Том Круз
Зимові канікули не вдалися: Соня застудилася й цілісінький тиждень провалялась у ліжку з термометром під пахвою. Щоб Чу від неї не заразився, дівчинка попросила його деякий час не приходити. Без Чудовиська канікули були нудні, та й горло боліло…
Але вже першого дня нової чверті сталося дещо цікаве: йдучи зі школи, Соня натрапила на дивну рекламу.
За склом бічної стінки однієї тролейбусної зупинки висів плакат. Вгорі на ньому були зображені якісь потворні прибульці з огидними щупальцями, трохи нижче — нажаханий натовп, що дивиться на тих прибульців. Серед натовпу — дуже знайоме обличчя.
«Де я цього дядечка бачила? — подумала Соня. — Може, він живе в сусідньому під'їзді? Чи це президент тієї африканської країни, де працює тато, і в нас є його з татом спільна фотка? Ні… Тю, справді! Як це я зразу не згадала! Є в нас його фотка, і не одна, а з десяток — на стінах у бабусиній кімнаті. Вона ж у нього закохана. Він же улюблений бабусин актор. Цей, як його…» Соня прочитала напис на плакаті: «Том Круз у фільмі «Війна світів»! — О, справді — Том Круз! Бабин улюбленець. Соня стала уважніше розглядати рекламу.
— Дурнуватий плакатик. Усі перелякані, кудись біжать… Хіба що цей песик тут нормальний. Кумедний такий.
Унизу плаката, при самій землі, був намальований чорний песик. Він геть не вписувався в усю ту рекламну катавасію і зовсім не зважав на прибульців. Він дивився прямо на Соню й привітно вимахував хвостиком туди-сюди, туди… Стоп!
«Він не може махати хвостом, — подумала дівчинка. — Реклам з махучими хвостами ще не винайшли».
Соня присіла за кілька кроків до реклами.
Песик на плакаті блимнув очима й позіхнув. Оце історія! Та він же справжній! І не на плакаті, а біля нього.
— Ти чий це? — нарешті роздивилася Соня. — Ану, йди-но сюди!
Собача підбігло, весело вимахуючи чорним хвостиком, і почало тицятись мокрим носом у руки дівчинки.
— Замерз, мабуть, і їсти хочеш, правда? — погладила цуцика Соня. — Де ж твій господар, га? Песик, звісно ж, нічого не відповів, а просто подивився прямо в очі дівчинці, схиливши набік голівку.
— Що ж мені з тобою робити? Ну гаразд, ходімо, я тебе нагодую.
Соня встала й поманила собачку за собою. Він, ні хвильки не вагаючись, подріботів слідом. Спочатку Соня раз по раз оглядалася, чи не передумав песик і не відстав, але той біг так охоче, що далі дівчинка просто йшла своєю дорогою й лише зрідка зиркала через плече. Собача, не відстаючи, бігло за нею.
Соня давно мріяла про песика, але батьки… Вони вважали, що собака відволікатиме її від навчання. Словом, про чотирилапого друга ніхто й слухати не хотів, і згодом дівчинка й сама все рідше згадувала про свою заповітну мрію. «Але ж зараз батьків немає, — міркувала Соня, згадавши про призабуте бажання, — а з однією бабусею вже якось домовлюся. Поживе, принаймні, пару місяців, доки батьки з Африки повернуться, а там видно буде. Вони ж, певно, так скучать за мною, що, може, й дозволять його залишити».
— А це ще хто такий? — здивувалася Сонина бабуся, відчинивши онуці двері.
— Це… песик, — відповіла дівчинка. — Він голодний.
— Я хотіла б знати, чий він, цей песик.
— Ну… я подумала, що він… міг би бути моїм, — несміливо відповіла Соня. — Поглянь, який він милий. І в нього точно немає бліх, я перевірила.
— Соню, — повчально сказала бабуся, — ти ж чудово знаєш, що твої батьки були б не в захваті від цієї ідеї.
— Ну, ба, ну нехай він побуде у нас, хоча б доки вони не приїдуть.
— Сподіваюся, ти знаєш, що пес — це не забавка, про нього слід гарно дбати, вигулювати його, годувати… — продовжувала бабуся. — До того ж, як ми можемо взяти до себе собаку, не знаючи, ані звідки він, ані як його звуть? Прощайся з ним, дорогенька, нехай іде додому, — бабуся розвернулася, щоб іти на кухню.
— Його звуть Том, — раптом осяяло Соню.
— Що ти сказала? — бабуся повернулась і підняла над бровами окуляри.
— Я кажу, що його звуть Том. Або Круз. Як тобі більше до вподоби?
— Я зватиму його Томом, — кинула бабуся й пішла на кухню.
— Ура! — не тямила себе від щастя Соня. — Чув, Томе, відтепер ти мій пес! Принаймні, на кілька місяців.
Том, здавалося, теж був задоволений. Свою радість він виказав тим, що тут-таки погнався коридором на кухню за бабусею. Ще б пак: звідти так смачно пахло!
На превеликий подив, песик відмовився від котлети й молока. Лише коли бабуся дала йому свіженької, щойно спеченої кров'янки, він гарно попоїв. Потім Соня пішла в свою кімнату і зробила йому зручне м'яке кубельце з маминої старої шуби просто в себе біля ліжка. Том одразу збагнув, що до чого, згорнувся калачиком на підстилці й незабаром смішно засопів.
— Ого! — тішилася Соня. — Я й погратися з ним не встигла, а він уже хропе. Ні тобі дякую за обід, ні тобі спасибі за шубу. Ну, добре, на перший раз пробачу, ти, певно, стомився, Спи собі.
Сашко П’явочка
На уроках Соня сиділа за однією партою зСашком на прізвище П'явочка. Що це був за хлопчисько! Ще той розбишака! Не минало й дня, та що там дня — уроку, щоб він чогось не втнув. То намастить однокласникам ручки гірким перцем — і ті цілий урок заливаються слізьми та шморгають носами, то наллє на перерві комусь із дітей клею на стілець — і постраждалий бідолаха не може підвестися з місця, коли його викликають до дошки, за що, звісна річ, отримує одиницю та гнівний запис у щоденнику. То на перерві мотузкою позв'язує докупи всі портфелі однокласників — і півуроку діти розплутують тугі вузли, а то й узагалі напхає в замок класних дверей сірників чи заліпить його гумкою — і тоді вчитель розпускає дітей по домівках, бо ж утрапити до класу немає жодної змоги… Яких лише капостей не вигадував П'явочка. Здавалося, що в його голові була ціла фабрика з виготовлення найрізноманітніших шкідливих ідей. І та фабрика працювала без вихідних і обідньої перерви.
Раніше Соня завжди допомагала Сашкові втілювати його вигадки в життя. Однак після знайомства з Чу дівчинка змінилася. Як же це вона буде робити капості, коли Чу мусить робити лише гарні справи? Бо ж за капості «дякую» не кажуть. Отож тепер вона не погоджувалася потурати Сашковим вибрикам і навіть намагалася відмовляти його від поганих вчинків.
— Не буду я цього робити, — відповідала Соня на чергову пропозицію П'явочки щось таке учворити, — і тобі не раджу. Це дуже негарно.
— Ти диви яка! — пхекав Сашко. — Теж мені праведниця знайшлася. Ми ж тут усі чокнемося від нудьги. Хіба це життя — сиди, пиши, читай, учи?.. Ех ти, зрадниця…
— Ніяка я не зрадниця, — казала Соня. — Просто я тепер буду чемна й слухняна.
— Баба з воза — кобилі легше, — ображено відвертався від однокласниці П'явочка. — Подумаєш, обійдемося й без сопливих дівчисьок.
Тут Соня теж ображалася й відверталася від Сашка.
Ось і сьогодні П'явочка увійшов до класу з вогниками в очах і загадковими ямочками в кутиках губ. Соня знала, що означають ті вогники та ямочки. А означали вони, що Сашкова фабрика капостей виплодила нову витівку, яку йому кортить негайно втілити в життя.
— Дивися, що в мене є, — змовницьки прошепотів П'явочка, сівши поруч Соні. Він обережно розстібнув блискавку свого рюкзака й привідкрив його.
На споді учнівської сумки, поряд з пеналом і щоденником, скрутився колючим клубочком їжак. — Справжній? — захоплено спитала Соня.
— Щоб ти й не сумнівалася, — гордо відповів Сашко. — Сам упіймав. У «живому куточку».
— А навіщо? — поцікавилася дівчинка.
— Тс-с-с…— приклав пальця до вуст Сашко. — Є ідея. Ото сміху буде!
— Не розумію, цей їжак зовсім не смішний, — скривилася Соня.
— Зате вчителька буде смішною, коли…
— Коли що?
— Ну, кумекай, кумекай, Соню. Дівчинка стенула плечима.
Тут П'явочці ввірвався терпець, і він випалив просто їй у вухо:
— Коли вона сяде на нього!
— Хто на кого сяде? — не могла нічого второпати Соня.
— Та що з тобою?! — викрикнув Сашко. — Зрозуміло, хто й на кого: Маргарита Семенівна сяде на їжака.
— Вона що, дурна? Не сідатиме вона на їжака, — заперечила Соня.
— А я кажу: сідатиме, — стояв на своєму Сашко, — де вона дінеться!
— 3 якої це радості Маргариті Семенівні сідати на їжака? — не могла зрозуміти Соня. — Бо ти непомітно підкладеш його їй на стілець коли я відверну її увагу.
— Нічого не вийде, — сказала дівчинка, — так тобі їжак сидітиме на стільці й чекатиме, доки Маргарита Семенівна надумається на нього гепнутися, аякже…
— Все продумано, — з виглядом переможця Сашко витягнув з-за пазухи моток скотчу. — Ти примотаєш їжачиська до стільця, щоби він не надумав накивати п'ятами.
— Я цього не робитиму, — заперечила Соня.
— Тю, боягузка, — зневажливо промовив П’явочка. — То хоч поклич до себе вчительку, попроси пояснити задачу, а я сам усе зроблю.
— Коли що?
— Ну, кумекай, кумекай, Соню. Дівчинка стенула плечима.
Тут П'явочці ввірвався терпець, і він випалив просто їй у вухо:
— Коли вона сяде на нього!
— Хто на кого сяде? — не могла нічого второпати Соня.
— Та що з тобою?! — викрикнув Сашко. — Зрозуміло, хто й на кого: Маргарита Семенівна сяде на їжака.
— Вона що, дурна? Не сідатиме вона на їжака, — заперечила Соня.
— А я кажу: сідатиме, — стояв на своєму Сашко, — де вона дінеться!
— 3 якої це радості Маргариті Семенівні сідати на їжака? — не могла зрозуміти Соня. — Бо ти непомітно підкладеш його їй на стілець коли я відверну її увагу.
— Нічого не вийде, — сказала дівчинка, — так тобі їжак сидітиме на стільці й чекатиме, доки Маргарита Семенівна надумається на нього гепнутися, аякже…
— Все продумано, — з виглядом переможця Сашко витягнув з-за пазухи моток скотчу. — Ти примотаєш їжачиська до стільця, щоби він не надумав накивати п'ятами.
— Я цього не робитиму, — заперечила Соня.
— Тю, боягузка, — зневажливо промовив П’явочка. — То хоч поклич до себе вчительку, попроси пояснити задачу, а я сам усе зроблю.
— Не буду, — відмовилася Соня, — я шкоди не роблю.
— То ось ти яка! Тож знай: відтепер у тебе немає друга. Був — і нема! Будеш сама гратися.
— Ну й не треба! Якщо хочеш знати, у мене пес є, Том. А ще такий друг є, що тобій не снилося!
— Який же це? — задерикувато спитав Сашко.
— Справжній.
— І як же його звати?
— Чу.
— Що — чу?
— Звати його Чу.
— А от і бре! В українців таких імен не бу! — насмішкувато вигукнув хлопчик.
— А він не українець, він — чудовисько.
— От ти й забрехалася! Чудовиськ не буває! — пхикнув П'явочка.
— Ще й як бувають!
— Вигадуй-вигадуй, ніколи не повірю.
— Не віриш? А от я візьму й приведу Чу до школи. Він тобі втре носа.
— Приводь, приводь — побачимо.
Аж тут Соня й Сашко почули позад себе голос зубрилки й усезнайки Томи Козохват — вона сиділа якраз за їхніми спинами.
— А я вже! А я вже! Маргарито Семенівно, подивіться, чи правильно.
Вчителька повагом підійшла до Томи й нахилилася над її зошитом.
Не гаючи й секунди та ще раз ужаливши Соню презирливо-докірливим поглядом, Сашко нагинці кинувся до вчительського стільця. В одній руці він тримав скотч, а іншою, завбачливо напустивши на долоню край рукава, притискав до себе безневинного їжака.
Діставшись стратегічного об'єкту, П'явочка примостив тваринку в самому центрі м'якого стільця й почав примотувати її липкою стрічкою.
Їжак протестував усім своїм їжачим єством. Він голосно форкав, настовбурчував голочки й навіть викручувався, силкуючись укусити за палець свого поневолювача. Одначе їжак не на того натрапив. Він дуже кепсько знав Сашка П'явочку. Еге ж, кепсько знав. Бо ж нещасна |тваринка й гадки не мала про головне бешкетникове правило: Сашко П'явочка ніколи не здається! Навіть коли в руку вп'ялося декілька десятків їжачих голок.
Отож, згідно зі своїм правилом номер один, П'явочка не здавався. Швидко притисши до стільця їжака, він обкручував сидіння скотчем. Їжак перестав пручатися. Певно, він був збитий з пантелику такою наполегливістю, бо від подиву вирячив очі й висолопив язика. Чи не від подиву?..
І ось справу зроблено: їжак був прикріплений до сидіння так добротно, мовби сидів там з тієї миті, коли стілець зійшов з конвеєра меблевого комбінату.
— І-є-ес! — радісно видав П'явочка й хотів було вдоволено потерти долоні. Та ба! — ліва його рука була намертво примотана до колючої спини їжака.
— Молодець, Козохват! Правильно вирішила задачу, — промовила в цей момент учителька й, неначе в уповільненому кіно, почала повертатися в бік П'явочки.
— П'явочко?! — отетеріла Маргарита Семенівна. Картина, яка постала перед її очима, була справді дивна: на підлозі біля її стільця навколішки стояв П'явочка. Він, наче суддя на конституцію, поклав руку на їжака, а їжак — ви тільки уявіть собі таке нахабство — показував їй, заслуженому працівнику освіти Маргариті Семенівні Кишечці, язика!
— Про-ба-бачте, — пролепетав П'явочка, — я тут…
— Я-дуже-уважно-слухаю, — в голосі учительки забриніли сталеві нотки, котрі не віщували нічого доброго, — що ти тут?
— Розумієте… — вирішив будь-що викрутитися П'явочка (ви ж пам'ятаєте його головне правило) — це надзвичайно рідкісний їжак…
— Я, П'явочко, розумію одне: дуже рідкісний ти, а не їжак. Рідкісний брехун і шибайголова. А ще розумію, що всім терпцям буває край! І моєму теж! А про їжака тобі доведеться розповісти Хуб… — Зоя Павлівна на півслові затнулася, — тобто директорові. (Трохи згодом ми дізнаємося, що саме хотіла сказати вчителька.)
Додому Соня повернулася в кепському гуморі.
Це ж треба було так посваритися з другом. Та її невеселі думки розвіяло шкряботіння в шибку. Прийшов Чу. Соня познайомила його з Томом.
— Підеш зі мною до школи, Чу? — спитала Соня.
— Аякже! — зрадів Чудовисько. — Знову на мушкарад?
— Та ні, треба втерти носа П'явочці.
— А хто це?
— Мій однокласник. — А я теж твій однокласник, Соню?
— Ні, ти просто друг. Хоча… слухай! Це ж чудова ідея! Приходь завтра за чверть восьма ранку, добре?
— Е, прийду, — кивнув Чу.
— Ти маєш рюкзак або ранець? — спитала Соня.
— Це оте, що ти на спині носиш?
— Так, для зошитів, підручників, олівців…
— Е, є така штука одна, — запевнив Соню Чу. Потім вони зліпили кількох баранців, але Чу був сьогодні якийсь неуважний, і фігурки в нього вийшли не такі гожі, як завжди.
— Що це з тобою? — спитала Соня.
— Е, я все думаю, кого ж до мене глипачем приставили?
— Ким приставили?
— Глипачем. Пам'ятаєш, на Збіговиську сказали, що тепер за мною буде стежити глипач?
— Глипач — це шпигун?
— Так. Хтось із наших контролюватиме, чи за правилами я зароблятиму подяки.
— А хіба ти не впізнаєш його? — спитала Соня.
— Це ж ясно, що глипач буде не в своєму звичному вигляді. Найчастіше глипачами працюють перевертні, упирі або відьми: вони вміють у кого завгодно перевтілюватись або проникати в чиїсь тіла.
— Це ж треба, — Соня задумалась. — Але ти не переживай, головне — діяти правильно, і нічого тобі той глипач не зробить.
— Ти не знаєш наших, — скептично відповів Чу. — Ну, добре, піду я.
— Не запізнюйся завтра, — попросила Соня.
— Звичайно — кивнув Чу, зістрибуючи з підвіконня в сніг.
— І не забудь почистити зуби! — вже навздогін гукнула Соня. — У тебе ще є зубна паста?
— Є, — збрехав Чу.
Насправді всю пасту він з'їв ще коли вперше спробував почистити зуби. А що було робити, коли вона так гарно пахла суницями?
Чу отримує прізвище
Наступного ранку Соня прокинулася якась млява та невиспана, наче вона за ніч і очей не стулила. От би ще трохи поспати! Але ж коли? Ось-ось мав прийти Чу.
Він з’явився з величезним стародавнім самоваром за спиною. Зверху до обох ручок посудини були прив'язані мотузки, інші кінці яких Чу прикріпив до ніжок мідного пузаня.
— Що це? — ледь не впала від подиву Соня.
— Е, рюкзак, — знічев'я відповів Чу.
— А якогось іншого в тебе немає?
— Ні, з рюкзаків у мене тільки цей. А що, гарний, місткий. Тільки-от зошитів у мене немає. Поклади мені одненького.
— А там сухо? — насторожено спитала Соня.
— Сухо, як на печі, клади, — Чу зняв зі свого «рюкзака» накривку, і самовар легенько загув, наче дзвін.
Дівчинка дала другові один зошит. До школи пішли втрьох: Соня, Чу й Том. Хоч як дівчинка відганяла собача, щоб поверталося додому, песик не відставав і вперто шнуркував за хазяйкою та Чудовиськом аж до школи.
До першого уроку лишалося ще п'ятнадцять хвилин.
— Чекай мене тут, — мовила дівчинка й легенько постукала в двері з написом ДИРЕКТОР.
— Доброго дня, — привіталася Соня. Кіндрат Мусійович, директор школи, сидів у чорному дермантиновому кріслі й розглядав якийсь журнал, але, почувши Сонин голос, похапцем сховав його до шухляди.
Директор був огрядний, невисокий, з маленькими сірими очима, густими бровами й сивою облямівкою волосся довкола лисини.
— Фо тобі? — не зовсім лагідно спитав директор. Він кепсько вимовляв звуки «ш», «ш» «ч» та «с», бо ніколи не виймав з рота жувальної гумки.
— У мене до вас дуже важлива справа, — почала розмову Соня.
— Яка це фправа?
— Ну, одне прохання. Чи могли б ви прийняти до школи мого друга?
— Ні-ні-ні! І фе раз ні! — закрутив головою директор. — Міфць немає, навіть не профи.
— Ну будь ласка, — вдала, що ледь не плаче Соня.
— Це ж фто відфотків — він якийфь двієфник і розбифака, ге? — насупив брови директор.
— Та ні, він сумирний, слухняний і ще…
Тут дівчинка вирішила застосувати свій генеральний план підкупу директора. Ні-ні, не думайте, ніхто не збирався давати йому хабаря! Всім же відомо, що вчителі — а директори шкіл і поготів! — до хабарів байдужі. Усі вчителі — найчесніші на світі люди.