За півгодини до неї наблизилась біла фігура. Ігор присів поруч…
– Надивляйся на природу, бо у місті такого не побачиш. Всі кудись квапляться, поспішають. А куди поспішати? До смерті своєї – ось куди.
– Та так…Коли квапишся – швидше летить час, тобто саме життя.
– Ніколи нічого не треба чекати і щось квапити – воно саме прийде. І наше життя от так промайнуло… Не помітили, як попереду – старість.
Помовчав і міцніше пригорнув Ольгу до себе.
– Олько, Олько… Знаю про що ти думаєш… Якби ми тоді одружилися, то не мали б сьогодні такого чудового вечора… Набридли б одне одному до чортиків, і я б наразі сидів з іншою. А ти б мені уїлась як хрін.
Посміхнувшись, Ольга подумала: «Ще все попереду…». А вголос уїдливо сказала:
– Але ж я так і не довідалася, як це – бути дружиною. Хоча б рік в заміжжі побути, от тоді б і вирішила, що краще: бути обридлою, але законною дружиною і працювати десь в бібліотеці на пів-ставки або мати раз на життя романтичний вечір під місяцем.
– Я тобі одразу відповім: краще цей єдиний вечір під місяцем.
– Та звичайно… Роки самітності – за один вечір під місяцем…
– Та яке в тебе самотність? Ти просто не знаєш, що таке самотність і Бога тим гнівиш. У тебе навіть кота немає. А самотність – це купа котів, які заступають все інше. Самотність – це коли живуть не своїм життям, а особистим життям котів та собак. «Моя Мася загуляла й не знає кого обрати: Васька або Кузьму. Гуляє моя кицечка з обома, а ті її ревнують». Мій двоюрідний брат пішов колись жити до однієї жінки. І місяця не витримав… Каже, кожну ніч по йому коти лазили – драбинкою у кватирку, потім на стіл, зі стола на диван, де він спав. І добре б свої коти, а то – із усього села… І лізуть, і лізуть… І лізуть, і лізуть… І всі – до цієї Масі. Якось його терпець увірвався: «Вижени їх! Прийми ту драбинку!». А жіночка: «Ти що? Вони змерзнуть!». А на вулиці – жовтень місяць… «Та най хазяї за своїх котів турбуються!» – не витримав брат. А вона: «Хазяї цих котів – остання сволота: не пускають їх ночувати до хати, а змушують у клуні мишей ловити». З місяць він потерпів ці нічні котячі розборки за Масю з переходом у котячий клубок, а тоді і каже: «Або я, або коти». І жіночка обрала котів…
– Так і вона не самотня. Має котів й навіть є з чого обирати. Бачиш, дядька вигнала, а котів залишила…
3
… Суддя знов упірнула у своє крісло… Під час довгих засідань так зручно зануритися у протертий дерматин. Порушення, звичайно… В кіно судді сидять прямо, голову тримають високо. Та висиджувати годинами з піднятим підборіддям непросто: болить хребет, ниють м’язи шиї.. Що ж…Мантія та крісло з високою спинкою мусять навівати повагу до суду. Та яке благоговіння може викликати ця брудна стеля в патьоках та стертий лінолеум? На тлі цієї убогості поваги можна досягти лише справедливим суддівством. А для винесення правдивого рішення (щоб з ним погодилися обидві сторони) потрібен ретельний розгляд справи.
Нема чого казати: погані умови праці впливають і на незалежність суддів, яка за законом має бутизабезпеченою шляхом створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов, матеріальним і соціальним забезпеченням. Матеріальна незалежність судді – запорука його незалежності. Але в тому є і зворотній бік медалі. Візьмемо, наприклад, суд Заводського району. Євроремонт, до судді не проб'єшся, бо секретарки (справжні секретарки, а не секретарі суду) пильно охороняють своїх начальників. Диктофон там заборонені, а атмосфера у коридорах – напруженіша ніж деінде. На дверях охорона записує прізвище, ім'я по батькові кожного, хто переступає поріг і мету візиту. А апеляційний суд захлинається від скарг на суддів Заводського району. При тому їхній голова отримав звання «почесного судді» від самого Ющенка… А в нас, подумала суддя Дорош, голова із владою на «ви», ні з ким особисто не лигається, тому і стіни ці обдерті, а квартир майже не надають… Отака-то ціна відносної незалежності від влади.
Щодо нарадчої кімнати… Зроду-віку суддя Дорош її не мала, хоча за законом вона має примикати безпосередньо до залу судових засідань з боку процесуальної зони і мати окремий вхід із залу, розташований так, щоб під час пересування суддя не контактував з публікою. При нарадчій кімнаті мусить бути навіть санвузол, щоб судді (Боже збав!) не стикалися з учасниками процесу. Також у приміщенні суду повинні бути кімната для свідків, кімната для учасників процесу (адвокатів і прокурорів), хол для публіки… За кордоном палаци правосуддя – то монументальні будівлі, які видно здалеку. А в Україні не в кожного судді є Інтернет. А що то за суддя без законодавчої бази?
Та тут треба дякувати, що хоч перуки й рукавички не змушують носити…
– Прошу всіх сідати.. Сьогодні ми допитуємо експерта з психологічної експертизи. Назвіть, будь ласка, свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?
– Кравцова Майя Пилипівна, народилася 25 липня 1958 року, проживаю на вулиці Червоній, 18/1, працюю психологом, старшим судовим експертом.
– Скільки років працюєте експертом?
– Двадцять п'ять років.
– Майя Пилипівна, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Юрія Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
– Зрозуміло.
– Адвокат Куреник, прошу вас, ставте питання.
– Скільки часу ви досліджували підсудного?
– Два тижні.
– Чи дотриманий строк проведення експертизи?
– Так… Ми провадили комплексну психолого-психіатричну експертизу. Коли до нас надходить досліджуваний, ми ще не знаємо висновків психіатрів. Суміжні питання ми вирішуємо спільно, робимо висновки, які додаються до висновку.
– Які методики ви застосовували у своїй роботі?
– Ті, які вважали за потрібне. Регламентованих методик не існує.
– Особливості поведінки підекспертного в проблемних ситуаціях стосуються компетенції психолога чи психіатра?
– Зважаючи на предмет чого. Все залежить від конкретної людини й конкретних обставин. Під час спеціальної бесіди розглядаються питання чи не був підекспертний у тимчасовому хворобливому розладі під час і напередодні конфлікту, а також в якому емоційному стані він перебував.
– Що мається на увазі під «спеціальною бесідою»?
– Це коли крім загальних тем, дослідження анамнезу розглядається конкретна ситуація, конкретні обставини, у яких перебував даний піддослідний.
– Чому не враховані позитивні характеристики підекспертного? Тобто, що він – лагідний син, турботливий батько, надійний товариш, який не залишить у біді й на якого можна покластися. У справі є свідчення друга Забарова, який розповів, що Забаров їздив в інше місто для того, щоб купити ліки для його важкохворої дочки й відмовився взяти за це гроші. Це враховувалося при експертизі?
– Всі відомості, які характеризують підекспертного в минулому, враховані. В акті перераховані всі позитивні якості. Забаров за характером спокійний, урівноважений, чуйний, завжди готовий стати у поміч, має інші позитивні якості.
– Чому у звіті відсутня інформація про індивідуальні характеристики підекспертного з урахуванням ретроспективи?
– Аналіз ретроспективної частини у висновку присутній. Підекспертний приїхав на прохання вітчима до місця події і вирішив втрутитись у конфлікт. Відзначає, що хоча й був схвильований, але не настільки, щоб діяти несвідомо й безконтрольно. Ситуацію контролював, розумів, що може виникнути бійка, діяв відповідно до ситуації. Коли ж обставини загострилися, і потерпілий почав поводитися зухвало, він витяг пістолета. Стріляти не збирався, та й мотиву не було, хотів розрядити ситуацію й знову перейти до переговорів. Зробив попереджувальний постріл у повітря, сподіваючись, що це заспокоїть присутніх. Однак потерпілий кинувся на нього з якимось гострим предметом. Після пострілу з метою самозахисту наказав товаришу викликати швидку. Про те, що трапилося, шкодує. Вважає, що його дії не були навмисними, і він діяв з метою самозахисту.
– Які конкретні тестові методики ви використовували, коли робили висновок про відсутність у підекспертного контрастних особливостей, проявів характеру?
– Проби на пам'ять і увагу, таблиці Шульца, субтести з методики Векслера й таке інше. Ми відповідали на питання слідчого «Чи перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання під час скоєння злочину?».
– Чи можете ви надати суду таблиці й тести, які заповнені рукою підсудного?
– Зазвичай вони не зберігаються… Треба подивитися… Інструкція цього не вимагає.
– Чи можете ви надати суду таблиці й тести, які заповнені рукою підсудного?
– Зазвичай вони не зберігаються… Треба подивитися… Інструкція цього не вимагає.
– Скільки часу ви витратили на експертизу?
– Достатній строк.
– Забаров перебував у вашій установі два тижні. Цього було досить?
– Так. Досить.
– У підсудного є питання?
– Так. В мене коментар щодо психологічних тестів. Прошу внести до протоколу, що з мого погляду ніяких тестів зі мною не провадилися й навряд чи експерт зможе підтвердити інше. Зі мною експерт-психолог розмовляла один раз протягом п'яти хвилин. Ось і все дослідження.
– З вами працювали в достатньому обсязі…
– Більше питань немає.
– Суд має питання. Ви стверджуєте, що застосовували методики, графіки і таке інше. А підсудний твердить, що ніяких таблиць він не заповнював. Суд у вас запитує: чи ви провадили тестування?
– Так. І в достатньому обсязі, щоб зробити відповідні висновки.
– Скажіть суду, чи має підсудний індивідуальні психологічні особливості, які б істотно вплинули на його свідомість і діяльність?
– Я не можу відповісти на це питання…
– Адвокат Куреник, є питання?
– Шановний суд, захист наполягає на тому, щоб експерт надав усі графіки, таблиці і інші матеріали, які заповнював підсудний при проведенні дослідження.
– Експерт Кравцова, дякую, можете бути вільні.
– Ваша честь у захисту є клопотання щодо КСППЕ за участю експерта-психолога Кравцової. З експертного висновку незрозуміло, якими методиками користувалася експерт. Також незрозуміло, скільки часу провадилася психологічна експертиза. Експерт стверджує, що заповнювалися якісь таблиці й тести, у чому захист сумнівається. Тому захист висуває клопотання про направлення вимоги до бюро судової експертизи надати графіки, таблиці й інших інструментальних матеріалів, які використалися при проведенні дослідження й були заповнені підсудним. – Які думки учасників процесу?… Проти лише потерпіла…. Суд вважає за необхідне задовольнити клопотання й викликати завідувача відділенням судово-психіатричних експертиз для пояснень. На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.
Суддя вийшла із залу засідань. «Адвокат потерпілої знову не поставила жодного питання…».
Зайшла до свого кабінету і дістала із книжкової шафи «Патопсихологічну діагностику». Там прочитала, що шкала Векслера використовується для оцінки пам'яті і складається з 7 субтестів. Дослідження провадиться в один прийом і реєструється на спеціальному бланку…
Подзвонив начальник районного РВВС.
– Ольго Володимирівно…. Я з приводу виправдувального вироку…Недобре…Тут наш слідчий мало не під слідством…
– Недобре? Кому недобре?
4
Настали спекотні дні… В мантії вже не всидиш… Ольга Володимирівна ледве дочекалася кінця робочого дня. Щойно секретар пішла додому, зателефонувала сестрі: серце мліло за рідною душею…
І що за людина ця Катерина? У її віці люди в начальники вибиваються… З її-то розумом! А Катря така непостійна…. У керівники і не тягнеться… Якби зарекомендувала себе, як серйозний працівник, який прагне кар'єри, то міністром була б. Так ні… І навіть її зовнішній вигляд не відповідає іміджу дами… Джинси зі светрами – найулюбленіший одяг…
– Катруся, як там з роботою?
– Біда та й годі, – защебетала сестра напрочуд весело. – Сьогодні їхала через все місто в якусь «Мазаницю» лише для того, щоб заповнити дурну анкету на п'ять аркушів. А ще зажадали рекомендації з останнього місця роботи. Хто мені надасть ті рекомендації? Ота стерво, від якої я втекла? Я їм сказала, що то неможливо. Вони і вчепилися: хіба ви погано розійшлися? Як цим дуриндам довести, що якщо я за власним бажанням пішла з роботи, то це не означає, що я – погана? Адже я тихо пішла… Мене вижили, і я не чіплялась за місце… Пішла собі та й годі… Та це нікому не потрібно. Очі в них якісь скляні. Боже, що то за структура – успішна компанія?…Кого вони набирають? Що то за люди? І чи люди? Я хочу у маленьку дружню фірму…. А тут замість до побачення – «ми вам пертелефонуемо…». І брешуть. Завжди брешуть: ніколи не передзвонюють…
– Та не бігай ти по тих великих компаніях! Не втрачай надію, напиши резюме, розмісти його в Інтернеті…
– Так і зроблю…
Після роботи Ольга неквапно пішла додому. Вечірнє місто тихше за денне… Людей – небагато, бо майже всі мешканці роз’їхалися по своїм спальним масивам. Не поспішаючи зайшла до магазинчику і навіть купила собі там нову кофтинку. Коли вже ввійшла у під'їзд, біля ліфту побачила бороданя незрозумілого віку: чи то хлопець, чи то чоловік…. М'яті джинси, картата сорочка на випуск, русяве волосся до плечей. Незнайомець вийшов разом з нею на п'ятому поверху і звернув праворуч. І тут вона згадала, що це, мабуть, нарешті в'їхав новий мешканець замість інженера, якого поза очі називали Птеродактилем через його схожість з древнім птахом.
Щойно повечеряла, як у двері постукала сусідка з квартири навпроти Рита. Базікало страшне ця Рита…. За радянські часи працювала в сфері торгівлі, а тепер перекваліфікувалася у мерчендайзера. Рита вивернула купу новин. Син її перейшов на нову роботу: раніше розповсюджував пшоно, а тепер – гречку. Сашко Марковський одружився, а в Суханкіних народилася онука. Тіна з сьомого поверху, ефектна блондинка за шістдесят, яка завжди якось дивно вдягалася (наприклад : під рожеві на високих підборах боти – ядуче зелену куртку, або в страшну спеку – чорний костюм з капелюхом у вигляді таблетки з вуалькою) вийшла черговий раз заміж. А багатії Голобіни емігрували до США.
– Ти краще скажи, хто замість Іхтіозавра в'їхав?- втомлено спитала Ольга.
– Якого іхтіозавра? – сусідчини очі полізли на лоба.
– Чи як його там?
– А!!! Птеродактиля?
– Так, Птеродактиля…
– А!!! А ти ще не знаєш? Художник!
– Художник?
– Так, художник… Та тільки невдаха.
– Невдаха? Чому невдаха? Бородань… Розхристаний такий…
– Мій Котя його знає.
Ритин брат, сорокап'ятирічний «колобок» Костянтин, теж був бороданем і теж – художником. Але успішним… Котя вважався зразковим сім'янином, і увесь час тільки й торохтів про свою дитину: то його донька, восьмирічна Мася, те, то його Мася – це… Як Мася прокинулася вранці і далі цілісінький день в подробицях, до того моменту, як вона пішла у ліжко. А враховуючи, що Масін день (як звали дівчинку насправді, Ольга все забувала спитати) був розписаний по хвилинах (танці, мови, акробатика і то ще не все), говорити Коті було про що. Переслухати його було неможливо. Колись Рита запросила сусідку на свій день свого народження, і там був Котя, який нікому не давав рота розкрити, навіть своїй сестрі, яку він перебазікав. Чомусь Оля думала, що і малює Котя лише свою Масю. Втім, ні… Виявилось, що головні персонажі його картин – «мамі» й «папі», які емігрували до Німеччини і жили там у притулку для людей похилого віку. Зрозуміло, що німецький притулок не порівняти з українським: медичне обслуговування, сервіс і таке інше. Котя їздив до батьків по два рази на рік і привозив звідтіля безліч ескізів та картин. Тоді ж він і продемонстрував своє полотно, яке підніс сестрі у подарунок: коротко стрижена сива худа бабця на тлі акуратного двоповерхового будиночку. Кругом зеленіли такі самі коротко стрижені свіжовимиті охайні газони (Ольга тоді ще згадала свою бабусю, яка до кінця днів кожного ранку розчісувала своє довге чорне волосся і закручувала косу кругом голови). Навколо «мамі» з’юрмилася купка однаковісіньких стандартно стрижених і сивих кощавих бабусь. Одна в одну. Якби одна з них не видалася трохи вперед, то важко було б розпізнати, хто з цих бабусь «мамі». А Котя супроводжував розглядання картини «жахами» про нещасні долі бабць з німецького притулку – у кожної своя трагедія і кожну можна окремо вимальовувати. Ольга тоді мало не засміялась… Що б то була за серія з десяти однакових картин і з приписом на звороті про долі бабусь… А вголос не в жарт запитала: а чому Костянтин не малює мешканців наших, українських притулків? Адже тут більш обтяжуюча картина… І в наших бабусь теж страшні долі. На що Котя миттєво відреагував: «Навіщо мені чуже горе? ..». Таким от «художником» був Котя.
А цей новий сусіда дуже відрізнявся від Коті. Недбало одягнений, у старих джинсах, які висіли на ньому як на кілку. Проте неохайним він був не богемно, а по-справжньому. На вигляд років 40-42, проте погляд – чіпкий… Обміряв її в ліфті очима з голови до ніг й миттю все зацінував.
…– Розлучився з дружиною, квартиру продали, – теревенила Рита, – і йому ця двушка дісталася. Батько ще живий, а мати померла. Могла б тобі його запропонувати, та він ненадійний, тобі – не пара… Одного часу запиячив, а зараз чи закодувався, чи сам кинув… Бідна дружина з ним настраждалася. Сама вона в банку працює… З ранку до ночі … Тягла сім’ю на собі, бо які в такого художника можуть бути заробітки? Котя мій з галерейниками співпрацює, і його картини за кордон вивозять… Живопис на заході зараз дуже затребуваний. Котя намалював портрет самого банкіра Глауберова!… І той йому одвалив за це непогану суму.