– У прокурора є питання?
Прокурор – висока яскрава жінка років сорока. Струнка, гарна, доглянута, з пухкими губами. На голові – бучна стрижка, закріплена лаком. Блакитна сукня облягає струнку фігуру. Ніяка спека їй не страшна, від неї пашить не потом, а дорогими парфумами.
– Так, Ваша честь. Скажіть, будь ласка, якими боєприпасами заряджаються спецзасоби?
– До газової зброї – шумові й газові набої…А на травматичні набої мають право лише судді й працівники судів, працівники правоохоронних органів і прокуратури, їхні близькі родичі, особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві і яким загрожують. Також журналісти і особи, які беруть участь в охороні громадського порядку. Ми попереджаємо всіх власників, що їм не дозволяється використовувати травматичні набої.
– А металева шайба? Чи легко вона знімається? Чи можна її видаляти?
– Шайба знімається легко. Але її можна видаляти тільки при чищенні зброї.
– Питань немає.
– У потерпілої є питання?
– Немає.
– Представник потерпілої… Адвокат Щеглова…
– Скажіть, що дає відсутність перетинки при пострілі?
– Перетинка зменшує швидкість.
– Питань немає.
– Адвокат підсудного…
– Чим зовні відрізняються між собою газові шумові й гумові кулі?
– Майже нічим. Маркування зверху пластмаси може бути яким завгодно. Мається на увазі, що маркування мусить бути певних кольорів. Та справа в тому, що маркування – не вітчизняне. В Україні є лише один завод набоїв, але вітчизняні набої дуже неякісні …
– Чи можна перевірити, як людина сприйняла інструктування, що запам'ятала?
– Ні, звичайно… Справа в тому, що газові пістолети не зовсім ефективні, при пострілі половина газу розпорошується. І, може бути, щось дістанеться твоєму опонентові. Тому за Законом про зброю у першому читанні, всі громадяни, які досягли 18 років, мають право на травматичні спецзасоби. Та поки що цей закон не набув чинності.
– Чи можна на вигляд визначити який набій – гумовий або з дробом?
– Візуально ні.
– Все, питань немає.
– Підсудний, маєте питання?
– Так, маю. Чи можна травмувати аби вбити людину гумовою кулею?
– Ви знаєте…. Можна втопитися навіть у ложці супу…Я знаю випадки, коли вбивали сліпим патроном. За гумову кулю таких випадків не знаю, бо вона – зупиняючої дії.
– Питань немає.
– Добре… Тобто нами встановлено, що підсудному Забарову видали пістолет, при реєстрації якого він був ознайомлений з порядком зберігання зброї. При перереєстрації зброї порушення конструкції не встановлено.
– Підсудний, ви згодні?
– Згодний.
– Свідок Банасевич, дякуємо. А суд переходить до допиту свідка Кулика. Ваше прізвище, ім'я по батькові.
– Кулик Анатолій Анатолійович.
– Коли ви народилися?
– 15 листопада 1972 року.
– Де працюєте?
– Охоронцем у торговельно-разважальному комплексі «Гуантанамеро».
– Де проживаєте?
– Вулиця Єсеніна, будинок 2.
– Суд вам роз'ясняє, що ви викликані в судове засідання для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності з 63 Конституції України й ст. 69 прим Кримінально-процесуального Кодексу України ви маєте право давати показання рідною мовою, на тій мові, якому ви вільно володієте, користуватися послугами перекладача й заявляти відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся й допитуєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань у відношенні себе, членів родини й близьких родичів, одержувати відшкодування коштів на ваш виклик у судове засідання й при наявності відповідних на те підстав ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?
– Так.
– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
– Зрозуміло. …
– Чи знайомий вам підсудний, якщо так, то з якого часу й у яких відносинах ви перебуваєте?
– Ми познайомилися три роки тому, коли я прийшов на роботу в експедиторську фірму, а Микола там працював менеджером.
– Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?
– Ні, ми завжди були в добрих стосунках.
– Чи знали ви потерпілого Прокопчика?
– Ні, не знав.
– Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?
– Немає.
– Чи знаєте свідка Кириченко?
– Ні.
– Чи є у вас підстави її обмовляти, говорити про неї неправду?
– Немає.
– Ще одним свідком був чоловік, який був присутнім на початку й наприкінці події… Ви знаєте, хто це був?
– Ні.
– У яких відносинах ви перебуваєте з вітчимом підсудного Лисенко? Чи були ви з ним знайомі?
– Так, знайомий, ми з Миколою приятелювали, і коли його мати виходила заміж, я допомагав організовувати… Ну не весілля, а невелике сімейне свято. Ми були з Лисенком в добрих стосунках.
– Розповідайте, як і чому ви опинилися на автостоянці того дня , і що ви там бачили?
– Того вечора ми сиділи з Миколою у мене вдома. Він був останнім часом безробітний, і через те знаходився у пригніченому стані. Ми сиділи, розмовляли. Аж тут йому зателефонували… Микола поговорив по телефону і сказав, що треба під'їхати в одне місце. Запропонував мені поїхати з ним. Я погодився.
– Як поводився Забаров дорогою?
– Він не виявляв жодних ознак занепокоєння. Біля восьмої вечора ми приїхали на стоянку. Там ми побачили його вітчима Лисенка, який стояв біля своєї машини. Ми зупинилися за воротами. Я залишився в автомобілі, а Забаров підійшов до вітчима й вони про щось поговорили. У цей час Прокопчик з дівчиною стояли біля сторожки й розмовляли.
– У якому стані був підсудний після розмови з Лисенком?
– Спокійний.
– А вітчим?
– Схвильований…
– Що робила у цей час Кириченко?
– Нічого, вона майже увесь час розмовляла по телефону. Потім Забаров запропонував Прокопчику відійти, і вони пішли за паркан. Я вийшов з машини і бачив як вони зайшли за паркан, і потерпілий там одразу накинувся на Забарова.
– Як накинувся?
– З кулаками… Я не знаю як сказати точніше… Тоді Забаров витягнув пістолета…
– Звідки витягнув?
– З штанів… І вистрілив у повітря.
– Хто, крім вас, це бачив?
– Ніхто…
– Яка була видимість?
– Сутінки…
– Що робив Лисенко у цей час?
– Він повернувся до свого автомобіля й здається, рився в багажнику.
– Чи знаєте ви, що змусило Забарова зробити постріл? Адвокат Куренок, не підказуйте…
– Я не підказую…
– Не знаю…
– Потерпілий або його товариші являли загрозу життю Забарова або його здоров'ю в момент пострілу?
– Так… У Прокопчика в руках був уламок скла від банки…
– Якої ще банки?
– Я бачив, що він щось ніс з лівої сторони, коли вони йшли за паркан… Потім виявилося, що це розбита банка з гострими краями.
– Що він бреше, яка банка?
– Потерпіла, попрошу вас заспокоїтися.
– Добре.
– Прокопчик щось говорив?
– Щось на кшталт «Тобі не жити»…
– Після першого пострілу?
– Так…
– Це була реальна погроза або так.. аби пристрахати?
– Не знаю, може, й аби пристрахати…
– Далі…
– Потерпілий замахнувся уламком скла на Забарова, але тому вдалося ухилитися.
– Коли потерпілий встиг розбити банку? Ви чули дзенькіт розбитого скла?
– Не можу сказати… Здається вже за парканом я чув дзенькіт скла…І тоді Забаров вистрілив вдруге.
– За парканом?
– Так, за парканом…
– Другий постріл був прицільним або випадковим?
– Думаю, випадковим.
– Хто, крім вас, бачив другий постріл?
– Ніхто.
– Ви впевнені в наявності уламка скла в руках потерпілого?
– Так… Після цього потерпілий кинувся до себе в сторожку.
– А банку куди дів?
– Я її більше не бачив.
– У якому вигляді біг потерпілий?
– У нормальному.
– Як він міг бігти в нормальному вигляді, якщо в нього вистрілили? Чи була на ньому кров, чи він щось кричав?
– Ні…Потім я по мобільнику викликав швидку і відніс знепритомнілу Кириченко до сторожки… І ми поїхали.
– Хто ми?
– Ми з Забаровим. А Лисенко залишився з потерпілим чекати швидку.
– У прокурора є питання?
– Так. У попередніх показаннях слідчому ви говорили, що разом підійшли до Лисенка й що той вам розповів, що його нізащо побив цей охоронець за те, що він хотів відремонтувати на стоянці свій автомобіль. Як ви це поясните?
– Я був схвильований і міг тоді наплутати…
– А зараз?
– Отямився й згадав.
– Потерпіла, у вас є питання? Вам погано?
– Зараз…Тільки таблетку вип'ю… Так, у мене є питання…
– Відчиніть вікно…. Тут дійсно задуха… Потерпіла, вам краще?
– Так, дякую…
– Добре, зробимо перерву на п'ятнадцять хвилин.
Перерва… Потерпіла – сестра Прокопчика, дівчина років тридцяти п’яти. Вона кілька хвилин сидить на першому ряду, близько до клітки і намагається не дивитися у бік підсудного. Нарешті, нерви її не витримують і вона виходить із залу. Коренаста, вдягнена просто… Видно, що заробляє на життя фізичною працею. Письменник, який зазвичай сидів на задній лаві, скористався перервою і зник…. Хвилин за п'ятнадцять суддя повернулася й засідання продовжилося.
– Прошу всіх сісти…Продовжуємо судове засідання. Потерпіла, ставте свої питання…
– Ви бачили того чоловіка, що заходив на стоянку?
– Ні, я ніякого чоловіка не бачив. Я стояв біля воріт, але там є ще вхід з іншої сторони. Можливо, він заходив звідти.
– Чому ви не надали допомогу, коли довідалися, що потерпілий поранений?
– Я надав допомогу тим, що викликав швидку. Я не лікар і не міг надати якусь іншу допомогу…
– Ви залишили Кириченко у непритомному стані?
– Так…Я її поклав на топчан в наказав Лисенкові за нею приглядати.
– Куди ви поїхали після того, як викликали швидку?
– Ми поїхали у центр міста, там я вийшов з машини Забарова й пішов додому.
– Вам Забаров щось говорив дорогою?
– Казав, що вітчим уплутав його в цю історію, що тільки заради матері він туди поїхав і молив Бога, щоб той хлопець вижив.
– Він дзвонив Лисенкові, щоб довідатися стан здоров'я Прокопчика?
– Коли я виходив з машини йому хтось подзвонив, але я не зрозумів хто.
– Чи говорив Забаров щось своєму вітчимові Лисенку перед тим як поїхати?
– Так, він сказав: «Вирядиш його до лікарні, а потім іди під три чорти, щоб я тебе ніколи в житті не бачив».
– Коли й від кого ви довідалися, що потерпілий помер?
– Мене сповістив про це сам Забаров. Він зателефонував вранці і сказав, що той хлопець помер. Він був дуже пригнічений. Він сказав, що не розуміє, як це сталося, що він дійсно шкодує… Я йому порадив іти в міліцію. Він сказав, вже збирається…
– Усе. У мене питань немає.
– Адвокат Щеглова, у вас є питання?
– Так. Чи був Лисенко в стані алкогольного сп'яніння?
– Не знаю …
– Ви ні з ким не спілкувалися? Просто стояли осторонь і спостерігали?
– Так, я просто стояв біля воріт й ні з ким не спілкувався.
Через відкрите вікно доносився шум вечірнього міста. Перехожі квапилися додому після закінчення трудового дня, діти гралися біля старої гойдалки…
– У підсудного є питання до свідка?
– Ні, Ваша честь…
– Підсудний, ви підтверджуєте показання свідка або ви з чимсь не згодні?
– Згодний.
– Запросите свідка Кириченко. Скажіть, свідок, ви бачили, як потерпілий ніс за паркан скляну банку?
– Ні, банка залишилася коло миски з собачою їжею.
– Банку потім не знайшли. Уламків скла теж. Ви наполягаєте на тому, що банка залишалася цілою, коли ви поїхали?
– Так, я наполягаю на цьому.
– Коли ви отямилися, що ви побачили?
– Мене привели до тями лікарі з швидкої. Вони хотіли і мене забрати, але я їм сказала, що зі мною все гаразд і пішла додому.
– Чому ви не зателефонували в міліцію, щоб повідомити про те, що сталося?
– Мені було страшно…
– Як ви пояснюєте розбіжності в ваших показаннях та свідка Кулика?
– Ніяк. Я розповідаю те, що бачила… Мені було дуже страшно… Але я все пам’ятаю…
– На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.
Вийшли о сьомій вечора… Судове засідання тривало три години поспіль.
7
Суддя Дорош ще з дитинства знала ким буде. З цим мабуть і вродилася. Ні юрисконсультом, ніким іншим – тільки суддею. Вона ніколи не сиділа на іншому стільці й не розуміла, як це можна бути прокурором, а тим більш адвокатом. Властиво, про адвокатуру й мови не було. Захищати клієнта за гроші? Ні… Це було не для неї. Гроші – то певні зобов'язання. Це – залежність. А Ольга народилась з геном свободи у крові.
Росла вона не в дуже забезпеченій родині. Перші джинси купила тільки на першому курсі інституту. Молодша від неї на п’ять років сестра Катя була тоді школяркою, і частенько зранку першою вдягала індійські джинси і бігцем бігла до школи, бо джинси (та ще норкова шапка) у радянські часи були показником становища у суспільстві. І це при тому, що їх тато працював на цукерковій фабриці заступником директора з виробництва… Але батьки розлучилися коли сестри були ще малими, і тато після цього не раз одружувався і мав крім них ще п'ятеро дітей. І хоча він допомагав своїй першій родині, та і його можливості були не безмежними. До того ж, у мами було хворе серце і вона місяцями лежала в лікарнях…
Вчилася Ольга Дорош непогано, проте закінчила школу із трьома трійками. До двох трійок була причетна класна керівниця Марія Аронівна. Ще з п'ятого класу ця радянська «Сніжана Денисівна» чекала, коли Дорош почне носити їй цукерки. Та так і не дочекалася… Аж ось нарешті в їхньому класі трапився невеличкий конфлікт. Французьку мову викладала молода вчителька Лариса теж Аронівна. Дуже гарною вчителькою була Лариса Аронівна, чудово викладала французьку, яку Ольга дуже любила, та порядку в класі тримати не вміла. Одного разу двієчник і син військового Боря, спитав її: «А правда, що революцію зробили євреї?». Клас завмер, а вчителька почервоніла й почала виправдуватися… А Боря спокійно перелічив імена: Каганович, Троцький, Яків Свердлов… Зараз цими дискусіями нікого не здивуєш, а при совєтах навіть слово «єврей» не рекомендувалося вимовляти вголос… І тут чорт смикнув Олю тихесенько спитати: «А хіба ці прізвища не єврейські?».
«Француженка» з плачем вибігла із класу й побігла просто до Марії Аронівни, яка швидко зміркувала, як отримати жадані цукерки. Олину маму викликали до школи…. Коли та повернулася, то спитала старшу доньку, навіщо їй потрібно було піднімати єврейське питання? Дівчина була шокована… Хіба це вона піднімала єврейське питання? Питання підняв Боря, а її репліка, як їй здалося, потонула в суперечці Борі з вчителькою. Виявилося, мамі довелося вмовляти Марію Аронівну, що в їхній родині антисемітизму ніколи не було, що їхня братова – єврейка, яку Оля дуже любить. Тоді Марія Аронівна сказала, що якщо про цю суперечку зізнаються там, угорі, то їм буде непереливки…А врятують ситуацію… регулярні поставки шоколадних цукерок від їхнього тата. Особливо ті, смачні трюфеля, якими ласують тільки обком з міськкомом. Мама тоді відповіла вчительці, що вона не знає, чи колишній чоловік схоче виконати це прохання… А Олю, зітхнувши, попередила, що відтепер їй буде важко вчитися, бо вони обоє знають: батько цим ніколи займатися не буде. Цікаво, що двієчник Боря ні сном ні духом не знав про виклики до школи з цього приводу.
Так «молитвами» своєї класної Оля закінчила школу із двома трійками з російської мови та літератури, яку викладала сама Марія Аронівна, царство їй небесне. Третя трійка була з історії. Взагалі Оля любила історію та ненавиділа вчительку. Ця історичка, худюща кістлява особа, читала свій предмет наче накручений механізм. Особливо огидно було її слухати в десятому класі, коли Червона армія пішла туди, Червона армія пішла сюди, а там був такий-то з’їзд партії. Історичка була ще і трохи глухувата, і по школі про неї ходила така байка. Питається вона в учня: «Хто був присутній на другому з’їзді партії?». Той відповідає: «Роза Люксембург». – «А ще?».- «Роза Люксембург». «А ще?»- «Роза Люксембург». – «А от Рози Люксембург там якраз і не було…».
З характеристикою, яку їй написала Марія Аронівна, Олю і до в'язниці не прийняли б, а не те, що в судді. Дотепер зберігала вона в домашньому архіві цей документ… Тож після школи вона в юридичний, природно, не потрапила, і довелося спочатку йти до ПТУ, щоб виправити собі успішність та характеристику. ПТУ вона закінчила з червоним дипломом, одержала відмінну характеристику й лише тоді вступила до юридичного інституту. Чогось вона вважала, що на старших курсах мала бути спеціалізація на адвокатів, на прокурорів… Проте виявилося, що всі випускники отримували однаковий диплом юриста. Згодом Ольга довідалася, що її сподівання інтуїтивно ґрунтувалися на здоровому глузді. Таки є країни де юридична освіта сконцентрована на ролі судді. Наприклад, німецький юрист здає 2 державних екзамени: перший підтверджує університетську освіту, а другий – досвід судді, який починає працювати в юридичних установах. У ФРН університетська освіта з самого початку орієнтована на «справедливого» суддю, який буде потім домінувати в судочинстві.