Ні для кого у школі не було секретом те, що їхній директор колекціонує фантики від жуйок. За таку любов до жуйок та фантиків учні дали йому прізвисько — Хуба Буба (тепер нам відомо, що ледь не вихопилось у вчительки 3-А класу Маргарити Семенівни). Кіндрат Мусійович просто не знаходив собі місця й за лічені дні марнів на обличчі, коли бачив у когось із учнів фантик, якого сам не мав. Директор будь-якою ціною намагався виманити рідкісний екземпляр для своєї колекції. Він просто не давав проходу власникові омріяного папірця. Перед кожною перервою підстерігав під дверима класу хлопчика чи дівчинку, що мали потрібний фантик, і, коли ті виходили, снував за ними хвостом аж до самого дзвінка й канючив:
—Ну да-а-ай… Та не жмифя! Ну поміня-ай…Даю три «Турби», два «Фінали» й одну «Хуба Бубу…», та не будь ти таким, як ти є-е… Ти фо, жлобина фи фо-о?..
Наступної перерви все повторювалося.
За кілька днів Хуба Буба так надокучав, що бідолашним учням нічого не залишалося, як зрештою віддати злощасний фантик або, в кращому разі, виміняти на якісь інші.
Але повернемося до Соні, яка тим часом вирішила брати бика за роги:
— …і ще в мого друга величезна колекція фантиків.
Директора наче громом чворохнуло, очі йому загорілися. А на високому чолі виступили великі краплі поту.
— То ти кажеф, фо він флухняний? — Хуба Буба витер лоба хустинкою. — Це міняє фправу. Запифемо його до твого клафу. Фкажеф уфительці, нехай внефе його прізвище до журналу. Як, до рефі, його прізвище?
— Ну, я називаю його Пластиліновим Чу, — відповіла Соня.
— Знафить, Плафтиліненко. Нехай Маргарита Феменівна так і запифе.
Сторони горизонту
— Житиме, — з полегкістю зітхнув лікар швидкої допомоги, коли Маргарита Семенівна прийшла до тями й розплющила очі. Їй ще раз дали понюхати вату, змочену в нашатирі, потім тією ж ватою потерли обидві скроні пацієнтки й допомогли підвестися з підлоги. Затим бідолашну вчительку молодших класів усадовили на її робоче місце — на стілець.
Чу стояв біля вчительського столу разом із Сонею й винувато кліпав очима.
— Дожилася, — ледве ворушачи неслухняним язиком, витисла з себе біла, як сметана, Маргарита Семенівна. — Я навчатиму снігову людину…
— Така доросла, а в казочки вірите, — присоромив учительку лікар швидкої допомоги. — Снігових людей не буває, це ж усім відомо. Ви ж в університеті, мабуть, училися, й повинні знати, що всілякі там Йєті, Біґфути й Кінґ Конги — вигадка ласих до сенсацій журналістів.
— У такому разі хто він такий? — недовірливо спитала вчителька, спідлоба зиркаючи на Чу.
— Химеріус форестум — чудовисько лісове, звичайне, — й оком не кліпнувши відповів Чудовисько. — Так мені бабуся казала.
— Це ми ще перевіримо, який ти форестум, — висякалася в носовичок Маргарита Семенів¬на. — Як ти казав, твоє прізвище?
— Пластиліненко. Чу Пластиліненко, — прийшла на допомогу другові Соня.
— Сідай за парту, Пластиліненко, — приречено промовила вчителька та враз суворо додала: — Та дивись мені, щоб без усіляких там гімалайських витівок! І щоб завтра ж мені підстригся, — буркнула вона на додачу.
Чу сів за одну парту з Сонею.
Продзвенів дзвінок і до класу почали заходити учні. Вони миттю обступили Чу й Соню.
— Твої батьки його тобі з Африки прислали? — допитувалися хлопці в однокласниці. — А він у футбол уміє грати?
— Я не з Африки — я просто на вихорі прилетів, — відповів за Соню Чу. — А що таке фубол?
— Навіщо тобі той футбол! — заляскотіли дівчата. — Будеш краще з нами в резиночку гратися. В тебе такі прикольні горошки…
— До речі, — спогорда кинула Тома Козо хват, поправляючи на довгому носі окуляри, — в горошок нікого не буває. Бувають у смужку, як зебри, або в пляму, як леопарди, а в горошок — так я й повірила. Це ж костюм такий — ви що — на маскараді не були? Тю.
— Сама ти коздюм, — образився Чу, — ось коздюм. — Він сягнув лапою до свого самовара й видобув бабусин чепчик.
— Тю, із самоваром приперся, — пхекнула Тома.
— Слухай, Козохват, відчепися від нього! — встряла в розмову Соня. — Йди краще параграф повтори.
— Подумаєш, — пхикнула зубрилка й пішла до своєї парти.
— Чуєш, а ти битися вмієш? — знову напосілися хлопці, — тут Вові Вареникові з 5-В треба пояснити, що він не правий.
— А що він зробив? — запитав Чу.
— Він наші канапки і яблука доїдає на перерві, — поскаржився найменший хлопчик, — не встигнеш надкусити — а він уже тут як тут: дай доїм, каже, і свої граблиська тягне.
— А ще він щиглі болючі дає, — додав інший хлопчина.
— Е, я теж щиглі вмію давати, — похвалився Чу. — Кому показати?
Охочих не виявилося. Хлопчача ватага насторожено відступила назад.
— Діти! — Втрутилася в розмову Маргарита Семенівна. — Не галасуйте, діти, сідайте по місцях: уже дзвінок був, діти! Третьокласники знехотя підкорилися.
Останнім до класу забіг захеканий П'явочка. Побачивши, що його місце зайняте, Сашко сів за вільну парту.
Почався урок природознавства.
— Отже, діти, — бадьорим голосом почала вчителька (вочевидь, звук дзвінка остаточно привів її до тями), — тема сьогоднішнього уроку: «Сторони горизонту». Горизонтом, діти, називається частина земної поверхні, яку людина бачить, діти, навколо себе. Запам'ятайте, діти: є чотири, діти, сторони горизонту. Хто знає які, діти? Так… ліс рук.
— Я знаю, — раптом підняв лапу Чу, — вони називаються вперед, назад, праворуч і ліворуч.
— А ось і ні, — викрикнула Тома Козохват, — це північ, південь, схід і захід.
— Правильно, Томочко, а ти, Пластиліненко, не знаєш, то сиди там крячкою. Гм-гм! — прокашлялася Маргарита Семенівна і невпевнено додала: — До речі, діти… Це — Пластиліненко… Наш новачок… — Вона висякалася і знову затарабанила:
— Щоб визначити, діти, де яка сторона горизонту, діти, потрібно опівдні стати обличчям до своєї тіні. І тоді, діти, прямо перед вами буде північ, позаду вас, діти, буде південь, ліворуч — захід, а праворуч, діти, — схід.
— А якщо день похмурий і сонця немає? — спитала Соня.
— Для цього, діти, існує спеціальний пристрій — компас. Синя стрілочка компаса завжди вказує на північ, а червона, діти, — обов'язково спрямована на південь.
— А якщо, наприклад, заблукав у лісі й не маєш компаса? — знову спитала Соня.
— У такому разі, діти, можна орієнтуватися за деякими прикметами. Може, хтось із вас, діти, знає, що потрібно робити в такій ситуації?
— А що робити? — подав голос П'явочка. — Треба кричати: «Люди! Рятуйте!»
— Неправильно, П'явочко, прикмети такі: на корі дерев мох росте з північного боку, діти. А ще — мурашники похиліші з південного боку, діти, гілки поодиноких дерев з південного боку довші, ніж з північного, кільця на пеньках, діти, з південного боку ширші. Затямив, П'явочко? Повтори.
— Ну, — почухав потилицю П'явочка, — з південного боку поодинокі мурашники мають довгі гілки, з північного боку кільця моху… кільця моху… північніші, ніж з південного…
— Нічого ти не затямив, П'явочко. Сідай, два. Лунко задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про закінчення уроку. Усі повставали з-за парт і з гарним настроєм ринули з класу. Тільки П'явочка сидів на своєму місці й голосно схлипував. До нього підійшли Соня й Чу.
— Не плач, П'явочко, — спробувала заспокоїти хлопця Соня. — Хочеш, я тебе з Чу познайомлю?
— А чого во-вона? — шморгнув носом П'явочка. — Це ж нова тема, а вона відразу: «Сідай, два»
— Ну й нехай, — поплескав хлопчака по плечу Чудовисько, — я тобі такі лісові прикмети розкажу, що їй і не снилося.
Враз Чу вихопив звідкілясь сумнівної свіжості носовичок і спритно й дбайливо втер П'явочці носа.
— Спа… спасибі, — схлипуючи, подякував П'явочка.
— Е…
«І все ж вона таки крутиться!..»
«І все ж вона таки крутиться!..»
Минали дні. За днями линули тижні, й ось уже цілих два місяці спливло, відколи Чу з'явився у школі. Час ішов, а нових подяк у Чудовиська так і не додалося. Не тому, що він не зробив за весь цей час нічого доброго, просто учні та вчителі спочатку трохи насторожено ставилися до такого незвичайного третьокласника.
Та з часом у школі звикли до Чу, до кольору його кожуха, до синіх горошків і навіть до рюкзака-самовара. Та й сам він призвичаювався до навчання. Щоправда, деякі батьки, дізнавшись про чудовисько в школі, зняли бучу, погрожували забрати своїх діток до інших шкіл, однак, побачивши, що Чу безпечний, вгамувалися.Їхні сини та дочки також ні за які бублики не погоджувалися йти з єдиної в країні, а, може, й у цілому світі, школи, в якій навчається справжнє чудовисько.
Як і всі учні, Чу сидів на уроках, уважно слухав розповіді й пояснення вчителів, а вечорами, сидячи при каганці в своєму курені, старанно виконував домашні завдання з математики и української мови.
Часто-густо вони розв'язували задачі, виконували вправи чи заповнювали географічні карти вдвох із Сонею в неї вдома. Так було веселіше. Та й, чесно кажучи, спершу Чу потребував сторонньої допомоги, коли чогось не розумів. Соня з радістю допомагала другові. Поробивши уроки, друзі гралися з Томом та привчали його їсти котлети й сардельки, бо песик чомусь окрім кров'янки нічого не любив, а бабуся сказала, що нехай їсть, як усі собаки, бо вона на нього кров'янки не настачиться. Том поволі, хоч і дуже знехотя, виправлявся.
До школи Чу ходив охоче. Не те, щоб йому були дуже до вподоби заняття,— ні. Найбільше Чудовиську припали до душі відвідини буфету. Не було такої перерви, щоб Чу не навідався до чарівного віконця на другому поверсі, в якім він неодмінно знаходив смачну здобу й тьотю Мотю.
Буфетницю Чу полюбив з першого медяника, і то дуже міцно. Тьотя Мотя, вочевидь, теж була не байдужа до волоханя, інакше з якого б це доброго дива вона щоразу давала йому цілі торби тістечок і коржиків без грошей. Чу вперто розраховувався за покупки баранцями, не визнаючи жодної іншої валюти. Поруч зі звичайними жовтенькими цінниками під кожним видом пекарської продукції тьотя Мотя навіть причепила інші — з цінами спеціально для Чу. Виглядало це так: «кекс з ізюмом — 90 коп.» і «кекс з ізюмом — 4 штуки за одного баранця» чи то: «медяник медовий — 95 коп.» і «медяник медовий — 7 штук за одного баранця». Як бачите, баранці були в ціні, втім, тьотя Мотя не приймала їх ні від кого, крім Чу. Може, тому, що таких доладніх баранців, які ліпив Чудовисько, не вдавалося витворити жодному з учнів, а може, буфетниця справді ставилася до постійного покупця по-особливому. Щоправда, деякі чорні язики подейкували, що тьотя Мотя просто боїться Чу. А ще говорили, нібито щоразу, купуючи солодощі, Чу тихо промовляє у віконечко щось незрозуміле, казали, буцім ті слова гіпнотизують продавщицю. Та чи варто зважати на плітки? Мало що можуть патякати від заздрощів. До того ж Чу завжди допомагав буфетниці розвантажувати фургон з дерев'яними ятками свіженьких, ще теплих ласощів. Однак буфет не єдине, що приваблювало Чудовиська у школі. Уроки він теж любив. Дуже дивувався, коли дізнавався на них щось таке, про що раніше й не здогадувався, — радів, неначе дитина, коли вперше зумів прочитати по складах своє прізвище: Пи-ли-а-си-ти-лі-не-ни-ко. А довідавшись, що коли два баранці помножити на п'ять, то вийде (це ж треба!) аж цілих десять баранців, то взагалі був у захваті. Чу пояснив Соні, що серед чудовиськ мало хто вміє читати, писати чи рахувати — лише дуже мудрі. Чу вирішив теж зробитися дуже мудрим, тому старався з усієї сили. Щоправда, йому інколи заважало старе, лісове, в прямому значенні слова, жахливе виховання. От і сьогодні воно дало про себе знати. На природознавстві Маргарита Семенівна розповідала про Землю.
— Отже, діти, в шістнадцятому столітті італієць Джордано Бруно припустив, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки. За це інквізитори оголосили його єретиком, діти, тобто людиною, що не визнає Бога, і спалили його на вогнищі. А от польський учений Коперник, діти, науково обгрунтував теорію Бруно й довів, що Земля крутиться навколо Сонця й навколо своєї осі, діти. Своєю чергою, італійський астроном Ґалілео Ґалілей, діти, підтримав ідеї Коперника, діти, і теж був відданий під суд інквізиції. Щоб уникнути долі свого, діти, земляка Бруно, він, діти, був змушений зректися власних поглядів. Однак потім сказав: «І все ж вона таки крутиться!»
— Як це — крутиться? — не повірив Чу.
— Як карусель, Пластиліненко, як карусель.
— Не може бути, — заперечив Чу.
— Чому не може? — брови над великими окулярами Маргарити Семенівни вигнулися знаками запитання. — Може.
— Тоді чому ж ми всі не блюємо?
— Пластиліненко! Я тебе попереджала! Ти не Гімалаях і не в лісі! Поводься пристойно, — обурилася вчителька. — До чого тут те, що ти сказав?
— Якби Земля безперестанку крутилася, як карусель, нас би всіх давно знудило і ми б давно все отут пооббльовували, — спокійно пояснив Чу. — Це ж зрозуміло. І як це такий очевидний факт не врахували вчені? Вони б одразу відмовилися від цієї безглуздої теорії.
— Це не теорія, Пластиліненко, це науково доведений факт.
— Але ж я його щойно спростував, — стояв на своєму Чу. — Е, крутиться… Круть-верть, круть-верть…
— Твої спростування пришелепкуваті і… і дикунські. Вони не мають нічого спільного з наукою. Земля крутиться, діти. Саме цим пояснюється зміна дня й ночі, діти. — Маргарита Семенівна переможно намалювала на дошці Сонце й Землю. — Коли Земля повертається до Сонця однією півкулею, то там що, діти? Правильно, день, діти. А на іншій півкулі у цей час панує, діти, що? Атож, звичайно — ніч, діти. І навпаки, діти, коли тутечки ніч, діти, — вона так завзято тицьнула указкою в зображення Землі, наче хотіла наштрикнути на неї цілу планету, — то тут, діти, буяє день. Сподіваюся, Пластиліненко, в тебе немає іншого цьому пояснення?
— Е, є, — незворушно промовив Чу. — Це всім відомо. Ніч настає тоді, коли цар Країни жаховиськ чіпляє гаком сонце, знімає його з неба й кладе собі в пащу. А коли ж йому вже несили терпіти, бо язик аж шкварчить, то випльовує сонце назад — і настає день.
— А навіщо він це робить? — зачудовано спитала Маргарита Семенівна.
— Вночі легше лякати дітей. Одного дня цареві Країни жаховиськ вдасться проковтнути сонце назавжди, і тоді настане вічна ніч, скрізь запанують жаховиська і…
— Дурниці, — раптом стрепенулася від заціпеніння вчителька. — Дурніших дурниць, Пластиліненко, я ще зроду-віку не чула. Правда, діти?
Після уроків Чу та Соня йшли додому.
— А хто такі жаховиська? — спитала дівчинка.
— Це найстрашніші потвори. Їх бояться навіть страховиська, а про чудовиськ годі й казати.
— Чекай, я зовсім заплуталася. Чим ви всі відрізняєтесь одне від одного? І де знаходиться Країна жаховиськ?
— Е, це не так вже й просто пояснити. Якось спробую, іншим разом. А де Країна жаховиськ, не знає майже ніхто. Звідти ще ніхто не повертався. Мене, до речі, теж хотіли туди закинути на Збіговиську, пам'ятаєш?
— Ой, Чу! Справді! Тобі ж потрібно збирати подяки!
— Е, до літа ще повно часу, — легковажно махнув лапою Чу.
Він так захопився розмовою, що не помітив прямо перед собою бетонний стовп і з розгону шелепнувся об нього головою.
— Що з тобою, Чу? — Соня злякано присіла біля друга, що важко осів на талий сніг.
— Здається, вже все нормально, — відповів Чу, підводячись на ноги. — Якщо не зважати, що тебе зараз три. І, по-моєму… о, справді: і все ж вона таки крутиться! Одного не збагну: чому ж мене й досі не знудило?
Відьми не тонуть
Наступного дня на перший урок Маргарита Семенівна привела ще одного нового учня. Точніше, ученицю.
— Діти, в нашому класі знову поповнення, — сказала вчителька. — Це Лісова Валя. Вона з батьками нещодавно переїхала до нашого міста. Сподіваюся, ви станете друзями, але на перерві, не під час уроку.
Маргарита Семенівна прочинила двері, щоб іти на свій урок, та раптом зупинилася.
— І щоб не надумали вдаватися до дурнуватих жартів з новенькою, — пригрозила учителька. — Чув, П'явочко?
— А чому зразу П'явочка? — запротестував Сашко. — Тільки щось — одразу П'явочка…
— Дивися, я тебе попередила, — суворо кинула Маргарита Семенівна й вийшла з класу.
Нова учениця сіла на вільне місце за першою партою.
Почався урок. Усі дописували незакінчений удома твір на тему «Як я провів зимові канікули». Не писали тільки двоє: Чу і нова дівчинка Валя. Чу — тому, що в нього ще не було жодних зимових канікул, а новенька — бо щойно перший день у школі й не знала, що вдома слід було розпочати твір.
Чу дістав трохи пластиліну й почав ліпити баранця. Та робота не в'язалася, він постійно відчував на собі чийсь чіпкий погляд. Чу підвів голову. Попереду сиділа Валя й зацікавлено та здивовано дивилися на нього через плече. Піймавши чудовиськів погляд, дівчинка швидко відвернулася.