Пiсля того, як капiтан iз гнiвним виразом на обличчi показав зблiдлому хормейстеру свою знахiдку, той повнiстю скис.
Капiтан був задоволений своєю знахiдкою, але обшуку не припиняв. Вiн шукав перстень з найбiльшим дiамантом, який Гальчинська iз Шумейковою не змогли оцiнити у Києвi i за оцiнкою якого треба було їхати до Москви.
Андрiйко знов i знов усе мацав i перемацував у номерi, попросив у працiвника готелю драбину i з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щiлини, проглянув карнизи i лiплення, вкритi шаром пилу.
Час минав, а спiтнiлий капiтан не вгамовувався, вiд напруження i лазiння на драбинi у залитiй пiвденним сонцем кiмнатi вiн розпалився, обличчя почервонiло, i рубець на щоцi загрозливо побагровiв. Всi втомилися, навiть Задорожний, який припинив розшуки, сiв до столу i став писати протокол обшуку. Понятi теж втратили iнтерес до пошукiв i посiдали бiля столу, розглядаючи гарнi дорогi прикраси, якi лежали перед ними.
Зрештою капiтан злiз iз драбини i пiдступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з вiдстороненим, порожнiм поглядом сидiв на лiжку.
- Ви знаєте, що я iще шукаю?! - сердито спитав його каштан.
Славов мовчки знизав плечима.
- Не знаєте?! - ще суворiше промовив Андрiйко. - Де перстень з великим дiамантом, який ви здерли з руки убитої? Де вiн, питаю я вас!
Хормейстер вiдвiв провинний погляд убiк, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собi.
- Де?! - не стримавшись, гнiвно скрикнув Андрiйко.
- Продав, - поступаючись натиску капiтана, нарештi видихнув з себе пiдозрюваний.
- Де, коли, кому?
- Не знаю. Бiля скупки. За двiстi п'ятдесят карбованцiв.
Капiтан мало не схопився за голову.
- За двiстi п'ятдесят?
Славов кивнув.
- Йому цiна щонайменше тридцять - сорок тисяч! Це ж унiкальний камiнь.
Але, здавалося, й це повiдомлення не справило на хормейстера враження.
- У мене скiнчилися грошi. Мене виселяли...
- Як виглядала людина, якiй ви продали?
- Не пам'ятаю... чоловiк, ошатно одягнений...
- А ще? Обличчя? Якiсь особистi прикмети? Конкретно одяг?
- Не пам'ятаю... Правда, очi в нього були... Дуже холоднi. Вiн торгувався. Давав двiстi. Я просив п'ятсот... Але з рук персня вiн не випускав. Я не мiг довго торгуватися. Нiхто доти не купував, думали, пiдробка... Я вiддав за двiстi п'ятдесят...
Капiтан Андрiйко дивився на знiченого хормейстера уже не гнiвно, а презирливо. Вiн розумiв, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця...
Славов покiрно пiдписав разом iз понятими протокол обшуку, Андрiйко запакував знайденi цiнностi i повiз Славова назад до мiського управлiння. Там уже пiд час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивствi i розповiв подробицi.
На запитання капiтана про мотиви злочину вiн сказав:
- Коли я познайомився з Гальчинською i потрапив до її квартири, я зрозумiв, що вона багата. Я всiляко догоджав їй i на роботi видiляв серед усiх...
- Ви були її коханцем?
- Так, - кивнув Славов, - я дуже хотiв зблизитися з нею... Я навiть запропонував одружитися, бо жив я бiдно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурi... а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звiдки у естрадної спiвачки таке багатство, такi дiаманти. Теж, певно, якась нечиста iсторiя... Це несправедливiсть долi гнiтила... До того ж, коли освiдчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший i, здавалося, подобався їй, рiзко, навiть грубо вiдмовила... Гiдний тiльки на роль коханця, не бiльше!..
Тодi я вирiшив убити її i пограбувати. Я носив в собi цю iдею кiлька рокiв. Думка про вбивство переслiдувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмiрковуючи свiй план.
Коли вона запрошувала у гостi i, роздягаючись, знiмала свої коштовностi, клала їх на тумбочку бiля лiжка, я дурiв. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками...
Зрештою я вирiшив убити її молотком i заздалегiдь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, вiн став моїй найближчим другом, пiд час безсоння я клав його бiля себе в постiль i тодi, заспокоєний, засинав.
- Де вiн тепер? - жорстко спитав Андрiйко.
- Потiм, - хормейстер уникнув слiв "пiсля вбивства", - я кинув його в урну на Чкалова разом iз ватяником, який теж був у кровi...
Капiтан подумав, що попереду оперативникiв iще чекає марудна i брудна робота на мiському звалищi, куди, очевидно, потрапили закривавленi ватяник i молоток i якi треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не пiдводячи голови вiд протоколу, який писав поспiхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповiддю пiдозрюваного, вiн кинув:
- Продовжуйте!
Збираючись iз думками, Славов не вiдразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стiльцi, з напiвзаплющеними очима, вiн нiби перебував у сомнамбулiчному снi.
- Я слухаю, - повторив Андрiйко, вiдiрвавшись вiд протоколу. Купили молоток. Що було далi?
- Я помiняв квартиру на Севастополь. Я нiколи не чекав, що подумають на мене. Нiхто не знав, що я повернувся до Києва i заздалегiдь узяв квиток на Сочi... Я прийшов до неї, упiзнавши мене, вона вiдчинила дверi. Ми привiталися, i вона пiшла уперед...
- Вона скрикнула: "Як давно я тебе не бачила!" - зауважив капiтан.
- Я. вже не пам'ятаю... - витрiщив очi пiдозрюваний. - Може бути... - Голос Славова затремтiв. - I тодi я витяг iз кишенi молоток i з усiєю силою вдарив її по головi. Мiй вiрний друг не пiдвiв - вона вiдразу впала, i я став її добивати...
Славов схлипнув i раптом голосно заридав.
Капiтан Андрiйко, не виявляючи своїх почуттiв, терпляче чекав, коли скiнчиться iстерика.
- Я ж любив її, - бурмотiв, схлипуючи, хормейстер. - Я ж хотiв одружитися... Вона сама винна...
- Годi нити! - гримнув на нього Андрiйко. - Продовжуйте! Як вона впала?
- На живiт... Це потiм я перевернув її на спину, щоб зняти перснi, сережки... У шкатулцi, на тумбочцi, я знайшов iще два перснi... Ви їх зараз забрали...
- Далi.
- Я знайшов ключi i тiльки тодi помiтив трубку бiля телефону й поклав її на важiль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири i замкнув її.
- О котрiй годинi?
- Я не дивився на годинник... Може, о п'ятiй чи шостiй дня... Надворi вже було темно.
- Де ви подiли ключi?.
- Я про них забув i згадав лише в аеропорту... Спустив у туалет....
Допит закiнчувався. Андрiйко дав пiдписати пiдозрюваному протокол i наказав вiдвести його до камери. Потiм пiшов до начальника вiддiлу i вiд нього дав телеграму, щоб iз Києва вислали за Славовим конвой...
Уже в Києвi дорогою до слiдчого iзолятора iз Славовим сталася нова iстерика. Крiзь негусту пелену мокрого снiгу, що висiла над Києвом, вiн помiтив, як машина з площi Перемоги завертає на вулицю Воровського.
- Тiльки не везiть мене у цей дiм! - закричав вiн. - Я не витримаю!
Андрiйко наказав водiєвi повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:
- Вам все одно доведеться побувати на мiсцi злочину, пiдтвердити зiзнання в деталях. Без слiдчого експерименту не обiйдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе...
Славов, хитаючи головою, застогнав...
19
Полковник Коваль важко пiдiймався по лунких металевих сходах мiського Управлiння внутрiшнiх справ, яке незмiнне, скiльки пам'ятає, мiстилося у старезному, дореволюцiйному, але ще мiцному будинку колишнiх "присутственных мест". Цi сталенi сходи, вичовганi до блиску, амортизуючi пiд вагою людей, на якi ставали багато рокiв пiдряд i рiшучi, впевненi ноги чиновникiв усiх рангiв та урядiв, i тремтячi, розгубленi - пiдданих правосуддю, нiби пiдкреслювали непохитнiсть i силу закону. Скiльки разiв, сотнi, тисячi, ступав по них i Дмитро Iванович Коваль з вiрою в душi у справедливiсть, яка завжди живе в людинi, хоч би якi найтяжчi обставини складалися навколо.
Полковник пiднiмався повiльно, ще раз пригадуючи деталi давньої справи про убивство реемiгранта з Канади Андрiя Гущака. Час вносив свої корективи. Обмеженi у часi, зникали в небуття окремi люди, цiлi поколiння. Але нiколи не вмирала справедливiсть, прагнення її. Ранiше чи пiзнiше, а злочини проти людини все одно розкривалися - якщо не мiлiцiєю, то iсторiєю, й iз пiтьми небуття висвiчувалися образи жертв i постатi їхнiх катiв.
Так сталося i з давньою подiєю - пограбуванням банку Апостолова, з трагедiєю самого банкiра i його сiм'ї, з долею отамана загону анархiстiв Андрiя Гущака...
Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...
Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...
З цими думками полковник Коваль постукав у кабiнет Андрiйка. Капiтана на мiсцi не було, i Дмитро Iванович зайшов до канцелярiї.
- Остап Володимирович у начальства, - сказала строга дiвчина-секретар.
- "На килимi"? - пожартував Коваль.
Дiвчина розумiла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого лiтнього чоловiка не пiдхопила i у вiдповiдь тiльки пiдняла брову.
- Давно викликали? - спитав Коваль.
- З пiвгодини.
- А не нарада?
- Нi.
- Значить, скоро вiдпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком пiдлеглим, - посмiхнувся полковник i, роздягнувшись пiд строгим поглядом секретарки, сiв на стiлець.
Генерал, начальник Управлiння, багато рокiв працював iз Дмитром Iвановичем. Вiн тодi був так само, як i Коваль, пiдполковником, потiм полковником, вони навiть дружили. Проте зараз Дмитру Iвановичу не хотiлося з'являтися йому на очi. Почалися б банальнi розпитування про життя-буття пенсiонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла замiж за кубинця i поїхала з ним, покинувши унiверситет. Довелося б розповiдати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубi. Там був гарний синiй-синiй океан, пальми, банани, авокадо i не було тiєї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удiвець Коваль... Там була вiдчужена молода жiнка, що звалася його дочкою, але вiдхрестилася вiд свого минулою i всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Iвановича, i вiн не любив ятрити її перед чужими людьми.
Та ось дверi кабiнету прочинилися й iз них вислизнув розпашiлий капiтан Андрiйко. Вiн втупив очi у Коваля, немов не впiзнав його. За мить вiдсутнiй погляд його просвiтлiв, капiтан вигукнув: "Дмитро Iванович! Яким побитом?!" - i радо простягнув руку.
- Чекаю вас, Остапе Володимировичу, - вiдповiв полковник.
Вони пiшли до кабiнету Андрiйка, i Коваль дорогою мовчав, даючи можливiсть капiтану отямитися пiсля розмови з начальством.
У кабiнетi Остап Володимирович заспокоївся i вiдразу почав розповiдати Ковалю про поїздку до Сочi, хоч Дмитро Iванович поки що нiчого не питав. Закiнчуючи, Андрiйко сказав:
- Ватяник i молоток Славова ми таки знайшли на мiському звалищi. Можете уявити собi, Дмитре Iвановичу, яка це задача була! Довелося перерити великi купи мокрої вiд дощу i снiгу гнилизни... Але знайшли!
- Та знаю, знаю, - кивнув Коваль. - I самому доводилось.
- Експертиза пiдтвердила: кров на ватянику i молотку Гальчинської... Хоч слiди були слабi, стертi, частково змитi, але почасти збереглися...
Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, i нiхто на нього не зазiхнув. - Капiтан задоволено перевiв подих. - Он як, Дмитре Iвановичу, закiнчилася ця дiамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невiдомi шляхи господнi. Нiколи не думав, коли займалися Гущаком i Козубом, що через багато рокiв знову все спливе i закiнчиться тiльки тепер... Та слава богу. Бо затягли з нею... Тут уже новi пiдпирають...
Скiнчивши свою розповiдь, Андрiйко запитально поглянув на Коваля. "Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знiчев'я?! Чи, може, це таке пенсiонерське дозвiлля?"
- А справа ця, Остапе Володимировичу, не закiнчена, - раптом промовив полковник. - Нi, нi.
- Як так? - щиро здивувався капiтан.
- А так. У нас, крiм Гальчинської, був iще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.
- Як це "не знайшли"? Я сам вiдкрив у платянiй шафi сховку з коштовностями. А те, що конфiскували у Славова, було останнiм, яке нам пощастило врятувати...
- Далеко не все, - не погодився Коваль. - Згадайте стрази, ту пiдробку пiд справжнi дорогоцiннi речi, яку колись виготовив передбачливий банкiр Апостолов, щоб одурити злодiїв, i сховав їх разом iз паперами у Лiсовiй пiд Києвом. Те, що ви знайшли, не складає i десятої частки скарбу. А де решта?
Капiтан незадоволено знизав плечима.
- Хто зна, що iз рештою сталося. Пролетiли над країною роки, вiйна. Десь щось зникло, розвiялося... Та й чи переконанi ми остаточно, що у Гальчинської коштовностi iз скарбу Апостолова?
- Остапе Володимировичу! - з докором промовив Коваль.
- Ну, нехай i так! - уже починав сердитися капiтан. - То що ви хочете, Дмитре Iвановичу?
- Гадаю, що справа Гальчинської - Апостолова не закiнчена.
- Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипiвна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слiдчу групу розформовано... Чого ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? Щоб iще одна нерозкрита на нашiй шиї зависла? Адже ваша мрiя, Дмитре Iвановичу, про втраченi коштовностi Комерцiйного банку Апостолова - це мiф. Немає жодних фактiв, жодних пiдстав для порушення якоїсь справи, тим бiльше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвiдчений юрист, i я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?
- Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. I сумнiви цi на користь версiї, що вiн iснує, - може, десь близько, може, таки в нашому мiстi... Як же вiдмовитися вiд спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку iз загибеллю Андрiя Гущака, закiнчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на менi i на вас.
- Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? - тяжко зiтхнув каштан, дивуючись настирливостi Коваля у такому ясному i простому, будь-кому зрозумiлому питаннi. I я не знаю, де i як його шукати, на якiй пiдставi. I якби ми влiзли у таку халепу, то все закiнчилося б тiльки серйозною прочуханкою вiд керiвництва...
- За те, що намагаємось повернути державi неабиякi цiнностi?
За втрату часу, витрати, Дмитре Iвановичу, - з благанням промовив капiтан. - Хiба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговорiть з генералом, якщо хочете...
Коваль з гiркотою подумав, що з роками i в мiлiцiї нiчого не змiнилося. Вона навiть ще дужче потонула у формалiзмi, канцеляризмi, намагаючись, як завжди, надати своїй дiяльностi зовнiшнього благополуччя.
- Боюсь, що таки доведеться на схилi лiт стати приватним детективом, - з кислим виглядом зiронiзував Коваль i пiдвiвся з стiльця. - Цiнностi треба повернути Українi. Це пiт i кров нашого народу...
- Сподiваюсь, Дмитре Iвановичу, - в тон полковниковi вiдповiв Андрiйко, - дiятимете без порушень карного кодексу...
Спробую, - посмiхнувся Коваль, -- хоч це i нелегко у даному випадку. Буду сподiватися все ж на пiдтримку офiцiйного розшуку... У вашiй особi. А поки що до побачення, вiтання дружинi...
Коваль на кiлька секунд затримався на високому ганку мiського Управлiння внутрiшнiх справ. Надворi стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вiтряно, з неба сiявся не снiг, а якась мжичка. Вiдтодi як горе-господарi країни придумали море на пiвночi Києва, клiмат у великому навколишньому регiонi став якийсь гнилий. Де й подiлася справжня зима з мiцним морозцем, тепле, сухе лiто. Кияни почали бiльше застуджуватися i занедужувати...
Дмитро Iванович зiйшов з ганку i раптом згадав про доручення вiд Ружени. Вiн намацав пальцями у кишенi пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрi так звану "Лiкарську" ковбасу для салату, i вiн покiрно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вiк - тiльки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу...
Якийсь час, пiсля того як полковник Коваль вийшов на пенсiю, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькi погони було забуто, i вона все частiше доручала йому хатню роботу, дрiбнi покупки у крамницях. Та Дмитро Iванович i не пручався, розумiючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторi геологiв, має дуже мало вiльного часу.
Логiчно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Iванович рушив у протилежний бiк - вулицею Артема, що вела на Львiвську площу, де теж був сякий-такий гастроном.
Однак i цю крамницю, замислившись, полковник проминув i не знати як опинився на вулицi Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невiдома сила невiдворотно тягла його сюди, i зрештою вiн опинився в мiсцi, де не було нiяких продуктових крамниць.
Незважаючи на порiвняно раннiй час, надворi почало сутенiти. Сутiнки ще не виповзли з подвiр'їв, з куткiв i закуткiв пiдворiть на широку вулицю, що спускалася з горiшньої частини мiста на площу Перемоги, i на всю її ширину, нiби легкий снiговий туман, лягало м'яке надвечiрнє свiтло. Але на розi, де починалася вузька Гегелiвська з її невисокими, старими будинками, стало темнiшати, i у вiкнах, одному за одним, засвiчувалися вогнi.