Одна можливiсть на сто мiльйонiв, один шанс iз ста мiльйонiв - i цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справдi надзвичайне "щастя"!
Ну, взагалi все обiйшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан вiдхилився вiд свого курсу. Проте й це незабаром лiквiдується, так обiцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, вiн хоч вiдпочине трохи.
За цi три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим мiжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. I тiльки тепер я зрозумiла, який величезний труд багатьох i багатьох наукових iнститутiв потрiбний був для його створення. Скiльки вчених працювало над його конструюванням, як сумлiнно i продумано зробленi всi його деталi, все обладнання!
Спробую стисло описати тут астроплан i його конструкцiю так, як я встигла зрозумiти.
"Венера-1" - гiгантська блискуча, загострена спереду "сигара". Завдовжки вона має понад тридцять метрiв, а в дiаметрi, в найширшiй її частинi, - бiля семи метрiв. З обох бокiв астроплана мiстяться маленькi крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвостi астроплана три стабiлiзатори, схожi на плавцi риби; мiж ними розташований отвiр головного ракетного двигуна, так зване сопло.
Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металiв - супертитану; вiн легкий, проте дуже мiцний i твердий. Шлiфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А вiдшлiфований вiн для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосферi пiд час польоту чи зниження. Пiд шаром супертитану прокладенi ще два шари - штучної мiнеральної шерстi i гуми. Це - теплова iзоляцiя, бо пiд час польоту в атмосферi астроплан страшенно нагрiвається вiд тертя. А пiд час польоту в мiжпланетному просторi - ще важче: з одного боку, освiтленого Сонцем, астроплан дуже нагрiвається, а з iншого, тiньового, навпаки, сильно охолоджується. I, мабуть, гума ще може i пом'якшити удар, коли ми пiд час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала...
Ну, пiд усiм цим є ще шар свинцю. Вiн якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космiчного випромiнювання. Микола Петрович говорив менi, що вiн довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збiльшило вагу корабля. Проте нiчого не можна було зробити, i вiн зрештою погодився, бо космiчне промiння може виявитися в просторi небезпечним ворогом.
Така зовнiшня оболонка астроплана. На вiдстанi бiля пiвметра вiд неї iде внутрiшня стiнка корабля - друга оболонка. Цi двi оболонки з'єднанi мiцними переборками: так роблять на морських кораблях i пiдводних човнах, щоб було мiцнiше. I виходить, нiби два кораблi встромленi один в другий. Це також важливо на випадок аварiї. Тiльки уявити собi, що могло статися, коли б на астропланi не було внутрiшньої оболонки, зробленої, до речi, також з мiцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тодi обидвi стiнки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повiтря, i ми задихнулися б, навiть не встигнувши одягти нашi скафандри. Страшно i подумати про таке! Тепер у свiтовому просторi летiв би мертвий, освiтлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стiнами, лежали б замерзлi трупи мандрiвникiв... Фу, навiть думати про таке не хочу!
За внутрiшньою супертитановою стiнкою починаються нашi володiння. Мiж iншим, двi каюти - загальна i навiгаторська рубка - займають на астропланi найменше мiсця. Потiм я поясню, чому це так. Обидвi каюти розмiщенi в носовiй частинi зверху (я вживаю цей неточний вислiв "зверху" тiльки за звичкою). їх з'єднують широкi дверi, якi можна герметично зачиняти. Круглий люк у пiдлозi загальної каюти веде вниз (знову неточний вислiв!), до примiщення, де зберiгаються запаси їжi, води, стисненого повiтря i таке iнше. Цi складськi примiщення куди бiльшi вiд обох кают. А ще далi, до центра корабля, - запаси вибухового атомного матерiалу. Вiн служить для роботи реактивних двигунiв, вiн-таки може стати нам у пригодi пiд час шукань ультразолота на Венерi. Поблизу зберiгаються iнструменти i запаснi прилади. Поруч - кладова непорушного харчового запасу.
Ще далi, в нижнiй частинi корабля, розмiщено машинний вiддiл. Там стоять машини, якi перероблюють зiпсоване повiтря. Вони забирають з нього вуглекислоту i шкiдливi гази, якi видiляє людина пiд час дихання, i збагачують повiтря свiжим киснем. До речi, це надзвичайнi прилади, вперше застосованi на нашому астропланi! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовiрно мало води. Я спочатку навiть не повiрила, що таке може бути.
Тiльки уявити собi: людинi треба на добу близько двох з половиною кiлограмiв води! Скiльки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловiки на сто сорок шiсть днiв, не кажучи вже про зворотний шлях i про непорушний аварiйний запас! Та цiлi цистерни! А в наших баках - тiльки аварiйнi запаси: нам вода не потрiбна! Як так? А отак! Та нашi апарати, виявляється, можуть ще й самi здобувати воду... ну, не самi, але начебто самi. Це страшенно цiкаво i дуже дотепно.
Особливi прилади, конденсатори, виловлюють з повiтря ту вологу, яка випаровується нашими тiлами пiд час дихання чи крiзь пори тiла. Потiм ця волога насичується повiтрям, до неї додаються деякi необхiднi органiзмовi солi - i виходить чудова смачна вода. її кiлькостi цiлком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергiйович, "задовольнити добову потребу людини у водi". Кожному з нас треба на добу, примiром, два з половиною лiтри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навiть бiльше - чи не три лiтри на добу.
I тут немає нiякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася i вирiшила, що не розчула, коли Ван пояснював менi це. Я, вагаючись, спитала його:
- Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самi сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною лiтри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повiтря i давати нам близько трьох лiтрiв? Адже не може бути, щоб органiзми видiляли вологи бiльше, нiж одержують її?..
Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсмiявся. Вiн вiдповiв менi (я не вмiю передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):
- Саме так, Галю! Людина взагалi видiляє бiльше води, нiж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах органiзму вiдбувається весь час хiмiчне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повiтрям, i деяка частина водню, який мiститься в їжi, сполучаються i створюють воду. В цiлому в органiзмi щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамiв води. I конденсатори можуть уловлювати її. Зрозумiло?
Звiсно, я зрозумiла, чого ж тут не розумiти! I все ж таки це дуже дивно. Я знала досi про колообiг води в природi, а виходить, що такий самий колообiг вiдбувається i в нашому тiлi. Та ще й з хiмiчним додатком!
Признаюся, спочатку, коли я про все це довiдалася, менi було трошечки огидно: як же це - пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крiзь органiзм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона нiби якась не така, не свiжа... А потiм я збагнула: адже i в природi точнiсiнько так само, вода ж до нас повертається знову i знову та сама, яка вже побувала в органiзмах людей i тварин. Крiм того, наша вода з конденсаторiв - свiжа, прохолодна i кришталево чиста, - менi дуже подобається.
Так чи iнакше, а водою ми забезпеченi вдосталь. Нiхто з нас її не економить, та цього й не потрiбно, хоча на кораблi немає великих i важких бакiв з запасною водою.
Не менш смачне в астропланi i повiтря. I я не випадково написала слово "смачне". Адже кожен знає, як легко i приємно дихається в лiсi чи в полi пiсля грози! Повiтря тодi буває особливо свiжим, навiть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що пiд час грози повiтря насичується озоном. Апарати для очищення повiтря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повiтря завжди свiже i приємне. А крiм того, озон вбиває всякi бактерiї - теж непогано!
Щоб покiнчити з повiтрям i водою, розповiм ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слiд звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землi, в астропланi не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звiсно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком пiд тиском. Але тодi вона негайно полетить у повiтря великими круглими краплинами, - спробуй спiймай її там!
Тому я, як i всi iншi, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику i там вiдпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повiтря в каютi нормальний! Тодi я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, i умиваюся губкою, а потiм витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомостi!
Умивання - єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нiчого не поробиш.
Ой, зовсiм забула, треба ще розповiсти про те, як менi доводиться кип'ятити воду! Це теж дуже iнтересно i знову стосується тiєї ж самої невагомостi в астропланi.
Що вийде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробувати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо, чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з цього не вийшло.
Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипiти. Ось, дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, - а вище залишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зiгрiтися бiля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?
Що вийде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробувати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо, чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з цього не вийшло.
Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипiти. Ось, дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, - а вище залишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зiгрiтися бiля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?
Але ось, припустiмо, вода все ж таки закипiла. Як налити чай з чайника в чашку? Та вiн просто не захоче литися з носика, - адже вiн такий самий невагомий, наш чай! Можна струсонути чайник, виштовхнути з нього воду, але тодi окрiп великою краплиною вилетить з носика i полине повiтрям вздовж каюти. Летючий окрiп - теж не дуже приємна рiч! Спiймати його в повiтрi i не обваритися при цьому - я особисто не берусь.
Тому у нас заведено суцiльну механiзацiю. Наш електричний чайник, в якому я щодня кип'ячу воду, не потребує допомоги, в ньому не треба перемiшувати воду i не треба витряхати її з носика. В ньому влаштований маленький моторчик з лопатями, що обертаються у водi. Щойно я включаю чайник, наливши в нього воду, вмикається i моторчик. Лопатi весь час крутяться i перемiшують воду. Вона швидко обертається в чайнику, а це створює вiдцентрову силу. I коли я потiм нахиляю чайник, - вiдцентрова сила витискує воду з носика: тут уже треба спритно пiдiбрати її в чашку, а потiм пити крiзь трубочку, що не дуже приємно, але нiчого не зробиш, iншого виходу немає...
Суп я варю також в особливому казанчику з мотором. Тiльки в ньому немає лопатей (адже вони перетворили б на кришиво все те, що я кладу в суп), а замiсть того обертається весь казанчик. Ось як трудно бути домашньою господаркою чи поваром у невагомому свiтi!
...Здається, я дуже багато написала тут про нашу кухню. Але все це таке незвичайне i дивовижне, що я просто не могла стриматися. Зате тепер розповiм про серйознi речi.
Всi нашi машини, все чисто автоматичне обладнання - все електричне. Електрика - душа астроплана. I яка я рада, що опинилася тут, все побачила на власнi очi, про все дiзналася!
Спочатку я тiльки й робила, що дивувалась. Адже всi цi машини, автомати i рiзнi прилади забирають страшенно багато енергiї. Звiдки взяти стiльки енергiї, щоб її вистачило на всю подорож з Землi на Венеру i назад, та ще й на весь час життя на Венерi? Я й спитала про це Вана (адже саме вiн вiдає всiм господарством корабля). А вiн вiдповiв менi, та ще й пiдморгнув:
- Чого-чого, а електрики в нас досить! Що до цього можете не турбуватися, дiвчино.
Чомусь вiн дуже любить називати мене "дiвчино", каже, що звик так звертатися до студенток, якi працювали з ним у рiзних експедицiях. Ну i хай, менi однаково!
Насамперед вiн показав менi акумуляторне вiддiлення. Ох, як там багато цих самих акумуляторiв, цiлi шафи понаставленi, тiльки не таких, як ми звикли, а зовсiм малесеньких. Вони звуться - мiнiакумулятори, їх сконструювали в Iнститутi електропроблем всього кiлька рокiв тому. Я думаю навiть, що, коли б не було мiнiакумуляторiв, навряд чи можна було б так здорово, дотепно i економно налагодити все наше електричне господарство. Втiм, треба спочатку розказати, що це таке.
Рiзнi акумулятори вiдрiзняються своєю ємкiстю, величиною свого електричного заряду. Це зрозумiло кожному школяревi. Але досi у вжитку були тiльки незграбнi великi акумулятори старого типу. Вони були дуже незручними, з мiзерною ємкiстю. I от, ще на початку нашого столiття, радянський академiк Йоффе теоретично передбачив, що можуть iснувати акумулятори й iншого типу. А потiм ученi розробили його теорiю i створили мiнiакумулятори.
Вони завбiльшки всього з сiрникову коробочку, зовсiм малесенькi. А ємкiсть мiнi акумулятор а така, що вiн може живити своєю електрикою машину на двадцять п'ять кiнських сил протягом цiлих ста годин! Як саме вiн влаштований, я не можу розказати. Знаю тiльки, що в ньому вiдбуваються якiсь складнi хiмiчнi процеси, якi й дозволяють мiнiакумулятору зберiгати в собi такий великий електричний заряд. Ван Лун почав був пояснювати менi, але тут-таки й кинув, сказав, що це з галузi електрохiмiї i що для мене це не важливо. Ну й гаразд, буде час - сама розберуся.
Так-от, цiлi шафи таких мiнiакумуляторiв стоять у нас в особливому примiщеннi. Щойно працюючий акумулятор розряджується, автоматичнi прилади виключають його i включають свiжий. Таким чином, машини й апарати спиняються лише тодi, коли виснажиться останнiй мiнiакумулятор. А коли ж це трапиться? Адже так чи iнакше, яким велетенським не був би загальний заряд усiх мiнiакумуляторiв, все одно його не може вистачити на весь час подорожi. Значить, їх треба заряджати. А за рахунок чого? Звiдки взяти потрiбну для цього енергiю?
Звичайно, можна було б одержувати енергiю вiд електрогенераторiв, якi працюють на якомусь паливi. Але для цього потрiбнi i самi генератори, i паливо для них. А все це зайвий вантаж для астроплана. I отут я розповiм про найвидатнiший винахiд, зроблений вченими Шанхайського iнституту енергетичних проблем, яким керує професор Ван Лун. Цей винахiд зроблений був спецiально для нашого мiжпланетного корабля!
Китайськi вченi розробили новий, оригiнальний i абсолютно надiйний засiб постiйно одержувати все нову i нову енергiю протягом всiєї подорожi, всього перебування експедицiї в мiжпланетному просторi. Це прямо генiально по простотi i дотепностi: ми дiстаємо енергiю без будь-яких витрат i зусиль, автоматично! I все це зроблено за iдеєю i пiд керiвництвом нашого професора Ван Луна. Як я його поважаю!
Уже давно вченi мрiяли про те, щоб запровадити безпосереднє перетворення променевої енергiї Сонця на електрику. Саме безпосереднє, а не за допомогою якихось промiжних процесiв, громiздких i незручних. Справдi, було вiдносно легко збудувати потужне велике дзеркало, яке збирало б у фокус сонячне промiння i нагрiвало ним котел з водою. Вода, перетворена на пару, могла б рухати генератор i давати електроенергiю. Такi установки широко створювалися в першiй половинi нашого сторiччя i навiть давали деяку користь. Але вони всi були громiздкими, малопотужними - i головне, сонячна енергiя в них використовувалася тiльки на якихось 5-10 процентiв. Мiзерна кiлькiсть! I легко зрозумiти чому. Адже ж у тих установках променева енергiя Сонця спочатку перетворювалася на теплову, потiм на механiчну, а вже по тому й на електричну.
А от коли б перетворювати променеву енергiю безпосередньо в електричну, без неминучих у промiжних перетвореннях втрат, тодi й процент використання обов'язково пiдвищився б. Втiм, як здiйснити отаке безпосереднє перетворення?..
Щоправда, наука знала своєрiднi речовини, якi пiд впливом свiтла давали так званий фотоефект, викидали з себе електрони, отже - давали електричний струм. їх використовували вже досить давно для влаштування фотоелементiв,найбiльше елемент селен. Проте такi пристрої не вирiшували справи, бо вони давали ще менший коефiцiєнт корисної дiї, перетворювали на електричну енергiю зовсiм мало променевої енергiї Сонця, - якихось 1-1,5 процента.
Отак було довгий час - аж доки наука не вiдкрила чудеснi якостi так званих напiвпровiдникiв. Саме вони, цi напiвпровiдники, якi досi, здавалося, взагалi були нi до чого в електротехнiцi, - поклали початок нової ери у використаннi променевої енергiї Сонця!
Професор Ван Лун пояснив це менi так:
- Виявилося, люба Галю, що напiвпровiдники мають надзвичайну цiннiсть. Чи уявляєте ви собi, що це таке взагалi? Ну от, є вiдомi вам провiдники, найчастiше - метали. Якщо ми замкнемо батарейку вiд кишенькового лiхтарика мiдною, наприклад, дротинкою, то тiєю дротинкою пiде струм i нагрiє її. А що буде, коли ми замкнемо ту ж батарейку дротинкою, скажiмо, з скла чи гуми?
- Та нiчого й не буде, - вiдповiла я, - Нiякий струм по нiй не пiде.
- Цiлком вiрно. Бо i скло, i гума - не провiдники, а iзолятори, як i багато iнших речовин, подiбних до них. Але є такi речовини, якi й струм проводять погано, i в iзолятори не придатнi, наприклад, елементи германiй, селен, кремнiй, закис мiдi й iншi. Вони називаються напiвпровiдниками. До речi, вони мають ще одну цiкаву властивiсть. Якщо їх заморозити, - вони стають добрими iзоляторами; а якщо, навпаки, нагрiти, то вони стають такими ж добрими провiдниками, як i метали.
- Та як же це може бути? - здивувалася я. - Виходить одна й та ж сама речовина може бути i iзолятором, i провiдником?
- Все залежить вiд умов, Галю, - посмiхнувся Ван Лун i почав менi пояснювати, в чому тут рiч. Ну, все це дуже й дуже складно, так складно, що я не беруся тут переказати все те, що менi розповiв професор Ван Лун. Тому одразу перейду до головного.
Отi самi напiвпровiдники, якщо їх освiтлювати, теж викидають з себе електрони (яких вони мають дуже великий запас!) i дають електричний струм. Спочатку такi напiвпровiдниковi фотоелементи перетворювали на електричну енергiю тiльки 10 процентiв променевої сонячної (хоч i це було чимало порiвняно з первiсними, селеновими). А потiм їх дуже удосконалили - i вони почали перетворювати аж 20 процентiв! Це вже зовсiм iнша справа!