…Хвилин п’ять вона тупцювалася біля паркану у роздумах, яким чином викликати сусідку. І таки вирішила піти до її хвіртки через вулицю. Вийшла кругленька жіночка з приємним обличчям. Не знаючи як себе презентувати Ольга подумки вичортувала Ігоря і пояснила жіночці, що вона сусідка зліва і варить борщ. А без червоної перчини аж ніяк. Та сусідка не здивувалася і за мить винесла дві великі перчини – зелену і червону. Опісля вказала на хвіртку у паркані, якою Ольга вийшла просто на свій город. «Свій»…. Щойно назбирала зеленого пахучого кропу, як загавкав собака і вона побачила тітку Віру, яка про щось перебалакала з Ігорем і пішла. Гарну ничку винайшов собі її любчик… Нічого не скажеш… Від міста недалеко… А потім новий будиночок прикупить, щоб сусіди не розповідали дружині, хто тут до нього наїздив.
Коли увійшла до кухні, Ігор вже жмакав у друшляку помідори своїми сильними волохатими руками.
– Так…Дивись далі. Капуста вже у каструлі. Тепер руками вичавлюємо томатний сік через друшляк і виливаємо його в каструлю… Покипіло трохи й кидаємо нарізаний солодкий перець. Тепер найголовніше – заправка! Шматочок старого сала перемішуємо з дрібно нарізаною цибулею й секатором перетворюємо цю суміш у кашу. Без цієї заправки борщ – ніщо. Старе сало надає українському борщу дух! Кидаємо заправку, трохи покипіло, трусимо кроп і знімаємо з вогню.. І лише тоді сиплемо дрібно нарізаний часник. Зверни увагу, ніякою моркви… Все, борщ готовий. Тепер йому треба настоятися… За півгодини можна їсти.
Загавкав рябко…. Тепер привезли газові балони. Тільки-то Ігор розплатився, як в нього задзвонив мобільний. Чоловік вийшов за двір і довго з кимось розмовляв. А коли повернувся, то повідомив, що ввечері матимуть гостювальників: начальника РВВС із сусіднього обласного центру з другом-бізнесменом.
– Їдуть з Криму до столиці, – поясняв Ігор, миючи руки під краном. – От чортяки! Впилися як свині, усілися до автівки і один каже водієві їхати до Ялти, а другий – до Києва. І миттєво поснули. Водій виїхав за місто, думав, думав, що йому робити і вирішив їхати до Ялти. Зараз вони вже тверезі як огірочки. Їдуть додому вже без водія і до нас заїдуть по дорозі. Так… Борщ у нас є, зараз ще зганяю у лавку.
Увечері, дійсно, з’явилися на джипі два візітери: начальник РВВС Швайко – кривоногий невисокий і непропорційно пузатий дядько та його друг Анатолій – сухорлявий, середнього росту, трохи сивий і з залисинами. Вони теж привезли з собою чимало наїдків, і Ольга заходилася все нарізати та подавати на стіл. Поки все наладнали, почало сутеніти… Виставили у дворі під старою грушею стіл, на якому поруч з сільським пахучим борщем сусідила міська суха ковбаса, сир та інший джентльменський набір. Щойно підняли чарки як у хвіртці з’явився кремезний чолов’яга. Виявилося, то сусіда-фермер, який засаджував город і чоловік тієї пухнастої усмішливої жіночки, що дала перчини… Ігор всадовив фермера за стіл і налив йому коньяку. Той не пручався… Хильнувши з півстакана, селянин крекнув і розповів, як тиждень тому хтось намагався влізти в будинок, та добре що собака загавкав і він вийшов та кишнув злодіїв.
– А як ваші справи? – запитав Ігор сусіду. – Їхав сюди – серце кров'ю обкипало, як на рапс дивився…
– А що робити? Приїздили голландці, дають 350 євро за тонну. Все наразі йде на експорт. Мита ж немає, а нам дають живі гроші. Приїздять фахівці, консультують як вирощувати… Усіляка тобі підтримка, аби саджав. Ці голландці цілий місяць тут жили…
– Та він же землю висмоктує!
– А голландці кажуть, навпаки – збагачує…
– А пшеницю тут ще сіють?
– Пшеницю вже ніхто не сіє…Я тобі більше скажу, Ленідович… Вже половина землі у наших краях іноземцям спродана.
– Так зебля ж не продається!
– На підставних поки по оформлювали у довгострокову оренду. Тепер у Києві оброблять депутатів, і наступного року, кажуть, землю почнуть продавати.
Сусіда пішов… А Ольга почула себе трохи незатишно в суто чоловічому оточенні. І лише з однієї причини: начальник РВВС лаявся, і Ігореві доводилося його час од часу присаджувати, щоб той притримував язика. Швайко вибачався, та за мить забувався знову. Пив він не по-дитячому, заливаючи собі коньяк просто у горло одним ковтком. Його друг-бізнесмен поводився сумирно, ані пари з вуст. Це він скомандував їхати до Ялти та тепер пив лише воду, хоча його і вмовляли пропустити чарчину й нікого не боятися через те, що він їде із самим Швайком, якого знають у радіусі мінімум п’яти областей. Та Анатолію було досить триденної пиятики, від якої він ледве одійшов. Він наминав борща і все просив добавки. Раптом розмова повернула у другий бік – про російського небожа Швайка, який служив у військах спецназу. Спохмурнівши Швайко оповістив, що той вже у Чечні. Поки що все нормально, та він майже впевнений, що добром це не закінчиться, якщо навіть хлопець і повернеться додому. Востаннє, коли бачився з ним, то вже помітив відхилення у психіці.
– А як він потрапив до спецназу? Добровольцем? – запитала наївно Оля.
– Ви що? Туди добровольців не беруть… Хіба що дуже хтось благає, та потім такі однаково відсіюються. До спецназу лише відбирають. І племінника мого відібрали…Щось таке побачили у хлопцеві…
– Мені буває смішно слухати, як в судах захист будується на тому, що колишній військовий не знав, якого пістолета купив та яку кулю туди вклав, – посміхнувся Ігор.
– Не знав яку кулю вклав, – скривився Швайко, оголюючи червоні ясна й жовті зуби. – Безглуздя якесь… Зараз спецназом називають різні армійські підрозділи з посиленою фізичною підготовкою, і кожний качок себе вважає спецназівцем. А у справжньому спецназі йдеться про руйнування й цілковите знищення особистості, тобто людину перетворюють у вибуховий заряд, наповнений ненавистю й лютістю. От мій племяш саме у такому загоні й опинився, як я здогадуюсь… Сестра моя ще того не розуміє… А я так тямлю, що не дочекається вона онуків від свого єдинака…
– А мій син сказав: «Папа, я – пацифист и это неизлечимо». Довелося відмазувати від армії, – вставиви свої п'ять копійок і Анатолій, запиваючи тривну вечерю колодязною водою.
– Молодець, – схвалила Ольга, а потім подумала: що вона бовкнула? Молодець, що тато-бізнесмен відмазав синулю від армії? І виправилася:
– Молодець, що пацифіст…
– Який молодець, бля? – втрутився Швайко. – Зараз армія – рік. Чого не служити? Олечко, я вам, бля, розповім, щоб ви зрозуміли хто такі спецназівці. У спеціальних підрозділах військового відомства вчать убивати… А соціальною адаптацією після їх звільнення Міноборони не займається. Проте вбивати вчать якісно й безкоштовно, бля.
– Ну, убивати вчать не лише спецназівців, а взагалі всіх військових, – заперечив Анатолій. Ользі здалося, що він хоче їй сподобатися своєю ерудицією.
– Так, головна наука військових – вбивати, – вів далі підпитий Швайко. – Тобто, як фізично усунути живу людину. А в спецназі, бля, ця наука досягає досконалості. І задля цього у якості мішені їм ставлять фігуру людини. Потім інструктори клеять фотографію чоловіка на гарбузи та кавуни, залиті червоною фарбою… Це для того, щоб бійці звикали спокійно дивитися на те, як голова супротивника розлітається, бля, кривавими жмутами…
– Прийомів дуже багато, всіх не переказати… – додав Ігор, бажаючи перевести розмову на іншу тему, бо переконати начальника РВВС хоч три хвилини не лаятися був неспроможний. Та Швайко не звертав на нього жодної уваги і вів своє, дивлячись єдиній в їх компанії жінці просто в очі.
– Відмінна риса спецназівця – ніякого попереджувального пострілу. Бо попереджувальний постріл – то для мирного життя. От візьмемо нас, бля, ментів… Я, мусор поганий, мушу дотримувати правових норм. Погано чи гарно – то вже інше питання. Мушу дотримуватись! А ось мій племяш… – тут Швайко засмутився і розлив коньяк по чарках. – Пропоную випити за тих, хто вже ТАМ!
Пропустили мовчки, не чаркуясь, і Швайко доволі сумбурно продовжив.
– Так от… Небіж мій…. Він попереджувальний постріл не зробить… Бо психологія спецназівця докорінно відрізняється від психології розвідника, оперативного працівника чи міліціонера… Армійський стрілець, бля, самостійно приймає рішення, кого знищити і не чекає дозволу на постріл. Постріл – один, а схибити він не має права. А в снайперів взагалі девіз «Один постріл – одна ціль». То цивільному страшно вбивати, а в армії тільки цьому і вчать. В училищах, в академіях… І не в абстрактному сенсі слова, а натурально. Як у педагогічному інституті вчать дітей вчити, у медичному – лікувати, а у військовому – вбивати.
Ігор плеснув Ользі трохи вина і винувато на неї подивився, начебто вибачався. А Швайко тільки похитав важкою головою і знову вп'явся їй в очі.
– Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення? Так слухайте: дезорганізація керівництва, диверсії, напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та їхніх заступників. А методи їх роботи – підкуп, шантаж, психологічний тиск… Ви як собі їх уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по лісах і ночують просто неба? Аж ніяк… Живуть, бля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються на іномарках під виглядом туристичних груп, спортсменів, бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням предметів, що колють та ріжуть. Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут одного здоров'я замало… Тут необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму… Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.
– Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення? Так слухайте: дезорганізація керівництва, диверсії, напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та їхніх заступників. А методи їх роботи – підкуп, шантаж, психологічний тиск… Ви як собі їх уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по лісах і ночують просто неба? Аж ніяк… Живуть, бля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються на іномарках під виглядом туристичних груп, спортсменів, бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням предметів, що колють та ріжуть. Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут одного здоров'я замало… Тут необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму… Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.
Ігор палив, поставивши лікті на стіл і слухав. Аж ось наважився перервати монолог свого сп'янілого товариша.
– Ти простіше кажи. Спецназівця вчать не боятися крові й бути здатним вбивати супротивника в тісних приміщеннях, коли дивишся людині просто в очі. І вбивають вони переважно невинних людей, бо кожний солдат спецназу мусить неодмінно виконати свою задачу.
– Так, – підтвердив Швайко. – А як їх вчать? Кидають у воду – і пливи. Не виплив – що ж… Так сталося… Вчать нічому не дивуватися й нічого не боятися. Перша зустріч мого племяша з кров'ю була такою… Пробачте, Олю, якби ви не були суддею, я б вам цього не розповідав… А ви, як я розумію, всього набачились… І ви мусите знати… Так от… Його примушували плазувати в крові і різати вагітних кішок тупим лезом… Словом, не для жіночих все це вух, навіть, якщо це вуха судді…
– Такий вечір… – почала Ольга (а вечір і справді був чудовий: тихий, теплий. На заході небосхил перетворився в червону тоненьку смужку). – Десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують.
– А мені цікаво… – з протягом сказав Анатолій. – Що твій племінник ще розповідав?
– Мало він розповідав…. Та я й так знаю… Входить до кімнати, а йому на шию змію. Вранці суне ногу в чобіт, а там – сірий пацюк. Суботнього вечора, коли, здавалося б, після важкого тижня можна й перепочити, кидають до маленької тюремної камери, а там – злий собака. В руках завжди зброя… А звикнувши до зброї, вони і в цивільному житті не можуть від неї відмовитися. А техніка виживання? Якось взимку викинули їх втрьох на парашуті у тайгу. Ні карти, ні компасу. Лише калаш з один патроном, бля. І що таким молодцям у цивільному житті робити?
– Солдат спецназу – це просто ходяча зброя, – підсумувала Ольга..
– Так, – не зупинявся Швайко. – Ходяча зброя… І щоб виконати завдання він силою витягне з будь-кого необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте?
– Я читав одну книгу, – вступив до розмови Анатолій, – і вона мене вразила. – Якийсь Міллер написав. Називається "Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів».
– Читав і я цю книжечку, – додав Ігор. – Тільки цей Міллер насправді колишній російський спецназівець.
– Може й так… Так от Міллер наводить цитату якогось чи то Стайнера, чи то Свайнера… не пам'ятаю. Цей Стайнер-Свайнер написав "Підручник дилера смерті". І він пише, що в США професійних убивць використовують і армія, і мафія… Спецпідрозділ флоту «тюлені» дає заробіток платним вбивцям, а сили спецпризначення мають свої власні елітні "команди вбивць", куди беруть надзвичайно витривалих професіоналів, які діють методами командос – особливо підготовлених до сутичок вояк. Це – майстри холодної й вогнепальної зброї, єдиноборств, і водночас освічені й добре виховані люди… Стайнер прямо пише, що всі уряди навчають вбивць. Особливо вербувальники придивляються до пристрасних мисливців, чиї риси та інтелект якоюсь мірою збігаються із психофізичними характеристиками професійних убивць. Перспективними кандидатами є й ті, хто зі своєї ініціативи займаються різними видами контактних єдиноборств, карате, бійкою, ножем і таке інше.
– А я читав іншу книгу…- почав Ігор, та Швайко його перепинив.
– Вийдемо… Я сюди, бля, не для того їхав, щоб літературні бесіди вести.
І вони вийшли за хвіртку. А Ольга заходилася прибрати зі стола та готувати каву. Щоб не мовчати вона спитала Анатолія:
– А ви чим займаєтеся?
– Купи-продай… Нічого цікавого. Вася – мій шкільний товариш, тож ми з ним трошки погуляли…
– Який Вася? А…Швайко…
– Так… Вирішили трохи відірватися та опинилися в Ялті… Вашій роботі не позаздриш… Увесь час із злочинцями, вбивцями…
– Авжеж… Та я вже звикла…
– Я десь вичитав цікавий факт. Якщо не заперечуєте, я продовжу тему. Виявилось, що під час війни більшість солдат у бою не стріляють через внутрішній опір. І тепер солдат в армії спеціально навчають переборювати цей внутрішній опір… Уявляєте якими методами? А потім ці душі виходять у цивільне життя й застосовують там всі навички…
– А телебачення? – підхопила Ольга. – А література? А комп'ютерні ігри? Скрізь насильство. А як це страшно в реальності. Як страшно й боляче бачити очі батька, якого такий от навчений державою «командос» позбавив дитини. А за гратами вони ніякі не герої… Белькочуть щось про те, як ні сном, ні духом не відають, яким чином із шумового пістолета зникла перетинка… Таж в цивілізованих країнах такі люди все життя під доглядом уряду, а в нас, навчившись стріляти, хлопці беззастережно намагаються використати отримані знання в охороні, бандах, мафіях…
– Так, я згодний: навчені стріляти люди – небезпечні для суспільства. Але не треба забувати, що саме суспільство зробило їх такими й нічого не зробило для їх повернення до нормального життя. І потім громада розплачується за це. Хіба не так?
– Та так…
Коли Ігор із Швайком повернулися на столі вже стояла кава з тістечками. Зітхнувши, Швайко шумно сьорбнув з чашки і подивився навкруги:
– Яка краса…І навіщо люди вигадали науково-технічний прогрес? Як ви там казали, Ольго Володимирівно, «десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують»?
І раптом заспівав низьким потужним голосом:
На її очі навернулися сльози… Це була мамина улюблена пісня. Колись вона зі своєю сестрою чудово співала її у два голоси… Ольга вже тепліше поглянула на Швайка і підхопила:
Всі співали, крім Анатолія, який навіть не підмугичував.
– Це я був одного разу на Львівщині, – став розповідати Швайко. – Їздили до родичів дружини. Сіли от так увечері під грушею, випили, те-се… Аж ось хазяї переморгнулися та як затягли «Огней так много золотых на улицах Саратова». Я охренів, бля. Не дав їм і доспівати. Кажу: це я сюди пхався за 1000 кілометрів, щоб кацапські пісні співати? А вони: ми думали, вам приємно буде. А я ж наполовину кацап, бля, в Іркутську народився і до восьмого класу в школу там ходив, поки ми на Україну не переїхали. І мати моя так гарно українські пісні співала. Тож як гримнув – «Ой, дівчина по гриби ходила…», вони ледве з стільців не поперекидалися, бля.
– А цю знаєте? – спитав Ігор. І сам собі відповів. – Цю пісню ніхто не знає. Я народився на березі Дніпра…. І там з дідів-прадідів її співають:
– Баламуте, вийди з хати,
Хочу тебе покохати,
Покохати та й забути,
Всі ж ви хлопці – баламути.
Цю пісню дійсно ніхто не знав.
– Найстрашніше, що з нами вони і підуть, – підвів підсумок Ігор… – Ми ці пісні ще від батьків чули, а наші діти їх зовсім не знають. Моє рідне село скоро перетвориться у «заповідник». А там така природа! Глибокі балки, яри, степ широкий, кручі… А деінде збереглися навіть залишки гранітних скель і верхівки кам'янистих островів. Та якийсь депутат вже накинув око на ці землі, зробить вхід по 50 гривні, понаставляє шашличників-чебуречників, і – кінець природі… Під кожним кущем валятимуться пляшки, обгортки та інше лайно.
… Гості виїхали о другій годині ночі. Провівши їх, Ігор знову пішов у душову, а Ольга вирішила ще трохи подихати свіжим повітрям. Наприкінці городу вона натрапила на невеличке болото. Кумкали жаби, цвірінчали та шипіли цвіркуни… Була дивна тиша, мир та спокій… Сидячі на вогкій траві вона згадала Анатолія. Перед тим, як поїхати він взяв номер її мобільного. Сказав, що хоче проконсультуватися з одного питання. Ох вже ці консультації…