- Що це, допит?
- Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
- Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?
- Як ви потрапили на службу до нiмцiв? Адже загалом росiйська емiграцiя у вiйну була на боцi Радянського Союзу...
- Росiйська емiграцiя рiзною була. Однi допомагали, хто як мiг, Росiї коштами, опором, iншi записувалися в нiмецьку армiю у спецiальнi бiлогвардiйськi частини. Я не був iдейним емiгрантом. До гасла "За вiру, царя i Батькiвщину" пiсля того, як постаршав i трохи розiбрався у полiтицi, збайдужiв. Тому згодився пiти у залiзничну сторожу, куди набирали вiйськовополонених, якi в такий спосiб вибиралися з таборiв i рятувалися вiд голоду й смертi. Iнакше я не потрапив би знову до Росiї. Нiмцi якраз охоче брали на таку службу колишнiх офiцерiв, бо ми знали мову.
- У вас тут були якiсь iнтереси? Маєток або iще щось?
- Нi. Я не сподiвався на якiсь особливi статки, якщо переможуть нiмцi. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатiв, якi не дуже ревно несли службу на невеличкiй станцiї, боялися на крок вiдiйти вiд залiзницi, а декотрi поглядали у бiк лiсу, подумуючи, чи не чкурнути й собi додому, я швидко розчарувався i в нiмцях, i в туманному iдеалi "Батькiвщини", розтоптаної бiльшовиками, вiд яких її треба визволити. I скоро вирiшив, що "визволяти" й не варто.
Якось на станцiї зустрiвся з одним iз колишнiх помiщикiв, що повернулися iз нiмцями на свої землi. Вiн, зiтхаючи, розповiв, як його, отамана антибiльшовицького загону в роки громадянської вiйни, зустрiли колишнi сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кiлька дядькiв, якi колись пiд його проводом вовчою зграєю гасали по повiту i якось уцiлiли за Радянської влади. Скинувши шапки i опустивши очi, вони стояли перед своїм паном у примiщеннi колишньої сiльради.
Пригадуючи їхнi iмена, помiщик привiтав сподвижникiв з визволенням з-пiд бiльшовицького гнiту i закiнчив свою коротку промову так:
"Дякуючи армiї великого фюрера, усе повертається на круги своя. I тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнiв проти бiльшовицької зарази, за вiрну службу.
- Тобi, Петре, - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояв попереду, - даю десять десятин родючого грунту. Вiдмiряєш вiд Хрещатої балки у бiк Китай-лiсу... Тобi, Iване, - звернувся до другого, - так само десять - вiд Олiйникового гаю до шляху... Тобi, Павле..."
Дядьки слухали, згiдливе кивали, але обличчя їхнi не свiтилися радiстю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки i вiдводили очi.
Отаман помiтив це i спитав:
"Щось ви не дуже радiєте, добродiї? Скажи, Петре..."
"Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, - вклонився чоловiк. - Та от яка бiда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Нi плуга, нi сiвалки, та й засiяти нiчим. Дякуємо, пане отамане, але ж i робити на тiй землi нiкому, вдома лише старi баби, хлопцiв погнали на вiйну, а дiвок уже кличуть до Германiї їхати..."
Чоловiк замовк i ще раз вклонився.
"А ви? - уже сердито звернувся до решти колишнiй помiщик. - Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобi", - спитав молодшого чоловiка.
"Та я хiба... - вклонився той. - Дякуємо уклiнно. - Але ж i в мене нi коня, нi зерна. Хоч плач..."
Вислухавши селян, отаман сiв за стiл, обхопив руками голову i гiрко промовив: "Господи, що з вами бiльшовики поробили, що ви вiд землi вiдмовляєтесь... Стiльки кровi за неї проллято!.. Господи, господи... I все даремно". I вiн заплакав.
Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки i дивилися собi пiд ноги.
Таку iсторiю розповiв менi на станцiї той чоловiк, - продовжив Адамадзе. - I тодi я теж подумав, що проливати кров за "святу Русь", тим бiльше за Русь пiд нiмцями, не варто... А незабаром сталася зi мною бiда - упав iз мiстка i пошкодив ногу... Солдати вiднесли мене у сiльську лiкарню... Тут, повiльно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вiрив своїм очам, що сiльська лiкарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хiрурга, який лiкує мене... Виходить, не всiх бiльшовики розстрiляли, не всю iнтелiгенцiю знищили... - закiнчив Адамадзе. - Це перевернуло мою душу...
- Але, незважаючи на таке ваше прозрiння, ви, одужавши, знову подалися служити нiмцям у полiцiю, - зауважив Коваль.
- Бачите, я спочатку здобував шматок хлiба грою на пiанiно... Я добре грав i на пiанiно, i на iнших iнструментах, i це мене рятувало вiд голодної смертi i в емiграцiї, i у вiйну, в Києвi...
- Вас що, музикантом взяли до полiцiї?
- Нi, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помiтив гауптштурмфюрер i, довiдавшись, що я служив у нiмецькiй залiзничнiй вартi, запропонував йти в полiцiю.
- У якому кафе ви грали?
- Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.
- Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.
- Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...
- Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.
- Я дуже полюбив Київ.
Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.
Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?
Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.
Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...
Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...
* * *
Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.
Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.
Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...
... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.
Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
Варто було Дмитру Iвановичу переступити порiг, як у нiс вдарили специфiчнi пахощi запраної бiлизни, кухнi i ще чогось невиразного, але завжди вiдчутного у обжитих комунальних оселях.
Довгий коридор не вiдзначався чистотою, у ньому, попiд стiнами, тиснулося кiлька зiгнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долiтали тихi розмови, в однiй кiмнатi. сидячи на лiжку, плакав дiдок. У бiльшостi вiджилих, безпомiчних мешканцiв були погаслi, вiдчуженi обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цiкавiстю поглядав на нього, прицiнюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому мiсцi - зрештою нiхто не застрахований вiд несподiваних поворотiв долi! Адже тiльки у такiй знедоленiй країнi, як стара Росiя, могло народитися у народi гiрке, безнадiйне прислiв'я: вiд тюрми i вiд торби не зарiкайся. I потiм воно надовго визначило долю суспiльства.
Полковник поквапливо минав коридор, в кiнцi якого були сходи на другий поверх. Вiн щойно прогулявся ожилим, передвесняним мiстом. Навiть у кам'яних джунглях вiдчувався подих близької весни. Вiтри з Атлантики i Середземномор'я несподiвано принесли рiзке потеплiння. Небо стало високим i синiм. Неприбраний за зиму снiг на вулицях став сiрим, дiрчастим i осiв, заспiвали струмочки, заметушилися, зацвiрiнчали горобцi, ожили дерева обдуренi раннiм теплом, i на гiлочках їхнiх набубнявiли бруньки. Та найбiльше наближення весни вiдчувалося у повiтрi. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душi безжурно i безтурботно. Пiсля такого свiтлого ранку хирлявi постатi у темному коридорi здалися Ковалю тiнями з потойбiчного свiту. "Що завгодно, - подумалося Дмитру Iвановичу, - тiльки не завершити ось так життя". I його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якiй присвятив мало не все життя i яка, виїхавши, вiдчужилася вiд батька, покинувши його повнiстю на пiклування Ружени.
Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором i пiднявся на другий поверх, вiдшукуючи потрiбну кiмнату.
Бiля дверей кiмнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долiтав тихий дзвiн гiтари i хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
"Мелькают Арбатом знакомые лица, - спiвав Адамадзе, - цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина..."
Дмитро Iванович потоптався бiля дверей, не хотiв заважати, розумiв, що старому зараз не до нього. Вирiшив дочекатися кiнця пiснi.
"Четвертые сутки пылают станицы, - тим часом долiтало з кiмнати. - Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня..."
Однак з сусiдньої кiмнати вийшло двоє дiдiв iз свiтлим пушком на головi, схожих на близнят, i Ковалю стало незручно стовбичити пiд дверима. Вiн постукав i вiдчинив дверi. Адамадзе був сам у кiмнатцi, яка вiдразу неприємно вражала: сiрi, без шпалерiв, поквацянi колись невиразною фарбою стiни, якi взялися плямами, єдине брудне вiкно, вичовгана ногами пiдлога з такими чорними, затертими маленькими килимками бiля кожного з двох лiжок, нiби вони лежали на цьому мiсцi вiд часiв потопу. Тiшили око тiльки кольоровi фотографи, розвiшанi над одним лiжком, та горщик iз невеликим зеленим кактусом на пiдвiконнi.
Вiн сидiв на лiжку, застеленому сiрою картатою ковдрою, якi можна побачити тiльки в казенних мiсцях, i, схиливши голову, сумно перебирав струни гiтари. Побачивши Дмитра Iвановича, вiдклав гiтару i здивовано промовив:
- Ви?.. - I вiдразу додав: - Дуже добре, що прийшли. Думав, бiльше вас не побачу... А нам треба ще раз поговорити... Сiдайте на оце лiжко, - показав на друге лiжко, що стояло навпроти. - Стiльцi розвалилися, забрали на ремонт. А сусiда звечора гостює в онукiв...
У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе i розповiсть йому щось важливе.
Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гiтару i, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, вiн вiдразу й забув про Коваля.
Пролунав акорд, i хрипко, з викликом у голосi Адамадзе заспiвав:
"А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет... А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет..."
Полковник терпляче слухав.
"Ах, русское солнце, великое солнце, - спiвав далi Адамадзе. Корабль "Император" застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!."
Раптом старий обiрвав пiсню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.
- Ось так, полковнику, - скрушно промовив вiн.
Коваль пильно поглянув на Адамадзе i нiчого не вiдповiв. Вiн розумiв його.
Перемiтати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: "О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой... Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь..." Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла мiж лiжками, мовби шукав на нiй склянку з вином.
- Та годi про це... Даруйте, не можу без слiз, - промовив вiн, витираючи долонею очi. - Що то старiсть... Крутила мною доля, як чорт свiтом! Колись я боявся смертi, а тепер знаю - немає нiчого бiльш страшного, нiж саме життя. Особливо таке, як було у мене. - Вiн сумно повторив речитативом: - "Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!.." I наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Iвановичу, дозвольте вас так називати.
Коваль кивнув.
- Дуже жорстоко, - повторив Адамадзе. - Щоправда, цього разу вже востаннє. - В очах старого спалахнув божевiльний вогник. - Вона завжди знущалася з мене... Бачила, як бився я в життi, як риба об кригу. I смiялася з моїх жалюгiдних силкувань, щоб наприкiнцi приготувати пекельний подарунок... Ви думаєте, я не знаю, що залишилося менi кiлька днiв, ну, мiсяць... Я зумiв зазирнути в лiкарнi у свою iсторiю хвороби... Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, за пiклування, але запiзно... Довго чуже мiсце у цiй богадiльнi я не займатиму... I ця гiтара знову повернеться на своє запилене мiсце у кiмнатi вiдпочинку i теж забуде мене... Я ось що хотiв, Дмитре Iвановичу. - Адамадзе замовк на кiлька секунд. - Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тiльки схожа на правду, але не правда...
Коваль хотiв зауважити, що вiн про це здогадувався, але стримався.
- Розповiдь буде довгою. Майте на увазi, ви перша i єдина людина, якiй я все розповiм. Не криючись... Як на сповiдi. - Адамадзе гiрко посмiхнувся. - Нiколи не подумав би, що доведеться сповiдатися не пастирю, а полковниковi радянської мiлiцiї! Несповiдимi шляхи твої, господи!.. То з чого почати? - припинивши свої ламентацiї, замислився старий грузин. - Почнемо, мабуть, з Канади... Нi, краще з Апостолова. Я тодi збрехав вам. Знав я Павла Амвросiйовича Апостолова, знав! Бiльше того, залицявся до його дочки Клави i збирався пiсля випуску з училища одружитися. Жив я тодi у Харковi, вчився у юнкерському... Але почалася революцiя. Я достроково одержав чин пiдпоручика-артилеркста i став воювати проти бiльшовикiв. Потiм страшна голодна емiграцiя: Константинополь, Бельгiя, Конго i нарештi - Канада. Там я зустрiв людину на прiзвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свiй час вiн гримiв на Українi.
- Чув, чув, - посмiхнувся полковник.
Адамадзе здивовано витрiщився.
- Чув, чув, - повторив Коваль. - Розповiдайте далi, Антоне Нодаровичу.
- I про Апостолова знаєте, i про Гущака! - пробурмотiв грузин. - Дивовижно. Виходить, я вам не вiдкрию якоїсь таємницi, якщо скажу, що повернувся в Європу i записався у нiмецьку армiю, щоб потрапити сюди i знайти скарб Апостолова... Менi про iсторiю банку розповiв сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, вiн нiзащо не хотiв точко назвати мiсце сховки, бо й сам збирався повернутися i розкопати.
- Вiн таки повернувся, - сказав Коваль. - I загинув по дорозi до сховки тут, пiд Києвом, на станцiї Лiсовiй.
Адамадзе знову здивувався.
- Виходить, у нього були двi сховки?
- Андрiй Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невiстка i онук... I спочатку, очевидно, поїхав перевiрити ближчу, в якiй були паперовi грошi, векселi i фальшивi дiаманти - стрази. На той час її уже випадково виявили будiвельники.
Коваль на щирiсть вiдповiдав щирiстю.
- Он як! - похитав головою Адамадзе. - Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в пiрамiдi влаштовували два поховання - одна камера справжня, з тiлом i коштовностями царя, а друга фальшива, яка вiдводила грабiжникiв.
- Найчастiше злодiї розкривали обидвi, - зауважив Коваль.