А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець… Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити…
Потихеньку відчинилися двері, й до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.
– Там якийсь письменник проситься на судове засідання…
– Який ще до біса письменник?
– Не знаю. Каже, що письменник.
– Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.
У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений: сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка… Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного… Сам – тілистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навіть імпозантним, якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав…. З родиною. Все – як у людей…
– Здрастуйте, здрастуйте… – привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.
– Сідайте, будь ласка…
– Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…
– Вибачте, я такого не читаю принципово.
– А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаєте, детективи та трилери – найзатребуваніші літературні жанри, – розглагольствував літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. – Люди полюбляють гострі сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мій останній твір – «Живцем розрізаний».
І Цоколько витяг з своєї блакитної теки книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик. Суддя розвела руками…
– Пробачте, не маю часу…
Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…
– Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна – посиджу на вашому засіданні… Знаю, що сьогодні вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…
– Хм… Матер’яльчик… Хіба що матер’яльчик… Будь ласка, то – ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач…
– А можна диктофончиком скористатися?
– Будь ласка…
– А то мені в Заводському районі заборонили…
– То – право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.
«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже її зять-лікар: зменшувальні суфікси – перша ознака шизофренії. Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?
4
– Встати, суд іде!
Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду – двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…
І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.
Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.
– Ким працюєте?
– Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».
– Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?
– Так.
– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
– Так, зрозуміло.
– Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то з якого часу ви його знаєте?
– Перший раз я його побачила на місці події.
– Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?
– Немає.
– Чи знали ви потерпілого?
– Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.
– Про що?
– Ні про що…Так ,про життя…
– Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?
– Немає.
– Чи знайомі вам інші учасники події?
– Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.
Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.
– Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого… Чому ви опинилися на околиці міста?
– Денис мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та …. Ну…. З добропорядної родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець… Cтоянка – на околиці, машин мало й зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то сказала, що маю пропозицію щодо роботи…
– Зачекайте, секретар не встигає… Далі…
– Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час дзвонили по мобільному.
– Хто ще був на стоянці, коли ви приїхали?
– Лисенко… Він стояв біля своєї машини, в кутку, у паркана.
– Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?
– Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.
– Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?
– Ні.
– Що робив Лисенко, коли ви приїхали?
– Він длубався в багажнику.
– Чи не мав він наміру їхати або йти?
– Ні, він спокійно робив свої справи.
– Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?
– Ні… Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав не звертати уваги.
– Що відбувалося потім?
– Приїхав підсудний зі своїм дружком, таким собі лисим здорованем на Міцубіші. Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли, Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…
– Що у цей час робив підсудний?
– Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.
– А що робив лисий здоровань… Кулик?
– Він не втручався…
– Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?
– Виделка, – прошепотів адвокат підсудного Куреник.
Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…
– Скляна банка з-під каші.
– Він міг нацькувати на підсудного собак?
– Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.
– А банку де подів?
– Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …
– Почекайте, секретар не встигає… Далі.
– За п'ять хвилин голомозий….
– Кулик, – підказала суддя.
– Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …
– Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?
– Я не чула.
– Що вам заважало чути?
– Паркан, напевно. Я далеко стояла…
– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?
– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…
– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?
– Мовчки.
З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:
– Хто міг бачити перший постріл?
– Не знаю.. Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.
– У прокурора є питання?
– У прокурора є питання?
– Так, Ваша честь… Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?
– При мені ні… Там, за парканом, може, і захищався…
– Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?
– Ні.
– Прокопчик міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?
– Не думаю…
– В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?
– Ні.
– Більше питань нема.
– У захисту є питання?
– Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?
– Питання знімається. Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.
– Ви бачили підсудного через перешкоду?
– Знімається питання. Не бачила, це питання з'ясовувалося.
– Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?
– Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.
– Але Ваша честь!
– Прошу задавати питання по суті.
– Добре, яка того дня була видимість?
– Починало сутеніти…
– А коли провадилося відтворення події, видимість була такою самою?
– Так, приблизно такою.
– По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?
– Так, все було так, як і тоді…
– У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?
– Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.
– Як він поводився?
– Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…
– Як реагували на нього інші учасники події?
– Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.
– Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?
– Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…
Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…
Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?
Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути суддею, чи жіноча справа – длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої – жінки в той час, коли учасники події – всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це – нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це – цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня – свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?
– … Підсудний, маєте питання?
– Маю. У який момент ви втратили свідомість?
– Після другого пострілу.
– Все, питань немає…
– У судовому засіданні оголошується перерва.
5
Щось Ігор давно не телефонував… Напевно, дуже заклопотаний. Що ж…У судді апеляційного суду теж небагато вільного часу… Ігор – колишній однокурсник судді Дорош. «У нього була історія», і на цій підставі їх стосунки тривали дотепер. У студентські роки вони зустрічалися, кохалися та не одружилися. Після закінчення інституту Ігор, який приїхав до міста із глухої закутини, розподілився юрисконсультом до однієї шарашкіної контори. Начальничком там працював татусь його майбутньої дружини. Татко запримітив великонадійного юриста, увів його до себе в дім та одружив на своїй доньці. Ще за радянських часів тато зробив молодятам квартиру, придбав машину і дав зятеві поштовх у майбутнє. Тому сьогоднішнім станом речей Ігор був багато в чому зобов'язаний тестеві. Дружину свою він споконвічно не любив, але кидати її ніколи не збирався, бо їх Гіменеєві пута трималися на такій от «економіці». Поступово Ігор втягся в цю родину й став її повноправною часткою. Усе в його житті було міцно та якісно: і дача, і машина, і будинок і єдина донька вчиться у Лондоні. Життя, як-то кажуть, вдалося. Але іноді чоловік відвідував колишню однокурсницю й перетворювався на того самого студента, якого вона знала ще за інститутських часів. У неї вдома він нібито знімав свою шкіру. Не те, щоб чужу для нього шкіру, але і її треба було час од часу скидати, інакше він би давно збожеволів або вкрай розпився. Дружина Ігоря все життя пропрацювала бібліотекарем на заводі, куди її ще тато примостив. Це була проста і чиста робота, але не для жінки успішного юриста. Ходила вона туди, як через пень колоду тягла… Втім Ігор усім репрезентував дружину завідувачкою бібліотеки. Ольга Володимирівна розуміла, що в тій бібліотеці може з десяток книжок на одній поличці, та знаку не подавала.
Ззовні Ігор виглядав як солідний дядько, бо цього вимагала професія та становище у родині. Він важив за 100 кілограм та хизувався своїм черевцем, причому пішов на здобуття ваги цілком свідомо А колись же, худий та довготелесий, грав за студентську баскетбольну команду… Сама Ольга Володимирівна теж виглядала трохи старшою за свої роки: на жаль постійні розумові вправи та зосередженість жінку не омолоджують. Втім, коли вони були разом, то поводили себе начебто лишилися двадцятип’ятирічними. «У нас є історія, – казала Ольга своїй подрузі дитинства Валі та сестрі Каті». А заводити у її віці нові романи було не під силу. Та й ні з ким. Не з підсудними ж… І не з конвоєм… Тож Ольга Володимирівна не могла відмовитися від Ігоря при всіх його недоліках. Без нього в її житті утворилася б порожнеча. А порожнечі вона боялася… Тому на питання про особисте життя гордо відповідала, що в неї «хтось є». З іншого боку Ігор був однієї з нею професії. З ним можна було поділитися своїми проблемами і це не називалося «вантажем». Нормальний чоловік ненавидить розмовляти з коханкою про справи, бо приходить до неї поїсти, покохатися та відпочити. Та тут інший випадок. Ольга ні за віком, ні за статусом вже не годилася на роль коханки… Вона була радше другою жінкою… Законна дружина Ігоря – вся у господарстві, і перечитувала, мабуть, вже по сто двадцять п’ятому колу свої заводські книжки, а Ольга… Для душі, товариш і брат…
Коли вона втомлена дісталася домівки, то пішла не на кухню, а до зали… В голові танком кружляли обличчя підсудних, вона згадувала уривки судових засідань, промови адвокатів та прокурорів. Припинив цей хоровод дзвінок Ігоря.
– Я до тебе на весь вечір, якщо не виженеш. Моя виїхала вчора до Лондону, доньку провідати.
«Моя» – це дружина. «Яким ти був холопом, таким і лишився», – подумала Ольга а вголос сказала.
– Заради бога… Можеш навіть і пожити.
– Пожити не можна… Сусідки-подружки мають бачити, що я десь поруч…
Ігор приїхав веселий, привіз її улюблене новосвітське шампанське брют.
– Їстоньки вмираю! – почав з порогу. -Є щось поїсти?
Їстоньки було нема чого. Ольга Володимирівна дістала з холодильника вчорашній борщ і сумовито його понюхала.
– Борщ будеш?
– Твій?
– А чий же?
– Ні.. Твій не буду.
Ігор теж сумовито зазирнув у каструлю й побачив там буру рідину.
– Хоч голову мий, як моя бабуся казали… Олю, ну як це в тебе виходить? Чудово готуєш.. Обожнюю твої голубці, печеню, салати!… А борщ варити не навчилася… Навіть шумівки не маєш…. А як можна зварити борщ без шумівки?