А Оля Дорош жила в Радянському Союзі і щоб вивчитися на суддю мала один шлях – піти після інституту у секретарі суду. Так вона й зробила…
І такий вона мала важкий шлях до суддівства, що завжди питала себе: чи потрібно було, щоб ця стезя була такою тернистою? І сама собі з болем у серці відповідала: «Ні…». Якось їй довелося на конференції в Києві познайомитися з угорським колегою. Цей угорець досить пристойно розмовляв російською і розповів їй, що в Угорщині існує поняття «суддівської кар'єри». Це означає що випускники вишів одразу обирають роботу в суді як свою майбутню кар'єру. Спочатку займають найнижчу посаду (щось на зразок «писаря»), згодом працюють секретарями, а вже тоді – суддею.
Тож питання кар’єри судді завжди її хвилювало. Вона бачила як колеги швидко змінюють свій статус. Сьогодні він адвокат, а завтра вже і мантію суддівську начепив. Просто вакханалія якась! Колись один адвокат жалівся їй на негласне розпорядження – не брати адвокатів в судді. І наводив приклад, що в країнах загального права суддів беруть тільки з адвокатів. Ольга Володимирівна тоді вже ретельно вивчила це болюче для неї питання і присадила свого співрозмовника. Вона відповіла, що в країнах романо-германського типу нечасто призначають адвокатів на посаду судді. Бо психологія суддів відмінна від адвокатської: університетська підготовка надає західним суддям можливість більш широкого підходу до юридичних проблем, і їхнє бачення права виходить за рамки конкретних справ і ширше за спектром світогляду. Коли той адвокат почав жалітися на нестачу в Україні грамотних юристів, довелося роз’яснити хлопцю, що випускники юридичних факультетів японських університетів, наприклад, вимушені здавати екзамени спеціальній комісії міністерства юстиції. І лише після такого екзамену, яке витримують лише 2-3%, вони зараховуються на 2-х річні курси підготовки працівників юстиції при Верховному Суді, де у програму входять теоретичні заняття, практика в судах (8 місяців), прокуратурі та адвокатурі (по 4 місяці). Після закінчення курсів та здачі екзаменів претенденти на посаду судді, адвоката чи прокурора отримують призначення. При цьому корпорації професійних юристів свідомо обмежують збільшення корпусу юристів у Японії. У країні з населенням більш ніж 120 млн. людей – приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і 12000 адвокатів. Через курси підготовки працівників юстиції щорічно проходить не більше 500 осіб. А в нас юристів штампують усі кому не ліньки… Аби гроші платили за навчання…
В особистому житті Ольги теж не все було гаразд. У тридцятирічному віці народила доньку… Батьком дитини був престарілий (чого правди ховати) суддя Лукашевич, у якого вона тоді працювала помічником. Після цього Ользі довелося перейти до іншого суду. Лукашевич і допоміг їй з переміщенням та й матеріально трохи підтримував. Втім доньку бачив три рази за своє життя. Він помер, коли Лесі виповнилося вісім рочків. Якраз у той час Ольга Володимирівна склала кваліфікаційний іспит комісії суддів загальних судів. Комісія надіслала до територіального управління свій висновок і її включили до кадрового резерву. Від рекомендації кваліфікаційною комісією на вакантну посаду до призначення минув рік. До того ж в Україні часто-густо в суддівську мантію треба «інвестувати». І Оля знала ці розцінки… Щоб стати районним суддею їй запропонували заплатити 20 тисяч. Допоміг Ігор… Вони випадково зустрілися у супермаркеті, і дізнавшись про її поневіряння, чоловік надав їй свою рекомендацію та допоміг з працевлаштуванням. Таким чином в 40 років Ольга Володимирівна стала суддею. З того часу парочка відновила свої стосунки: повечеряли разом, згадали минуле, інститут і само з себе все закрутилося наново. Ігор став її матеріальною та моральною підтримкою, адже зарплати в суддів тоді ще були мізерні.
З такою «суддівською кар’єрою» Ольга Володимирівна з перших справ судила так впевнено, начебто сиділа в цьому кріслі все життя. Бо в секретарях і помічниках набралася стільки досвіду, що ніякий перехідний період їй не знадобився.
Але чого гріха таїти… Суддя Дорош не була святою. Іноді і вона брала так звані хабарі… З Ігорем вона ніколи на цю тему не розмовляла. Та судячи з його рівня життя на зарплатню він не жив… Проте колись кинув між іншим: «Бери з обох сторін і суди як годиться». А були такі періоди в житті, коли гроші були конче необхідні. То мати хворіла, то сестра Катя в черговий раз шукала роботу, то доньку треба було припорядити, аби не ходила як старчиха. Тож доводилося «співпрацювати» з адвокатами з обох сторін. А судила як годиться. Ніхто б не підкопався. Потім зрозуміла, що то таки – чудовий вихід. І так би може й втяглася б, та по-перше, викрили суддю з їхнього суду і коли розбирали цей випадок, то один з колег на неї ТАК подивився, начебто вона була наступною. А по-друге, почувалася наче у сливах… Не для неї все це… І вона закаялася. Бо втямила: те, що сходить з рук іншим, ніколи не зійде їй самій. Згодом зарплати суддям підвищили і зараз 1000 доларів її майже влаштовували. Та й зі старих часів в її арсеналі лишилися двійко перевірених адвокатів…
Доволі швидко Ольга Володимирівна досягла репутації ретельного судді. Її стали поважати. Для підсудних потрапити до судді Дорош було за щастя, якщо можна так висловитися в цьому випадку. Бо тоді і на адвокатів можна не витрачатися. Тому що суддя Дорош була для підсудних і обвинувачем, і захисником. Родичів без аніякої юридичної освіти на захисті цілком вистачало. Тричі винний знав, що справа розбереться по кісточках, і що заробив, то заробив… Тож коли підсудний мав проблеми з захистом, вона забирала адвокатів просто з коридорів, де вони товклися в очікуванні судового засідання. А потім ті оборонці ще й пишалися своїми благодійними вчинками: «Зачекайте, я тут задарма захищав одного бешкетника… Суддя Дорош попросила..».
Таким чином проробивши в судовій системі вже близько тридцяти років суддя Дорош погодилася, коли прочитала у газеті, що 40 відсотків українських суддів нижче за всяку критику, а решта з останніх сил намагаються втримати судову владу України в правовому полі. Вона сподівалася, що належить до цієї решти. А щодо перших… Часто судовий корпус комплектується вихідцями із правоохоронних органів… Взяти її колегу – суддю Цаплієнко: не спромігшись стати адвокатом або влаштуватися до бізнес-структури, він пішов працювати туди, де з задоволенням чекають всіх випускників юрфаку і де постійна текучість кадрів – у міліцію. Там йому пощастило потрапити до слідчого підрозділу… Досягши 30-літнього віку, Цаплієнко вирішив стати суддею і почав втілювати в своїй роботі те погане, чому його навчили у міліції. А навчився він «зашивати справи», перепідписувати протоколи тощо. Та й то, в них ще був не найгірший суд. Лише один раз вона впала в неласку до голови суду і той намагався причепитися до неї за написання вироків поза суду. І це при тому, що майже всі українські судді пишуть вироки на дачах чи вдома без нагляду засідателів і сторін! А чому? А тому, що вони не мають можливості дотримуватися конституційного принципу – таємниці дорадчої кімнати… Хіба в судді Дорош була нарадча кімната? Ні, звичайно… І притягти суддю до дисциплінарної відповідальності можна десять разів на день. І за винесення вироку поза нарадчої кімнати, і за порушення процесуальних термінів… А хіба можна за тиждень у робочому кабінеті десять томів справи вивчити? Звісно, не можна. Тільки якщо взяти їх додому…
Та в їхньому суді ще нічого… Працювати можна… А от у Заводському районі, так там – просто якесь товариство закритого типу. Там один суддя – син начальника міськвідділу міліції, другий – син відомого в місті банкіра, третій – жовторотий син голови суду Шевченківського району, а у четвертого жінка – нотаріус, яка таке там крутила з нерухомістю, що справа набула розголосу…
8
Двадцять перший канал колись належав олігархові, котрий тепер вже мало втручався в журналістські справи – дав кілька прізвищ своїх товаришів, до яких не можна було в'язнути, а про міську владу сказав так: чіпайте та не заривайтесь. Потім олігарх поступився своєю часткою головному редакторові Петрову та його заму Крищенкові, лишивши собі десь 30% акцій. Петров мав на каналі свою авторську програму «Петрівська затока», яку він репрезентував як «проникливі розмови на злободенні проблеми». Насправді розмови були нудними, а проблеми нікого не пекли. Зазвичай головний редактор саджав себе поміж двох гостей і щось бубонів про комунальне господарство та автоперевізників. У якості гостей на «Петровській затоці» переважно товклися його друзяки з владних структур – череваті булькаті дядьки, у порівнянні з котрими сорокарічний сухорлявий Петров почувався більш-менш впевнено. Іноді траплялися й сторонні, та з ними головний редактор ставав суворим и намагався ставити їм «гострі» питання на кшталт: чому в місті нема гарячої води або чому не вивозять сміття? З часом Петров змінив формат своєї передачі: суворий правдоруб та правдопошуковець з іміджем завжди заклопотаного проблемами городян, вимогливо опитував своїх гостей, сидячі на умовній вуличній лаві під ліхтарями… Аж ось під час чергових виборів на злощасну лаву вмостився сам олігарх… І всі побачили іншого Петрова… Підлабузницьки кривлячи рота він заглядав хазяїну в очі, начисто забувши про свій суворий імідж. Неначе розпластавшись та по-дурному підхихикуючи, він спочатку намагався вставити у монолог хоч слово, а потім кинув цю ідею і завмер у позі нашорошеного ховрашка… Згодом таки наважився і бовкнув таке, що олігарх прикрикнув на головного редактора просто в прямому ефірі і продовжив розповідати якусь дурницю про поводження свого політичного опонента у театрі: коли всі плакали, він заходився од сміху, а коли всі реготали – щось старанно занотовував у блокнот. «Що взяти з людини, яка не переймається драматургією визнаного класика!» – спитав олігарх, здійнявши по-театральному руки догори.
З часом він остаточно втратив інтерес до провінційного каналу, бо купив їх аж три загальнонаціонального масштабу. Петров та його заступник Крищенко скористалися цією нагодою та викупили контрольний пакет акцій 21 каналу, створивши для цього кіпрську компанію. Відсотків десять ще щось лишилося і державі, та цього вже ніхто не пам’ятав.
Зараз Петров знаходився у своєму суворому іміджі. Він викликав до себе молоду журналістку Аллу Жинсовську і вимогливо та терпляче її повчав:
– В твоїх репортажах – задовгі стендапи. Я розумію, що ти хочеш, щоб твоє обличчя пізнавали, але є межа. Я ж казав – 20-30 секунд і не більше.
Дівчина сиділа перед шефом похнюпившись… Вона тільки вчилася працювати репортером і намагалась уловлювати всі зауваження шефа. Головний редактор начебто схаменувшись, вийшов на мить з образу і трохи пом’якшив голос. У Алли чоловік – відомий в місті бізнесмен. Не раз з ним пиячили, і нема чого з ним сваритися.
– До речі, візьмемо твій репортаж із залу суду… Треба було будь-що протискатися!..Адже ти – репортер. А репортер – його в одне вікно виганяють, а він в інше залізає.
– Та як я залізу до суду? Там усюди грати!
– Через вікно!
– Та мене суддя і так нахвалялася притягти за зневагу до суду! …
– Нічого… Суди телебаченню не завадять…Останнє слово за нами, та й хазяїн нещодавно зауважував, що на нашому каналі бракує гостроти…
Подивившись на зажурену Аллу, він зовсім розтав.
– Нічого, навчишся… Я тебе навчу… Ось дивись… Ти зробила стендап на тлі будинку суду. А треба було – усередині, біля залу засідань, якщо вже не спромоглася туди вдертися… Треба було продемонструвати, що кореспондент перебуває на місці, де відбувається подія, яку ти освітлюєш. Потім коли того зека виводили, потрібно було підсумувати викладені раніше факти або розповісти про перспективи розвитку даної події. Зрозуміла?
– Там ніде було розвернутися з камерою, – закопилила губу репортажниця. – Такі вузькі коридори… То ж колишній дитячий садок, і взагалі для малечі призначений…
– А з вікна? Я чудово знаю той дитячий садок, жив колись у будинку навпроти. Там з вікна у парадному є чудова перспектива…І ще… В репортажах показуй того, з ким маєш інтерв’ю, а не себе, улюблену…
… У дверях розчервоніла Алла зіштовхнулася з Вадимом Крищенко, який чемно відскочив у сторону.
– Завдав греця? – спитав Крищенко головного.
– Та що з нею поробиш? Звикла з котами на канапі лежати. Її вже не переробиш…
– З собачатами, а не з котами.
– Один чорт…
І дійсно, зовсім нещодавно Алла Жинсовська вела суто рекламну передачу «Гламурні вершки» на іншому каналі, лежачи під софітами зі своїм кудлатим собачам.
– Серж, а може зовсім скасувати стендапи? – запропонував Крищенко. – Ти ж бачиш, наші журналістки – не найсексапільніші у світі. Мордотичуть в екрані без ніякої естетики… В нас жоден репортаж не йде без стендапу, а навіщо вони потрібні?… Та й за правилами стендап має тривати 10-20 секунд, а наша Проскурнячка хвилини з три тарабанить свій текст, начебто вона на радіо працює. А зовнішній вигляд? Платимо дівчаткам небагато. Взимку та сама Проскурнячка в такій вилисілій шубі ходить, що просто сором!
– Хіба я повинен їх вдягати?
– А хто ж?… Домовся з бутіком! Ми їм рекламу – а вони нам одяг для ведучих. Зараз всі так роблять. А то цей стендапний реалізм вже задер. То ведуча на верблюдові текст читає, то з дитячої гірки спускається. До чого це? І завше тягнуть ковдру на себе… Ти бачив інтерв’ю з оперною примадонною? Примадонна три секунди на екрані блимнула, а Алла… І що за манеру має – увесь час кивати?
– Та казав вже… Вадиме, то все дурниці у порівнянні з тим, що на нас чекає…Сідай та бери аркуш паперу. Шеф прагне подивитися передачу про його діяльність як благодійника… Він нам тут цифірки написав, скільки витрачає на благодійництво… Треба донести цю інфу до народу.
– А він не написав, скільки витрачає на нерухомість на Середземномор'ї?
– Ш-ш-ш-ш-ш…
І Петров показав на стіни. Крищенко притишився і втупився в папірець, який йому простягнув головний редактор.
– До речі, – запитав Петров колегу пошепки, – ти казав, що у тебе в Києві знайомий суддя. Можеш в нього запитати, що робити, коли тележурналістку видалили з залу суду та ще й за образу хочуть притягнути.
– Зараз спробуємо.
Після привітань і викладення суті справи Крищенко вмикнув на мобільному гучномовець і хрипливий чоловічий голос промовив.
– Я можу прокоментувати це в такий спосіб. Суддя, який видаляє журналістів із залу суду, грубо порушує присягу, Конституцію і закон. Є конституційний принцип гласності судового засідання, і якщо цей принцип порушується – суддя має нести за це відповідальність. Інша справа, коли планується фото- або телезйомка. У цьому випадку потрібен дозвіл судді на її проведення. Але я хочу підкреслити, що журналіст може використати диктофон або записувати весь судовий процес від руки. А от фотографувати суддю можна тільки з дозволу самого судді, а прокурора – з дозволу прокурора й суду. Підсудних можна фотографувати тільки з дозволу суду.
Крищенко подякував своєму знайомому за консультацію і вимкнувши телефона вигукнув:
– А це тобі казав не аби хто, а член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України!
– Що ж… В нашому місті не всі знають думку члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, – відповів головний редактор 21 каналу…
9
… Коли Ольга Володимирівна побачила в коридорі суду директора цукеркової фабрики Каретникова, в очах у неї стемніло, а серце закалаталося…Що він тут робить із кінокамерами? Вони тут що, дійсно всі змовилися? Доручила секретарю довідатися, що там і до чого. Та невдовзі повернулася і повідала, що Каретников тут через рейдерський захват на цукеркову фабрику. Справу розглядає суддя Паламарчук, яка дозволила провадити зйомку в залі судових засідань.
…Цей Каретников завдав її татові багато прикростей. На початку приватизації він скупив у робітників їх пай за копійки й таким чином заволодів 90% акцій. Тато йому свої акції не продав, проте й дивідендів ніколи не отримував. А був таки не останньою людиною на фабриці… До того ж, тато був сумлінним та кваліфікованим працівником, і Каретников знав, що його заступник більше переймався своєю роботою, ніж збагаченням на “лівих” цукерках.
Раніш Каретников займав на цукерковій фабриці посаду головного інженера, а директором була доволі порядна людина з кумедним прізвищем Качка. Та на своє горе мав той Качка банальну слабкість – секретарку у ролі коханки. І от Качка замість того, щоб повести коханку на квартиру чи в готель – попхався до неї просто додому. Можливо, секретарка сама запросила Каретникова до себе через те, що їй набридло протирати столи своєю дупою. Хто вже те перевірить? Та Каретників це діло просік. І організував виїзне засідання парткому на квартирі у дамочки. І навіть не на квартирі, бо бідолашна жила у сімейному гуртожитку і своєю дупою напевно намагалася здобути собі щонайменше двокімнатне помешкання. І от директор цукеркової фабрики, солідна людина, суне зрання у сімейний гуртожиток. Прийшов, щойно розперезався, аж тут – стукіт у двері. Почувши голоси директор стрибнув без штанів з третього поверху, а там на нього вже чекали члени виїзного парткому. Скандал був страшенний… Качку з директорів поперли й вигадали для нього посаду помічника заступника директора з виробництва. Батько тоді не знав, що з ним робити… Зрозуміло, про справжнє виконання обов'язків не йшлося… Колишній директор Качка, наче сновида, сидів навпроти тата вдягнений у пальто та норкову шапчину і дивився на якусь крапку на підлозі.
Згодом Качку поклали до психіатричної клініки, а за місяць нещасний кинувся під електричку. А директором фабрики призначили головного інженера Каретникова.
Коли тато пішов на пенсію, директор про нього забув… Навіть на похорон не прийшов і допомоги ніякої не виділив. Слушно одреагував на це Катрусин чоловік: «Люди, які не в темі чи не в схемі забуваються швидко…».
Цей Каретников – страшний пристосованець. За радянських часів він був партійцем і писав якісь дурні книжки. Брехав у численних інтерв’ю, що встає о шостій ранку і пише як підірваний… А насправді за нього строчили місцеві письмаки, яких поселили на базу відпочинку і забезпечили триразовим харчуванням, коньяками та всілякими благами. Аби лише писали, що потрібно. На початку дев’яностих Каретников виступив з викриттям колишнього радянського ладу і випустив чергову книжечку, де в жінок найкращими іменами були Онисія та Агрипина, а чоловічими – Кузьма, Федот та Ярема. Цікаво, що мешкали ці Агрипини та Кузьми не на тайгових хуторах, а в українському мегаполісі. Потім Каретникова потягнуло на тварин і йому зліпили роман про вовків та ведмедів – якусь нісенітницю про те, як зграя вовків бігає степами України, а на цьому тлі розгортається кохання єгеря Макара до міської штучки Євлампії. Потім ще якісь безглуздя, де Іоанн Хреститель сперечається чи не з Троцьким… І от нова ідея: створення студії “Цукерка Продакшн” і екранізація творів члена Спілки письменників Каретникова. Ось куди пішли татові дивіденди! Каретников встигав бути депутатом Верховної ради, перебігав з партії до партії і купував собі нагороди на Ялтинському фестивалі. З приходом «помаранчевих» він знову в струмку з романом про Богдана Хмельницького…