- Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене - нікого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.
Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп, зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.
На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. і
- їдьте, їдьте собі та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! - проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тілько прийде слушний час - усе нам верне.
А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна- все, що земля родила й на собі носила, і що людські руки виробляли.
Минув рік-другий - і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею - не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорогшала, а "слушний час" не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.
Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села-скілько оком не скинь-папські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одго-родили - водопою нема; колодязі - господарські, та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам - хоч пропадай! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.
- Навіщо та скотина, коли за неї тілько плати, а робити нею нічого та й ні на чому? - казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про "слушний час" та відкинулися від наділів.
Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одра-дівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорогшу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із загра-ниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, і огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися; тини осувалися - нічим їх городити, хати старіли, кривилися - нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тілько й надії, що на заробіток у того ж таки німця.
А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тілько й дбає, як би найменшу плату дати; він про те тілько й мислить, як би без людей обійтись… Усе якісь новини заводить, машини виписує.
От і цього року: розчитували та розкладали одра-дяни на жнива. У панича такі жито та пшениця поросли густі та високі-благодать божа! Буде паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скілько-то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що - продати. Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.
От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату не малу.
- Чого нам забиватися? У нас жнива під носом!- одкинулись одрадяни.
Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть, Коли це дивляться - торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її залізні зуб'я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.
- Що то? - питаються одрадяни вожчиків.
- Хіба не бачите? Машина! - одказують ті.
- Бачимо, що машина. Та яка?
- Хліб жати. У одрадян кольнуло в серце.
- Як се - хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?
- А кат його знає! Видно, що є; бачте ж - веземо! Одрадяни вірили й не вірили… Вони зроду-віку не чули, щоб машинами можна було хліб жати. Коли скрут та невправка - кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб машиною?..
- Та то нас дурять, щоб ціну збити! - втішали старі люди.
- А лихий знає тих німців! Може, вони, на нашу погибель, і таку машину вигадали. Бачте - торік же привезли молотилку,-толкувались молодші.
Тая чутка збентежила все село… А що, яксправді? І тут не стали, і в других втеряли… Що ж прийдеться зимою кусати?
Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.
- По два семигривеники в день - хто стає?
- Тю-тю! Ви подуріли!.. Як це можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день,- його і в рубля не вбереш, а вони - по два семигривеники!
- Та більше не велено давати. Та це не на жнива, це до машини.
- А багато до неї треба?
- Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в'язальників з десяток.
- Та що се ви - подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?
- То не наше діло: нам так велено. Хочете - йдіть, а не хочете - з другого села візьмемо.
- Беріть! Управляйтесь!
Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну збивати.
- Нехай собі із другого села беруть, а ми подивимося та підождемо. Більше ждали! Ще буде таке, що німець сам до нас прийде кланятись…
Підождали одрадяни до вечора - не йде німець та й посланців не засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в різні сторони.
- Поїхали дурнів шукати, їдьте!- сміються одрадяни.
Той день призначався задля зажину. Отже, через те, що одрадяни не схотіли до машини ставати, зажину не було. Німець бігав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.
- Чи бач, яка його гарячка б'є? Аж піна з рота скаче!
- Ми то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? - спитав хтось.
- Та то дурять нас! Не вір!- забили баки неймовірному.
Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії.
- Навіщо вам економія?
- До машини найнято - хліб жати.
Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.
Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся томін. Незабаром виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубків, німець, прикажчик.
- Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходімо та подивимося, як вона буде шкобертати,- казали одрадяни й собі за машиною сипнули в поле.
Ось коней зостановили біля ниви. Німець сказав щось прикажчикові, той з усіх ніг помчався у двір.
Поки одрадяни перейшли через яр і наблизилися до машини, прикажчик уже біг з двору, несучи на плечах косу з грабками.
- Нащо то? Машині помагати? - хтось спитався, і всі зареготалися.
- То шлях для машини прокосити,- одгадував другий.- Велика, бач, пані, щоб не заросилася!
Регіт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж усієї ниви дороги.
- Сідай на козли, поганяй! - скрикнув німець, беручи ззаду за бильця машину.
Один парубок сів; коні сіпнули, пішли по ниві, а слідом за ними зашкобертала машина; ті зубчаті коси заходили-загарчали. Аж ось вона черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила… Ж-ж-ж!- і вивернула на землю зовсім готовий сніп, тільки взяти та перевеслом перев'язати. Далі за першим - другий, за другим - третій, так рядком і вистилає ниву.
Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперлої Всі наче померли - затихли, одними тілько очима слідкують за машиною. А вона вже геть подалася, червоніючи полем та валячи снопи за снопами. Одрадянам здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рівному полю…
Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина. "Нащо вона? Споконвіку, з дідів - з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали… І всім було, всім діставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала… А тепер от зразу стало мало… Для одного мало оцих ланів, степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє сотворіння - чоловік!" - думали одрадяни, вертаючись додому.
Що тепер їм зосталося робити? З самого малу їх пристановлено до землі; з давніх літ вони тілько й знали - біля неї ходити, хліб пахати… А от тепер - ні землі, ні хліба! Куди ж їм повернути? Де себе подіти? Голодна смерть чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу.
Неначе тіні німі, мовчазні, ходили вони один біля одного, соромились один на одного глянути, боялися один одному слово сказати… Замість них так голосно деренчала машина з поля.
- Іч, як співає! Що то вона' каже? - спитався невеличкий хлопчик у другого.
- То вона стогне, що людям нічого буде їсти! - одказав той, зітхнувши.
Та розмова невеличких хлоп'ят зразу всіх дорослих розбудила. Всі вони голосно заговорили.
- То все отой німець! То він на наші голови накладає. Убиймо невіру, як ту собаку!..
- Що се ви мовите, нерозумні голови?- почали гарячих охолоджувати старі діди.- Якого гріха на свою душу хочете взяти!
- Та за такого й бог не каратиме, люди не осудять! - гукають молодші. - Який там гріх -собаку задавити?.. Не пропадати ж нам всім через одного?!.
- Гай-гай! Та й дурні ж ви та нерозсудливі! - одно охолоджують діди.- Що з того, що німця вб'єте? його вложите - другий буде: не буде Галя-буде другая!..
- Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в світоньку з малими діточками прожити?
- Що робити? Треба за розум взятись-он що треба робити! Треба прирозуміти, як ту бісову машину скасувати. У ній одній усе наше лихо, від неї наше горе…
- А не один, бач, біс, що машина, що німець? Одну скасуємо - друга буде! - гукають молодші.
- Все, та не все: поки-то другу дістануть, а хліб треба вбирати! - розжовують діди.
Повеселішали трохи одрадяни. Справді, що треба машину скасувати! Тілько як то його? Та й хто за те візьметься? Хоч би не були дурнями та не одкидалися од наймів. А то тепер чужі стали. Своєму безпечніше можно було б шепнути, а чужий ще видасть!..
Надія, що на хвилину звеселила була їх засмучені голови, почала зразу меркнути-зникати. Перед очима знову вставала голодна смерть.
Цілий день тупцювалися одрадяни, не знаючи, що їм робити, як виплутатися з тії біди, що негадано-не-сподівано скоїлася над їх головами. Що машину скасувати, то вже й бог велів. Одно: як його й кому? Прохали коваля. Він біля заліза ходить, краще знає. Так і коваль одкинувсь.
- Як я,- каже,- її скасую, не бачивши зроду, що воно таке? Може то така сатана, що й тебе натроє переріже? Щоб машину скасувати, треба розуму та ще й неабиякого.
- То ти піди подивися!
- Дивися, коли там нічого не видко! Треба знати, як її зробити, то тоді знатимеш, як її розтиряти,- од-казав коваль.
Отже одрадяни все-таки послали коваля до машини. Пішов той та й вернувся ні з чим.
- Там треба розуму, та ще й розуму!-одно плеще. Коли трохи перегодом доноситься з поля крик, гук. Хлоп'ята, що цілий день бігали черідкою за машиною, не бачивши зроду такого дива,- тепер, як вітер, неслися в село, тілько курява шляхом вставала.
- Що там таке трапилося? Женуть вас геть, чи що? - допитувалися одрадяни хлоп'ят.
- Машина пропала! Машина пропалаї - гукають ті.
- Як пропала?
- Поламалась к лихій годині.
- Чого?
- Та Івась Кабанців палицю підставив. Вона ту палицю як підхопила, як черконе! Так к лихій годині всі зуб'я й сплескалися! Тепер тілько смиче, а не ріже.
Одлягло одрадянам. Вони знову кинулися до коваля.
- Ой, та й митець! Розуму, кажеш, треба, розуму! А он невеличкий хлопець і без твого розуму її скасував. А ще ковалем зветься!
Смичуть коваля хто за рукав, хто за сорочку, а хтось підбіг та зразу насунув йому шапку аж на очі. Зовсім подуріли з радощів! Насилу коваль вирвався від них та втік. Кабанцевого Івася всі трохи на руках не носять.
- Ось хто наш спаситель! Ось хто спас нас від голодної смерті. Як будемо восени в городі на ярмарку, цілою громадою тобі свистуна купимо,- жартують батьки.
Івась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
- Я,- каже,- назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й повернув!
- Молодець, Івась, молодець! - вихваляють батьки.- Змалку призвичайся свого захищати! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас - і ти їх не жалуй!
Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до шляху, чимдуж гукають:
- Нажерлася ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим! Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб святий хліб його отак нехтувати та збавляти!
Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху задавив на радощах.
- Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!.. Гострив на нас німець зуби, хай же.тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Городять таку плату, мов справді їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати; дехто, сподіваючись, що назавтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив, косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому світило й гріло, та одрадяни того не примічали, бо кляту машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.
- А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! - реготався тепер коваль над учорашніми глумильниками.
- йди собі к бісовому батькові із своїм розумом!-уже навсправжки лаялися селяни. їм було досадно. Вони дізналися, що разом з машиною привезено декілька зайвих кіс, що ото їх установлено нові, а позублені віддали в поправку.
Та вже, видно, одрадянам сама доля служила. Опівдні знову поволокли машину в двір. Погонич якось задивився й не доглядів, як машина смикнула батіг з його рук, підвернула під себе, й знову об пужално коси поскліпувалися. Німець розлютувався, гукає до наймитів, збавляє всім плату на поправку машини.
- Як то це? А ми чим винні!-гукають у свою чергу наймити.- Ну й вивертай з винуватого, а а усіх - за віщо?
Німець і слухати не хоче. Наймити погомоніли, погомоніли між собою, плюнули на свою зароблену за півтора дня плату та й потягли ні з чим ланами додому.
Зостався німець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик забігав по Одраді, вигукуючи:
- Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не одкидались. Вони тілько злегка докоряли.
- Набрали чужих, а тепер знов до своїх!.. Звечора радилися - кому йти; цілою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили дванадцять чоловік, та все здорових.
Закипіла робота - аж горить! День пройшов благополучно, і німець, радий, пообіцяв ще гривеника накинути на чоловіка, коли всі й далі так щиро робитимуть.
На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний дрюк, що непримітне десь серед поля взявся. Отже нічого - нову косу вставили й знов поволокли.
- Воно й добре цією машиною хліб брати, та то-негаразд, що вона так часто ламається! - казали одрадяни німцеві…
На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали…
- Глядіть же - на ямці, на ямці… Та не спиняйте коней!..
Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разів зо три вподовж поля, як біжить. один у село.
- Чого? Забув що?
- Де там забув!.. Нещастя…
- Яке нещастя?
- Зовсім к лихій годині скрутили в'язи машині!
- Як саме?
- А так! Якраз на ямці - видно, вже на зло - хтось набив у землю прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми, звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере.- Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобер-тає!.. Дивимось - одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня - мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть і перевернулася… зупинили коней. Поглянемо - аж отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тілько тобі коси, а все поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна - так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть одкотилося!
- Нажали, значить? - не то з радістю, не то з докором вимовляли одрадяни.
- Нажали! - одказав парубок.- Там німець - як не плаче… Нас винуватить… Машина, каже, п'ятсот рублів коштує, а ви її не догляділи… А чим ми винуваті? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку прикорнів набив та ще й залізяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..
Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: "Хай винуватить!" і пішов до хати.