От, прикладом, дядько Тарас…» «Це чий дядько?» «Олесьчин». Я загарчав. Террi також. «Зараз, Террi, дам тобi горошинки!» Емiль насипав собацi сухого корму з пачки «Хiлз», трохи подумав та додав трохи з пачки «Старт». «I що дядько Тарас?»
Я не помiтив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортiло випити. Я полiз до шафи. «Якщо ти полiз по ром, попереджаю, що однiєї пляшки немає«. Пляшки не було. На тому мiсцi, де вона стояла, я помiтив клаптик паперу. «Павле, через форс-мажорнi обставини, через увесь цей безлад, я забув про день народження Вiктора Леонiдовича, тому дозволив собi позичити в тебе запаковану пляшку рому. Вона мала презентабельний вигляд, бiльше нiчого придатного я в квартирi не знайшов. Крiм дивної скульптурної композицiї, де батько наче жбурляється своїми дiтьми. Але оскiльки Вiктор Леонiдович - багатодiтний батько, я вирiшив, що дарувати таку композицiю занадто ризиковано, це може образити. Дякую за розумiння, пляшку поверну найближчим часом, коли дiстануся до вiдповiдної крамницi. З повагою, Ге. Ста. По».
«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрiйович, якого треба буде пригощати. А вiн любить екзотичнi напої«. Четверта фiлiжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванiльного сиру, смачненький». Я не помiтив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою фiлiжанкою кави. Жбанчик був порожнiй. Засипав у кавоварку нову порцiю кави. «Мий руки, вони пiсля сирника завжди маснi! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома i нагодував тебе. Бо ти псуєш собi шлунок цiєю кавою. А дядя Тарас теж постiйно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячi ноги натщесерце, потiм йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олiї, а оскiльки дядя Тарас був дуже жадiбним, вiн купував шпроти i зливав шпротну олiю в столову ложку. Шпроти ж бо дешевшi! Але це було профанацiєю, а не запобiжним заходом. I тодi в дядька Тараса знайшли виразку. I вiн взагалi нiчого не мiг їсти, нi каву не мiг пити, нi коньяк.
Звiсно, вiн вiдразу не здався. Спочатку примудрився з'їдати пiгулку баралгiну перед їжею, а потiм iще одну - пiсля вживання їжi, однак виразка прогресувала. Тодi йому зробили сумiш з перемеленого насiння льону, меду та соку алое, i вiн був змушений вживати цю гидоту цiлий рiк шiсть разiв на день перед прийомом їжi. А їв вiн варене м'ясо, варену рибу та кашi, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»
Я не прагнув. Я пив восьму фiлiжанку кави. I слухняно жував сирника. «Все, я пiшов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, нiж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подiбний на Мерелiн Монро. Бiлявий такий, з родимкою у кутику рота i зманiженою шкiрою! Велетень, зрiст майже зо два метри. Ти бачив його нiгтi? Штучнi! Старенька Саранська таких зве «битками» i каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїландi. Один з них, в малиновому мережевi, пiр'ях та лелiтках батьковi на колiна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террi можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»
Коли малий пiшов, я вiдкоркував пляшку з ромом (зрештою, пiшов ти до бiса, Валентине Юрiйовичу!), налив собi в склянку на добрячi чотири пальцi, нарiзав яблуко, накидав кiлька Сариних горiшкiв, i пiшов до своєї спальнi - перепочити. Террi побiг за мною. Я вiдкрив дверi та зупинився. Вигляд моєї спальнi мене вразив.
РОЗДIЛ IV
Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхiт, яку турботлива мамця обклеїла гiрчичниками. По стiнах, на пiдлозi i навiть на стелi хтось (це я так кажу «хтось», насправдi менi було зрозумiло, що то зробила мала потвора Емiль) порозклеював, на перший погляд, чистi та бiлi аркушi паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стiнцi навпроти лiжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцiй».
Я закинув склянку та тарiлку з нарiзаним яблуком, яке вже встигло заiржавiтись, i почав розглядати все навколо. Ще на одному аркушi зазначалося: «I. Рєпiн. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському дiячевi Емiлю Полонському. Ви - душа вашого народу». Вздовж чотирьох скрiплених мiж собою аркушiв Емiль вивiв: «Книжкова полиця, мої улюбленi книжки та книжки, подарованi авторами», вздовж iнших чотирьох аркушiв - «Диски. Кiно. Музика. Мої улюбленi. Та подарованi».
Ще кiлька аркушiв свiдчили про те, що «видатний український дiяч Емiль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що вiн - єврей;
«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi (Больцано, 2008), лауреат (друга премiя (пiсля переламу зап'ястка) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi А. Рубiнштейна (Iзраїль, 2009); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Вiоттi (Епiнал, 2011); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу iменi П. I. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премiя, майстернiсть руки генiя вiдновлено!) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Марiї Калас (Афiни, 2014), лауреат (гран-прi!) Мiжнародного конкурсу iменi В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» нагороджений спецiальною вiдзнакою Президента США Хiлларi Клiнтон - найкращому пiанiстовi Всесвiту (2015, Вашингтон, США);
на аукцiонi Сотбi вперше за iсторiю аукцiону продано партитуру опери (виконано олiвцем) «Хiба гудуть свiдомi бджоли?» видатного українського дiяча Емiля Полонського за три мiльйони фунтiв (2020 рiк, Лондон);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат Нобелевської премiї з фiзiологiї та медицини за розшифрування коду стовiдсоткового спортивного переможця (2021, Женева).
Поки я все це читав - я спiтнiв. Руки були настiльки вологими, що коли я сперся ними на офiцiйне свiдоцтво Нобелiвського лауреатства Емiля Полонського, його ледь не змило повiнню, накликаною мною. Мої вуха горiли так, нiби мене згадували всi китайцi Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочцi. Дякувати Боговi, є щось таке, що служить нам орiєнтиром у цьому життi. Я впав на лiжко, схопив склянку, але - зарано, бо щось важкеньке гепнулося на лiжко так, що я розплескав пiвсклянки. На себе i на простирадло. То був Террi. «Чого тобi?» Запитав я. Террi нагавкнув, що мiг би з'їсти яблука. Звiсно, якщо менi не шкода. Вiн заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на пiдлогу.
Не треба було. Террi зiстрибнув так, що рому залишилося буквально на денцi. «Та що це таке?» Обурився я. Террi миттю впорався з яблуками i лупав на мене вiдданими очима. «Террi, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвiст Террi каже менi «Нi-нi-нi, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозумiти собачого хвоста. Боже мiй… Я пiдтягнувся на лiжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.
«Привiт, падупа! Так i думав, що ти будеш нишпорити в моїй кiмнатi. Нiчого такого я не приховую, розслабся. Нiяких голих бабiв! Аркушi зi стiн, пiдлоги та стелi легко вiддерти, вони закрiпленi на спецiальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Емiль».
Я втупився у пiдлогу. Террi вмостився на бiлому аркушi так, що я нiчого не мiг прочитати. Може, й на краще. Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркушi, прикрiпленому до стелi, довелося пiдводитися та ставати на лiжко. Террi зрадiв i миттєво склав менi компанiю. Собацi для радощiв мало треба, його тiшать будь-якi з ваших рухiв. На настельному аркушi було зазначено: «Стеля прикрашена поцiлунками жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».
Телефон Сари не вiдповiдав.
Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».
Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.
Може, менi теж поспати? Я не дуже добре почувався. Здається, зжертим сирникам виробництва мами Емiля не дуже сподобалося, що до них завiтав Барадеро Ан'єхо. «Ола, друже, нiхто тобi не радiє так, як я. Цiнуй, цiнуй моє товариство. Треба лягти, щоб все вклалося». Подумав я. I тiльки зiбрався наслiдувати Террi, як побачив це. Воно стояло у шафовiй фрамузi. Там, де ранiше стояла скульптура, яку я привiз з Осло. Копiя однiєї зi скульптур Густава Вiгерланда, що символiзувала здоров'я та родиннi цiнностi. Батько, який бавиться зi своїми дiтьми. Скульпура виглядала дуже дивно: якщо не збагнеш, що вона означає родиннi цiнностi та здоровий спосiб життя, цiлком можна припустити, що батько монструє власних дiточок, жбурляє їх задля власного задоволення. Я це придбав назло Iннi. Якраз тодi вона агресивно звинувачувала мене в тому, що мої батькiвськi почуття атрофованi.
Тепер замiсть турботливого атлета-татуся у фрамузi стояло дещо на кшталт невеличкого термоса. Металева колба. Я почув своє важке дихання. Нiколи. Нi-ко-ли моя власна квартира так не лякала мене, як цього дня. Що б там могло бути? Шипшиновий узвар? Iдеальна погода? Вибухiвка? Ненароджений братик Емiля, прости Господи? А може - крайня плоть? Адже євреї це роблять, правильно? Обрiзання…
«Привiт, ну що, вiдгадав? 2515? Заприсягаюся, що нi!» Телефонував Емiль. «Тобi робили обрiзання?» «Якщо чесно, не думаю, що це тебе стосується. Але оскiльки в тебе голос навiженого, можу сказати, що циркумцiзiо менi не робили, хоча старенька Саранська говорила, що чоловiки з обрiзаним чле…» «Емiль, не патякай. Не патякай. Не обрiзаний. Добре. Тодi що в батьковiй колбi? Вiн обрiзаний?» «Ти зациклився. Якщо я не буду патякати, ти не почуєш моїх вiдповiдей! В колбi святе повiтря. Не вiдкривай її, бо я вже одного разу це зробив, не уявляєш собi, що менi за це було. Краще не експериментуй». «Святе повiтря?» «Слухай, ти щось хотiв? Перерва за п'ять хвилин вже закiнчується. Моя тобi порада: формулюй точнiше i не захоплюйся повторами, так завжди каже наш математик, Мозес Лазаревич, i вiн має рацiю, тому що…» «Мозес? Добре. Перше. Яке святе повiтря? Друге. Що ти зробив з моєю кiмнатою? Третє. Коли ти будеш вдома?»
«Перше. Святе повiтря Iєрусалиму. Батько його спецiально набрав у колбу, вiн ним дуже дорожить. Звiсно, можна вiдкрити колбу, випустити повiтря та запустити iнше, але я б тобi не радив. Друге. Iз твоєї спальнi я зробив свою iдеальну кiмнату майбутнього. Мама каже, якщо моделювати своє життя, використовуючи всi можливостi та предмети, воно таким i буде. Третє. За пiвтори години. Па-па».
Я почувався самотнiм. Найдужче менi зараз кортiло вiдкрити колбу та випустити святе повiтря Iєрусалиму до бiсової бабцi, але я усвiдомлював, що це менi не допоможе. Чи допоможе? Я пiдвiвся. Террi вiдчув мої вагання i теж зiстрибнув з дивана. Судячи з махання хвоста, колба його також iнтригувала. 2515. 2515 - це матюк. Якщо це примiтивний шифр i це - лiтери, то тодi це… бдад. Бдад - дух святої колби. Iнколи технiка, яку створено для об'єднання людей, тiльки поглиблює твою самотнiсть.
Тимофiй також був поза зоною досяжностi. Можливо десь там, в цiй невiдомiй зонi, разом iз Сарою вони танцюють тарантелу. Я пiшов на кухню, вiдкрив лeп-топ. Жодного листа. Навiть Iраклiй Iванович Кожевнiков не надiслав менi пропозицiю придбати чергове лайно, Олекса Ватутiн не подiлився рецептом орендування землi, Джейн Смiллi та решта недоумкiв не запропонували купити вiагру, гумовi насадки на пенiс у формi сердець та компаси ролекс, i навiть нiхто зi штатних працiвникiв тих трьох офiсiв, з якими я спiвпрацював, не надiслав китайського бога грошей та iнших провiдникiв до заможного щастя. Коли вам не надходить спам - вас не iснує. Террi поблажливо дивився на мене тепер вже з кухонного дивану. Вiн солодко позiхнув, - у своєму iснуваннi вiн не сумнiвався.
Написати листа. «Саро, якщо в тебе читається кирилиця - дай знати. Бдад». Написав я. Вiдправив. «I love you!» Навздогiн надiслав ще одного. «Тиме, привiт. Ти де? Бдад». На цього листа я отримав швидку вiдповiдь, чемний автомат повiдомляв менi, що Тимофiй Тополюк аут оф офiс, i чекають вони його не ранiше, нiж через три днi. А якщо менi щось конче потрiбно, можна звернутися до Ганни Мiнько. Ця iнформацiя мене трохи здивувала. Я не можу сказати, що ми з Тимофiєм щодня спiлкуємося, але коли вiн кудись їде, то принаймнi, запитує мене, що менi звiдти привезти. Тому я зателефонував. Але не Ганнi Мiнько, а Тимофiєвiй мамi.
«Привiт, Павлику. А Фiйки немає«. Сказала вона. Все-таки мамам друзiв ми пробачаємо багато чого. Зокрема, цих жахливих павликiв, фiйкiв, катюсiкiв, олегунькiв, колясикiв, лорикiв, свiтулькiв, дрюсiкiв, нюсiкiв… Персонажi комашино-папужкового свiту. «А де вiн, часом не знаєте?» «На змаганнях з шахiв». «На змаганнях з шахiв? А чого вiн туди попхався, адже вiн не грає у шахи?» «А хiба я тобi говорила, що вiн поїхав грати? Нi, вiн поїхав туди вiдпочити. Змагання влаштувала спiлка психологiв-аматорiв задля спiлкування». «Зрозумiло». Я мовчав, але слухавку чомусь не поклав.
Звiсно, мати Тимофiя збагнула, що треба про щось мене запитати. «А як у тебе справи?» Ну, звiсно, як справи. «Та нiчого. Можна сказати, все о'кей, в нормi. От тiльки сьогоднi вранцi Гестапо забрав у мене комрада Барадеро Ан'єхо». «Я, звiсно, розумiю, Павлику, що ти - доросла людина, трохи розхитана пiсля розлучення, тим бiльш iз такою розумницею як Нюсiк, i зараз ти заслабкий. Звiсно, ти можеш будувати стосунки з будь-ким. I менi б не хотiлося втручатися у твоє життя, але оскiльки ти вже зателефонував, i оскiльки ти менi не чужа людина, то я хочу сказати тобi, що я просто не можу зрозумiти, що в твоїй хатi робило гестапо, i чому ти живеш з латиноамериканцем? Павлику, ти вживаєш наркотики?» Менi було важко знайти правильнi слова, тому я ввiчливо подякував за турботу, сказав, що наркотикiв я не вживаю, перепросив за клопiт i попрощався.
Я вже трохи розповiдав про Тимофiя. Вiн не був психологом, але дуже любив висловлюватися як психолог, аналiзувати вчинки людей та їхнi слова. Тимофiй, так само як i Iнна, був моїм однокласником.
Вона його терпiти не могла. Коли Iнна його бачила, її брови знищували її ж очi, опускаючись на них, як прес. «Реальний придурок та латентний гомосексуалiст». Говорила про Тимофiя Iнна. Я цiкавився в Тимофiя, чого вiн дiйсно розмовляє та поводиться з Iнною, немов iдiот. У нього була спецiальна манера «пiд-Iнничати», як вiн говорив. Коли вiн з нею спiлкувався, то постiйно перепитував, запинався, клiпав очима та мав розгублено-млосний вигляд. Крiм того, вiн жестикулював - правою рукою, наче постiйно щось пропонував: серце Данко, вiзьмияблучкоапельсинчик, або щось подiбне. «Ти розумiєш, якби я дозволив собi говорити з нею так, як, власне, з усiма, вона б мене викрила i заборонила нам спiлкуватись. Їй не потрiбно, щоб ти товаришував з кимось, хто розумнiший за неї. I, вибач, ти нiчого б не вдiяв. А я не рослинка-самосiйка, щоб навколо мене самi по собi з'являлися люди, подiбнi до мене. Я цiную друзiв, старий. Я дорожу тобою. Менi простiше вдавати з себе недоумка».
«Чого ти казишся через Тимофiя, що вiн такого робить?» Запитував я Iнну. «А ти вважаєш нормальною людину, яка спiлкується зi штативами?» Тимофiй дiйсно спiлкувався зi штативами - вiн захоплювався фiзикою та хiмiєю. «Ти вважаєш, що нормальна людина називатиме штативи «жирафками»? I те, що вiн їх гладить, ти теж вважаєш нормальним? А я так не вважаю». Менi було байдуже, що каже Тимофiй штативам i як вiн їх гладить, мене вiн жирафкою не кликав та не проводив рукою по моїй шиї. Тому я вiдповiв, що, на мiй погляд, кожна людина ладна встановлювати стососунки з будь-чим, в тому числi зi штативами. Я помiтив, як Iнна язиком торкається дiрки мiж зубiв - їй нещодавно видалили одного зуба i вона так робить щоразу, коли намагається стримати себе.
«Добре. От скажи менi, особисто ти збираєш срiбних пiвникiв, ти носиш светри бузкового кольору? Ти наслiдуєш спiви Вертинського?» Я не носив, не наслiдував, не збирав. Єдине, що зi шкiльної програми Iнна вмiла робити краще за мене, це креслити. Особливо трикутники. Можливо, саме це її вмiння допомагало забивати людину в кут. «Слухай, я не думаю, що все це збирання-носiння-наслiдування свiдчить про те, що вiн - гей. В будь-якому разi до мене вiн нiколи не чiплявся». Iнна знизувала плечима. «До пори, до часу!» Пророкувала вона. Певне, я також був пiд Iнниною пiдозрою. Напевне, вона вже уявила, як це зi мною та Тимофiєм вiдбудеться вперше, якщо ще не вiдбулося. «Навiщо ти носиш светри бузкового кольору?» Запитав я якось у Тимофiя. «Бо вони менi пасують. А що?» Вiдповiв той. «А чого ти не хочеш збирати замiсть пiвникiв песикiв або рибок?» «Бо менi подобаються срiбнi пiвники. А що?» Про Вертинського я вже не запитував.
Зараз Тимофiй працював головним фахiвцем у вiддiлi звернень громадян в однiй державнiй установi. Ми з ним називали це «головний по тарiлочках», бо значний вiдсоток тих, хто звертався до Тимофiя (звiсно, не до самого Тимофiя, а до керiвника установи), були люди, що найкраще зналися на НЛО, прибульцях, впливi космосу на наявнiсть гарячої води в кранi, перемозi того чи iншого кандидата на виборах, шикарному волоссi сусiдки, а також на тому, що «сусiдський пес вигинає спину як кiт, вiн не собака». Вiд всього цього я б збожеволiв, а Тимофiй отримував задоволення. Я знаю точно, що деяким респондентам вiн вiдповiдав самовiльно, давав поради, зустрiчався з ними, вигадував їм зайняття. Вiн вiв картотеку: всi особи країни, дах яких похитувався, потрапляли на спецiальнi Тимофiєвi картки. Iнна б спокiйно спати не могла, якби дiзналася про картотеку, тому цього я їй не розповiдав.