Коваль зупинився на протилежному вiд будинку, що цiкавив його, боцi вулицi i почав розглядати його. В ньому жили найбiльше пенсiонери, старi люди, i майже весь будинок скоро вкрився чiтко окресленими прямокутниками вiкон. Цi вiкна квартир вiд внутрiшнiх вогнiв, вiд люстр i строкатих абажурiв були рiзнi: просто свiтлi, рожевi, яскравiшi i темнiшi, i полковниковi подумалося, що освiтлення нiби вiдбиває характери i смаки господарiв, рiзноманiтнi, як i свiтло їхнiх осель. Вiн перейшов вулицю i пошукав поглядом темнi вiкна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у промiжок мiж будинками i зливалися з чорними стiнами. Похмурi, вони нiби нагадували про трагедiю, яка сталася тут.
Снiг став густiший i колючий. Не знати чого тупцюючись бiля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатнiх справ. Згадав, що на площi Перемоги теж є гастроном, i вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, слiплячи фарами, пробiгали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освiтлений трамвай. Дмитро Iванович покрутився на розi, прислухався до гомону вулицi i не пiшов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортiло подивитися, що зараз вiдбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусiди? Чи, може, мiлiцiя вже передала її в розпорядження житлового управлiння? Пошкодував, що не поцiкавився цим в Андрiйка.
Бiдолашна Ружена, чи дiждеться, вона сьогоднi чоловiка з покупкою? Дмитра Iвановича зараз це не обходило. Вiн пiдiйшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звiддалiк, а рiшуче увiйшов до пiд'їзду.
На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли вiдблиски слабкого зимового свiтла, якi вдень якось проникали сюди, а економнi жекiвськi електрики не поспiшали ввiмкнути освiтлення у будинках. Це був час поламаних нiг, розбитих лобiв старих людей i палких обiймiв та поцiлункiв молодят, що ховалися у пiтьмi iз своїми почуттями, а так само - i злодiїв, якi вмiло користалися з такої "економiї".
У коридорi було вогко, пахло пацюками i плiснявою - типовi пахощi старих, занедбаних осель, - пiд ногами, бiля порога, валялася скручена ганчiрка, хтозна-коли покинута мешканцями.
За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повiльно пiдiймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, i на кiлька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовiй площадцi.
У квартирi праворуч працював телевiзор, долiтала неясно мова диктора, у сусiднiй розмовляли чоловiк i жiнка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарi ще не повернулися з роботи або були чимось зайнятi.
Дмитро Iванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Вiн нiколи не був у цьому будинку i знав про квартиру Гальчинської лише з розповiдi Андрiйка i схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свiй досвiд i знання типових старих будiвель у мiстi, полковник сподiвався визначити її. Йому нiбито конче треба було переконатися, що з квартирою нiчого не сталося.
Вiн умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсi квартира номер 9, i вже занiс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пiтьмi. Коваль завмер. Через кiлька секунд нагорi знову завовтузилися.
Полковник почав далi пiдiйматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспiшаючи, повiльно Дмитро Iванович продовжував пiдiйматися. Минув iще кiлька сходинок i тепер не так помiтив, як вiдчув, що на поверсi, злiва, саме звiдти, де вiн визначив дверi квартири Гальчинської, вгору, на останнiй поверх, метнулася якась чорна маса.
Коваль повнiстю пiднявся на поверх, намацав потрiбнi йому дверi, вiдчув пiд рукою пластилiн i шнурок опечатки. Все було цiле, непошкоджене. Вiн поторгав за ручку дверi квартири - вони були замкненi.
Але що то за чорна маса, яка при його наближеннi метнулася вiд дверей на останнiй поверх? Зрозумiло, це - людина.
Полковник з жалем подумав, що не має з собою лiхтарика, але все ж став i далi пiдiйматися вгору.
- Хто тут? - строго промовив у темряву. - Ану спускайтесь сюди!
I вмить думки його обiрвав удар по головi. Коваль заточився i впав би, якби не поруччя сходiв, що страшно затрiщало пiд вагою його тiла, але, на щастя, не зламалося.
За кiлька секунд повз Дмитра Iвановича згори метнувся якийсь чоловiк i, певно, утiк би, якби не миттєва реакцiя полковника, що, зводячись на ноги, встиг вiдштовхнутися вiд перил i щосили вдарив плечем утiкача. Невiдомий чоловiк вiд удару по iнерцiї рикошетом вiдлетiв до стiнки, i Ковалю, незважаючи на гострий бiль у головi, вдалося вчепитися в нападника.
Вони довго борюкалися у темрявi на сходовiй площадцi, i Дмитро Iванович з останнiх сил намагався закрутити руку нападниковi за спину. Зрештою i вiн, i злодiй захекалися, знесилилися, i невiдомо хто з них перемiг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло свiтло. Пiсля убивчої пiтьми воно здалося таким яскравим, таким слiпучим, що рiзало очi, невiдомий кинув опиратися, i Коваль побачив перед собою лiтнього чоловiка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком i шкарубкi черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. I раптом Дмитро Iванович упiзнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалi щоки, сива, жовтувата, нечесана борода i хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один iз тих, з ким у присутностi Коваля розмовляв Андрiйко. Капiтановi поскаржилися сусiди Гальчинської на пiдозрiлого дiда, що з якогось часу вештається бiля їхнього дому, заглядає у вiкна i ховається вiд холоду у пiд'їздi. Андрiйка цей старий, хворий грузин не зацiкавив, i вiн, не встановивши нiяких зв'язкiв iз убитою, скоро вiдпустив його.
- Що ви робите тут, Абуладзе? - суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. - Чому напали на мене?
Ошелешений старий, вiддихуючись пiсля борюкання, мовчав.
- Адамадзе, - нарештi промовив вiн. - Не Абуладзе, а Адамадзе.
- Нехай Адамадзе... - погодився Коваль. - То чого ви, Адамадзе, напали на мене? - повторив своє запитання.
- А ви хто такий? - трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. - Ви самi напали на мене!
- Полковник мiлiцiї Коваль, Дмитро Iванович, - назвав себе той. - Не упiзнали? Я був у кабiнетi, коли з вами розмовляв капiтан Андрiйко.
- Я злякався. I оборонявся...
- Що вам треба було у чужiй квартирi?
Тепер Адамадзе покiрно пробурмотiв щось невиразне i, здавалося, не збирався бiльше тiкати. Проте вiдповiдi на запитання полковника вiн не давав.
Коваль помацав голову.
- Чим це ви мене садонули?
В руках у Адамадзе нiчого не було, i полковник згадав, як пiд час сутички щось важке, брязкаючи, полетiло вниз. Вiн пошукав поглядом на площадцi шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на пiдлозi, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку i, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Пiдняв i, обтрушуючи пилюку, подав господаревi.
- Ви заарештуєте мене? - спитав, вглядаючись в обличчя полковника.
Дмитро Iванович не вiдповiв.
- Ну, i чорт з вами, - пробурмотiв старий. - Ведiть. Не первина менi.
- Ходiмте, - сказав полковник, обережно примощуючи зiм'яту шапку на головi. - А де ваша? - спитав Адамадзе.
- У мене немає, - признався той. - У мене тепер нiчого немає: нi дому, нi роботи... I я дуже слабую...
Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Iванович був переконаний, що Адамадзе повнiстю вiддався на його волю i тiкати бiльше не буде.
Внизу, пiд сходами, Коваль побачив короткий залiзний прут.
- Вiн? - кивнув на залiзяку.
Адамадзе смиренно пiдтвердив.
- Дякуючи шапцi, - сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.
- Арештуйте мене, - попросив Адамадзе. - Менi тепер все одно.
- То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жiнки? - знову спитав Коваль.
- Я голодний... Працював сторожем на Русанiвських садах у дачному кооперативi. Лiто минуло, сторожiв скоротили, мене вигнали - старий, нiкому не потрiбний. Пенсiї не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нiкудишнє. От i наважився... Вистежив: квартира порожня, вечорами не свiтиться... А пiдiйшов, помацав дверi - опечатанi, злякався мати справу з мiлiцiєю... А тут - ви...
Коваль i Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.
- Йдiть додому, - сказав полковник.
Адамадзе не рушив з мiсця.
Дмитро Iванович, думаючи, що той не зрозумiв його, повторив:
- Ви вiльнi. Йдiть додому i не практикуйтесь бiльше iз залiзяками на людських головах.
- Додому! - гiрко промовив старий. - До якого "дому"? Живу у покинутiй господарями халупi, у собачiй будцi. Не знаю, чи переживу у нiй зиму... Ходив у полiклiнiку - не приймають, прописки немає, я рiк як з колонiї. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає - не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощi...
- Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?
- Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?
- Там-таки, на садах... На Тринадцятiй лiнiї...
Дмитро Iванович знову скинув шапку i торкнувся голови. На нiй уже спухла гуля, i уражене мiсце нестерпно нило.
Адамадзе покiрно топтався бiля Коваля, нiби чекав ще якихось наказiв вiд нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову i мовчки пiшов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дiстатися до метро. На Адамадзе вiн i не глянув, переконаний, що той бiльше не полiзе до опечатаної квартири Гальчинської...
20
Думки про старого грузина, з яким зiткнувся на темнiй площадцi бiля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. I не тому, що гуля на головi кiлька днiв болiсно нагадувала про сутичку. Найбiльше тому, що Дмитро Iванович не мiг знайти вiдповiдi на своє запитання: чому двiчi пiдряд, i обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, - полковник це вiдчував, а iнтуїцiя рiдко йому зраджувала, - ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона iз скарбами Апостолова? Адже дорогоцiнностi Гальчинської були iз того ж скарбу...
Адамадзе крутився не бiля якогось iншого будинку, яких у Києвi десятки тисяч, не бiля якоїсь iншої квартири, а саме бiля тiєї, де жила Гальчинська.
Та який зв'язок мiг бути мiж скарбом Апостолова, спiвачкою Гальчинською i цим старим грузином?!
Голова у Коваля пухла не так вiд удару, як вiд цих думок.
Iз справи про вбивство колишньої спiвачки, з документiв i розповiдi самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав iсторiю цiєї людини: молодий юнкер, що втiк iз бiлою армiєю за кордон, через багато рокiв повернувся на Україну з нiмцями, служив у полiцiї, не догодив начальству, втiк, ховався у лiсах, пiсля вiйни був засуджений як полiцай на десять рокiв, потiм iще на стiльки ж, рiк як повернувся до Києва. Пiсля убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильцiв будинку. Ним зацiкавився i капiтан Андрiйко, маючи на увазi вигук спiвачки: "Ах, як давно я тебе не бачила!" Гальчинська й справдi довгий час не зустрiчалася з Адамадзе, який двадцять рокiв був у таборах. Але, оскiльки нiяких даних про знайомство цих двох людей у Андрiйка не було i у жодних свiдченнях численних друзiв i знайомих спiвачки Адамадзе не згадувався, нiхто нiчого про нього не знав, старий грузин недовго цiкавив капiтана, i пiсля першої ж розмови Андрiйко вiдпустив його...
Коваль вирiшив знайти Адамадзе, i через кiлька днiв, коли надворi трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий снiг, вирушив на Русанiвськi сади.
Цi десятки коротеньких, вузьких пiщаних провулкiв-"лiнiй", розташованих паралельно, так, що кожний з них вiз до днiпрової затоки, об'єднаних назвою "Русанiвськi сади", були добре знайомi полковниковi.
Колись вiн i сам вiдпочивав на Русанiвськiй затоцi, на припнутому до берега списаному пароплавi, але найбiльше це невеличке дачне селище, розташоване на Лiвобережжi, запам'яталося Дмитру Iвановичу в зв'язку iз трагедiєю на дев'ятiй лiнiї - отруєнням гостями з Англiї пенсiонера Бориса Залiщука.
Так уже склалося у професiйному життi iнспектора Коваля, що вiн згадував дати, роки, тi чи iншi вулицi i мiста в зв'язку з розслiдуванням якоїсь трагедiї, розшуком злочинця i, не в останню чергу, врятуванням людини вiд загибелi. Так само як письменник лiчить свої роки i подiї вiд виходу книг, художник - вiд виставок, режисер - вiд фiльмiв та постановок, ним здiйснених.
Тепер полковниковi треба було пройти трохи далi вiд метро, в глиб селища до лiнiї Тринадцятої.
Вiн пiшов єдиною, теж пiщаною, центральною вулицею, яка розрiзала лiнiї на двi половини: лiву - ближчу до рiчки i праву - трохи вiддаленiшу вiд води. Опинившись на Тринадцятiй, на роздорiжжi, вiн, помiркувавши, повернув лiворуч, до Днiпра. Там, як пригадував, стояли старi халупки, злiпленi чи збитi нашвидкуруч пiсля вiйни першими поселенцями лiвого берега, зв'язаного з мiстом тодi лише випадковим човновим перевозом.
Поблукавши спорожнiлими дачними вуличками, заглядаючи на подвiр'я покинутих лiтнiх осель, де нишпорили здичавiлi кiшки i собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною i побiлену, але з часом дощами i снiгом облуплену хатинку, iз залiзної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якiй жеврiло життя.
Вiн ступив на малюсiньке, нiчим не обгороджене подвiр'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березi, на пiску, неподалiк урiзу води i, певно, заливалася пiд час повенi, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, i постукав.
Йому не вiдповiли.
Вiн обережно вiдхилив дверi. У малюсiнькiй кiмнатцi, схожiй на камеру-одиночку, на iмпровiзованому з дощок лiжку бiля залiзної грубки типу "буржуйки" часiв громадянської вiйни, змайстрованої iз залiзної дiжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловiк. Чоловiк повернув голову i почав пiдводитися. Пiдiймався вiн важко, нiби над силу, i Коваль зрозумiв, що чоловiк хворий.
Дмитро Iванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при свiтлi ранку старий грузин здавався iще дужче змарнiлим, жовтi щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся бiль.
Адамадзе знiтився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.
- Чим зобов'язаний? - спитав вiн.
- Прогулювався i вирiшив завiтати, - пожартував полковник.
Старий грузин хотiв у вiдповiдь iронiчно посмiхнутися, але тiльки скривився.
- Ви слабуєте?
- Так. Щось нездужається... Та й роки, усе чiпляється...
- В таких умовах i молодiсть не врятує.
Дмитро Iванович обвiв поглядом кiмнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками i металевим кухлем, старий латаний плащ на стiнi, на цвяху, нiякого бiльше одягу, крiм того, що на чоловiковi, великi, колись утепленi, розбитi черевики бiля тапчана. Струмочки холодного повiтря проривалися iз щiлин хижi, i хмарка тепла не вiдлiтала далеко вiд грубки.
- Еге ж, - резюмував полковник. - Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень i сiчень цього року теплi, а лютий не любить жартувати. На те вiн - лютий... Як ви дiйшли до такого життя, пане грузинський князю?! - спiвчутливо промовив Коваль.
Адамадзе кинув на полковника злий погляд i нiчого не вiдповiв.
- Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капiтан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах... А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?
- Чого вам треба вiд мене? - скипiв Адамадзе.
- А нiчого, - спокiйно вiдповiв Коваль. - Дозвольте пiдкинути у грубку, бо вигорiла, - нахилився вiн до лантушка, з якого висипалося вугiлля... До речi, на якi грошi живете? Адже день бог неодмiнно дає, а харчi як вийде.
- У мене ще є вiд минулої зарплатнi... У всякому разi, не краду.
- Так, так, - задумливо промовив полковник. - Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до полiклiнiки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лiкарнi. А далi побачимо...
Адамадзе пiдозрiло глянув на полковника.
- Чому ви маєте пiклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали "бiлогвардiйською сволотою", а пiзнiше - "фашистськими лакузами", одне слово - "ворог".
- Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах...
- Ви на Колимi нiколи не сидiли? - ущипливо буркнув грузин. Людина й не таке може витримати, особливо коли вона - "ворог".
- Я думаю, - спокiйно зауважив Коваль, - ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я - своїми помилками, ви - своїми бiдами. Судячи з. розповiдi капiтана Андрiйка, на ваших руках немає кровi, хiба що з часiв громадянської вiйни. Але ви тодi були зеленим юнкером, обдуреним iдеєю порятунку Росiї, i проти вас iшли так само iз зброєю в руках... Може, тiльки пiд час служби в полiцiї...
- Дуже короткочасної, - вкинув Адамадзе, - яка, слава богу, не закiнчилася розстрiлом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцiй... Я вчасно зумiв утекти вiд гестапо... То була цiла епопея, дуже тяжка... Я два роки ховався у лiсових нетрях, жив як звiр... Та про це довго розповiдати...
- Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий "ворог". У мене гуля на головi й досi ниє.
Адамадзе опустив очi.
- Це жарт, - сказав по паузi Коваль. - У мене до вас тiльки одне питання. Прiзвище "Апостолов" для вас нiчого не значить?
Вiн пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчi Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловiк чекав цього запитання i був готовий до нього.
- Вперше чую, - вiдповiв той. - Як ви кажете - "Апостолов"? А хто вiн такий?
- Ну, не чули, то й не треба, - погодився полковник. - А я гадав, що колись ви знали цю людину... Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранiв... Якщо маєте бажання, розкажiть докладнiше вашу бiографiю. З того, що ви розповiли капiтановi, я зрозумiв, що вона дуже складна... Але тодi, в мiлiцiї, ви були вкрай лаконiчнi.
- Що це, допит?
- Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
- Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?