планіни. На околицях міста повітря пахло вологою молодою зеленню.
Тепер Авакум рідше блукав лісом. Уранці він працював над рукописами, які ще недавно був закинув, проявляв плівки. Потім ішов у майстерню, напинав робочий халат і, висвистуючи мелодії старовинних вальсів, заходжувався біля розбитих амфор та гідрій або відновлював напівстерті малюнки. Робота ладилась, і він не відчував, як спливали години серед цього мертвого світу мармурових скалок та викопаних із землі глиняних черепків. Неначе до нього повернулись колишні безтурботні дні. Тепер склеписте вікно над головою нагадувало Авакумові усміхнене фіалкове око. Раз до музею завітала група старшокласників якоїсь загальноосвітньої школи. З ними не було керівника, а вони дуже зацікавились експонатами, і Авакум залюбки погодився бути за екскурсовода. Коли вони підійшли нарешті до останнього експоната, було вже далеко за полудень.
Одна дівчинка, що, видно, мала математичний склад розуму, сказала, зітхнувши:
— А чи не здається вам, друзі, що час пролетів тут так швидко, як на космічному кораблі, наче ми просувались по залах із швидкістю фотонної ракети!
— Та-а-ак! — глибокодумно протяг найвищий на зріст хлопчик.— Сьогоднішній день! А ми його й не помітили. А що коли б це був урок з алгебри чи тригонометрії? Він здався б нам вічністю, навіть більше!
Авакум засміявся. Останнім часом він часто сміявся, як то було колись — ще перед його першою поїздкою в Момчилово. І раптом, хоч тільки-но сміявся і був у доброму гуморі, в душі ледь ворухнувся страх. Отак із ним завжди. Досить тільки з'явитися в його житті чомусь гарному, як воно одразу ж зникало, мов золотий слід від метеора. Прилітало повільно, як птах, що не дуже поспішає, а відлітало враз, із приголомшливою і нестримною швидкістю.
А в житті інших людей все діялось якраз навпаки. Гарне наставало швидко і майже невловно, пускало міцне коріння в землю, і ніяка сила не могла вирвати його звідти. В місті з'являлись нові бульвари, нові житлові квартали та заводи, нові театри... Все те росло з карколомною швидкістю. Все те служило людям. Вони раділи, їздили в нових автобусах, купували легковики, ходили в театр на «Дерев'яного принца» і плескали легковажній принцесі. Вони мали своїх легковажних принцес, свої нові квартали, автобуси і їздили на Копито [Копито — місце відпочинку на горі Вітоші]. Все те було щодня, майже постійно і зовсім не скидалося на золотий слід від метеора, що з'являвся час від часу в житті Авакума.
Те, що гарне в його житті перетворювалось на золотий, зникомий слід, звичайно, мало свої причини. Вони крились у ньому самому, в його характері, хоч великою мірою така метаморфоза залежала і від сил, що безпосередньо не впливали на інших людей, на багато інших людей з їх новими чудовими заводами, житловими кварталами та легковажними принцесами...
Так чи так, а золотий слід несподівано зник в один з останніх коротких листопадових днів.
9
Двадцять восьме листопада для полковника Манова було важким днем. Прикрощі почалися ще зранку. Насамперед йому довелося досить гостро розмовляти зі своєю дружиною, якій украй забаглося піти сьогодні на прем'єру нової болгарської опери. Так і не вмовивши її залишитись удома, він пообіцяв дістати квитки, хоч не мав сумніву, що і цього вечора ні в який театр не зможе піти. Полковник Манов сам не знав, що більше засмутило його,— те, що він так незбожно дурив дружину, чи те, що зовсім не турбувався про самого себе. Години між шостою та восьмою вечора завжди були заповнені в нього якимись нагальними засіданнями, доповідями.
Згодом, саме в той момент, коли він збирався проковтнути ложечку соди,— хронічна виразка дванадцятипалої кишки давалася взнаки — надійшла радіограма з іще тривожнішим повідомленням про вчорашні події у прикордонному секторі L — Z. «Хай йому чорт, цьому Хасанові Рафієву!» — подумав Манов. Яку мету переслідували ті, що вбили його, свою людину, а труп перекинули на наш терен, за три кроки від прикордонної смуги? Що вони хотіли цим сказати? Тут усе цілком просто. Певно, хотіли довести, що випадок з подвійним нападом — звичайна диверсія, хоч організована і здійснена в ширшому масштабі. Невже не ясно? Якщо на місці перестрілки лежить убитий диверсант, то напад має характер диверсії... У всякому разі, задум їхній такий. Насправді не було ніякої вилазки диверсантів, і ось чому. По-перше, ніхто з тих, хто нападав, навіть не поривався перейти кордон. Хасана Рафієва було вбито за прикордонною смугою пострілом упритул, потім труп протягли по зораній смузі до кордону і кинули на нашу територію. По-друге, справжні диверсанти не переходять кордон галасливими юрбами, мов п'яні гульвіси. Вони роблять це непомітно й тихо, інколи сидять цілу добу в якомусь яру, чекаючи найслушнішого, найвигіднішого моменту. По-третє, справжні диверсанти, прокрадаючись через кордон, не тягнуть за собою важких кулеметів. Важкі кулемети потрібні при вторгненні, а під
час вчорашнього інциденту взагалі не було такої спроби. І все ж кулемети стріляли: за смугою, в усті ярів, стовбури дерев наче перетято гострою пилкою. Так стріляють здалеку тільки важкі кулемети.
Отже, диверсанти і гадки не мали робити вилазки. А випадок з Хасаном Радфієвим — просто блеф, звичайнісінька провокація. До ярів було послано невеликі підрозділи прикордонної охорони з кулеметами. їм було наказано зчинити якнайбільший шум, щоб створити враження справжнього вторгнення. Потім вони вбили свою людину, а труп підкинули на нашу територію як доказ, що в нападі брали участь диверсанти, а не регулярні частини прикордонної охорони.
Дійшовши такого висновку, полковник Манов задоволено потер руки. Він проковтнув нарешті ложечку соди і вже через хвилину почував себе бадьоро, настрій у нього поліпшився. На прем'єру він, звісно, не піде. Може, запропонувати дружині самій піти до театру? Але ж вона скаже йому, що, хвала богові, ще не вдова і що час, коли він хотів зробити для неї щось приємне, на жаль, давно минув. Він знав заздалегідь, що вона йому скаже, бо таке мовилось уже не раз, і тому вирішив узагалі їй не дзвонити. Однак що ж усе-таки означає ця провокація? Вивести на позицію важкі кулемети і симулювати напад — то явно якийсь хід.