Зараз Тимофiй працював головним фахiвцем у вiддiлi звернень громадян в однiй державнiй установi. Ми з ним називали це «головний по тарiлочках», бо значний вiдсоток тих, хто звертався до Тимофiя (звiсно, не до самого Тимофiя, а до керiвника установи), були люди, що найкраще зналися на НЛО, прибульцях, впливi космосу на наявнiсть гарячої води в кранi, перемозi того чи iншого кандидата на виборах, шикарному волоссi сусiдки, а також на тому, що «сусiдський пес вигинає спину як кiт, вiн не собака». Вiд всього цього я б збожеволiв, а Тимофiй отримував задоволення. Я знаю точно, що деяким респондентам вiн вiдповiдав самовiльно, давав поради, зустрiчався з ними, вигадував їм зайняття. Вiн вiв картотеку: всi особи країни, дах яких похитувався, потрапляли на спецiальнi Тимофiєвi картки. Iнна б спокiйно спати не могла, якби дiзналася про картотеку, тому цього я їй не розповiдав.
«От ти ж знаєш, що я зрештою став хiмiком. Говорили, що з мене буде другий Мєндєлєєв, а менi хотiлося тiльки одного: створити лiки вiд самотностi, своєрiдну мiкстуру щастя». Розпочав якось Тимофiй. На це я вiдказав, що мiкстуру щастя якраз i винайшов Мєндєлєєв, i ця мiкстура зветься «водка» (горiлка). Тимофiй мовчки дивився на мене, а тодi запитував: «Ти, дiйсно так думаєш?» Я сказав, що iнодi думаю саме так.
«Мої пошуки завершилися тим, що я отримав червоного диплома, захистив дисертацiю, влаштувався до фармацевтичної компанiї та розробив формулу пiгулок вiд погладшання, вiд яких худне тiльки голова. Бо випадає волосся. Так, я з самого дитинства хотiв бути чарiвником, але хiба це привiд перетворюватися на наволоч?» Я все знав про першу роботу Тимофiя. Про першу роботу Тимофiя, першу жiнку Тимофiя, першого кота Тимофiя, першi пiгулки Тимофiя.
Знав також й про те, як вiн знайшов цi «чарiвнi пiгулки» на тумбочцi своєї коханки. Вона бiльше вiрила в цi пiгулки, нiж у слова Тимофiя про те, що вони є профанацiєю, i вживати їх шкiдливо. Це не завадило їй вважати його брехуном.
Наступною роботою мого друга був виноробний завод. Туди його покликав один з пiгулкових менеджерiв. Я вiдразу йому сказав, що, як на мене, немає жодної пiдстави сподiватися, що це буде нормальна робота. На це вiн менi проспiвав, м'яко гаркавлячи:
Можливо, час i оминає випадковостi, але то випадковостi! А не закономiрностi. На заводi Тимофiй розробляв нове вино. Полуничне.
Воно мало називатися «Сестричка-полуничка». Я запитав у Iнни, чи купила б вона вино з такою назвою. Iнна сказала, що взагалi не купує вин того виробника, де працює Тимофiй. «Упередженiсть тут нi до чого, - обурилася вона у вiдповiдь на моє звинувачення. - Просто це якiсь пройдисвiти». Звiдти Тимофiй також пiшов, не забарився.
На той час вiн одружився з Євою. Єва шила одяг для котiв, собак, щурiв та iнших домашнiх тваринок. «Єво, слухай, ну от скажи ти йому (мене вiн не слухає), що вiн займається iдiотизмом. Хiба хтось буде купувати це iдiотське полуничне вино? Це ж сурогат! На що вiн витрачає свої здiбностi?» Обурювався я у телефонну трубку. «Слухай, я не думаю, що це ще бiльший iдiотизм, нiж шити курточку для бiлого пацюка, вигаптовуючи по нiй вбитих котiв». Я не мав чим крити.
«Ти i тепер будеш стверджувати, що Тимофiй - латентний гомосексуалiст?» Поцiкавився я в Iнни. «Звiсно. А що змiнилося?» «Якщо ти не помiтила, повiдомляю: вiн одружився». «Ну одружився, i що? Мало хто одружується. От Вайлд також був одруженим чоловiком. Я тобi от що хочу сказати. Тiльки iдiот або латентний гей одружується на жiнцi, яка носить iм'я вiдомої звабницi яблуками i шиє капелюхи для мишей та ховрашок».
Коли ж Тимофiй iз захопленням повiдомив, що пiгулково-полуничний менеджер пропонує йому займатись антикварним бiзнесом, я висловився категоричнiше, нiж минулого разу. «Це - шахрай. I ти потрапиш за ґрати. Ти не погодишся на цю роботу». Сказав я. Тимофiй мав розгублений вигляд - з цiєї точки зору вiн нiколи не розглядав свого приятеля-пiдприємця. Потому Тимофiй певний час працював в магазинi взуття, спецiалiзуючись на кремах для чищення замшi. До сьогоднiшнього дня вiн нiколи не вживає пiгулок, лiкується виключно травами i п'є тiльки горiлку.
Ну i звичайно, про креми для взуття вiн знає все!
До того моменту, як Тимофiй влаштувався у вiддiл звернень громадян (а сталося це випадково - вiн врятував життя начальника вiддiлу, в якого на вулицi прихопило серце, вливши в цього добродiя пiвпляшки валерiани), Тимофiй складав тести та гороскопи для одного модного жiночого журналу. Iнна припинила купувати цей журнал. Я гмикнув, але промовчав. На цей момент я збагнув, що говорити нам з Iнною нема про що. Єва поїхала до мами в Тернопiль i досi не поверталася. Єдине, що ми дiзналися, то це те, що в Тернополi Євиної мами нiколи не було.
Одного разу Тимофiєвi спало на думку оголосити Єву померлою. Це сталося, коли вiн, було, закохався в Мар'яну. I не просто закохався, а захотiв одружитися. Про свої намiри Тимофiй поiнформував кохану, яка наступного дня вiдбула в Тернопiль у вiдрядження i дотепер не повернулася. «Вона поїхала шукати Єву». Так звучало припущення Тимофiя. Я мовчав. «Тернопiль - це як Твiн Пiкс, - додав Тимофiй. - Я думаю, що й менi слiд туди поїхати». Я взяв з нього обiцянку не їздити в Тернопiль без мене. Поки вiн її дотримується, але невiдомо, чи дiйсно вiн поїхав спостерiгати за гравцями у шахи. А може, не витримав та чкурнув у файне мiсто Тернопiль шукати маму Єви, Єву та Мар'яну.
Вiдчуття моєї самотностi посилювалося. Це було схоже на те, як твоя шкiра поступово набуває кольору сутiнкiв. Я - кинутий непотрiб, iграшковий заєць без однiєї лапки, залишений на лавцi. Поруч зi мною колба з чужим святим повiтрям на iм'я Бдад, жахлива кiмната навiженої дитини, чужий собака i зона недосяжностi. Але ж є i кити!! Кити, касатки, дельфiни! Мої, не такi вже й маленькi друзяки.
Я згадав про китiв i вирiшив спробувати трохи попрацювати. Вiдкритий файл нагадував бiле простирадло, на якому хтось збирався вкластися спати. Я подумав, що цим кимось, мабуть, буду я, бо працювати не хотiлося. «Я так просто не здамся. Я не здамся без бою-юююю!» Виголосив я. Террi вiдiрвав морду вiд дивану. Подивився на мене. I про всяк випадок гавкнув. «Друже, ти, мабуть, знаєш, що таке не здаватися. Що таке виборювати собi диван, право обов'язкового шматочка зi столу, право брати в лiжко свою качку та решта, правильно?» Террi махнув хвостом та двiчi гавкнув. З собаками ладнати набагато простiше, нiж з людьми.
I я почав писати. «Orcinus orca. Латинськi назви тварин та рослин завжди романтизують та утаємничують їхнi образи. Orcinus orca - чим не iм'я для казкового велетня морiв? Касатка - справжнiй космополiт. Цей дельфiн плаває всiма океанами вiд Арктики до Антарктики. Величезним хвостом вiн розбовтує кригу, наче збиває гiгантський коктейль. Загалом, касатка iгнорує лише Чорне море та море Лаптєвих, натомiсть її можна помiтити в таких арктичних морях, як Карське та Схiдно-Сибiрське. Касатцi бiльш до душi прохолоднi води, в тропiках вона зустрiчається рiдше. Очевидно, в прохолодних водах краще зберiгаються її ласощi: язики вбитих китiв…»
На цьому мiсцi я зупинився. Не мiг уявити, який на вигляд язик вбитого кита. Для того, щоб зрозумiти, навiщо тi клятi язики касаткам, я мав чiтко цi язики уявити. Мозком блукала назва оповiдання Редьярда Кiплiнга «Чому в кита така горлянка?» Але не зумiв згадати - чому? Може, щоб вмiщувати язика? Тому я швиденько написав листа редакторовi того журналу, для якого писав про китiв. «Таллiй, як виглядає язик кита?» Вiталiй Маркiн був людиною, яка, якщо всього i не знала, то примудрялася своє незнання дуже вдало приховувати. Вiн працював швидше за Google. Якби Сергiй Брiн дiзнався про Вiталiя Маркiна в той самий час, коли почав розробляти свiй всесвiтньовiдомий пошуковик, вiн назвав би його Taalliy. Вiталiй був блискучим брюнетом. В офiсi дiвчата час вiд часу сперечалися, що в нього вилискує бiльше - волосся чи взуття. Своїм зовнiшнiм виглядом та манерою спiлкування Вiталiй Маркiн, якого всi переважно звали Таллiєм, нагадував менi соняшникове насiння. Наче нiчого особливого, маленьке, чорнявеньке, проте нiяк не можна вiдiрватися. I - блищить!
Через три хвилини я отримав вiд нього листа. Таллiй завжди спiлкувався з людьми так, наче промовляв з екрана телебачення. «Тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що язик кита (довжина якого близько 30 метрiв, а вага близько 20 тонн (я маю на увазi довжину та вагу самого кита!), важить 400 кiлограмiв». Я закляк. Механiчно клацнув на вiконце «оновлення пошти». Ще один лист. «Варто додати, що язик синього кита (це - найбiльший з китiв!) має лантухоподiбну форму, а його вага доходить до 3 тонн. Щоб тобi краще уявлялося, це є вага дорослого африканського слона». Я замислився. Дорослий африканський слон в пащi кита. Кит ворушить слоном… У кита паща чи що? А! У кита горлянка. Так сказав Кiплiнг. Африканський слон в китовiй пащi, як у засiдцi. Цiкаво, а хто вмiщується в пащу Емiля? Бдад. А хоча б ховрашок помiститься? Чи заважкий? Купка мух? Пацюченя? Хто-небудь зважував язик людини? Треба пошукати мемуари Ганнiбала Лектора. Не мiг вiн його не зважити.
Я десь прочитав, що церемонiальний Оскарiвський червоний килим важить п'ять тонн, а довжина сягає ста п'ятдесяти метрiв. Може, прототипом йому слугував язик кита? Розкладають цей килим два днi. Процедура потребує зусиль двадцять однiєї людини. Китовi язики розкладають? Може, по них ходять китобiйники-манiяки?
А чи цiлуються кити по-французьки? Чи це технiчно можливо з отакезними язиками? «Французький поцiлунок». Так у нас в школi називали поцiлунки з проникненням язика до рота. Мене його навчила Iнна.
Пам'ятаю, що вперше я почувався наче пташеня, яке мати-пташка годує сумiшшю з хробакiв. З єдиною вiдмiннiстю - я не хотiв їсти.
Невгамовний Таллiй надiслав менi ще одного листа. Там повiдомлялося, що американськi науковцi визначили п'ятiрку мов, з носiями яких вступили б у контакт iнопланетяни. На п'ятому мiсцi - англiйська мова, на четвертому - мова племен Майя, на третьому - росiйська, на другому - китайська, а на першому - мова китiв!
Допитливий Таллiй. Можливо, вони вже розмовляють з китами, цi потойбiчнi iстоти. Африканськi дорослi слони ворушаться у горлянках китiв, велетнi-кити за допомогою велетнiв-слонiв повiльно та розважливо розповiдають про те, як люди нищать їхню планету…
Террi зiрвався з дивану й побiг у бiк коридору. Картина - «Повернення Емiля». Здогадався я. Це дiйсно був вiн. «Привiт, ну що 2515? Вгадав?» «Не вгадав. Але я хотiв би з тобою поговорити». «Та поговоримо, я ж сьогоднi ще не з'їжджаю. Побiг вигулювати Террi. Розiгрiй менi дiєтичний супик!» Розiгрiти дiєтичний супик? Звiдки я його вiзьму? Я працюю на розiгрiвi у малого вiдчайдуха.
«Супика» я не знайшов. Заблукав у своєму холодильнику. Каструлi мене пригнiчували. Їх було занадто багато, крiм того вони були занадто пихатi. Натомiсть я знайшов буженину, яку i з'їв. «Розiгрiв?» «Не знайшов». «А де шукав?» «В холодильнику, звiсно. А що, в тебе є спецiальна колба з супиком? Не здивуюся. В батька - колба, i в сина також колба. Зi святим супиком». «Мабуть, ти вже доклався до спиртного. Ну, це твоя справа. Менi за твоїми дiтьми-олiгофренами слину не витирати». Я щосили стискав зуби. «В холодильнику не варто було шукати. Я нiколи не їм несвiжого супика. Це - шкiдливо. Мама до мене навiдалася спецiально, щоб забезпечити нас свiжим супиком. А ще головною стравою на честь гостювання Вiолончелi. Ти не забув?» З цими словами Емiль пiдбiг до шафки, де вже не було пляшок. «Так i знав! Тобi доведеться пхатися до супермаркету за спиртним. Дороге та незвичайне, бо Вiолончель такий. Сам побачиш. Не те, щоб менi подобалося пригощати цю потолоч файними напоями, але повiр менi, то нам дешевше обiйдеться, нiж вислуховувати все, що вiн зазвичай рипить, коли напої його не задовольняють. То краще йди. А я зараз поїм та буду грати». «Менi це сниться». Сказав я. «Менi це мариться».
«Колись Мумi (це один приятель батька) постiйно марилася пожежа. От уяви собi, щойно вiн заплющував очi, вiдразу бачив, як мала, налякана вогнем дитина, благає про допомогу. Iнодi вiн чув сморiд паленого. Вiн почав збирати газетнi вирiзки, де йшлося про пожежу. Купив собi вогнегасника, а виявилося що?» «Що виявилося?» «Виявилося, що його сусiда щодня карав самок тарганiв на балконi - палив їх! Вiн називав їх «жаннадарки». Пiсля цього мама тарганiв так i називає. Типу - треба купити труїлку для жаннадаркiв! Уявляєш собi?» «Уявляю. Мумi вiн чого? Мукалтiн Мiкаелович чи що?» «Мумi вiн тому, що Мумi».
Я увiмкнув телевiзор. Малий поставив миску з супом у мiкрохвильовик. «Мiлiонер з Бердичева має намiр створити власну полiтичну партiю», - повiдомляла бiлява дiвчина з приштиреним обличчям. «Краще б вiн створив новий Бердичiв. Грошей немає куди подiти», - прогуркотiв кришками Емiль. Тепер вiн добряче намащував хлiб з висiвками вершковим маслом. «З гiркою мастить, - так казала моя мама. - То що таке 2515?» Чого вiн до мене причепився?
«Взагалi-то я не пiдписувався на те, щоб розгадувати iдiотськi загадки, зрозумiло? Але якщо тобi вже так кортить дiзнатися, то я вирiшив, що 2515 - це бдад». «Нi, це не «бдад». Ну подумай, подумай. Старенький Саранський колись працював кримiналiстом…» «Щось я цього не пригадую», - вирвалося в мене. «Звiсно, не пригадуєш, бо не знаєш i знати поки що не можеш! Але будеш знати. Так от, старенький Саранський, коли ще не був таким стареньким, працював кримiналiстом. Вiн менi завжди казав, що злочин можна розкрити тiльки завдяки тому, що роздлубаєш особу, яка цей злочин скоїла, та розкладеш її жменьками по баняках, i тiльки так! Ну, ще може бути випадковiсть - якщо злодiй щось забув, повернувся забрати, аж тут - цiла бригада… i його цоп! А я вважаю так.
Йдеш щось красти або когось вбивати - не чiпляй на себе предмети, якi можуть зiсковзнути, i не бери нiчого коштовного». «Ну i що з того?»
Малий зiтхнув. «Дивися, 2515. Не думай про загадку - думай про мене, я - твiй дешифрувальник». «Я не хочу думати про тебе. Я пiшов купувати дороге питво для вашої Вiолончелi». «Нi, зачекай! Ну давай дограємо! Я ж потiм заграю Генделя, а за столом ми в це гратися не зможемо…» Дитина вiн все-таки, цей балакучий Емiль! «Добре. Судячи з того, що я побачив в моїй, пардон, тепер твоїй кiмнатi, ти вважаєш себе генiєм». Присягаюся, малий почервонiв! «Скажу тобi чесно. Усвiдомлення цього факту не полегшує менi життя. Тiльки додає обов'язкiв та вiдповiдальностi». Вiн глибоко зiтхнув. Террi також. Менi не залишалося нiчого iншого, нiж зiтхнути услiд за ними.
«Ми можемо забаритися з такими темпами, активнiше думай, ну!» «Я не знаю. Мiй мозок не налаштований сприймати подiбнi речi. От дивися, наприклад, телевiзор. Деякi канали вiн транслює, а деякi - нi. Так само влаштовано й мене». «Та це я розумiю. Шкода, що ситуацiю з тобою не виправити за допомогою антени та кабельного пакета». «Все. Набридло менi твоє патякання. Я пiшов». Повiдомив я. «Чекай. Дивись, я займаюся музикою, я займаюся математикою, про що це свiдчить?» «I про що?» «Ох. 2 - це пара; 5 - це соль, п'ята нота в гамi; 15 - це лiтера «ка», що є п'ятнадцятою в абетцi. От i виходить пара-соль-ка. Зрозумiв тепер? Проста загадка».
Я вибiг з квартири. Лiфт зупинився на п'ятому поверсi, я побачив двi морди. Абрикосову та засмаглу. «Карiна. Абр. пудель. Злюща тiтка Ганна», - догодила менi моя пам'ять. «Ви без свого?» Почув я. «Цiкаво, без свого чого?» Вона протискувалася в лiфт. Ото дивнi є люди - наче ж достатньо мiсця, але вони все одно поводяться так, наче ледь протискуються. «Вже погуляли?» Я вирiшив, що на такi питання найвдалiшою вiдповiддю буде невимушене похитування головою. Чим i скористався. «А ми тiльки йдемо!» Скiльки ж в нiй ентузiазму! Та я нiколи з нею не говорив, навiщо менi знати, куди вона йде? Що це з нею? «Знаєте, Костiк дуже хотiв саме спанiеля, але менi сказали, що пуделi не завовнюють квартиру. Так воно i є - Карiша нiколи не линяє. А ваш? Мабуть, щодня прибираєте - це ж стiльки шерстi, мабуть, пилосмок ледь впорується, фiльтри часто змiнюєте?» Нарештi - перший!
Але на стiльки запитань треба вiдповiсти хоча б щось. «Та я цим не займаюся, - сказав я. - Немає часу». Злюща Ганна посмiхнулася. Напевне, подумала: от мерзота, дружина за нього спину гне. «Як Костiк почувається?» «Добре, тiльки до школи ходити не хоче». Я зробив вираз обличчя «дiтиєдiти». Вона менi вiдповiла «тащожзцимпоробиш». I ми розiйшлися задоволенi одне одним. Принаймнi, менi так здалося.
Наш бiлябудинковий супермаркет вмiщує в себе дуже дивнi сорти напоїв. Деякi з них я боюся брати до рук, а не те що до рота, про деякi мене детально поiнформував Тимофiй. Пiсля не дуже довгих роздумiв я вирiшив: якщо Вiолончель такий вже вибагливий поглинач питва, то можна зробити оригiнальний домашнiй напiй. Отже, я придбав пакет полуничного соку, двi пляшки вiтчизняного вермуту, величезну пляшку горiхового лiкеру, виробленого братами-словаками, та пакунок з м'ятним чаєм. Ще я купив цукерки, банани, кiлька виноградних грон, кiло яблук, тертий шоколад. Бiля каси (не усвiдомлюючи, що роблю) купив кiлька батончикiв «Мiлка» з мигдалем. I тiльки розраховуючись, збагнув, що я взяв їх спецiально для Емiля. I був тим при-го-лом-ше-ний.
Я почув це ще на сходовому майданчику. Звiсно, Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Невтомний малий. Раптом щось рипнуло, я ледь не випустив пакунки з компонентами пiйла для Вiолончелi. Вiолончелi - звучить як прiзвище грузинського аристократа. Виявилося, рипнули дверi квартири № 76. Вона стояла в дверях. Маленька, кудлата та зла. Поруч з нею була її чорна вiвчарка. Менi здавалося, що обоє майже однакового зросту. Ментяра Тамара. «Доброго дня, Тамаро Антонiвно!» Ввiчливiсть у розмовi зi слiдчими органами, хай навiть цi органи стоять у пришелепкуватих капцях у виглядi риб'ячих пик (це ж треба таке!). «I тобi». Вiдповiли органи в капцерибах. Я вiдчував, що моє обличчя випромiнює радiсть вiд зустрiчi з Тамарою Антонiвною, а також готовнiсть догодити. Краще б менi нiколи не знати, де i ким вона працює, тодi я б почувався впевненiше.
«Я щойно з нiчної«. Почала вона. То був мiй шанс! Я це швидко збагнув. «Ми це припинимо. Ви тiльки не хвилюйтеся. Вкладайтеся, вiдпочивайте. А ми - негайно ж! Це - мiй…» «Та я знаю. Знаю. Познайомилися вже. Ти йому скажи - тихiше. Завтра - скiльки завгодно, мене вдома не буде. I ще - я не заперечую». «Що?» План з лiквiдацiї Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя було зруйновано. «Вiн зрозумiє що. Перекажи та й усе. Тримай». Вона поклала менi щось в долоню. Щось холодне. Гiльза з iнiцiалами Т. А. на пам'ять? «Це - ключ». I зачинила дверi.